***
Тут все нагадувало Макондо. Ми теж пішли з обжитих місць і оселилися на диких землях. Наново творили цивілізацію поза містом. Сельвою нас оточував високий паркан. Міська резервація в просторах львівських сіл.
Часто дощило. Червень перетворився на сезон дощів. Я ж хотіла в Південну Америку. І за моїм вікном тоді починали співати бійцівські півні, а сусіди обирали королеву бурного карнавалу.
Суботній ранок розпочався таки зі сонця, хоча воно не обіцяло доброї погоди протягом дня. Приїде Ярина. Вже рік вона вчиться в Німеччині. І оце вперше після Різдва ми побачимося. Мені чомусь страшно, що між нами заляже мовчанка. Дивлячись одне на одного можемо лише згадувати. Тому на моїй терасі сьогодні шумітиме карпатський ліс, тріскотітиме вечірня ватра, пролітатимуть шаленці на лещатах, тріпотітиме американський прапор і розмістяться всі каварні міста, ділячи простір з кількастолітнім університетом.
Трохи пізніше наше Макондо сколихнеться від сміху Юлі. Вона прийде, щоб розділити суботню самотність зустрічі з нами. Тоді тераса розпадеться надвоє. Знову розпочнеться серпневе весілля, воно займе ліву частину простору і половину моєї кімнати. Юля в білому платті, Ярина і я, звичайно ж, як дружки. Плакатиму тримаючи корону в церкві, чи то від болю в руці, чи то від жалю, що все змінюється і не застигло в ту хвилю, коли мені виповнилося двадцять.
Тишу порушила Муха. Не та, що літає. Вона народжена, щоб гавкати, а не літати. З ситої і лінивої квартирної собаки перетворилася на дикого звіра з непрохідних хащ сельви. На її рахунку вже є трійко молодих курей і щоденна війна з місцевим котом.
Отже, будинок загудів гавкотом Мухи, яка все ще намагалася вдавати з себе сторожового пса і завше оголошувала всім про стукіт в двері.
Ярина. Шум. Головне заглушити власними голосами почуття тривоги. Скільки ще таких зустрічей нам відведено? Кордони розлучають надовго, а іноді і назавжди. Мама прийшла з кухні. Щось розпитувала. Ми сміялися. Тато з братом були на озері. Тому лише жіноче товариство на сьогодні.
Через годину знявся вітер, залопотів випраний одяг на шнурах і зі столу впала ложка. Прийшла Юля.
***
Ніч перед тим принесла мені спогади. Треба було так мало часу, щоб мій світ змалів, втратив своїх героїв і розсипався перлами в каламуть світу.
Проносилася нічна гроза, рокотіла далеким громом. Лежала без сну. Моє вікно, що виходило на дах, омивалося рясним дощем, тому з десяток хвилин неба не було видно. Я знялася на ноги і заслонила його тонкою прозорою шторою, надіючись врятуватися від цієї безпросвітності.
Я їх побачу завтра. Своїх найближчих подруг. Юльку – товаришку моїх щоденних вранішніх подорожей до школи, одвічного утішителя і конспіратора. Вона фактично єдина, яку я знаючи так добре, в дійсності не знала зовсім. Ярину – партнерку у всіх починаннях, викликах суспільству, справах благочинних і божевільних. Якщо так пасує, то Ярина – моя людина. Ми, троє, були частиною одного ідеального організму, якому було дано відбутися лише у такій іпостасі. Іпостасі нашого товаришування.
Спогадів міріади. Але залишився, викристалізувався найяскравіше один. Мляве літо двадцять першого століття і ми, вже повнолітні або ж, краще сказати, студентки початкових курсів славного університету, покидаємо душне місто і рушаємо в абсолютно божевільну подорож без плану і наміру. Перед нами лише маячіють стіни древніх монастирів, палаців і замків – достовірні докази, що ми таки європейці.
В Колиндянах заночовуємо в моєї бабусі. Я показую свою дитячу мрію і колодязь моїх одвічних фантазій – наше горище, яке заховало в своїх просторах матеріальних свідків існування попередніх поколінь моєї сім'ї: пожовклі фото в дерев’яних рамах (які випадково втрапили мені до рук, коли я пробиралася крізь віковий шар пороху, вела розкопки без засобів копання, задихалася в парноті піддашшя, але була безстрашна в своїх палких намірах пізнати своїх родаків ближче, а відповідно і себе), підручники бабусі, десятки номерів «Радянської жінки», темна шафа, в котрій двадцять років по смерті у своїх пальтах, спідницях і хустках жила ще досі моя прабабця, залізна праска на вугіллі, маслянка, паличка різьблена (побіжний спогад про прадіда, окрім згадки на надгробній плиті, який загинув десь на фронтах світової війни), древні телевізори, тумбочки, пуделка, сита, мішки, шмаття і горшки, в яких полохливі куниці ховали вкрадені яйця.
Нарано їмо мізерію(дивна назва звичного помідорово-огіркового салату), п’ємо надсолодкий чай і рушаємо глянути на рештки палацу. І мій веселковий Райгород, що став Колиндянами по сплині віків, відкривається широкою перспективою асфальтованої дороги. Своїми великими туристськими наплічниками розвеселяємо дітлашню, яка чомусь іменує нас гуцулами.
Велич палацу стерта роками побутування тут школи і тракторної бригади, потворною сіро-коричневою штукатуркою і в’язким довколишнім болотом, вкритим сотнями відбитків курячих і гусячих лапок.
Міжміський автобус допроваджує нас до повороту на Сидорів. Вже десь за пагорбами і полями маячіє наш серпневий корабель – шкіц чи то кістяк замку. При його появі щемить щось у грудях. Цей прекрасний велет приречений на загибель. Розсипи стін бастеї служать пристановищем для дітвацьких ігор, затінком для пастухів і ложем для коханців. Одвічна роль молодого оборонця змінилася на примирливу старість.
З якоюсь неймовірною удачею, по недовгім галасуванні на трасі, ми опиняємося в Скалі-Подільській. Минаємо побіжно в тій дорозі Лосяч і лише з вікон зачіпаємо оком чудесний костел з червоним дахом.
Провінційне місто з прив’язкою до колишньої слави розкошує літнім пообіддям. На пагорку – лишки палацу. Довго фотографуємося у пустих віконницях стін, блукаємо серед руїн, зрештою лягаємо побіч і засмагаємо у лагідних проміннях сонця, що котиться в сторону інших народів аби і їм принести день.
Вже в повній темряві шлях приводить нас в Борщів (чи є там Мальва-Ландівське «море борщів»?), а звідти, після десятків сіл і міст, до Львова.
***
Мине два роки і на Миколая Юля зустріне Ярослава, потім ще рік з кільканадцятьма місяцями і вони одружаться. Мине чотири роки і Ярина здасть успішно екзамени, які відкриють для неї двері Німеччини. По всіх тих подіях промине ще трохи часу і ми сидітимемо на терасі будинку українського Макондо.
