Рука його тримала пірнач, очі його тримали їхні погляди. Рука, що звикла до пера і чорнил. Очі, де оселився розпач сутінків. Рука не тремтить. Та очам несила дивитись.
Вони чекали. Вони довго чекали. Усі тут. Борзі хорти Богданові, що під’їдали з його столу. Голодні очі. Писарчук, казали вони. Виговчик. А хто в вас читати-писати вміє? От ти, Марти-не... ти вже мертвий, Пушкарю, тебе стратили у Полтаві.
Мертвий, ну так і що – все одно тут.
Чого бажаєте, братчики-сіроманці, Олексієві друзі? Стривайте, цезар оддячить вам за тую дружбу. Краще гнилу воду пити, краще хліб червивий жерти, ніж честь лицарську зганьбити, волю вільну забути і під панську руку лягти – не ти казав, Богуне? Не ти, Сірко, урус-шайтан?..
Ще побачите той хліб кривавий. Та не тужіть тоді.
- Товариство низове не бажає тебе гетьманом. Клади булаву! Чи маєш що сказати?
І голос, схожий на щербатий дзвін:
- Хай буде воля товариства і Господа Бога. Та перед тим...
1
...Безмежне поле, ген до виднокраю. Вітер жене золоті хвилі під синім небом, наче море шу-мує. Колосся стигле до землі хилиться, та ще не скоро жнива, ще не скоро косарі жито жати-муть. Жито, і пшеницю, і ячмінь, і овес. Далі, далі біжать хвилі...
- Іванцю, за вітряка не забігай!
- Добре, матусю!
Біжить собі далі, з вітром наввипередки. Аж ось – вітряк. Махає крильми, вітається, обертається хрест, наче сонце. Старий вітряк, аж чорний від часу. Вітер і борошно. Біжімо далі! Далі – вже самісінький поля кінець, пішли горби, луки, ручай дзюрчить. Он косарі йдуть, усі в брилях, троє голі по пояс, а останній – у білій сорочці, такій чистій, аж око ріже. І без візерунків. От він спиняється, до тебе, Іванцю, обертається. Не ходи за вітряка! Піднімає косар очі, бриля знімає. Що то за один? Сині очі, крижані, холодні, мов небо, те небо, яке ти ще побачиш під Конотопом, під гармати і кінський лемент... Очі смерті.
Твої очі.
Що смерть у білій сорочці тримає у правій руці? Косу тримає.
Що смерть тримає у лівій руці? Паляницю.
Полудень...
...Сиплеться зерно. Пшениця, жито, ячмінь, овес. Натруджені руки, такі красиві, мішають зер-ня, добренько мішають, тоді – перетруть на порох, на борошно, в усіх злаків, що під ясним сон-цем ростуть, і буде з того борошна паляниця, та не проста. Такий хліб зветься – суржик. Хліб сонця. Його шанують понад золото. На весіллі стіл прикрашає. Молоді цілуються...
...Дощ. Злива, без межі, без краю, од самого сотворіння світу. Багно. Бруд. Всюди. Холодний, жирний бруд. Розкидана солома, пожухла, торішня, не жовта – сіра. Чоботи. Сіно – солома, сіно – солома, кру-гом! Чужі чоботи, чужа мова. На підошвах, на халявах чужинських чобіт – потоптане зерно. Також торішнє. Його багато, воно нічого не коштує.
Чорний дим мляво тягнеться у небо. Непевна масна цівка – а вчора палало незле. Пожежі, грабунки, насилля. Палають скирти. Палають поля. Все палає, що сухе. Його Світлість князь Пожарський веде переможне військо. І вогонь рушить за ним, адже князь має виправдати родо-ве прізвище. Братчики-православні прийшли. Хто не заховався – Господь своїх розшукає...
І захід сонця фарбує білу, без прикрас, сорочку смерті у червоне.
2
... – А скажуть: злії москалики підступно напали на неньку, - хто це промовляє таким глухим голосом, ти чи смерть? – Скажуть: зрадили москалики Богдана. Чого не смієтеся? Хто покликав царську пошесть, лиху пожежу? Не ти, Безпалий? Не ви, Пушкарю, Тетеря, Апостол, Ханенко, хто там ще?.. Мовчіть, живі, і мертві – мовчіть! Достоту брехні. По вінця! Богуна я розумію. Людина славна, шляхетна, себе не шкодувала у війні з ляхами. Ніколи не буде миру між ним та короною польською. Він і Хмеля не слухав... І тебе, Сірко, я розумію, тебе кличуть урус-шайтаном, і не дарма! Військо Низове Запорізьке, герої Хмельниччини, тіла ваші по всій Вкраї-ні лежать порубані, кісточки білі вовки-сіроманці догризають, – так бо ви боронили волю і честь! А Виговчик, писарчук, безбородько! – зволів вас панам ляським назад у хлопство відда-ти. То так вам пояснили. Добресенько. А цар-батечко, що у Москві білокам’яній на золотому престолі сидить, свята людина і захисник віри православної. А хто з вас хоробрий, то поїдьмо оце зараз у Московщину, то я вам покажу, як там ведеться селянам-гречкосіям. Яка там воля вільна, як людей на хорти та коні міняють. Кріпаків своїх, православних. То правда, що ляхи на запорожців як на бидло поглядають, та у Московщині «боляри» за худобу мають і власний на-род, не те що чужих. Запроданець ляський, кажете ви. Авжеж. Краще бути запроданцем мос-ковським. Червоний сап’яновий чобіт «боярина» миліший за жовтий чобіт польського пана.
Татарва іде – а слідом вогонь. Лях іде – а слідом вогонь. Москаль іде – а слідом вогонь.
Завжди, завжди так.
А я казав: хай розірвуть одне одного. Нас ніхто не пожаліє.
Тобі смішно, Брюховецький? Тобі соромно, Безпалий?
Як там казав ваш дружок Ромадановський: «Винных Бог сыщет, а войско надобно потешить!» – воно звичайно, посполитим людям руки-ноги рубати вельми потішно. Христом-богом єдино-вірці закликали, єдино у тому винні, що мешкали у Конотопі, не ми, не ті, хто влаштували світ-лому князеві другі Пилявці на річці Соснівці. Нас-бо не дістав, дзуськи.
Але ж – треба потішити.
Я тобі сам спечу паляницю з людськими пальцями, Іване Безпалий. Моя мати панною була, та не цуралась, і мені не годиться. Спечу тобі суржик смачненький. То може ти втямиш, яка вільна воля у сусідів...
3
...Рука тримає пірнач. Все ще тримає. Поруч – пишна паляниця. З усіх злаків, що під сонцем ясним ростуть. Священний хліб. Живі і мертві – колом стоять, а в колі тому – гетьман і смерть.
Сорочка у смерті – наскрізь кров’ю просякла, а здається – сік калиновий. Нічого смерть не каже, лише косою хліб розрізає. Очі підводить... Хотів скрикнути Іван, наче його самого ріжуть: не можна хліба торкатися тим лезом, що життя відняло! А смерть лише усміхнулася, і крик ко-лом став у горлі. А з хліба розкраяного кров тече, і з сорочки стікає, стіл заливає, на підлогу збігає, – на столі мапа лежала, то тепер геть чисто кров’ю залита. Дзвони б’ють на Січі, дзвони плачуть по усіх церквах, зриваються дзвони чавунні, та мовчить той єдиний Цар-Дзвін, що у Москві коло Кремля щербатий стоїть.
Руїна. Смерть мовчить, лише усміхається. Руїна.
Козаки-січовики несуть корогви й образа похідні, Покрова-Богородиця, на червоному та золотом писана, сльозами плаче, побивається:
- Синочки мої, що ж ви робите! Синочки мої любі, що ж ви коїте! Для того я вас пестила, щоб ви поїдом одне одного їли? Згляньтеся, діточки мої, вже кров’ю Славутич почорнів, вже несила сонцю ясному на вашу кривду дивитись...
Ви ж брати і сестри, діти мої. На Вкраїні пшениця достигає, у Московії – жито, у землях поль-ських та литовських – овес та ячмінь. Усі злаки під одними сонцем, усі народи під єдиним бо-гом, один у вас батько, одна мати. Помиріться, станьте, як хліб-суржик, і скону вам не буде!
Так плакала Покрова-Богородиця за дітьми своїми. А смерть сміялась, бо знала, що скаже пан гетьман Іван Остапович Виговський.
- Пізно плачеш ти, Покрова-Богородице, марно побиваєшся, Мати-Земленька свята, - шепотів колишній писар Війська Кошового. – Один я знав думи Богданові, то він не бажав, щоби одні християни інших на базарі гендлювали, як бидло, проти того і боровся. Ніде нема селянинові тої волі, як тільки на Гетьманщині, а я знаю, про що кажу, бо їздив по світі чимало. І про сур-жик, про хліб святий, із різного зерня мішаний, правда – та руки твої, Мати, не ті, що колись.
Перебери те зерня. Подивись. Відчуй.
Воно вже не те. Є в тому суржику гниле зерно, плісняве, негідне. І те зерно весь хліб отруїть.
Ти знаєш, Мати-Земле, як корчаться ті, хто того хліба звідав? Отрута цей суржик. Не вбиває, та покручем робить – і того, хто вустами торкнувся, і дітей його. Будуть синочки твої виродків плодити...
Краще хай гинуть.
4
... – То що, пане Гуляницький, – гетьман підкручує вуса, осміхається, - як вам ці «потєшні ро-бяти»? Я чув, ваші хлопці за час облоги їх мало не десять тисяч живцем з’їли?
- Не смійтеся, ради Бога, пане гетьмане, - зітхає полковник. – Не знаєте, як ми вас чекали... Уся Московщина на нас сунула, так я чув. Цар має військо у багато тисяч...
- ...і з тих тисяч майже усі люто ненавидять солдатчину, пане полковнику, - очі гетьмана стають кригою, - бо то кріпаки здебільшого. Їх налякай добряче, так і духу їх тут не буде. Кіннота мене більше непокоїть. Та й низовиків Безпалого там доста.
- Але ж з нами Мехмед-Гірей і татари.
- Ти був, пане полковнику, під Берестечком?.. Та й мої «затяжні» підуть геть, щойно кінчаться гроші. Де ставка Трубецького?
- У Таборищі.
- Гаразд, - гетьман обвів нараду сяючим поглядом, здавалося, на посмішці його наморозь, - Бог послав нам знову Пилявці, і гріх буде не повторити їх під Конотопом!
...Тиша. Мара над болотом. Тихо плескотить Соснівка, далі озивається ледь чутно Куколка. Раптом птаство здіймається і кидається зграйками у різні боки.
- А знаете ли вы, Ваша Светлость, - промовляє сам до себе гетьман, - отчего это место зовётся Конотопом? Не знаете? Ну то скоро дізнаєтесь.
...Соснівку загатили нижче течії. Вода піднялась. Семеон Пожарський про те гадки не мав. І дуже здивувався, коли коні почали грузнути, а відступ перетворився на різанину. Мало того, що виговчики покрали кінний резерв Трубецького, мало того, що заманили його самого у пастку, мало того, що гамселили із гармат у притул, то ще оце!.. Світлійший князь матюкався, грозився, та на його очах гинув цвіт царської кінноти...
- Цей Пожарський не дуже «кніжен», - гетьман перемазаний сажею і багном, у хмарах гармат-ного диму, задоволений, наче кіт, що здибав глек сметани. – Не чув, либонь, як хан Ногай шту-рмував Липецьк-Конотоп. Не в діда онук, так я скажу. Сагайдачний ходив на Москву, та йому випав гідніший суперник!
- Петро Конашевич-Сагайдачний не схотів битися з єдиновірцями до кінця і покинув ляхів, - нагадав Гуляницький.
- У нього єдиновірці були достойні, - пирхнув гетьман. – Ти чув, що вони співали? Як там...
Князь Пожарский удалой
Нас ведет походом.
- Куда?
- На Сосновку!
- Зачем?
- На базар!
- Что там купим?
- Самовар!
- Зачем?
- Будем ляхов, татар резать, хохлов бить!
- Будем чай горячий пить!
- Ура!
- Ура! – піші козаки йдуть плече у плече, підводять мушкети, - вогонь!
Відходять, вперед ступає новий ряд...
...Коні дико іржуть, хропуть, тонуть, тягнучи на дно і вершників, це вже не битва, а справжні Конотопи. У давні часи, коли люди ще не знали Христа, коня приносили клали на требу богові сонця Даждьбогу. Скільки коней принесли в жертву тут?.. А московські стрільці тікають, кинувши важкі бердиші та самопали, рвучи і скидаючи довгополі червоні свитки, а їм у спину летять кулі і картеч, впиваються списи і шаблі, а попереду на них чекають аркани, бо татари прийшли по обіцяний ясир...
- То як, харош чайок-то? – кепкує гетьман, над головою звиваються хмари кольору сталі, і тої ж барви набувають очі, і гірка усмішка крає лице. – А банькі не хатітє лі?..
... – Виродок, прєдатель, хрістапродавєц! – Пожарський аж труситься від злості, могутній чолов’яга, і був би козак – ціни б йому не було, не скиглить, не чекає на милість. – А вихаді со мною на поєдінок! Баішься, да?!
- Ти ж ранений, світлий княже, - втомлено зітхає гетьман. – Та й не мій бранець. Маю переда-ти тебе Мехмедові, як усіх полонених. Може, він і вийде з тобою на ґерць...
Скляні, повні ненависті очі у спину.
...Може, хан і вийшов би, та Пожарський спочатку облаяв його, а тоді наплював межи очі.
- Такий ошатний мурза, а плюється, як верблюд-шайтан, - голову світлого князя виносять геть, на червоному килимі не видно крові. Мехмед-Гірей не знає, що нащадки пишатимуться верблюдячою вдачею богатиря Семеона Пожарського...
5
... – Я, Іван Остапович Виговський, гетьман Війська Кошового, відрікаюся від булави, - пальці розтискаються, пірнач важко, наче з осудом падає на стіл. – Радійте, панове. Ви обдурили січо-виків, вітаю. Скоро одних заб’ють у кайдани московські, других – у ляські, ну і вам трохи пере-паде. Не буде другого Богдана, не буде волі, а вітер стане сухий та гіркий. Так я прорікаю, без жалю чи радості, та народ наш вже звідав волі, і ви не заженете його у хлопство. Не одну пали-цю зламаєте, щоби вовка на вівцю обернути. Втім, бийте, може вдасться.
Жеріть той суржик із гнилого зерна. Смачного.
Я раніше так собі гадав, що те гниле зерно проросло на московськім полі. А тепер гадаю, що не у Москві чи не у Польщі справа. Це у нас щось прогнило...
...Кров не тече з паляниці. Хліб тепер черствий, пліснявий, чорний. Скільки ще йому тут ле-жати? Сонце сідає над болотами Конотопа. Сорочка смерті тепер – чорна, чорнісінька, як ніч. І навіть смерть не сміється...
Минуть століття, і змішаються народи, і змішаються мови, і покрученою мовою пишатимуть-ся вчені люди, і казатимуть: суржик – оце жива мова, та їхній суржик буде мертвий. Може, ще зійде сонце над Дніпром-Славутою, і тоді добрі люди очистять зерно від полови, і спечуть за-пашний, справжній, живий хліб. З усіх злаків, що ростуть під сонцем. Та до тої пори черствий, червивий, смердючий суржик, схожий на попіл, труїтиме народ гірше за війни й голодомори...
...Безмежне поле, ген до виднокраю. Вітер жене золоті хвилі під синім небом, наче море шу-мує. Колосся стигле до землі хилиться, та ще не скоро жнива, ще не скоро косарі жито жати-муть. Жито, і пшеницю, і ячмінь, і овес. Далі, далі біжать хвилі...
Вітряк іще стоїть тут, і струменить ручай.
Та вже нема за ним смерті.
На кого він чекає тут? Може, на тебе? Може, ти підійдеш до старих, розмашистих крил, ста-неш на коліна перед хрестом, що обертається, і згадаєш Конотопську битву, і тоді помолишся, щоб не ставали марними такі славні перемоги нашого народу?
І може, тоді скресне крига в очах гетьмана, якого не зрозуміли ані тоді, ані нині?..
