Цього сезону в моді були білявки. Не сказати, щоб така мода була рідкістю, але цієї несніжної зими людям, вочевидь, так хотілося чогось білого і ніжного, що більшість жінок пофарбували волосся в платиновий блонд, одягли пухнасті коротенькі шубки і взули білі чоботи по коліно на високих підборах. Білих жінок, що повільно пливли вулицями, переступаючи мало-помалу, аби не послизнутися, було так багато, що Остап скоро перестав їх помічати.
Тому він одразу ж помітив темноволосу Катрю, взуту у військові чоботи і коротку куртку кольору хакі. І одразу ж здригнувся: у цьому підкреслено неформальному вбранні Катря виглядала просто жахливо. Ситуацію не міг врятувати навіть різнокольоровий шарф, кілька разів замотаний навколо тонкої шиї. Катря виглядала позбавленою смаку і, безумовно, дуже ефектною. Але увагу вона привертала, перш за все, своїми довгими чорними косами, хитро перекрученими на потилиці.
- Оця? – спитав здивовано Ігор, Остапів наставник, обвівши Катрю поглядом. – Якщо певен, то йди. Швидше, не зволікай.
Остап відділився від стіни і, поступово нарощуючи впевненість ходи, наблизився до Катрі і зазирнув їй в очі.
- Скажи мені, скільки квіток дівчата люблять отримувати: одну чи цілий букет?
І щойно він вимовив слова, які до того здавались геніальними, як одразу відчув їхню штучність. Ні, не штучність звернення взагалі, а штучність саме цієї фрази. «До чого тут квіти? – подумав він сам до себе і вилаявся, теж подумки. – Чого саме ця фраза скочила з мого язика першою? Вона абсолютно не підходить! Чому я не сказав: «Класні чоботи, де ти взяла, я такі скрізь шукаю?» або щось інше, але не квіти, ні, квіти не про неї».
Катря підвела очі на Остапа і один за одним витягла з вух навушники.
- Що ти кажеш? – спитала вона.
- Я питаю, скільки квіток дівчата люблять отримувати: одну чи букет? – повторив Остап, лаючи себе страшенно, бо не згадав жодної ліпшої фрази.
- Квіток? – Катря щиро здивувалась, і це було видно по тому, як піднялись її брови, зібгавши шкіру на лобі. – Я не знаю.
Остап вже відкрив рота, щоб сказати, що він тут саме посперечався з продавцем квітів, і Катрина відповідь дуже важлива для вирішення суперечки, аж тут її очі сяйнули і зморшки вляглися.
- Ти пікапер, правда? – спитала вона радісно. – Це ж треба, справжнісінький пікапер! Я завжди мріяла з кимсь із вас познайомитись! Дуже рада! Це геніально!
Її обличчя радісно засяяло, вона розвернулась і пішла далі, не чекаючи відповіді Остапа. Остап зауважив собі ще раз, що або він сьогодні віддасть триста гривень наставнику за невиконане завдання, або познайомиться з цією дівчиною, і слушно поспішив за нею.
- Чекай! – він наздогнав Катрю і наполегливо взяв її за лікоть. – Чому ти вирішила, що я пікапер?
- А що, неправда? – Катря сміялась.
- Ні, неправда, - спробував Остап.
- Покажи мені хоч одного нормального чоловіка, який вибере таку очевидну і дурну фразу для знайомства! Нормальний чоловік почне так: «Дівчино, у вас шнурок розв’язався» або «Дівчино, у вас нема запальнички?», а потім підсунеться і почне щось триндіти. Вас же вчать якійсь чортівні, призначеній «зносити дах». Кому знесе дах така фраза?! На кого вона розрахована взагалі? – Катря широко і вдоволено посміхалась, готова засміятись будь-якої миті.
- А хіба на «шнурок розв’язався» ти б не так зреагувала?
- Я би принаймні подивилась, чи дійсно розв’язався, і якщо ні, то вирішила б, що ти дурний, а якби так, то була б вдячна.
- І все. Вдячністю все знайомство і обмежилось би.
- Це вже залежало б від тебе. І взагалі, ми говорили не про методи знайомства, а про те, як я зрозуміла, що ти пікапер. Методи собі лиши, спитаєш потім у саппорта, що не так було.
- Кого?
- Саппорта, або як ви їх називаєте? Ваші вчителі, які слідкують за вашими діями.
- Не знаю, у нас це просто наставники.
- От і добре. Хай будуть наставники. Я іду їсти. Ідеш зі мною? – Катря рішуче повернула в бік недорогого місцевого ресторану.
Раптово згадавши щось, вона простягнула долоню:
- Я Катря. А тебе як звуть?
- Катя? – перепитав Остап.
- Катря. Ти Шевченка у школі читав? Отам була така тітонька, з якою москаль переспав і покинув, а потім вона сина народила.
- Ага, ясно. Я Остап.
- Остап теж добре. Був такий персонаж у Гоголя.
- Ну-ну, - промимрив Остап. – А ще хто у Гоголя був? – Триста гривень, які треба буде заплатити наставникові за умови невдачі, забриніли перед його очима дуже ясно. Краєчком ока він помітив насуплене обличчя Ігоря. Поки що знайомство йшло погано.
- Андрій був, Тарас, ну, і Чічіков, звичайно.
- Ясно, - Остап почувався ніяково, бо нікого з названих персонажів він не пам’ятав, у школі не тому навчався.
А зрештою, чого він взагалі міг навчатись у школі? Не сказати, щоб любив читати або рахувати, малював і креслив теж погано. Вдало витягши річний табель на тверді трійки, він рушив у широкий світ, дорогою б’ючись з новими сусідами у під’їзді і одноразово затягнувши біляву Аню до себе в квартиру і там… Він ту Аню з самого дитсадка любив, якщо можна так сказати про його тваринне бажання похлопати дівчину по сідницях. Все було прекрасно, проте Аня так не вважала, втекла вже за годину після сексу і потім, вгледівши Остапа у дворі, одразу спішила зникнути.
Любов до Ані потроху згасала, хоча приязнь до білявих дівчат ще довго жевріла в його душі. Після Ані були ще Маша, Оля і Маринка – одна з найвеселіших дівчат двору. Тільки ледачий не гуляв з Маринкою і не цілувався з нею під квітучими яблунями біля стадіону. От і Остап цілувався, що він, ледачий був, чи що?
А потім був важкий для ніжної Остапової душі переїзд до столиці, прощання з родичами, старими друзями, знайомство з одногрупниками, перші нічні зміни...
- То що, ти ідеш їсти зі мною? Не турбуйся, я знаю, що пікапери ні за що не платять, тож за твій чай я сплачу, - Катря повторила своє питання і додала цікавих подробиць.
- А з чого ти взяла, що я не заплачу за чай? – справедливо обурився Остап, тим більш розпачливо, бо він дійсно не збирався розраховуватись в ресторані.
- Ідемо, всередині поговоримо. Я страшенно хочу їсти, - і Катря впевнено потягла Остапа до дверей.
2.
Пізніше Ігор пояснив Остапові, що перша його помилка була саме в цьому: не треба було дозволяти об’єкту жіночої статі керувати ситуацією. Про ресторан, ім’я і чай мав вирішувати сам Остап, приблизно так, як це вирішувала Катря, і в той момент, коли йому того хотілось, а не тоді, коли хотілось Катрі.
Але Ігор вже був далеко і за Остапом в ресторан не пішов, тому догану хлопець отримав пізніше.
- Який тобі чай? Я буду з ромашкою, ти теж? Два з ромашкою, прошу, - замовила Катря. – То що, може, схочеш заплатити? З тебе п’ять гривень.
- Я тобі наступного разу віддам, - мляво пробурмотів Остап.
- Якого наступного разу? – Катря широко посміхнулась. Вона взагалі була ладна сміятись кожної миті, варто було тільки підкинути жаринку. – Ти вважаєш, що буде наступна зустріч, ха-ха? Але прошу, не задля того я тебе сюди тягнула, розкажи мені, що ви сьогодні вчили? Як у вас все відбувається?
- А чого я тобі маю розказувати? Це таємниця, знаєш?
- Звісно, знаю, - Катря знову мало не засміялась, - така таємниця, що язик тобі потім відріжуть, як розкажеш. Ну, що у вас сьогодні було?
- Ні-ні, - сам собі заперечив Остап, - я тебе краще спитаю: ти що, теж пікапу вчишся?
- Ні, хіба вже з’явились клуби для дівчат? Я знала тільки про чоловічі. Цікаво, а чого ж вчать на жіночих курсах? На чоловічих головна мета – затягти дівчину в ліжко, але не витрачати на неї гроші і не одружуватись, а на жіночих певно що має бути навпаки – змусити його витрачати гроші, одружитись і не дати. Як ти думаєш?
- Та я просто так спитав, я не знаю, чи є жіночі, - Остапові не сподобалась запропонована Катрею перспектива. – А звідки ти, в такому разі, стільки знаєш про пікап?
- Поцікавилась у знайомих, бачила передачу по телевізору, оголошення в метро, потім знайшла книжку, прочитала. Це ж не таємна інформація, ти ж бо теж якось дізнався про це.
Й справді, Остап дізнався про це доволі давно, з маленького флаєру у потязі метро, проте на курси пішов лише цієї зими, бо вагався, думав і рахував кошти. І все ж не дорахувався, бо не знав, що за невірно проведену операцію доведеться ще викладати грошей. Не взяв телефон у тридцяти дівчат – плати п’ятдесят гривень, не заспівав у метро улюбленої пісні – ще сотню. А тут інфляція, криза… До біса й ті дівчата йому вдались! Але почав – треба завершити.
Друг його з інституту, що з ним вирішили разом прийти на курси, тиждень тому дременув звідти, а Остап лишився. Чи він хотів вміти вільно затягувати кожну третю до ліжка, чи просто стати впевненішим у собі, Остап не знав і сам, вперто ходив на кожне заняття і практикувався ввечері на Хрещатику. Гроші закінчувались, натомість наближались іспити, а дівчата й надалі не звертали на нього увагу.
Та ж ні, звісно, у нього вже був і секс, і купа телефонних номерів, і дві подружки з-під Іванкова, до яких можна було завжди заїхати після навчання, головне щоб пропустили у гуртожиток, і щоб не знайшли на прохідній пляшку. Тут не було на що жалітись.
Але всі слова, з якими він так впевнено підходив до кожної нової дівчини на Майдані, були чужими, всі його рухи і схеми були лише набором шаблонів, і якби події розвивалась трохи інакше, ніж було затверджено із наставником, Остап одразу б розгубився, хоч і не подав би й виду.
Власне, і зараз, сидячи з Катрею за вузьким різьбленим столиком і дивлячись, як вона швидко ковтає вареники, він вважав, що Катря не бачить, який він розгублений і не знає, як чинити далі. Зрештою, не силкуючись проаналізувати наглий хід подій, він вирішив йти второваним шляхом і вдався до чергового способу – помацати дівчину.
- Цікаве в тебе намисто. Де ти взяла таке? – Остап простяг руку до Катриних грудей.
- Сама плела, - Катря рішуче перехопила Остапову руку і відвела її. – Намагаєшся доторкнутися?
- Що? – зморгнув Остап, ніби не зрозумів. – Ні. В тебе кофта червона, сумка червона. Знаєш, дівчата, які люблять червоне, мають одну цікаву рису… - тут Остап замовк і почав витримувати паузу, аби Катря зацікавилась, яку рису.
Проте Катря чогось не зацікавилась, а обурилась.
- Остап, - сказала вона суворо, - мені здавалось, що ми порозумілися. Я думала, ти побачив, що я знаю все, або майже все – не буду такою самовпевненою – про ваші заняття. І після моїх слів ти можеш вдаватись до цієї примітивної хрестоматійної фрази, якою, мов прапорцем, махає на кожному кроці ваша братія? «Мають цікаву рису…» - перекривила Катря. – Певно, ти ще й не придумав, яку саме. Давай, здивуй мене чимсь новеньким. Невже ваші керівники забили на вас і не цікавляться, як ідуть справи? Невже більше не вчать вас новому, не розуміючи, що всі ці фрази – на один раз, і скоро стануть відомішими за помаранчеві промови президента? Тільки б гроші заробити, а ви всі ведетесь, - Катря зітхнула, але тут і розсміялась. – От скільки ти заплатив за курси?
- Я не скажу тобі, - Остап вперся.
- А взагалі, скільки заробляєш?
- Не скажу, - Остап пам’ятав, що з дівчатами не можна говорити про прибутки.
- Ну і мовчи собі. Хоч чаю попив, бідося, зігрівся, а то, може, в тебе і грошей на вечерю не лишилось. Може, щось поїси?
- Не буду я їсти.
- Ой, впертий який! Не ображайся, давай, пий свій чай скоріше, бо мені треба бігти. Чи ти тут лишишся? А, ні, - сама себе перебила Катря, - я й забула, тебе ж на вулиці має наставник чекати.
- Він пішов вже, - зізнався Остап. – Лишайся зі мною.
- Дурний ти, Остап. Що це за «лишайся зі мною»? Хіба так має говорити справжній чоловік, у душі пікапер? – далі збиткувалася Катря, підводячись і пов’язуючи свій довжелезний різнокольоровий шарф.
- Збирайся вже й іди. Не лишайся.
- Теж мені, змінив тактику! – Катря сміялась, нарешті випустивши свій сміх, який стільки часу тримала всередині.
Остап підвівся і витяг з кишені мобільний. Благально подивившись на Катрю і, ставлячи хрест на своїх трьохстах гривнях, мовив якомога більш невимушено:
- Гадаю, телефонами обмінюватись не варто?
- Звісно, не варто! Тримайся, ковбою! – Катря помахала йому рукою в червоній рукавичці і, підстрибуючи, збігла сходами вниз. Остапові майнуло, що і рукавички в неї такі ж недолугі, як і сама вона.
Після усвідомлення недосконалості нової знайомої йому стало набагато легше.
3.
Минуло два тижні, як Остап закінчив курси і, на думку викладачів, був більш-менш спроможний знімати дівчат. «Практика, і тільки практика творить у тобі професіонала!» - весь час товкли його наставники, тож, випускаючи його з новими знаннями у широкий світ, вони вимагали від нього практикуватися кожного дня, про що Остап забув менш, ніж за тиждень. А сталось так тому, що його перестріло кохання – низенька і дуже худа Маша.
Коли він з нею знайомився, Маша йому не сподобалась, але «практика, і тільки практика», тож він забив на тимчасове бажання втекти і затяг Машу в ліжко першого ж вечора. Після того вечора Маша лишилась у нього жити. Її анітрохи не бентежили Остапові одногрупники, з якими він знімав двокімнатну квартиру, не турбувало її навіть те, що один з них був змушений переїхати на кухню, аби Маша влаштувалась на новому місці. Мова про спільну оплату квартири ще не заходила, та й невідомо було, на який час Маша тут затримається.
Маша вставала рано, діставала з Остапового гаманця гроші на обід і йшла на навчання, а ввечері поверталась з консервами і пляшкою пива. Вони мовчки їли в спальні, щоб не виходити на кухню, де готувався до іспитів Остапів друг Андрій, займались сексом і лягали спати.
Ідилія протривала тиждень. За цей час Остапова стипендія скінчилась, а зарплати на роботі ще не давали, тож, перш ніж Остап встиг обговорити це питання з новою коханою, вона зникла, лишивши по собі колготки на батареї.
Спочатку Остап і не думав дратуватися з цього приводу. Але згодом, осягнувши весь розмах трагедії, засумував. Адже вона не просто покинула його, ні, вона змусила його відмовитись від щоденних практик зйому на Майдані, і тепер відновити навички було складніше.
Андрій зі співчуттям поставився до Остапової проблеми, хоч і не розділяв його захоплення принципами пікапу, тож не поспішав переїжджати назад в кімнату, щоб дати вразливому Остапові час зібратись з думками. Несподівано з’ясувалось, що, окрім колготок, Маша забула ще одну бляшанку пива під ліжком. Остап запросив Андрія до себе, вони сіли на розкладний диван, як колись сиділи з Машею, і, попиваючи пиво, поговорили по-чоловічому, впевнено і мужньо – про завтрашні іспити, складне життя і невдячних дівчат-«динамщиць».
Приємна розмова скінчилась вже під ранок, Андрій почвалав на кухню, а Остап, справедливо вирішивши дівчатами тільки користуватись, і ніколи в них не закохуватись, вмостився під ковдрою і одразу заснув.
Йому наснились Катря, Маша і ще Аліна з паралельної групи. Дівчата катались на човнику разом з Остапом, всі були в купальниках і з мокрим волоссям, зализаним за вуха, тож розрізнити їх було можна лише за розміром грудей. В їхній поведінці вчувалися приховані ревнощі і заздрість одна до одної. Всі вони, вочевидь, не могли поділити Остапа. А сам Остап, головний герой в цьому царстві, весь час намагався поговорити з кожною наодинці, щоб з’ясувати, хто з них кохає його найдужче. Сон скінчився на неприємній напруженій ноті, коли він якраз збирався поговорити з Аліною, аж тут підлізла Катря. Остап відкрив очі під шелестіння будильнику і щасливо відчув, що все скінчилось, і ніяких дівчат у човні немає.
4.
Словом, Остапові було дуже важко в ці дні, тож, коли після іспитів до нього підійшла Аліна, він відчув невдоволення і зачатки агресії. Аліна мала до нього якусь розмову з приводу сесії, швидко її завершила і перейшла на обговорення власних інтимних проблем.
Це була одна з її відмітних рис – свої особисті стосунки вона без усілякого сорому могла обговорювати з кожним, хто знав її бодай день. Остап же взагалі підпав у групу її повірених, бо колись нерозважливо поділився з нею душевною тугою за однією білявкою, і тепер був змушений при нагоді вислуховувати Алінині розповіді.
Втім, жалітись не було на що: розповіді були переважно цікавими і після них хотілося втнути щось таке, щоб тебе потім довго-довго пам’ятали, і щоб батьки переказували твої слова дітям.
Цього разу Аліна доповіла Остапові про те, як їй заманулось вийти заміж, і як вона впливала на свого Максима, аби той запропонував їй руку і серце.
Історія здебільшого була смішна, особливо про троянди по чотири гривні і про реакцію Максима. Остап навіть забув про Машу, невдалі курси і нічний кошмар. І, як завжди, захотілось щось втнути.
- А ходімо до мене, - запропонував він. – Я тобі покажу цьогорічні фотографії з Карпат. Можна купити макарони і пообідати.
- Ну, я макарони їсти не буду, - скривилась Аліна, - але піти можна. А що в тебе є, крім фотографій?
- Може, захочеш мультик якийсь подивитись, або фільм.
- Думаю, я й вдома подивлюсь, якщо закачаєш, - сказала Аліна і взяла Остапа під руку.
Вона завжди так робила, коли йшла з ним по слизькому, а вчора якраз сніг станув і взявся зранку міцною кіркою, тож побоювання Аліни не були марними, навіть Остап кілька разів мало не впав, хоч і мав набагато зручніше взуття для ожеледиці.
Як і вперше, Остап відчув себе дуже мужнім і благородним. Аліна, на відміну від інших його дівчат – а дотепер їх вже зібралось багатенько, - ніколи не висіла на руці і не хапалась за неї, тільки трохи трималась пальчиками, і від поруху тих пальчиків Остапові завжди ставало недобре.
Він знав Аліну з першого курсу, спочатку навіть хотів зустрічатися, але, коли був уже готовий запросити її в кіно, Аліна прийшла на пари сонна і щаслива, і на першій же перерві потягла його на «курилку». Завершивши доповідь про нового хлопця, Аліна замріяно звела очі і кілька хвилин курила мовчки, і це мовчання раз і назавжди пояснило Остапові, що з Аліною у нього не буде нічого.
Час від часу стикаючись на перервах та парах, швидко викурюючи одну за одною перед іспитами, обнімаючись під дощем під однією парасолькою, вони ставали один одному ближчі, але не так, як можуть стати друзі, проте і не як закохані. Адже, знаючи Алінину вдачу, дарма було й сподіватися не почути від неї нових подробиць з особистого життя, а ніщо так не відштовхувало Остапа, як це.
- А що такого, на вулиці холодно, а я грошей не маю в кав’ярні сидіти, - провадив він далі. – Підемо?
- Пішли, - погодилась Аліна. В неї і самої грошей було небагато, а от часу – вдосталь, і час цей треба було на когось витратити. – Слухай, розкажи мені про свої заняття по зйому дівчат, - попросила вона. – Максим начитався книжок по пікапу і це йому допомогло мене викрити, ти знаєш, як. Мені тепер дуже цікаво, що це.
- Про що тут розказувати, - сказав Остап. – Вчать не боятись своїх бажань, сміливо підходити до дівчат і не думати про те, що вони тобі скажуть і як далеко відішлють. Таке собі, я вже й не пам’ятаю половини.
- А маєш якісь книжки, може, даси почитати? – попросила Аліна.
- У нас нічого такого не було. Нам казали про деяких авторів, радили для перегляду. Приїдемо, я тобі перепишу, якщо цікаво.
- Звичайно, цікаво!
- Це останнім часом багато кого цікавить, - поділився Остап і розказав їй про зустріч з Катрею.
- Дивна якась дівчина, - мовила Аліна після уважного прослуховування. – Скільки їй років? Двадцять чотири, як і тобі? Хм, ніби й справ їй нема ніяких, що вона так цікавилась пікапом. А вона тобі сподобалась? Як жінка, я маю на увазі?
Ще однією рисою Аліни було її нестримне бажання знати, як кому ведеться в ліжку, що кому може подобатись в жінках і чоловіках, як все закінчилось.
«Мені для аналізу, - пояснювала вона. – Я дуже люблю все аналізувати. Я таким чином створюю свою модель світу і внутрішньо-світових стосунків».
І цього разу Аліна детально розпитала Остапа про Катрю, потім про Машу, бо довелось заговорити і про неї, потім довершила своє розуміння світу образом сусіда Андрія і аж тоді заспокоїлась.
- Надзвичайна історія! – вигукнула вона по всьому. – Вона гідна окремої книжки, - цією фразою Аліна зазвичай характеризувала історії, які здавались їй найбільш цікавими і досконалими.
- Може, й гідна, але зиску з того не маю ніякого, - відповів Остап трохи похнюплено.
Аліні довелось розказати про ще одну смішну ситуацію, в яку вона потрапила на ринку секонд-хенда, щоб розвеселити Остапа. Остапа це дійсно потішило, і йому знову захотілось щось втнути. Вони якраз дістались його помешкання.
5.
- Пішли курити, - сказав Остап до Аліни, коли стало абсолютно ясно, що фотографії дівчину цікавлять все менше й менше. – Іди в капцях, не перевзувайся.
Вони вийшли на балкон і одразу ж відчули, що у тих, хто не курить, є очевидні переваги. Дув сильний вітер зі снігом, і їм довелось притиснутись до стіни і похапцем курити, тримаючи сигарети в задубілих пальцях.
- Ти тремтиш. Холодно, мавпочка? – спитав Остап і обійняв Аліну за плечі. Та вдячно на нього подивилась і мугикнула.
Викинувши недопалки за вікно, Остап з Аліною дуже швидко перебігли назад в кімнату, де Аліна тут же всілась на диван і загорнулась в плед. Дбайливими рухами вона розправила свою спідничку, підкрутила гульку на потилиці і очікувала, коли Остап принесе чай з кухні. Фотографії її більше не займали, всі розмови були закінчені, і тепер вона нудилась у пустій квартирі, вигадуючи, з якого б приводу втекти.
Остап приніс чай і всівся поряд з Аліною на дивані. Запала тиша. Аліна спробувала врятувати становище, адже їй взагалі не подобалась тиша, але чергова розповідь була дуже короткою, і вони знову замовчали.
- Знаєш, Лялю, - раптово знітившись, повільно мовив Остап, - я хочу тобі дещо сказати, але не знаю, як ти відреагуєш. Чи будеш ти реагувати адекватно на те, що я зараз скажу?
Вперше за сьогоднішню зустріч він назвав її Лялею, і Аліна одразу це зауважила. Остап знав, що вона любила, коли її так називали, але зазвичай уникав цього грайливого імені, а тут чогось назвав. Аліні майнуло, що зараз буде якесь зізнання, і щонайменше, в коханні. Її серце радісно тьохнуло, бо вона просто обожнювала усілякі зізнання, кохання, осяяння, і розмови про це.
- Скажи, - мовила вона, вдаючи невинну, - а я спробую відреагувати відповідно до ситуації.
- Лялю, ти знаєш, ти дуже давно мені подобаєшся, - почав він.
На цій фразі Лялі забрало дух. Це ж треба! Мрії таки здійснюються! В усіх дівчат хоч раз у житті були таємні залицяльники, які їх все життя кохали, а вони й не здогадувались. А у Лялі не було ніколи, або були, просто ніхто їй в цьому не зізнавався. Аж тут, так несподівано, нарешті!
Вона й незчулася, як пальці Остапа захопили її долоню і почали блукати по шкірі. Настав час хвилюватися. Кохання коханням, але отак нахабно брати її за руку і щось там вишукувати – це ж може погано скінчитись!
- Ще коли ми з тобою сиділи за однією партою, на першому курсі, пам’ятаєш, - мурмотів далі Остап, - і я тоді хотів з тобою зустрічатися, але ми сильно посварились через якесь питання в контрольній, і я вирішив на тебе не зважати…
Аліна слухала через слово. Вона зосередилась на його пальцях, що вовтузились у її долоні, і дивилась на них, як на огидних змій, не сміючи ані вирватись, ані поворухнутись. Їй вже була неприємна ця розмова з присмаком небезпеки, але природна цікавість, бажання знати, що ж воно буде далі, змушувало її лишати руку на місці і не підводити голови.
Остапа турбували зовсім інші питання. Ще коли він зайшов до кімнати з двома чашками, підвішеними на мізинець, і побачив, як Аліна загорнулась у його плед на його дивані у його кімнаті, то раптово усвідомив, що хоче з нею сексу абощо, зараз або ніколи. Веселі розмови про Алінине заміжжя здавались тепер пустими балачками, і взагалі, мав же у неї бути й власний розум. Якби їй не схотілось, він би не тримав її, не наполягав і відпустив.
Слова наставника Ігоря спливли у його голові ясно і зрозуміло. Нагло згадався анекдот про поручика Ржевського, мовляв, кожній треба пропонувати секс: п’ять панянок дадуть по морді, а дві просто дадуть. «Як на мене, дві з семи - непоганий результат», - зазначив Ігор після того, як розповів анекдот.
Тож, якщо після перших слів про «подобаєшся» Аліна не встала і не вийшла, потім не висмикувала руку, значить, вона не опиралась, хоч і не піддавалась на пестощі. Остап набрав повні груди повітря і сказав:
- Можна я тебе поцілую?
- Тільки в щічку, - Аліні було трошки смішно, але цей сміх ставав нервовим.
Вона намагалась звернути все на жарт, тож, коли Остап розпочав з її щічки, а закінчив біля вушка, почала несильно пручатись: «Хочеш поговорити про це? Ми можемо обговорити все за столом? Ти не хочеш покурити? Остап, ти розумієш, що ти зараз робиш?»
Аліна не виривалась, тож Остап дійшов висновку, що вона й не проти того розвитку подій, який він собі змалював, і наполегливо-обережно продовжував її цілувати і обійняв за талію, заваливши на диван. «Лялечко моя, Ляля, я так давно цього хотів», - бурмотів він, а Ляля лежала, як мертва, і широко розплющеними очима дивилась на те, що він робить, не в силах усвідомити, що відбувається.
- Обніми мене, Лялю, обніми мене, - продовжував Остап, вовтузячись з Лялиним ліфчиком.
- Остап, ти точно не хочеш про це поговорити? Ти певен, що так має бути? Ти можеш хоча б пояснити, навіщо ти все це робиш? Ти хочеш зі мною сексу? І що ти будеш робити потім?
Ляля задавала питання з інтервалом у кілька секунд, аби Остап міг щось відповісти, якби захотів, але він лише ствердно мугикав у відведені Лялею паузи і продовжував гладити її спину і сідниці.
Раптово зашелестів мобільний.
Ляля радісно вирвалась з Остапових рук і сіла дуже прямо, але з дивану не тікала. Остап невдоволено підвівся і натиснув кнопку відповіді.
Поки він вирішував робочі питання, Аліна гарячково придумувала, як себе поводити. Варіантів було два: залишитись сидіти і погодитись на Остапові залицяння або швиденько взуватись і бігти вниз сходами, набираючи телефон міліції. Але останній варіант видавався таким смішним і недолугим, адже Аліні не хотілось ображати Остапа. Аякже, він же ж допомагав їй кілька разів з контрольними, давав переписувати лекції і навіть одного разу запросив в кіно. Аліні здавалось, що його ще можна примусити обговорити цю тему, зізнатись один одному у взаємній симпатії і радісно-щасливо розійтись по домах, цьомкнувши один одного у щічку на добраніч.
Тож вона і не злазила з дивану, поглинута своїми наївними роздумами. Остап завершив розмову і повернувся до Лялі. Бажання і часу обговорювати вигадані Лялею питання у нього не було, і він продовжив обнімати і цілувати її, потроху розстібаючи ґудзики на її кофті.
Ляля отетеріло позирала на Остапа, ще кілька разів спробувала згадати про свої переживання, аж тут Остап так розпалився, що, не чекаючи від Лялі розуміння, почав роздягатись сам. Елегантно скинувши джинси, труси і шкарпетки, він спробував непомітно запхати їх ногою під диван, щоб не муляли очі. Але Лялі вони не муляли: вона вперто встромила очі в Остапову щоку, щоб тільки не дивитись униз і не зустрічатись поглядами.
Коли Остап лишився в самій сорочці, Лялі нарешті прояснилось, що слушної розмови у них не буде.
- Остап, я зараз подзвоню в міліцію, - стиха озвучила вона свою найбожевільнішу думку.
- Що, - пробурмотів Остап, вже давно незважаючи на її слова, - що ти кажеш, Лялечко, обніми мене, поцілуй мене там, будь ласка…
- Я подзвоню у міліцію і скажу, що ти мене зґвалтував, - трохи впевненіше продовжувала Ляля.
- У міліцію? – Остап протверезів. – Нащо дзвонити в міліцію?
- Тому що я тебе боюсь, - підвела підсумок Ляля. – Я подзвоню у міліцію, щоб ти мене не зґвалтував.
- Лялечко, якщо ти не захочеш, нічого не буде, - Остап далі повів своєї. – Я не скривджу тебе. Хіба тобі не хочеться?
- Не знаю, не так все має бути, - насупилась Ляля.
- А як? Як ти хочеш? Іди до мене, моя маленька, - він пригорнув її до себе і, коли Ляля заспокоїлась, застогнав.
- Що таке? – поцікавилась Ляля.
- Мені аж боляче там, - пожалівся Остап. – Ти точно не хочеш мене поцілувати?
Ляля зібралась з духом і опустила очі з Остапової щоки долу. Зітхнувши раз, вона, несподівано для себе, закрила очі й спустилась вниз сама.
6.
- Чого ти пручалась? – ліниво поцікавився Остап вже потім, лежачи на ліжку і розглядаючи Аліну, що сиділа поруч і не зняла з себе навіть кофтинки.
Їй було жарко, але кожен елемент свого одягу вона ладна була відвойовувати зі страшним боєм, хоча потреби у цьому вже не було.
- А ти вважаєш, що все правильно? – Аліна вперто не дивилась на Остапа, особливо на йогу щоку, яка встигла їй набриднути.
- Ну, трошки неправильно, - погодився Остап. – Якщо я тебе образив, вибач.
- А чому ти раніше про це не подумав, про те, що міг мене образити? – Аліна й надалі не могла усвідомити, що сталось.
Вона хотіла і не могла розділити їх двох на винного і невинного. Аліна розуміла, що, веди вона себе інакше, втікши з кімнати або вийшовши на балкон, вона б не спричинила усього того, або мала б якісь виправдання, і винним можна було б визнати Остапа. А так виходило, що вона сама була причиною його осоружної поведінки.
Остап, бачачи відсутність будь-якої реакції з боку Аліни, хвилювався, але з дивану не вставав. Йому хотілося, аби вона закричала на нього або втекла з квартири, або подзвонила в міліцію, врешті решт.
Натомість Аліна понуро підвелась і мовчки посунула на балкон. Остап пішов за нею.
Аліна встала на протязі так, що скоро в неї не тільки пальці задубіли, а й очі почервоніли, і стояла так ще довго після того, як згасла сигарета. Остап викурив за цей час дві і йому стало ніяково поряд з Аліною, тож він зайшов у кімнату.
Аліна повернулась, поблукала від стола до дивана й назад, перевірила, чи не надійшли часом повідомлення в мобільному, і нарешті подивилась на Остапа.
- І що тепер робити? – спитала вона.
- А що ти схочеш, - відповів Остап. Він радо переклав відповідальність за наслідки на Аліну. – Схочеш - все буде, як раніше. Схочеш – продовжимо. Все тільки від тебе залежить.
- Півгодини тому я теж так думала, - в’їдливо мовила вона.
- В будь-якому разі, я не хочу, щоб ми перестали спілкуватись, - запевнив Остап. – Мене дуже хвилює це питання: як ти тепер до мене ставитимешся? Чи схочеш спілкуватись зі мною й надалі?
- Я подумаю, - дуже спокійно відповіла Аліна. – Я не знаю зараз. Мені треба подумати.
Запала тиша. Аліна сиділа на дивані в тій самій позі, час від часу розгладжуючи зморшки на спідниці, і думала, а Остап витягав з-під дивану шкарпетки.
- Не хочу здатися грубим, але за півгодини прийдуть мої сусіди, - раптом сказав він. – Може, будемо збиратись?
Аліна мовчки зібралась і вони вийшли з квартири. Дівчина все ще напружено думала.
- Я вважаю, що ти тепер повинен погуляти зі мною щонайменше дві години, - сказала вона нарешті.
- Чому саме дві? – здивувався Остап.
- Дві – це щонайменше, можна й більше. Я пропоную піти в парк.
Вони подались до споночілого парку і блукали там поміж деревами, доки не затерпли ноги. Спочатку йшли мовчки, а потім Аліна розвеселилась і поступово дійшла до свого звичного стану. Вона розказала ще кілька історій, аж Остап розм’як і йому наче тягар з душі впав.
Обійшовши всі стежки у парку, вони звернули в кав’ярню поблизу і грілись там, п’ючи чай. Тепер Аліна вдавала, ніби нічого особливого не трапилось і тринділа про все, що бачила. Остап цим не надто переймався.
- Ой, я ще одну історію маю тобі розказати, - прощебетала вона. – Ще коли я була молода і дурна, і зустрічалась з усілякими неформалами, сталась зі мною така історія. Я вирішила влаштувати вдома таку собі вечірку і запросила на неї усіх хлопців, яким я тоді подобалась.
Я тоді ні з ким не зустрічалась, була вільною птицею, тож могла вертіти ними, як хотіла, але навіщо я запросила всіх трьох водночас, я й досі не можу пояснити. Прийшли мої друзі, знайомі, пришли й ці троє, один за одним: перший був з квіточкою, другий з шампанським і з цукерками, третій вже не пам’ятаю, що приніс. Я виставила їхні подарунки на журнальний столик і пішла веселити гостей. Я тоді ще вміла грати на піаніно, і підібрала кілька пісень Цоя. Неабияка розвага, згодна, але за відсутністю гітари і піаніно було в радість.
Спустилась ніч, дехто пішов додому, зокрема один з моїх прихильників (я його тоді, до речі, востаннє й бачила), а двоє лишились і – ти можеш здогадатись, як це було приємно – кожен з них був певен, що я обрала його і тільки його. Тож коли я вклала гостей спати, а сама вилізла на балкон і там допивала шампанське, прийшов спочатку один, ми поговорили «за життя», потім той вислизнув у туалет, аж тут другий наразі, ми й з ними поговорили. Перший повернувся, а я вже з іншим – ой, молодість-дурість, як згадаю… - Ляля вдавано зітхнула й похитала головою. – Зрештою я спровадила обох спати, і собі вляглась. Було літо, тож я спала на балконі у спальнику, аби гостям було місце.
І тоді один з них, перший чи другий, вже не пам’ятаю, прийшов знову. «Хочеш, - каже, - масаж тобі зроблю?» Якщо ти знаєш, Остапе, масаж для неформалів, як, мабуть, і для інших молодіжних субкультур, має неабияке значення у стосунках чоловіка й жінки. Якщо хтось комусь робить масаж – це вже кохання або, принаймні, пристрасть. Я, лінива й дурна, кажу: «Ну зроби…»
Словом, масаж закінчився саме так, як закінчуються всі казки… Ну, ти розумієш, про що я. Довго і щасливо. На ранок він радісно побіг на роботу, інші гості потроху розійшлися, а я встала над кавником і зрозуміла, що я його більше ніколи не побачу. Бо не хочу. І все.
- І що далі? – стривожено спитав Остап.
- Далі тільки мораль і висновки, - посміхнулась Аліна. – Він щогодини надсилав мені повідомлення на пейджер – вірші Омара Хайяма, знаєш, про жінок і вино. Починаючи з п’ятого я вже їх і не читала. Потім почав дзвонити на роботу. Я попросила, щоб на мене не переключали і мовчки працювала. Я не думала про те, що відбулось між нами, не читала всі ці «Рубаї», потім витягла батарейку з пейджера і спокійно повернулась додому.
Він нагадував про себе ще десь із тиждень, а потім перестав. Я не виходила на Майдан – мабуть, знаєш, саме там всі неформали зустрічаються, - а коли вийшла, мені не було до нього ніякого діла. І коли він мене зустрів там, поміж колонами, я привіталась і пройшла повз нього так, ніби дуже поспішала.
І якщо ти спитаєш, чому я так вчинила, я не зможу тобі пояснити навіть зараз. Просто мені було гидко з ним спілкуватись.
Секс – то не важить. Може бути й одразу, а може й пізніше – не це має значення. Має значення саме ставлення до людини: чи виплекала ти завчасно кохання до нього, чи, навпаки, завжди сприймала як друга, і не мала можливості чи бажання шукати в собі паростки любові до нього.
А взагалі, - Аліна всміхнулась, - паростки любові в мене є до будь-кого. Тільки зазвичай немає часу на їх вирощування.
- Я втратив сюжетну нитку вже після слова «Рубаї», - зізнався Остап, коли Ляля замовкла, - тож, якщо можна, повтори коротко. Ти будеш зі мною спілкуватися надалі?
- Не знаю. У мене немає відрази до тебе, але немає й потягу. Я тобі зараз не скажу. Має вийти час.
- Ну добре. Будемо збиратись?
Аліна наостанок міцно потисла Остапову руку, поцілувала його в щоку і попросила не проводжати її. По тому пішла на зупинку, не озираючись.
7.
Остап знову вийшов на Майдан. Сховавшись за дідусем, що продавав пожухлі букетики, він вистежував чергову жертву свого пікаперського мозку. Але сьогодні щось сталось, і дівчата неохоче приставали на його пропозиції, переважно кудись поспішали, одна навіть, нічого не кажучи, довго длубалась у сумці і витягла звідти газовий балончик. Остап спробував перевести це на жарт, але втік все-таки швидко.
Скоро він змерз, спустився в підземний перехід і купив розчинної кави в пластиковому стаканчику. Відіпнувши мізинця, він знехотя помішував каву білою паличкою і ліниво спостерігав за пасажирами, що виходили зі скляних дверей метро. В цій невимушеній позі його застала Катря, що саме пробігала переходом.
- А, Остапчику! – кинулась вона до нього, починаючи сміятись. – Це ж треба, яка зустріч! Ти що тут робиш? Грієшся? Чого каву на ніч п’єш?
- В мене ніч тільки починається, - повагом відказав Остап, не визначивши ще, радіти йому цій зустрічі або відкараскатись від Катрі.
- Звичайно, тільки починається! Уже всі дівчата з Майдану твої, га? Що в тебе нового?
Остапові здалась дивною така поведінка Катрі, адже вони були знайомі лише з півгодини і розстались аж ніяк не найкраще, а тепер вона так щиро цікавилась його новинами. Він не знав, що й казати. Тому продовжила розмову Катря.
- Що, була у тебе нова дівчина за цей час? Розкажи!
Здавалось, вона нікуди не поспішала і була готова ще довго випитувати подробиці.
- Була нова дівчина, - відказав Остап. – А що розказувати? Все добре було. Всі лишились задоволені.
- Правда-правда? Аякже, ви ж завжди слідкуєте за тим, щоб дівчина лишилась вдоволена, - засміялась Катря.
Остап зрозумів, що йому не подобається у Катрі: з її поведінки ніколи не можна було вгадати, чи вона казала правду, чи знущалась.
- Ходімо, поп’єш зі мною чаю, - запросила вона Остапа.
- У мене грошей немає, - похапцем зауважив він.
- Хіба я не знаю, мій маленький? – після цих слів Остап скривився, - Ходімо, я розрахуюсь за тебе.
Остап і сам не знав, чим йому зайнятись, а Катря наполягала, тому він погодився і рушив за нею.
В кав’ярні було накурено і жарко, проте Катря провела його в якийсь закуток і там лишила, а сама побігла в туалет. Остапові принесли меню і він заглибився в читання, вдаючи, що вибирає якийсь напій, а насправді думаючи про те, а чи не посміялась з нього Катря, втікши і залишивши його замовляти чай і розраховуватись самому. Це цілком могло бути правдою.
Зашелестів телефон – прийшло повідомлення від Аліни. Це було перше її повідомлення з того часу, як вони розстались біля кав’ярні, і певно що воно мало містити інформацію, чи схоче вона з ним спілкуватися надалі. Остап дивився на мерехтливий конвертик на екрані телефону і чекав. Якби не хотіла спілкуватися далі – не писала б. Надіслати повідомлення, аби образити його і попросити не дзвонити більше – це не схоже на Аліну.
Отже, це заклик до подальшого спілкування. Конвертик блимав, і Остап раптово зрозумів, що не хоче і не буде більше зустрічатись з Аліною. Нема чого. Є важливіші речі. І цікавіші. Аліна йому більше нецікава. Її історії з життя, неформальна молодість, пристрасть до аналізу і висновків – все це ніколи не цікавило його насправді. На душі стало пусто.
Катрі все не було, тож він відкрив повідомлення. «Підеш зі мною в кіно на сьому?» - питала Аліна.
«Вибач, сьогодні зайнятий, давай іншим разом», - написав він у відповідь. На душі стало ще й гидко. Все, як в її історії з Хайямом.
Повернулась Катря, чогось захекана і ще веселіша.
- Ти вже замовив? Ні? Будеш ромашковий чай? – Катря впала в крісло і заходилась шукати в сумці телефон.
Знайшовши, вона заглибилась у мобільні нетрі і ще довго не вилізала зі свого крісла і свого мобільного світу. Остап мовчки сьорбав чай, дивився на Катрині червоні рукавички, недбало кинуті на стіл і ні про що не думав.
Так вони просиділи з півгодини, після чого Катря сказала, що вона чекає одну людину і попросила рахунок. Остап спостерігав за рвучкими Катриними діями, її агресивними рухами і думав, як же багато всього у світі не знає.
До їхнього столику наблизилась білява дівчина в беретику і, чемно привітавшись з Остапом, поцілувала Катрю в щоку. Катря надзвичайно зраділа її появі, розрахувалась за чай і почала вдягатись.
- Ми з Оксаною ідемо на гулянки! – радісно повідомила вона Остапові. Тому не лишалось нічого, як ствердно буркнути щось собі під ніс.
- Це не гулянки, а пошуки кохання, - виправила її Оксана.
- А, до речі, про кохання, - згадала Катря, - от Остап – справжнісінький пікапер. Тільки невдаха, правда, Остапчику?
- Чого це невдаха? – образився Остап.
- А хіба вдаха? Що ж ти мене не спокусив?
- А може, ти мені не подобаєшся, - буркнув Остап і зрозумів, що Катря йому якраз подобається.
- Тоді чого ти зі мною чай п’єш? – аргумент був вагомий, і Остап не знайшов принагідної відповіді.
- Бо мені робити нема чого.
- Це мені робити нема чого, - зауважила раптом Оксана, - стояти тут і слухати ваші теревені. Нас чекають у машині.
Остап здивовано підвів очі на Катрю. Хто її, у військових чоботах і смугастому шарфі, чекає у машині? І тільки тут помітив переміну в її одязі і зовнішності. Військова куртка та шнуровані чоботи кудись зникли, і з’ясувалось, що у Катрі є талія, стегна і взагалі нічогенька фігура. Катря переодяглась у коротке пальто, а зачіску вінчав грайливий капелюшок з квіточками.
- І що це за гулянки будуть? – спитав він стривожено.
- До ранку! Цілую, пупсик! Тримайся, - і Катря втекла, підхоплена Оксаною під лікоть.
Остап пив чай і раптом йому дуже захотілось, що Аліна ще щось написала. Щоб не зникала за його холодними словами і написала щось звичайне, втішне. Він витяг мобільний з кишені – там неспокійно блимав конвертик. Швидко відкрив і прочитав: «Я чогось так і знала».
