Попередні розділи можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
18.
- Аркадію, усе ж варто піти поснідати, - наполегливо повторила Нелечка.
Хлопець неохоче відлип від вузького підвіконня в коридорі, на якому висиджував ледь не з досвіту. А що зробив, як що це єдине місце в корпусі, звідки добре видно ворота санаторію? Ну, яка може бути манна каша в такий день, коли саме сьогодні по нього мають приїхати? Он, у нього і лист є де так і написано: «в останній день місяця». Та хіба це поясниш дорослим чи навіть Нелечці? Та все ж він спробував торгуватися:
- А якщо за мною приїдуть під час сніданку, тоді що?
- Тоді, Кешо, можеш не доїдати кашу, - дівчина спробувала пригладити його неслухняне відросле волосся, та лише махнула рукою. Всміхнулася так щиро, що він їй навіть того «Кешу» пробачив. – Не переймайся ти так, ніхто дражнитися не буде через те, що ти хвилюєшся. А як буде хто, от хіба зовсім дурий. Звісно, усіх нетерплячка розбирає, коли рідних визирають. Та ще як вперше в санаторії.
- А вдруге я сюди не приїду, - переконано заявив малий, слухняно крокуючи за нею до їдальні.
- Невже так не сподобалося? – здавалося, дівчина не стільки образилася, скільки здивувалася. Та Аркадчик тактовно вирішив не розвивати цю тему, лише непевно знизав плечима.
- Спробуй глянути на останній день з іншого боку: у тебе залишилося зовсім мало часу, аби залагодити усі справи. Хоч, певно, ти це вже зрозумів. Он, з Рустамом вже помирився, молодець.
- Нічого я з ним не помирився, - тихенько, так, щоб супутниця гарантовано його не почула, буркнув хлопець.
Звісно, ці дорослі завжди пхнуть носа у важливі справи і роблять при цьому неправильні висновки. Ну, залишив він із самого ранку, коли в палаті всі ще спали, а він зрозумів, що більше не хвилин не пролежить в ліжку, прорсто не зможе, на тумбочці Рустама малюнок. Той самий, із людиною-павуком, який колись в нього прагнули виманити. Так «помирилися» тут до чого? Врешті, Блек, певно, якщо його попрохати, зможе вдома намалювати ще одного, аж ніяк не гіршого. А Рустам, врешті, заслужив.
Аркадчик і досі не розкаявся у їхній тодішній сутичці. І вибачень від нього так не добилися. Та хлопчак змушений був визнати, що потім ватажок повівся досить порядно. На Степанка, коли той повернувся таки до палати, намагався не звертати уваги, хоч і стежив, аби Лесько випадково його не скривдив чи там ще хтось. Так само нечасто Рустам звертався і до Аркадчика. Лише при потребі. Та все ж ставлення до хлопця в палаті змінилося. Лесько взагалі в перший вечір вчепився, мов кліщ – і не віддерти. Розкажи йому, як там, в ізоляторі – і все. Аркадчик навіть спересердя запропонував самому Лесеві туди сходити на екскурсію, якщо й справді так цікаво. Не допомогло. Добре, що Рустам і Сірий ледь не хором наказали балакунові врешті залишити людину в спокої і, взагалі, не заважати всім поспати. Ні, таки не хором: Рустам встиг на мить раніше. Тож Сергій, після кількох секунд уважно розглядання – очі в очі, так, щоб не кліпнути – відвів погляд убік. Та якось це в нього вийшло так, ніби він не здався, а просто не надто переймався, хто буде головним. Аби до нього самого не дуже чіплялися.
Та й однокласники на Аркадчика теж поглядали якось насторожено, немов би очікуючи, що він знову встругне щось неймовірне. Таке, що його знову запроторять до того клятого ізолятора. Або ж щось незвичайне трапиться з ним самим. Та чомусь хлопчак більше майже не ніяковів від загальної уваги: хочуть – хай дивляться, йому що до того. От лише деякі дівчиська допікали: безглуздо хихотіли за спиною, поглядаючи на хлопця якимось особливими поглядами. Та Аркадій вже встиг засвоїти, що нема чого чекати від дівчат розважливої поведінки. Краще не звертати на цокотух уваги та триматися від них подалі. А Ляльці він таки подякував за записку і взагалі… От тоді справді почервонів так, що мимоволі згадав, як тато казав саме про такі випадки: «Що, довелося раки пекти?». Дивно, та завжди стримана Лялька знітилася не менше. Поспіхом перевела розмову на Лєнку-комашку. Тій пощастило відшукати десь особливо великого павука. І хоч дівчинка потім запевняла, що навіть не думала тягти знахідку у палату – намалювала б на уроці, їм же якраз загадали зобразити домашніх тварин, та й відпустила б відразу… Все одно, дорослі були не у захваті від активності малої. Аркадчик ледь поблажливо посміхнувся: нічого, не переймайся. Лєна підросте й перестане захоплюватися тими страховиськами. Та все ж розмова якось збилася на інше, то він так і не спитав: чому Лялька, що завжди вигороджувала подругу, того разу відпустила її саму в небезпечну вилазку до ізолятора? А потім це питання взагалі якось забулося.
Зі Степанком він не те, щоб потоваришував… Просто інколи сидів мовчки поряд, уважно дивлячись, як той малює в зошиті кораблі та лицарські замки. Що й казати, виходило це в нього значно краще, ніж в самого Аркадчика. Той навіть випрохав одного малюнка з вітрильником, аби похвалитися вдома перед Блеком, що в нього тепер є ще один знайомий художник. Степан не заперечував, тільки попрохав, щоб іншим не показував. Дурний, хто б став сміятися з його малювання, та ще й тепер, дізнавшись, що його залишають на другу зміну. «Позитивна динаміка», яка раптово намітилася, бачте, не шкода дорослим і переплатити за ту путівку, аби син став здоровішим…
Та, якщо чесно, Аркадчик, певно, не віддав би того малюнка зі спайдерменом Рустамові, бо ще подумає хто, що він став підлабузником. Та все ж хлопець не забув, з чого почалася та пропозицію обміну. А конверт, що було зник, он, цілий-цілісінький, лежить в тумбочці. Щоправда, виглядає трохи інакше, та головне ж не це, а те, що його поклали на місце. Хоч виявилося, що не так він уже і потрібен: Аркадчик, хоч і запалився було ідеєю написати додому, потім, після історії з ізолятором, якось охолов до неї. Може, тому, що збагнув: Марко теж, певно, не напише всієї правди. Бо й він вважає Аркадія малим. А якби й було інакше, то й старшому брату дорослі не сказали б геть усього. Хай мама і любить повторювати, що Марко вже зовсім дорослий, але варто тому хоч трішки десь затриматися, то відразу згадує, що той – ще школяр.
Та й взагалі, певно, Ляльчина мати нічого такого не хотіла сказати. Просто кинула тоді про мамину хворобу навмання, щоб він не заздрив її донці. Якби справді мама захворіла, то б Марко таки написав чи й зателефонував би до лікаря: брат же не дурень. І тато тоді б не поїхав за кордон, був би поруч із хворою… Усе це вельми скидалося на правду. Настільки, що можна було не згадувати про справжню причину його нерішучості. Хлопчаку раптом почало видаватися, що як він напише, хай і питаючи, про можливу мамину хворобу на папері, то вона й справді може захворіти… За такими роздумами час сплинув так швидко, що вже й сенсу не було писати того листа. Так і виявився той конверт непотрібним. От хіба що… думку урвали на найважливішому місці. Дорослі це вміють.
- Аркадію, може, ти підеш до нас на репетицію? – Марія Власівна дивилася на настовбурченого хлопчака із щирим співчуттям. Це гнітило ще більше. Ну, подумаєш, вже от-от покличуть на вечерю, а по нього ще не прийшли! Написали ж у листі «сьогодні» - значить, «сьогодні». Потяги, між іншим, теж можуть запізнюватися. Чи автобуси на інший від вокзалу край міста їдуть повільно-повільно… А може, за ним відправили Марка, а той зустрів друзів і забалакався з ними? Хоч він раніше цього собі не дозволяв, та міг же за той час, поки молодшенького не було вдома, забути про обов’язки старшого брата? І от зараз, з хвилини на хвилину, з’явиться. І нема чого йому співчувати!
І ще, Аркадчика раптом різонуло оте «підеш до нас». Ніби зранку аж радів, що він вже – не учень. Так, відсиджує на уроках востаннє, аби згаяти час. Хоч все ж інколи не втримувався, зиркав упівока на новесеньких табель. Як по щирості, не потрібен був йому той папірець, хай і виглядав солідно, з печаткою та вчителькиним підписом. Та чого відмовлятися, як йому запропонували, так, ніби Марія Власівна не мала сумніву, що у рідному місці на Аркадчика чекає сувора вчителька, зацікавлена його успіхами? Крім того, успіхи, якщо судити за тим же табелем, виявилися вельми пристойними. Принаймні, двійки не було жодної. Тож буде чим хвалитися перед Марком, якщо той знову почне про дошкільнят, які не розуміють, що то за каторга така – школа.
Ну і, звісно, його звільнили від репетиції до травневих свят. Тож він сидів за останньою партою, неуважно слухав, як Лєнка – от дивина! – майже не затинаючись бадьоро виголошує свої рядочки так швидко, що, здається, там зовсім немає ні крапок, ні ком. Лялька, звісно, читає як належить, от тільки якось мляво, певно, більше думає не про свято, а про те, що скоро й її, як колишнього сусіда по парті, заберуть додому. Лесько, забувши правильні слова вірша, шпарить власні так впевнено, що вчителька похоплюється лише через кілька рядків та наказує йому почати спочатку… Ніхто не помічає, як Аркадчик тихенько вислизує в коридор і направляється вже до «свого», принаймні, йому так здається тепер, коли він просидів там мало не весь день, підвіконня. Коридором кудись поспішає заклопотаний Рустам. На мить спинився. Певно, хоче щось сказати. Та Аркадчик лише глипнув на нього сумними очима: ну, чого тобі, робити більше нема чого, так? Той лише потис плечима: от і зв’язуйся з усією дрібнотою. Якщо і хотів подякувати за малюнок, то не став витрачати часу. От тільки коли вже поспішав коридором, на мить озирнувся. Аркадію якраз остаточно набридло вивчати порожній двір за вікном, тож він відвернувся і перехопив той погляд. Здається, співчутливий. Ще чого не вистачало. Вони що, усі змовилися? Не треба його жаліти! Ну, всім інколи доводиться чекати. То що тут такого? Зараз за ним прийдуть і все буде добре…
19.
- А ще школяр. Он табель видали, а туди ж, як дівчисько…
Дивно, але в Рустамовому голосі не було глузування. Швидше співчуття. Тож Аркадчик, тернувши голою рукою – спав бо у майці - по замурзаним від плачу щокам, спробував взяти себе в руки:
- Що, як Лєнка-комашка?
- О, жартуєш – значить, жити будеш, - оцінив Рустам, безцеремонно трохи посунувши співбесідника до краю підвіконня, аби й самому було де приткнутися. – Ні, Лєнку ту хіба Лесько зможе переплюнути. Таких як вона – небагато. Та й таких, як твоя Лялька…
- Не моя, - ледь чутно відрізав Аркадчик. У горлі дряпало так, що, здавалося, й говорити не можна. І не було соромно сліз. Ну, ні трішечки.
- А вони не приїхали. Обіцяли – і не приїхали… - говорити далі було важко. Рустам, певно, зрозумів усе, бо ствердно хитнув головою, визнаючи причину нічних посиденьок у коридорі досить вагомою. До речі, ніхто його і не запрошував сюди. Аркадчик взагалі довго-довго лежав у ліжку майже непорушно, вичікуючи, коли ж сусідам набридне гомоніти після відбою. Як ставало зовсім нестерпно, кусав куточок подушки, аби не заревти вголос. Врешті дочекався, поки всі поснуть, вийшов до коридору, аби ніхто не заважав. Та, як виявилося, поснули не всі…
- Всяке могло бути. Може, потяг до аварії потрапив, - і побачивши щирий жах в очах співрозмовника, Рустам поспішив уточнити: - Я сам колись із дядьком їхав у поїзді, так там щось із шпалами було – як спинилися серед поля, то годин через шість поїхали, не раніше. Знаєш, як спізнилися? А, кажуть, інколи й довше поїзди стоять…
- А зателефонувати лікарю? – Аркадчик кинув нишком схлипувати, глянув на співрозмовника майже вимогливо, але й із певною надією.
- Ну, - Рустам на хвильку замислився, створюючи прийнятну версію. – може, у твоїх родичів мобілку вкрали чи там заряд закінчився? Як вони тоді зателефонують?
Це видавалося цілком ймовірним. Коли розмірковуєш над заспокійливими, але вірогідними версіями, то навіть порожній коридор не виглядає таким незатишним. Та й не порожній же він зараз, коли їх двоє.
- Знаєш, я того листа, від себе, так і не написав… - ні з того, ні з сього бовкнув Аркадій. Рустам, здавалося, ні крихти не здивувався.
- А чого їх писати? Це цікаво для таких, як Лесь. Той слово в слово перепише те, що в класі ледь не надиктовують, а все одно пишатиметься: сам написав, лист заборонений. Легко йому, певно, живеться, - ледь не із заздрістю кинув Рустам. Аркадчик відчув, що той не зовсім справедливий до свого приятеля. Та як пояснити це не знав. Тож визнав за краще змовчати.
- Ну, як навіть щось не надто гарне відбувається тут, що з того? Так і напишеш: «приїздіть, рятуйте»? Не напишеш. Хай той Степанко про це пише, може приїдуть хоч на вихідні. Приїхали ж, коли він у лікарні вилежувався. Так, для нього, може, й на краще вийшло. Потім хоч тиждень у подушку не хлипав.
Аркадчику не надто сподобалися такі роздуми. Та, певно, словами Рустамові не доведеш, що він не правий. Не битися ж із людиною, яка прийшла тобі поспівчувати?
Двері дівчачої спальні раптом легенько рипнули. Заспана Лєнка здивовано глянула на хлопців. Нащось пояснила:
- Я пити хочу. Лялька сказала, що треба не з крана воду брати, а піти на кухню. Там кип’ячену на ніч залишають.
Рустам недбало кивнув: йди собі на кухню, тільки під ногами не плутайся. Лєнка була надто сонна, аби образитися чи хоч зацікавитися, що ж хлопці роблять серед ночі в коридорі. Трохи помовчали, поки дівчисько не відійшло подалі. Та Рустам ще не скінчив розповіді:
- Я от сам час та чорнила переводжу, бо матері так легше, вона вірить, що всю правду про мене знає, хай і далеко від дому. Твоя до цього не додумалася – тобі ж менше клопоту. А так ти і сам непогано впорався, - Рустам раптом посміхнувся. Ледь кривувато, та все ж… - Хоч б’єшся ти не те що погано, а взагалі ніяк. Скажи спасибі, що Відьма тоді вчасно нагодилася.
От за що Аркадчикові зовсім не хотілося дякувати, так це за ту появу Відьми. Та брехати він вмів не дуже. Тож переконувати, що вміє битися і краще, не став. Сказав про інше:
- Я того конверта врешті Степанкові віддав. Думаєш, він напише додому і щось із того буде?
- Та що там буде, - відмахнувся Рустам, нітрохи не здивувавшись таким зізнанням. – Скандал може таки й бути, хтозна, що він там повиводить. Може, почнуть потім дорослі випитувати, звідки він конверт взяв. Ну, скаже хто, що від тебе, а тебе тут давно немає…
- А раптом мене не заберуть?
От від цього питання Рустам остовпів наче й щиро. Навіть взяв Аркадчика за плечі, розвернув так, щоб тьмяна лампочка хоч трохи висвітлювала обличчя.
- У тебе як, голівка не болить? Наче рано на сонці перегріватися. Що це ти там навигадував?!
- Та-ак, а в ізоляторі ти не був… Сам казав…
Рустам стиха чортихнувся.
- Був я в тому ізоляторі, був. Зрозуміло тобі, герою?! Таким самим малим, як ти, ну, може, трохи більшим, ще як вперше сюди приїхав. І не того, що в благородного грав…
- Я не грав, зрозуміло?! – сльози де й поділися. Аркадчик аж з підвіконня сплигнув, його руки мимоволі, хоч і незграбно стиснулися в кулаки. І, що найобразливіше, Рустам задоволено хмикнув, ніби вельми задоволений такою реакцією. І щось не поспішав прийняти кинутий виклик.
- То кажу, я не грався тоді. Просто якби не вдарив першим, то жити мені потім тут було ще гірше, ніж тому Степанкові. То я й вдарив, хай їх двоє було. Хоч битися тоді вже вмів. Зуб, правда, вибили, та молочний. А от вони й декількох справжніх недорахувалися… Потім, як із ізолятора того випустили, ті гади ще у друзі набивалися. От скажи, на чорта мені такі друзяки здалися? Я тоді теж потерпав, що от-от із дому лист надійде, а там звістка, що малій Івіці гірше, зовсім погано… Навіть уночі снилося. Обійшлося. Видужує мала, хай і повільно, але видужує…
Аркадчик мовчав. А що тут скажеш? Рустамові спробуй поспівчувати –ще й винним будеш. А от те, що він такий відвертий, то добре. Певен, мабуть, що Аркадія от-от заберуть звідси, тож малий не встигне бовкнути комусь чогось зайвого.
Раптом у старшого змінився настрій. Рвучко зіскочивши із підвіконня, зовсім іншим тоном, як по щось буденне, поцікавився:
- Де там той твій лист? Ти ж такий грамотій, що ще щось не те вичитав, а тепер он, серед ночі ревма ревеш в коридорі.
- Я за календарем слідкував! – щиро обурився Аркадчик. Та все ж витяг із-за пазухи добряче зіжмаканого листа.
Та саме в цю мить із боку кухні рознісся жіночий вереск. Настільки пронизливий, що хлопцям здалося, ніби в них вуха позакладало.
- Що там, пожежа, чи що? – Рустам розумів, що саме час гайнути до спальні, та все ж затягував момент відступу: не кожної ночі трапляється щось несподіване.
- Лєнка, - поставив більш точний діагноз Аркадчик, поспіхом запихуючи дорогоцінного листа назад до кишені. – Таки відшукала ще більшого павука, а чергова побачила її знахідку.
Рустам легенько підштовхнув Аркадика у бік палати, мовляв, нема чого ґав ловити, бо ще й нам нагорить. Та водночас вслухався у черговий сплеск дорослого вереску мало не із холодною зацікавленістю досвідченого експериментатора.
- Та ні, надто багато галасу через павука. Таки відшукала десь мишу. Не спи на ходу давай. Швидше!
Але Лєнка – із скуйовдженими русявими кучерями, у застебнутому не той ґудзик смугастому халатику вже з’явилася в коридорі. При цьому у складених човником долоньках зручно влаштувалося мале сіре мишеня. Воно без особливого остраху, швидше із здивуванням озиралося довкола. Сама ж дівчинка аж палала обуренням:
- Вона хотіла вбити його! Просто через те, що це миша! Уявляєте?! А потім кажуть, що браконьєрство – це погано!
Аркадчик добре уявляв, як зреагують дорослі на такий захист тварин. Певно, думки Рустама були схожими. Та досвід він мав все ж більший, що й переконливо довів за мить.
- Давай сюди твою Фросю – і марш до своєї палати. От бідні твої сусіди. Точно зараз усіх перебудять. Скажеш, не могла заснути, бо хотіла пити. Пішла на кухню за водою, там – дорослі кричать, злякалася і втекла. Нічого про мишу не кажи, зрозуміла?!
- Це не Фрося, - пискнула Лєнка, та часу на суперечки вже не було.
- Та хоч Есмеральда, - Рустам швиденько сунув мишеня в кишеню шортів і метнувся до своєї спальні. Аркадій – за ним. Певно, небезпека зробила малого більш зграбним, ніж завжди, бо двері він встиг зачинити саме вчасно. Швиденько сховався під ковдру, мимохідь потерши забитий лікоть. Та це не рахується, таке могло статися з кожним.
Певно, не лише Лєнчині сусіди були бідними. Оті в хлопчачій палаті наче всі старанно сопіли, повтикавшись носами в подушки. Та варто було комусь із дорослих обережно зазирнувши до палати і переконавшись, що все гаразд, причинити двері, як дехто відразу закрутився. А через хвилину в Леська остаточно урвався терпець:
- Ну, що там трапилося? – конспіративно прошепотів він. При цьому те шепотіння добре було чути в найдальшому кутку палати. Тож Рустам вчинив розумніше: відповів нормальним голосом, лише притишеним – справді, це вийшло не так голосно.
- Не «що», а «хто». Ось, гляньте, Есмеральда. Лєнка-комашка таки відшукала на кухні.
За кілька секунд усі збилися в купку біля Рустамового ліжка. Руками займати тваринку той не дозволяв, але ж дивитися не заборониш. До того ж Сірий здогадався пригостити Есмеральду надкушеним печивом і всім сподобалося дивитися, як та наминає ласощі.
- Добре, що тут дракони не водяться, - раптом обізвався Степанко. – А то б і його відшукала і спробувала б засунути в якусь коробку чи слоїк. Та ще дивувалася б, чого дорослі такі стурбовані.
Чомусь картина дракона, якого Лєнка старанно засовує до слоїка, видалася всім надзвичайно смішною. Захихотів хтось один, але підхопили той сміх усі водночас. Рустам та Сірий спробували було зашикати товаришів: ми ж, ніби, спати повинні без задніх ніг, а не реготатися. Та швидко збагнули, що будь-яке зауваження викликає лише новий вибух сміху. Тому теж приєдналися до веселощів.
- Ну, ти даєш. – Лесько раптом на мить припинив хихотіти і щиро ляснув Степанка по плечу. – Лєнка, яка вполювала дракона! Я б до такого не додумався.
Той на секунду остовпів. А потім певно збагнув, що вперше у житті інші сміються не з нього, а з його вигадки. Та що робити у таких випадках не знав. Тож застиг на місці, розгублено кліпаючи віями. Потім ніяково всміхнувся.
Сміявся й Аркадчик. Хай йому було і не надто весело, та все ж важко не реготати, коли всі навколо в такому гарному гуморі. Певно, за мить він знову почнуть дошкуляти різні думки, але зараз йому справді стало хоч трохи легше.
Закінчення буде.
