Ще три хвилини. Коридор. Всього три. Кімната. Кілька кроків…Ковтаючи ще одну пігулку, вже точно знаю що зайву, спираючись на різьблену спинку старого крісла, благаю Бога пришвидчити їх дію, благаю приспати дикого звіра що тримає мою горлянку, з кожним подихом стискаючи пащу все сильніше. Тіло від голови до п*ят пронизане тонкими струнами, боюсь поворухнутись щоб не зачепити котрусь з них, не хочу більше солодкої музики болю, знаю, що випроставшись, вони задзвенять тисячами голосів і наповнять мене стражданням і відчаєм, не хочу, більше, будь ласка, не хочу, не хочу.
А він стоїть у коридорі, прочинені двері, в променях скупого електричного світла… Чорти б мене забрали, чому не навчуся зачиняти двері… Які в нього очі… Як нестерпно розуміти, що ці очі наповнюються жахом коли бачать мене. Погляд, що вихоплює деталі мого болю, погляд що ковзає по моєму зап*ястку, погляд що спускається все нижче й нижче, туди де тоненькі пальці втрачають колір стискаючи дивні візерунки темного дерева.
Він огортає хвилями. Спочатку приходить тепло, і як у заповільненій зйомці є час передчути, кожною часточкою зболілого тіла… він обійме… зараз…А потім його дотик, його запах, запах тютюну який нещодавно опадав сірим попелом з його цигарки, запах книг які він гортав годину тому, запах зеленого чаю, запах офісних приміщень, запах його смаглявої секретарки зі зморшками у кутиках очей, запах його авто, запах його ліжка…
Притискається губами до мого вуха, не цілує, а саме притискається, йому мене шкода…
- Скільки, маленька?
Голос, такий сумний, Боже, я ж ніколи не хотіла щоб він був сумним. Через мене, я винна, він більше не в розпачі, як колись, тепер сумний, голос з краплинками відчаю.
- Три
- Три хвилинки, так кошеня, три хвилинки… Скільки пігулок?
- Три…
- Так багато, нащо маленька, ти ж знаєш…
Хіба не знала? Звісно, але ж так боляче, хотіла щоб легше… Іще б тільки дві, і все, і ти б пережив, і вже останній розпач, і все, вже не заболить…
Три. Три хвилини…
Дві. Всього б лише дві, і посміхнутись від вибавлення…
Одна. Вже майже, вже майже…
Вдихнути на повні груди. Все, сьогодні все. Скінчилось. Так судомно стискала стілець, що здивувалась, як на ньому не залишились округлі виямки від моїх пальців.
- Тепер у ліжко, може вмиєшся? Хочеш чаю? Я купив горіхів і печива, того дивного, не знаю чого ти його так любиш, наче з бляшанки, й везуть бозна звідки…
Іноді як квочка, як моя бабуся в дитинстві, хіба що не пританцьовує запхаючи ложку із супом мені до рота. Сіроокий… Мені зараз не печива…
- Я ляжу.
- Скидай светра.
- Подушка така тепла.
- Давай переверну іншою стороною.
- Не треба, так добре.
І справді, так добре, дуже добре. Подушка береже тепло його тіла, вона була близько коли йому снилися казкові сни. Таке приємне тепло між лопаток. Тільки зараз помічаю, який він скуйовджений, в одних тільки джинсах. Спав… Сіроокий… А я розбудила, завжди вриваюся в його життя наче вітер, не чекав, може навіть не хотів, а я… Так тепло, і спати… Три таки забагато…
