Вже вкотре розплющивши очі, юнак окинув поглядом широке і красиве небо. Дрібні і кудлаті хмарки тихо паслись на його блакитному полотні, то розпорошуючись навсібіч, то знову сходячись докупи, неначе чиясь переконлива просьба змушувала їх до цього. Поле, ця барвиста скатертина, огортала його ніжною сонливістю, шептала у вуха слова спокою і розповідала старі саги про бувале цього славетного краю. Хотілося заснути, солодко-солодко...
Але спати не можна. Потрібно бути на сторожі. Чекати його. Цього старого пастуха у прозорому кожусі, чекати в надії, що от-от він зійде додолу, втомившись від доглядання за хмаринками, і торкнеться трав та всього живого, ніби пробудивши їх та сказавши: „Вставай! Радій життю!”. І коли цей старець, сповнений молодецької сили, таки торкнеться молодого лиця землі, тут його треба і хапати за поли, впитись у його кожух, немов кішка кігтями, а, якщо пощастить, то і влізти, силкуючись, до його кишені. А далі – ген за обрій! Ліси, озера, спечені на літньому сонці міста з їх вокзалами, спальними районами та безмежною павутиною доріг; тихі села, річки, водограї, кордони; долини і пагорби, лани і степи! Як хочеться бути йому подорожнім! Подорожнім вітрові... Бути з ним заодно. Рухатись одним маршрутом, не відпускати його, вблагати не кидати тебе... І, нарешті, дізнатися, куди він мчить. Куди? Де дім цього невидимого велетня? Куди кличе його серце тихими вечорами, коли він, здається, полишає світ у спокої? Чому бушує він часом; а чи виховує інших, чи, може, скиглить у верховіттях, бо дім його так далеко? Чи самотній він, а чи проводить його хто до хвіртки на зорі?..
Юнаку необхідно дізнатись про це будь-що-будь. Хоч ціною часу, що збігає нишком у змові із годинниками цього світу, хоч ціною власного життя, такого безвітряного і розслабленого. Треба дізнатись, куди летить цей аморфний богатир. Треба осягнути цю мудрість. Треба піднятись над світом. І тоді, хтозна, може, сам вітер і покличе його до себе у побратими? На волю! На лет без меж! Треба. От тільки чекати нелегко. Відвіковічні спокуси життя кличуть кинути цю справу, взятись за щось „корисне” у житті, щось менш аморфне і більш земне. Ох, ці спокуси!..
Минали роки, поле половіло і зеленіло, цвіло і давало плід багато разів. Сівбу змінювала молотьба, бадьорий клич жайворонка – сумне каркання польових круків. Світ помирав суворими листопадовими ночами, щоб народитись знову березневого ранку. Години минали, як хвилі, що линуть до берега і потім зникають. Дні летіли за вирій. Роки клали відбиток на його обвітрене, змарніле чоло. А вітер все витав і витав у безмежності простору, кружляв над його головою, манив, бешкетував. Кілька разів цей колишній юнак, а тепер дідусь, вхопив був-таки його, та ненадовго. Але чи то кожух був неміцний, а чи кишені його надто мілкі, але ніколи йому не вдавалося бодай хвильку промчати на цьому повітряному бешкетникові... А коли зістарівся, то вітер став для нього надто швидким. Годинами і днями він чекав моментної зустрічі, уявляв, як би все було, якби він таки зміг полетіти за вітром. Складав історії про пригоди їхніх подорожей, про небачені краї. Розповідав їх цікавим перехожим, котрі, послухавши діда захоплено, йшли своїм шляхом, залишаючи цього мудреця на самоті з його думами та спогадами. На самоті із вітром...
І настав той день, коли сторічний дід полював на вітер востаннє. Лежав на вицвілій куфайчині, розстеленій десь на зеленій ниві, споглядав небо і згадував життя. Все воно було проведене у гонитві за вітром, за знанням куди він насправді прямує. Минали дні, ночі, люди, бажання, поривання, надії... І того дня прийшов час, коли його мала покинути остання надія – зловити вітер і податися з ним туди, куди лежить його невидима путь.
Того дня в чистому полі не було чутно зітхань. Життя, як і сто років тому, вирувало наповну. Як і раніше, вітер-пастух згромаджував блукаючі хмаринки до отари десь за обрієм. А дідусь все запитував себе: куди ж таки мчить вітер? І так хотілося йому допомогти, підказати, зарадити. Та не в змозі. А ви, часом, не знаєте, куди мчить вітер?
