Сидячи на лавці перед хатою, баба засмучено дивилася на церкву на горбі – її дуже файно було видно при сонячній погоді. Золоті куполи виблискували на сонці, і серце бабине стискалося, коли вона чула дзвони. Мало не плакала: у святу неділеньку та й не вибратися на службу, та ще коли церква так близько від хати. Учора баба ледь вистояла на вечірній зо півгодини, аж пухирі на зіпрілих ногах, втиснутих у чоботи, почали тріскати. Біль був нестерпний, аж до крику…З церкви бабу винесли добрі люди на руках.
Кілька днів тому баба не втримала каструлю з окропом у тремтячих руках і впустила собі на обидві ноги… Опеклася немилосердно, аж дочка мусила їхати з сусіднього села із мазями на порятунок. Почалася гарячка, баба не могла спати, стогнала без перерви. Проте, у лікарню їхати відмовлялася, адже перед Різдвом уже її возили туди, нібито на обстеження. Лікар же наполіг, аби зоставили хоча б на два тижні, щоб трохи підлікувати бабине серце. Сама баба була з того дуже нерада. Як то так, на носі Різдво, а вона не наготує куті та вареників, не напече хоча б тих пампухів. Звісно, що діти нагодяться зі своїми наїдками-напитками на свято, але ж не годиться їй, господині, зустрічати їх із пустим столом.
Діти-онуки-правнуки… Своїх двоє хлопчаків та шестеро дівчат, а вже й онуків не перелічити. Правнуків у баби двоє, з родини старшого сина – один уже й до школи пішов! Та усі діти пороз’їжджалися по всіх усюдах, всією Україною. Двох дочок аж у Крим занесло, їздили на практику - там же і поодружувалися обидві. Тепер до матері нечасто навідуються – поважні ділові пані, а діти то лише по-російськи лепечуть. Але бабі що з того – свої, рідні, як би не балакали. Тішиться, що навідалися, заливається сльозами…
Народила, каже із плачем, стількох діточок, а на старість сама залишилася в хаті. Діти-онуки одне поперед одного кличуть жити до себе, а баба лише відмахується. Що, каже, буду у вас на балконі сидіти, а господарку на кого полишу? А тут біля власної хати лише повітря яке – животворне, цілюще, дасть Бог, та й поправиться здоров’я, та якось буде. Баба трохи відгортає бинти на попечених ногах, ворушить пальцями попри біль – не може довго сидіти без руху.
Позавчора ледве відчувала ті ноги, але мусила вилізти на поріг, хоча би повзком, на колінах, аби малим індичатам дати їсти. Та й до індички подивитися не завадило б, бо яйця висиджує.
Аж спати баба не могла, переживала, як вона там. А дістатися до сараю годі було… Кури усі раптово поздихали одна за другою одразу ж після того, як дід помер. Баба дуже бідкалася з того приводу, але нових заводити не стала…А яке господарство у них було раніше! І поросята, і кури-індики-крілики, і навіть корова…Баба дуже боїться, що хату її продадуть, як піде вона на той світ - нехай діти і обіцяють, що не зроблять такого.
Адже як шкода своїх рук! Сухих, поморщених із покрученими суглобами та навіки чорними від землі нігтями. А як втішно тими руками порпати у землі, родючій маслянистій - такій духмяній, наче хліб із печі… У своїй землі, власній, хоча би й під кінець життя.
Горбатилася все життя у колгоспі - на вигадане колективне благо, а скільки є в житті того блага? І від діда діставалося не раз, буйний норов мав покійний чоловік. Як приходив додому напідпитку чи злий чогось - так буянив, аж діти розбігалися хто куди. Хто на піч ховався, хто під лавку чи стіл, а хто тікав з хати, куди лиш очі бачили. Діставалося за усіляку провину від чоловіка, але ж – Боже борони – про померлих гріх погане казати. Най собі з миром почиває…
На маленькому городику, що діти владнали бабі майже під самою хатою - аби далеко їй не ходити - чого тільки нема. І петрушка, і кріп, морква, і різні-різні квіти, зараз ондечки підсніжники яскравіють широким острівцем. А поряд ще якісь сині квіточки невідомої бабі назви. Начебто вишивка така синьо-біла на чорному полотні землі.
Баба так хотіла побілити кухню ще до Благовіщеня – не годиться лишати недоглянутою! Думала, вилізе на припічок, та й потрохи сама й зробить…Та де там! Одну стіну так-сяк побілила до половини, але ноги не тримали, опіки давали про себе знати. Як баба не силкувалася перебороти той біль – адже їй не привикати - але за годину опустилася на підлогу ледь жива…
Ще зо два тижні до Пасхи лишилося, та й дехто із дітей-онуків нагодився на подвір’я провідати стару. Клопочуться усі коло хворої баби, а вона тільки рада, що може бачити їх, цілувати, розповідати про свої нехитрі справи та новини, у селі почуті.
Має двоє онуків нежонатих - один на липень весілля ладнає, другий трохи старший, а щось ніякої дівчини все не вибере собі. Тривожиться за нього баба і жартує, що піде він до власного весілля на ринок дружбів купувати. Та нехай брат за старшого дружбу бере, та й може нагодиться йому яка добра дружка до пари, і влаштує собі долю. Баба молиться, аби дожити до липня, аби дочекатися того свята. Хтозна, як воно станеться – як Бог дасть…
Баба підставляє поморщене обличчя під сонячні промені - і вони пестять їй щоки та лоба, як м’які дитячі ручки. Хустка сповзає ззаду на плечі, і промені бавляться у бабиному волоссі – білому-білому, наче сніг. Зі схилу спускаються світлі цятки, наче видива. Ближче уже можна розібрати, що то вистрибують малі козенята. Баба сплескує руками і тішиться, як дитина: які ж прудкі чортяки, а ще й кількох днів їм нема…
За кілька кроків від подвір’я велика береза плаче прозорим соком – якісь розбишаки наколупали кору в кількох місцях і лишили стікати. Баба гукає своїх, аби підставили яке горня – шкода ж добра! І крап-крап – крапає сік униз, а з ним і бабині сльози, солодкаво-гіркі.
