Таке тут трапилося, о гостроплеча Ганно Вікторівно, що не знаю, як про це все і писати! Викрали мене, та не аби хто, а дивні волохаті чудиська об одній нозі, а інше все як у людей і навіть балакають! Викрали з корабля, який плив у свій Райгород, але мені туди не потрібна, бо ж Ви мій Райгород, і чим скоріше увійду я до Вас, тим швидше досягну суцільного щастя! Оце пишу, закриваю очі і бачу губи Ваші тонкі, перед якими схиляються всі принади Всесвіту, о золото очей моїх! Хоча ні, не золото, десь я читав, що золото зараз стале нице, а головний ресурс – інформація, то Ви мої гігабайти і слава Вам, швидкоока Ганно Вікторівно.
Писав і би і писав про Вас, але пам’ятаю, як соромилися Ви моїх вихвалянь, та й друзяки голуби воркочуть, що читаючи останній лист Ви зівали. То буде писати не про хвилювання свої, які закінчаться, як тільки знайду я Вас, а про мої пригоди, яке теж закінчаться тоді і слугуватимуть лише для спогади у миті, коли лежатимемо поруч, безсилі та насичені один одним.
Отже, плив я на тому кораблі, після обіду мене вже у клітку не запирали, бо трохи довіряли. Ну її, ту довіру, бо ж посадили на весло, після чергової різанини стало не хватати веслярів і така це нудна та важка робота, що здається мені не дарма слова веслярі та віслюки звучать настільки схоже. Гріб я і гріб, коли почався з берега дивний шум. Таке ото неначе свистіння, неначе улюлюкання, як ото бувало у нас в дитинстві, коли грали у індіанців і подавали їх бойовий клич, хлопаючи рукою по роту.
Люди на кораблі схопилися за зброю, вишикувалися з щитами та списами по борту, який був ближче до берега, чекали на ворога. Але той не з’явився, тільки і чутно було оте улюлюкання та тріскіт гілок у кущах на березі. Щось там носилося, щось, мабуть, хотіло напасти на нас, але чомусь на наважувалося. Хлопці почекали, почекали, а потім сіли на весла і попливли далі, тримаючи зброю напоготові. Улюлюкання пішло за нами і йшло до самого вечора, йшло чутно, але не помітно, ніхто так і не побачив, що за істоти переслідували нас.
Хлопці сподівалися, що той невидимий ворог врешті-решт полишить нас, я думав про Вас, златорунна Ганно Вікторівно, так і плили, аже поки не почало сутеніти і треба було ставати на якір. Та як якогось прийнятного острова поруч не було, то рішили стати на ріці. Подалі від того берега, звідки чулися голоси, ближче до іншого. Мене посадили чистити картоплю для вечері, чим я залюбки зайнявся, бо ж і Ми з Вами, хрусткосмачна Ганно Вікторівно, скільки разів чистили картоплю на харчоблоці жовтої тюрми бід моїх.
Швиденько начистив картоплі, хлопці вже розвели вогонь на листі залізу, вода закипала, а у шлунку урчало, коли хтось крикнув: «Диви!». І вказав рукою на ближній берег. На якому виникли якісь вогники, яких чимдалі ставало більше, ще більше і ще більше, вони наче розмножувалися розсипанням, а ще наближалися, перетворювалися з вишень на абрикоси, з абрикос на сливи, а зі слив на яблука.
Ми зачаровано дивилися за всім цім, не знаючи, як ото розуміти, коли той хлопець, який був за капітана, крикнув «До бою!» і схопився за щит. І в той мент вогники зненацька наче збісилися, перетворилися на зграю бджіл, що пирснула у небо, зависла над кораблем, а потім хижим птахом полетіла вниз. Хлопці побігли ховатися за щити, а я сидів і думав, що картина ця схожа на Ваш сміх, рожевовуха Ганно Вікторівно, коли молов я якісь дурниці, а Ви сипали сріблом, сипали щедро, так аж паморочилося перед очима, хоч срібло те чув я вухами.
- Тікай! Тікай! – кричали мені, а я стояв і дивився, як летів на мене вал вогників. Думав, що ото так усипатиму квітами Вас, коли знайду і врятую. Навалом квітів, морем квітів, океаном їх. думав про вас, коли почали поруч з тремтячим гупом врізатися стріли до яких були прив’язані підпалені шматки сухого моху, який від польоту зовсім розчервонівся і прямо палав. Як палаю і я за Вами, молочношкіра Ганно Вікторівно!
- Туши їх! – крикнув капітан, коли останні стріли впали на корабель. Зненацька берег розірвався криком, тим самим улюлюканням, яке переслідувало нас, але цього разом куди більш гучним. – До бою! – вже кричав капітан, покинувши топтати стріли, бо з берега насувалася якась темна хмара, яка і кричала тим дивним голосом. – Шикуйсь!
Хлопці почали шикуватися, а я дивився на стрілу, що стирчала із мене. Узяв рукою і потушив мох. Потім вийняв стрілу. Боляче не було, майже. Але текла кров. То живий я був. По Вам живий, моя принцесо, коштовний зміст моїх мрій! По Вас!
Думав би і далі лише про Вас, та хмара, що повзла з берега, зненацька якось вигнулася і полетіла на корабель, хоч він і стояв на відстані метрів десяти чи й більше. Якесь гупання, крики, удари, «Тримати стрій!» - волав капітан, щось гупнуло поруч, я ошелешено подивився і миттєво отримав чимось важким по голові. Навіть не відчув, як впав. Просто темрява та спокій.
Прокинувся я на холодній траві, серед суцільної ночі. І відразу подумав, що може я вже вмер? Вбили мене якісь невідомі вороги, яких я і побачити не встиг, зараз же лежу собі на іншому світі. Від цієї думки зробилося мені сумно, бо ж Ви залишилися у іншому світі і як до вас добратися. Згадав, що у давньогрецькій міфології були випадки, але якісь поодинокі. То було у мене важке завдання – знайти Вас і врятувати, а тепер зовсім воно стало непереборним – повернутися на світ білий зі світу чорного, а потім вже шукати. Трохи засмутився я цьому. Ні, ні! Тільки не подумайте цікавоноса Ганно Вікторівно, що здався я і опустив руки! Навіть близько такого не було! Як я міг здатися, коли є Ви, коли кохаю я Вас і марю Вам, моя крулево!
Аж підхопився я від таких думок і застогнав, бо відчув, як нога болить. Та сама, в яку стріла потрапила. І тут став здогадуватися, що мабуть живий. Бо у мертвих нічого боліти не може. Живий! На білому світі залишився, то знайду Вас! Хотів узятися рукою за серце, щоб відчути, як б’ється бідолашне по Вас, коли виявилося, що руки мої зв’язані! Оце так-так! Скільки в’язали мене у жовтій фортеці мого горя, скільки мучили, втік я звідти завдяки вітру, думав вже назавжди будуть руки мої вільні, і тими руками підхоплю я Вас і притисну до себе, карамельнопальчикова Ганно Вікторівно! Аж ось на тобі, зв’язаний.
Підвівся я, хотів йти, а воно виявляється і ноги мої сплутані. Зробили з мене немовля, щоб не йшов я до Вас, щоб не прагнув Вас! Але хіба зупинять мене мотузки! Не спинили мене, ані стіни високі, ані охоронці жорстокі, зі списами шприців! Втік я і пішов за Вами, бо немає мене без Вас, а з Вами, бурхливолюба Ганно Вікторівно, я цар світу і найщасливіша людина під Сонцем! То хоч і був зв’язаний, хоч і був сплутаний, а поплигав кудись. Не кудись, а до Вас, хоч і не знав, де Ви. Стрибків двадцять зробив, коли бачу, вогники якісь переді мною. Два вогники. Незвичайні якісь. Дивився я на них дивився і потім тільки зрозумів, що то очі чиїсь. Оце так-так! Очі! Дивлюся я на них і тільки думаю, що робити, коли заговорило воно. Я то його не бачив, але відразу зрозумів, що не людина, бо так людина розмовляти не може. Наче пташка співає, щось як почало патякати, наче до мене.
Я хотів істоті відповісти, тільки рот відкрив, а вона мене штовхнула у груди. Я не чекав, впав, воно на мене зверху і ніж до горлянки приставило. Та щось продовжує заливати. Нічого не розумію, але догадуюсь, що мовчати треба. І мовчу, а воно ніж то біля мене тримає. І волохате таке, смердюче, наче мавпа. Може це сніжна людина, про яку у перебудову багато писали? Бозна. Тільки б злізла, а то так тхне від істоти, що аж памороки забиває. Нарешті злізла, щось пискнула голосом своїм ідіотським і пішла геть. Точніше не пішла, а так наче заплигала. Я не дуже то роздивився, бо ж темно. Лежу собі, сповитий, наче немовля, відчуваю, що свіжо якось. Оце б зараз ковдрочку яку або светр, чи хоч би до багаття прилягти. А потім почав думати про Вас і думки ті мене, як завжди, зігріли, так що аж жарко стало, спотів.
А потім заснув, міцно заснув, як спить дитина після маминого молока, бо Ви ж моє молоко, мигкоколінна Ганно Вікторівно, Ви мій кисень і Ви – життя моє!
Прокинувся вже по світлому від того, що трясло мене і кидало та ще головою об стінки. Наче в якомусь скаженому атракціоні. Добре хоч розв’язаний був, а то б розбився. Спочатку прикривав голову руками, а потім здогадався схопитися за дерев'яні палі із яких була зроблена клітка. Так-так саме клітка, звичайна клітка. Брудна, тісна, я не міг в ній випрямитись, але для того щоб мене кидало її вистачало. Знову клітка! Чи не забагато кліток! І чи зупинять клітки мене на шляху до Вас, білошия Ганно Вікторівно!
Щоб не так же трястися, схопився я обома руками за клітку, здоровою ногою уперся об підлогу і так отримав хоч якусь стабільність. Воно то кидало мене, але я міг дивитися навкруги. І те, що я побачив, спочатку там мене вразило, що я онімів. Ганно Вікторівно, Ви знаєте, що я людина мрійлива і здатна на усілякі вигадки, але побачив я таке, що ніколи не зміг би вигадати. Я сидів у клітці, напнутій на жердині яку таскали дві істоти. Або чудовиська, тут вже самі вирішуйте, як їх назвати. Бо ж вигляду вони були самого дивного. Тобто спочатку навіть трохи схожі на людей, тільки з густим смухом. Ну не люди, а мавпи чи ж бо печерні люди. Та головне диво знаходилося і них замість ніг. Яких не було. Тобто була одна нога, товста і міцна, з буграми м'язів і широченною, наче лопата, ступнею. Вона була, як чотири або п'ять звичайних чоловічих ступней. Справжня ласта!
Дивність будови призводила до того, що істоти вимушені були пересуватися тільки стрибаючи. У рухах своїх чимось були схожі на кенгуру, пам’ятаєте, Ганно Вікторівно, розповідав я про таких істот з далеких земель, у яких торби на животі, де і виносять малих. Сильно відштовхувалися вони від землі і легко летіли на кілька метрів вперед. Це ті що були навантажені кліткою зі мною. Але поруч ще стрибали і ті, хто не був обтяжений, так вони легко летіли метрів на десять і більше. Стикалися з землею, нога наче вистрелювала і ті істоти дивними птахами піднімалися у повітря, летіли до наступного удару об землю. Я спантеличений дивився на їх рухи, як видавалися мені смішними. Отакі ось кремезні статури і легкий політ. Я теж би хотів так стрибати, бо швидше б дострибав до Вас, молочно чола Ганно Вікторівно!
Але я сидів у клітці і тільки дивився на цих істот, що несли мене бозна кудись. Роздивився, що істоти були озброєні, здебільшого луками та палицями, що надавало їм вид масовки якогось дешевого американського серіалу. Я нарахував їх зо три десятки. Стрибали та стрибали собі вузенькою стежкою, яка то пірнала у ліс, то викочувалась на галявини. Іноді істоти перемовлялися між собою своєю дивною мовою, яку я чув з корабля. Окрім моє клітки істоти ще несли кількох свої братів, які стогнали і плакали. Мабуть, поранені під час штурму кораблю. Судячи з того, що здобиччю був тільки я, істотам не вдалося узяти корабель і він поплив далі. Нехай пливе, але куди несуть мене ось ці тварини?
Я розгледів, що обличчя в них зовсім не схоже на людське. Щось середнє між собакою та мавпою. Які ж дивні тварини! Треба було їх якось назвати, бо ж кожна річ має називатися. Спочатку хотів звати їх мавпособакоголовами, але якесь довге і незграбне слово. Одноноги – були вже краще, але з поваги до їх легкої, майже летючої ходи я назвав їх стрибунцями. Стрибунці! Вам подобається, легконога Ганно Вікторівно? Стрибунці!
Дивувався їх витривалості, як вони неслися і неслися вперед, наче зовсім не зморювалися. Так, я зробився пустий з туги по Вам, трояндогуба Ганно Вікторівно, але ж скількись кілограмів важу. До того ж ще і клітка, міцна, дерев’яна, зовсім не легка. Та вони наче не помічали ноші, все стрибали і стрибали, тримаючи швидкість. Мені вже в клітці нудило від трясіння, а вони все торували свій шлях, мабуть що поспішаючи додому. Я трохи їм заздрив, бо в них є дім, куди вони хочуть повернутись. В мене ж не убло дому, в мене були лише Ви, медоплечна Ганно Вікторівно, до якої хотів я прийти і припасти.
Знову замислився про Вас і знову дарували Ви мені спокій і полегшення. Дивився на небо, яке скакало перед моїми очима між прутками клітки. Ці прутки були грубо витесані з дерева і скріплені мотузками. Якби в мене був ніж, цю клітку швидко можна було б відчинити. Але ножа не було. Я почав дивитися, чи не побачу якогось слабкого місця. Придивився до одного з прутків. На ньому було випалено "Тут був Вася Коноплін, передайте батькам". Далі адреса. Бідолаха так нервував, що забув вказати місто, звідки він, а вулиця Карла Маркса є майже усюди. То я не перший полонений стрибунців, були тут і до мене інші люди.
Я замислився над тим, що мені загрожувало з боку цих дикуватих істот. Дивлячись на те, що вони не вбили мене відразу, я мав ще шанси пожити. Хоча, можливо, і недовго. Ці волохані могли бути людожерами. А я для них ласа здобич. Так, я худий, але мене можна відгодувати і потім з’їсти. Ось для чого вони напали на корабель, ось чому викрали мене і тягнули бозна куди!
Другий варіант я придумав такий, що для цих дикунів я був наче перші білі для індіанців. Тобто або бог, або його посланець. І ось вони несуть мене до свого поселення, щоб там оселити у храмі і оточити неабиякою шаною. Будуть підносити найкращі ласощі та найкоштовніші речі, питатимуть ради з різних питань. Щоправда, я чув, буцімто, чим більше ступінь дикунства, тим більше дозволяють собі люди у стосунках з богом. Деякі троглодіти можуть навіть побити бога, якщо буде невдача на полюванні чи щось подібне. Стрибунці виглядали досить дикими, щоб побоюватися їх різких відносин до мене, як представника бога, чи навіть самого бога.
Я трохи пожалкував з цього приводу і прийнявся думати про інший варіант розвитку подій, коли попереду з'явилися дерев'яні мури фортеці і по гомону серед стрибунів я зрозумів, що ми прибули на місце. Стрибки зробилися ще різкішими, моя нога зірвалася, мене почало кидати по клітці, я розбив обличчя, кричав, щоб плигали тихіше, але стрибунці не звертали на мене уваги. Ось промайнули відчинені ворота, якісь важкі та кремезні будови по боках вулиці, стрибунці мчали як ошпарені, потім зненацька кинули клітку і заплигали у натовп своїх братів, почавши верещати, наче скажені. Вони наближались одне з одним, потім стрибали що є сили у гору, на висоту метрів сім-вісім, у польоті обнімалися і лизькали один одного язиком, перед тим, як впасти на землю і знову стрибнути.
Це божевілля продовжувалось кілька хвилин, а потім стрибунці умчали геть, залишивши мене у клітці. Я лежав на підлозі і тихо стогнав бо мені було усюди боляче. Мало того, що я побився о прутки клітки, так ще й на пораненій нозі злетіла пов’язка, оголивши рану. Невелику, але звідти тік гній і я не знав гарно це чи погано. Я не лікар. З одного боку кажуть, що рани загоюються, тобто гній це добре. Але є ще така штуковина, як гангрена. Як дійду я до Вас, ніжностегенна Ганно Вікторівна, коли буду на одній нозі? Тобто повзтиму, якщо відітнуть обидві, але хочу побачити Вас щонайшвидше, то хвилююся за ногу!
Дрантям, яке залишилося з мого одягу, я якось рану протер і зав’язав, після чого хотів полежати, але потім подумав, що Вам, сонцесяйна, мабуть нудно у полоні, то треба Вас чимось розвеселити чи хоч би зацікавити. Тож , займуся я описом того, де опинився, може це прикрасить Вам час до нашої зустрічі, яка обов’язково буде.
Так ось, я у місті стрибунців, хоча місцем це назвати важко. Я роздивився, що будинки тут більше схожі на великі кучі. В них не видно вікон та й дверей теж. Здається, я бачив, як декілька стрибунців вилізало з верхнього отвору цих домів. Не знаю, як вони живуть у цих похмурих будівлях. Хоча, можливо, вони живуть десь у іншому місті, а це лише їх храми. Припускаю, що у них може існувати релігійний культ, бо ж вони стоять на досить високому щаблі розвитку – будують мури та великі споруди, використовують луки. Але, скоріш за всього, боги в них такі ж бридкі і дикі, як вони самі. Дивлячись на те, як вони кинули мене, я не дуже цінний трофей. Тобто про кар'єру місцевого божка можна було забути. Та й гастрономічна версія, що мене з'їдять, теж здавалася зараз малоймовірною. Це була добра новина і я посміхнувся, бо ж хотів врятувати Вас, вершковогрудна Ганно Вікторівно, а не пропасти в шлунках цих істот.
Кілька них ось проплигало поруч, майже не звернувши на мене увагу. Можливо вони частенько крали людей, тож в мені для них не було нічого дивного. А ось їх вигляд залишав питання. Бо я не побачив у них жінок. І взагалі, як там у них влаштоване сексуальне життя з їх одною ногою? Я придивлявся до стрибунців, але пасма шерсті усе затуляли, залишаючи статеві питання без відповіді. Але жінок точно не було. Точніше, я їх не бачив. Як мінімум у жінок, нехай і стрибунцівських, повинні бути груди. Але усі стрибунці, яких я бачив, були без грудей. Мабуть, вони знаходилися у стадії патріархату і жінки сиділи вдома та поралися по господарству. Чи може це якась дивна колонія гомосексуалістів? В тому сенсі, що жінок у них зовсім немає?
Я розумував над тілесними питаннями стрибунців, коли й сам відчув, що не проти чого-небудь з'їсти. Останній раз я їв ще на кораблі, а з того часу пройшла майже доба. Ці стрибунці були такі раді, прибуттю до міста, що цілком могли забути погодувати мене. Це погано, бо мені ж треба їсти, щоб бути сильним, щоб дійти до Вас. Не хочу, щоб Ви побачили мене ось таким кволим і латаним. Треба було поїсти! Але на мене геть ніхто не звертав уваги!
Я зі злості тикнув кулаком у стіну будиночку, біля якого кинули мою клітку. Стіна виявилася м'якою, моя рука пройшла туди майже до ліктя, я навіть трохи злякався. Виходило так, що я пробив стіну, бо пальцями відчував пустоту. Потім нащупав щось схоже на глечик. Я згадав дитинство, коли ще жива була прабабця Феня. Я приїздив до неї у село і вона частувала мене молоком з глиняних глечиків. Це було так смачно! В мене аж слинки побігли і я почав витягати той глечик до себе, щоб поснідати.
Майже витяг той глечик, коли хтось з-за спини гримнув на мене:
- Облиш це!
Я з переляку ледь не кинув глечик, хутко обернувся і побачив старого діда. Не стрибунця, а людину, щоправда на одній нозі. Замість другої висів лише коротенький оцупок.
- Ти хто? – здивовано запитав я людину.
- Облиш яйце і заладнай дірку у стіні, якщо не хочеш, щоб тебе вбили.
- Вбили? За що? І про яке яйце ти говориш?
- Ти поліз у інкубатор ієєєуоіїі. Вони цього дуже не люблять і жорстоко карають.
- Чий інкубатор?
- Ієєєуоіїі, наших господарів.
- В мене одна господарка – легкоступна Ганно Вікторівна!
- Ні, тут господарі – ієєєуоіїі.
- Це ти про стрибунців?
- Стрибунців? – не зрозумів мене дід.
- Ну, оцих волохатих та одноногих, які стрибають.
- Що ж, можна їх і так назвати.
- А навіщо їм яйця? – запитав я, бо вже зрозумів, що дістаю з будинку ніякий не глечик, а яйце, досить велике, більше за страусове.
- Краще ладнай стіну, якщо не хочеш лютої смерті. – сказав дід.
Я швиденько загріб дірку, витер руки і відійшов до іншого богу клітки, так наче стіна мене зовсім і не цікавила.
- Звідки ти? – запитав дід після цього.
- Я? З Ніжина.
- Як тебе звати?
- Ярослав Склавинський.
- Хто ти?
- Я шукач. А хто ти?
- Місцевий.
- Давно ти тут?
- Років двадцять.
- Вони тебе теж вкрали?
- Теж.
- А чого ти тут залишився?
- А куди мені іти? – щиро здивувався дід.
- Хоч би куди! Що це за життя з цими дикунами? - не менш щиро здивувався я.
- Вони кращі за людей.
- А ногу, це вони тобі одірвали? – спробував я засумніватися в якостях стрибунців.
- Ні, це я сам.
- Сам? – ще більше здивувався я. - Навіщо?
- Щоб залишитися тут. Вони не довіряють людям і правильно роблять, бо ми істоти брехливі і жорстокі.
- Вони теж, не янголи. Напали на корабель, попали в мене стрілою, потім таскали пораненого.
- Вони не здатні на підлість. Це головна відмінність.
- Може і так, але навіщо ти одрізав собі ногу? – не розумію я.
- Щоб залишитися тут. Я ж кажу, що вони не довіряють людям і треба було переконати їх, що за моїм намаганням залишитись тут немає якихось злих намірів.
- То ти одрізав ногу, свою ногу, щоб залишитися тут? – аж кричу я.
- Тихіше. – шикає на мене дід. – Тут не можна кричати, це може пошкодити яйця!
- До чого тут яйця! Ти скалічив сам себе!
- Так. З двома ногами я був би людиною, істотою повною маячні і заздрощів. З одною ногою, я хоч трохи наблизився до ієєєуоіїі.
- Чим же тут так добре, що ти заплатив за це ногою?
- Я полюбив ієєєуоіїі. Вони довершені істоти, які пішли іншим шляхом розвитку, аніж людина, та далеко випередили нас.
- В чому це випередили? Вони справжні дикуни!
- Але в них немає злоби, вони брати один одному, вони досягли неабиякої гармонії духу та тіла.
- Що ти верзеш? – не стримуюся я. Ганно Вікторівно, Ви знаєте, яким я можу бути нестримним, яким гарячим і яким люблячим!
- Вони безгрішні. – веде своє дід. - Вони справді янголи, бо в них немає зла.
- Безгрішні? Оці напівмавпи, напив-собаки безгрішні?
- Ти - дурень, ти бачиш другорядне, на помічаючи головного.
-І що ж головне? – питаю я, хоч знаю, що головне то Ви, безлімітнодобра Ганно Вікторівно.
- Те, що якщо людина повинна усе життя бурюкатися з гріхом, робити вибір, падати і помилятися, то у ієєєуоіїі цього немає! Вони вже зробили свій вибір на користь добра!
Дід трясе головою і белькоче якісь зарозумілості. Я не можу з ним погодитися!
- Це велика неволя, коли вибір вже зроблений! Тобто коли вибір зроблений заздалегідь, то ніякого вибору немає взагалі!
- Ти повторюєш аргументи, які видумали люди на виправдання свого убозтва. Ви нікчемні і злі, ви кажете про свободу, але майже завжди обираєте зло. Навіщо така свобода? Коли так, то і свобода це зло, його елегантний різновид, який затуманює ваші мозки хибними уявленнями! – дід виявляється готовим до дискусії, мабуть вже спорив не з одним полоненим.
- Смію нагадати, що ти теж людина. – кажу я діду.
- Вже ні. – він погордо крутить головою.
- Ні? Думаєш достатньо одрізати собі праву ногу і усе вирішено? – не вірю я діду.
- Дурень, я пройшов довгий шлях до того спокою, який маю зараз!
Я хотів його розтрощити вщент з цим дурним патяканням. Я хотів розбити його своїми аргументами, але вчасно згадав, що більшість суперечок закінчуються на користь ненависті. Я тільки б розізлився, а ще й розізлив цього дивного діда, який стояв на одній нозі, зодягнений у невеличкий кожушок і бавовняну шапку з-під якої вибивалися пасма сивого, жовтуватого волосся, що виблискувало жиром. Дідуган був носатий, з вузькими нервовими губами та щетиною. Щось зовсім не бачив я в ньому спокою. Але сам напружився, бо повинен був бути хитрим як змій, щоб виплутатися з цієї історії, щоб піти далі, а не залишитись тут, ще й на одній нозі. Я подумав, що хочу бачити Вас, пташколегка Ганно Вікторівно, то буду хитрим, наче змій, не сперечатимусь, а вивідуватиму.
- Можливо це так, старий, можливо ти і правий. – сказав я, зібравшись силами і заспокоївшись. Але скажи, навіщо вони вкрали мене?
- Вони продадуть тебе на Великому Ярмарку. – впевнено сказав дід.
- Продадуть? Яке право вони мають продавати мене?
- Ти - їх власність, вони захопили тебе у бою.
- Оце так розвинуті істоти! Займаються работоргівлею!
- Слухай, вони не напали на тебе у твоєму місті. Ти прийшов сюди, прийшов не сам, а з цілим загоном, прийшов озброєний!
- Звідки ти знаєш?
- Ієєєуоіїі розповідали, де втратили кількох своїх товаришів.
- Хіба їх мову можна розуміти?
- Звичайно, в них дуже гарна, співуча мова. В ній зовсім немає приголосних. А яка в них поезія!
- Але ж торгувати людьми, це справжнє варварство!
- А щоб було з ієєєуоіїі, якби вони потрапили до людей? – питає мене дід.
- Ну вже точно б їх не продавали по базарам! – гаряче відповідаю я.
- Так, їх би забрали вчені, які робили б над ними злодійські експерименти, катували б, як катують мавп, чи мишей. Це що, краще? – гнівно спитав мене дід. Ви знаєте, Ганно Вікторівно, що я людина запальна, але ніколи не кажу на біле – чорне. То ось і тут замовчав, бо зрозумів, що правий дід і споритися тут немає чого.
- Куди мене можуть продати? – поцікавився.
- Куди куплять, туди і продадуть.
- Що це взагалі за країна? Чому цих місць немає на мапах?
- Дурень, невже ти думаєш, що на мапах відтворюють усі краї, які є? Для цього невистачить жодної мапи!
- Тобто можна блукати цими краями скільки завгодно, хоч усе життя?
- Хоч десять життів!
- Погано. Як же я знайду свіжовесняну Ганну Вікторівну?
- Хіба ти не хочеш просто повернутися додому?
- Ні, я хочу знайти, а не повертатися.
- Дивно, ти перший з полонених, який не хочу повертатися.
- Я ж у пошуках, я прийшов сюди знайти місячнопрохолодну Ганну Вікторівну.
- Та хто вона така, що ти так її шукаєш?
- Вона моя принцеса, володарка снів і цариця думок, моє кохання! – я зачиняю очі, щоб побачити Вас і зрадіти Вам.
- Кохання це хвороба. – зненацька каже дід.
- Та ти що! – обурююся я.
- Так! Одне з великих досягнень ієєєуоіїі – в них немає кохання. – дід аж головою киває.
- А як же вони живуть?
- Щасливо. Вони живуть у братерстві, а кохання – то чистий егоїзм, який приносить лише біль та страх.
- Так, але там багато і іншого! – не погоджуюся я. - Наприклад відчуття щастя, коли вона поруч, коли ти чуєш її полохливий подих, коли її зуби кусають твої губи, коли ...
- Не треба цих хитливих розмов! – гримить дідуган. - Кохання це хвороба, щось середнє між божевіллям і блудом! Тут такого немає!
- Господи, ну а дітей як вони роблять? У братерстві, чи що?
- Так, у братерстві! Ієєєуоіїі не мають статі, вони усі браття один одному. Є Оуауієії, цебто Великий Ієєєуоіїі. Він призиває до себе звичайних ієєєуоіїі і вводить їм своє сім’я, наче причащає.
- Не богохульствуй! – кажу я діду, бо ж неможна заходити за деякі межі.
- Тут немає бога! Так ось сім’я Оуауієії зберігається в ієєєуоіїі чотири місячи, впродовж яких з'являється яйце. Ієєєуоіїі зносить його і приносить до інкубатору, де вони лежать майже рік при постійній температурі. Потім вилуплюються маленькі ієєєуоіїі. І не треба ніякого кохання!
- То я дивлюся, що тут жінок немає. – розумію я.
- Розподіл на жінок та чоловіків зайвий. – каже дід.
- Двоє завжди краще. Двоє можуть здолати самотність. – не погоджуюся я і згадую, як ми з Вами, царапконігтева Ганно Вікторівно, ставали одним.
- У ієєєуоіїі немає самотності, вони браття, вони відчувають єдність з усім народом.
Я не став з ним сперечатися далі, о принцесо. Мовчав. Старий теж мовчав, щось думав.
- Принеси мені їжі, я голодний. – попросив я його.
- Тримай.
Він сунув мені шматок хліба. Бруднуватий та черствий, але я узяв і подякував.
- Поки відпочивай. Тебе понесуть на ярмарок завтра. Зроби усе, щоб тебе не купили чорні чаклуни, бо це найгірше, що може статися. – сказав дід.
- Чорні чаклуни? Як я їх пізнаю?
- Коли ти почуєш холод за спиною, наче тобі поклали туди льоду, тоді і пізнаєш. Стережися їх, здавайся хворим чи нікчемним, хай тебе купить будь-хто, лише не вони.
- Може ти попросиш стрибунців за мене?
- Я не буду просити, бо вони все одно не послухають. Вони продадуть тебе тому, хто дасть за тебе кращу ціну. Бувай.
Він розвернувся і пішов геть. Точніше поплигав, бо з однією ногою не находишся. Я ще спитав, чи не можна принести води, але він не звернув на мене уваги. Я прийнявся за хліб, а потім сів писати цього листа, дивуючись в які краї попав. Бувайте, Ганно Вікторівно, не сумуйте і чекайте, бо йду я до Вас і щоб не траплялося, стаю я тільки ближче. От жаль, що у клітці сиджу, а то став би птахою і улетів би до Вас слідом за голубами, моя золотоволоса Ганно Вікторівно.
( ) ( )
( Ї )
( )
( )
( )
()
(обведену місцинку я поцілував)
Ярослав Склавинський. Вісімдесят дев’ятий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо, і розцілую у губи Ваші солодкі, стикнуся з язичком Вашим сміливим).
