Французька Богема тримає міцно за комір усіх тих нещасних, які потрапляють під її «опіку». Безліч митців приходять до неї із добром у серці, із добрими намірами, гадаючи, що вона дасть їм велич і свободу, а йдуть від неї морально обкрадені, спаплюжені й ниці. Богема не зважає на це, вона залишається із розчиненою чорною пащею, чигаючи на нову здобич. Не помітно в тому чорному роті навіть зубів, якими зі смаком і хитренькою посмішкою перемелює на порох крихкі кісточки нещасних, випещених митців. А вони, не розумні, прагнуть її, немов метелики вогню.
Рід Авеля, їж, пий, втішайся –
Господь всміхається тобі.
Рід Каїна, в ярмі згинайся
Чи гинь у злиднях і журбі.
Ось, ось летить ще один! Яскравий, самобутній, несе із собою у торбинці добро. Ім’я його – Шарль, Шарль Бодлер. Він поспішає до Богеми, ніби метелик на яскраве світло, на пахучі квіти. Шарль обирає квітку, проте щойно торкається її своїми різнокольоровими крильми, - вона спалахує згубним полум’ям. Інша квітка – теж саме. Здається, цей яскравий метелик не витримає: його крила вже неодноразово обпалені. Та Бодлер знаходить снагу злетіти ввись, щоб востаннє помилуватися красою тих згубних квітів. Але, що це? Квіти враз перетворюються на виразників зла. Тепер - це Квіти Зла. Дивись, там в високості за ними уважно спостерігає альбатрос французької поезії – білий, благородний! Це той самий Шарль.
Поет, як альбатрос – володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падалі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Усе його життя пронизане символами. В залюднених містах шукала рятунку краса його крил – краса його поезії, але й там знайшов його конфлікт ідеалу з дійсністю: живі квіти перетворювалися на мармурові. Бодлер хотів розмалювати світ музикальним звучанням своїх віршів. Однак, як би не намагався Шарль прикрасити брудне, буденне життя, все одно «темні боки» нагадували про себе. Адже, допоки Господь був на небі він був Богом, але, коли Він спустився на землю – став Сатаною.
Помічаю цілу зграю метеликів-капустянок, які летять до відчиненої навстіж пащі Богеми на вірну смерть, яким не судилося стати альбатросами. А, ген, за ними летять два блакитних метелики – Поль Верлен та Артюр Рембо. Вони ще підсліпуваті й не можуть бачити Квітів Зла. Підступні квіти здаються яскравими, так і ваблять до себе.
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.
Артюр і Поль сіли на одну із квіток і спалахнули. Полум’я нищить їхні життя. Вони, можливо, як й інші, не стануть альбатросами… Їхні кістки вже нещадно, всмак пережовує чорною пащею французька Богема. А в голосі Верлена чується тривога:
Все заперечую – знання, мораль, ідеї…
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пройнята жахом смерті,
Моя душа – мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.
Нещасний Поль, тріпочучи крильцями, сипав символи із невичерпної фантазії. Із висоти польоту метелика він побачив, що людина, втім, як і метелик, - безсила істота, віддана на поталу фатуму. Тому тихою піснею звучить настрій туги, суму, журби й відчаю у його ліричній поезії. Занадто вже зосереджений герой на плинних переживаннях:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
Але не такою побачив людину Артюр Рембо. Його ліричний герой – бродяга, який сатирично викриває потворність усього буденного. Метелика найкраще помітно серед людей, тому Артюр надав перевагу оспівуванню брудних і темних вуличних заколотів та бунтів. На їхньому фоні блакитний метелик виглядає ще яскравіше.
Полум’я нещадно злизало своїм язиком обох метеликів… Вони більше не потішать світ красою крилець, та вони залишили нетлінну пам'ять про себе – пісні своєї творчості й краси – вірші. Останнє, що встиг крикнути яскравий Поль людям перед злиття із вогнем: «Найперше – музика у слові!»
