Вона приймала душ першою. Коли я повернувся у ліжко, то лежала і глибоко затягувалася цигаркою. З дуже сумним обличчям.
- Що трапилося? – я був здивований. Все було добре. Знайомство біля бювету з мінеральною водою, обмін поглядами, взаємна зацікавленість, прогулянка алеями парку, вечеря в ресторані під час якої все стало зрозуміло. Потім ніч в номері. Хороша ніч, чудова ніч. Вона виглядала щасливою, аж ось сидить з кам’яним обличчям і палить.
- Не звертай уваги. – вона не дивиться мені в очі. Погляд у бік, голос трохи тремтить і в очах, здається сльози. Я не розумію. Це схоже на страждання по втраченій цноті якоїсь петеушниці. Уле нам обом вже за тридцять. Ми вже пожили, дещо знаємо і розуміємо. Що сталося за той час, поки я приймав душ?
У голову лізуть якісь серіальні штампи. Ось вона побачила у тумбочці моє обручальне кільце. Чи заглянула в паспорт і наштовхнулася поглядом на штамп про шлюб. Але в мене немає обручки і штамп перебитий штампом про розлучення. До того ж ми дорослі люди і все розуміємо. Точніше, мали б розуміти, але зараз я не розумію, що відбувається. Я дивлюся на неї. Вона красива. Оці її плечі, які виглядають з-під простирадла, тонка шия, смішний шрамик на підборідді, який так приємно пестити язиком. Я сідаю поруч, обнімаю її, вона робить рух плечима, наче виривається. Забираю руки.
- Мила, що сталося?
- Нічого.
- Слухай, ти сидиш з кам’яним обличчям, вже куриш фільтр, в тебе сльози на очах, а ти розповідаєш, що нічого не сталося! – я говорю спокійно, без роздратування, хоча деяке роздратування є. вона зовсім не схожа на істеричку, але ось така різка зміна настрою…
Вона кладе обгорілий фільтр і попільничку.
- Якщо я заважаю, я піду. – вона намагається підвестися. Я хапаю її і починаю цілувати. Вона гаряча, коли ми тільки прийшли, вона так завелася від поцілунків! Але тепер вона відштовхує мене.
- Ні! Не треба! Не треба!
Таки підводиться, шукає поглядом одяг. Він на стільці. Він був розкиданий підлогою, але поки вона приймала душ, я зібрав і склав. Підходить до стільця, скидає простирадло і починає швидко одягатися.
- Мила, залишись. Будь-ласка.
- Ні. – голос в неї став хрипкий і напружений. А у мене встав. Бо вона красива. Оці вигини її стегон, спина, яку я всю пройшов язиком. Оці її ребра, горбочки хребців. В неї красиві сідниці. Прохолодні і пружні. Ось вони сховалися за трусами.
Я підвівся. Вона вже одягала сукню. Я підійшов близько.
- Я не розумію, що відбувається. І мені неприємно, що тобі неприємно. Пішли посидимо десь.
Мені не хочеться, щоб вона пішла в мене у такому настрої. Щоб зачинилася у своєму номері і сіла там плакати. А вона буде плакати. Я не великий жіночий психолог, але зараз я розумію це.
- Куди йти? Четверта ранку? – вона намагається посміхнутися.
- Слухай, не йди. В мене є пляшка вина. Посидимо. Я не хочу залишитися зараз самотнім.
Вона нарешті дивиться на мене. В неї смішне, якесь дитяче обличчя. І той шрамик на підборідді. Мені хочеться її поцілувати. Але я стримуюся.
- Пляшка доброго вина. Сухе, аргентинське. А ще сир у холодильнику. – кажу їй. Вона щось думає. Я навіть не знаю, як її зовуть. Ми казали один одному просто «ти».
Вона все думає, але я відчуваю, що їй не теж не хочеться уходити в самотній ранок. Опинитися у порожньому номері наодинці з важкими думками. Вона вагається.
- Я не можу тебе ось так відпустити. – кажу я. – Просто не можу.
Вона посміхається. Вже трохи краще. Не так кам’яно.
- Добре, я залишуся. Тільки одягнися. – вони відводить очі.
Я трохи червонію. Бо ж розумію, що вона має на увазі. В мене стоїть.
- Добре, зараз.
Я квапливо одягаюся, потім переставляємо стіл, щоб сісти навпроти один одного. Зараз би свічку, але заміст неї ставимо настільну лампу. Я відкриваю пляшку з вином, вона ріже сир. Наливаю, ми чокаємося стаканами і робимо по ковтку. Вона трохи відійшла, але щось її тривожить.
- Міла, я не хочу лізти тобі в душу. Але мені здається, що тобі зараз треба вибалакатися. Щось тобі муляє на душі. Я вмію слухати. В мене не так багато чеснот, але слухати я вмію.
Вони робить кілька ковтків і допиває вино. Мовчить. Я наливаю їй ще.
- Хочеш споїти баришню? – питає вона.
- Ага. Споїти і скористатися цим. – вона випиває ще вина. Вагається. Точніше вона вже вирішила, що все розповість, просто їй важко почати. Так мені здається. А ще я відчуваю рух у штанях. В неї такі красиві кісті. Довгі пальчики. Дивно, але вони в неї не білі та зніжені, на них багато якихось шрамів і шкіра груба. Зовсім не така, як на її обличчі. Там сам шовк.
- Не дивися на мене так. – каже вона.
- Я кохаю тебе. – кажу я і беру її ліву руку.
- В тебе маячня.
- Чесне слово. Я дивлюся на тебе і мене аж накриває.
- То вино.
- То ти.
Вони зітхає і відводить погляд. На обличчі у неї знов з’являється розгубленість. Якійсь навіть відчай.
- Що?
- Не треба було цього робити. – каже вона, наче стверджує, але якось непевно.
- Чого? Залишатися?
- Долий. – вона киває на знову спустілий стакан.
- Слухай, це неправильно. – я наливаю вино. – Не треба залити очі, щоб щось розповісти. Не тікай від цього в алкоголь. Я не люблю вчити, ненавиджу менторський тон, але мушу це сказати.
Я кривлюся, бо почуваю себе непевно. Але ж я дійсно хочу, як краще. Вона відставляє стакан. Мовчить, розгублено дивиться в стіл.
- Я – сучка. – каже вона приреченим голосом.
- Що?
- Я зрадила людину, яку не мала права зрадити. – вона все дивиться у стіл і говорить, як на автоматі.
- Про що ти кажеш.
- Він приїде за три дні. І як мені дивитися йому в очі?
- Твій чоловік?
- Гірше.
Я дивлюся на неї, бо не розумію.
- Що значить «гірше»?
- Те й значить. – вона стала якась зморена і приречена. Як з хреста знята, кажуть у таких випадках.
- Сонце, розкажи, що до чого, бо я ніфіга не розумію.
Вона бере стакан, випиває до дна, кількома ковтками, наче п’є гіркі ліки, а не добре вино. Ставить стакан.
- Це довга історія.
- В нас є час.
- Навряд чи вона може бути тобі цікавою.
- Ну так, я ж тупий самець, мені цікаво тільки трахнути тебе і забути, а ото балачки розводити, то не для мене! – чогось дратуюся я.
- Я просто не хочу сідати на вуха і…
- Сонце, ми ж дорослі люди. Якщо мені буде не цікаво, я скажу. І ти скажеш. Не в дитячому ж садку.
Вона киває головою.
- Ну добре. Тоді я починаю.
- Давай.
Вона думає. Щось крутить головою, потім сіпає носом, як кролик.
- В мене був важкий період в житті. Дуже важкий. Я сиділа в тюрмі.
- Що? – я дивуюся. Чого-чого, але цього не чекав. Вона доглядана, красива, розумна жінка, яка в біса тюрма?
- Шість років.
- Шість років! – я ошелешено дивлюся на неї. Я не можу уявити її за ґратами. Не можу уявити, що вона могла зробити такого, щоб опинитися у тюрмі. Вона зовсім інша.
- Шість років. Взагалі то вирок був вісім років, та вийшла по умовно-достроковому.
- І як ти там опинилася? – у мене в голові пролетіло щось про вбивство по необережності. Чи їхала на машині і збила когось, чи якийсь невіглас хотів зґвалтувати і отримав квиток на той світ.
- Господарські злочини.
- Що? – я ще раз дивуюся.
- Шахрайство в особливо великих розмірах, а також легалізація грошових коштів, здобутих незаконним шляхом.
- І що це значить?
- Те і значить.
- Я не уявляю, як ти займалася шахрайством.
- А я і не займалася. У мене просто був бізнес. У нас. У мене і двох моїх подруг. Салон краси і фітнес-клуб. Ми вклали по третині грошей. Хтось продав квартиру, комусь допомогли батьки, але назбирали грошей і почали справу. Вона пішла досить непогано, ми ж днями були на роботі, слідкували за всім. А потім до нас прийшли з прокуратури. Сказали скільки платити. Вони хитро роблять, називають спочатку невелику суму. Ми порадилися зі знайомими і почали платити. Бо всі казали, що пручатися немає сенсу, що нас нагнуть карними справами, потім доведеться платити ще більше. Ми платили. Сума зростала. Ставала все більш важкою. А потім від нас почали вимагати контрольний пакет. Якомусь прокурору сподобався наш центр і він вирішив, що це буде його запасним аеродромом на випадок звільнення. Ми не схотіли віддавати, бо це ж все було наше. За тиждень нас арештували. Всіх трьох. Нас кололи, щоб ми дали свідчення проти себе. Та ми витримали. Щоправда, на суді це не допомогло. Кажуть, що голова суду отримав третину нашого центру і нас посадили. На вісім років.
Вона замовкає. Я сиджу ошелешений. Я не чекав. Я думав буде розповідь про якісь родинні розбори. А тут…
- Ти знаєш, як це сидіти у тюрмі?
- Ні. Мене навіть в міліцію жодного разу не забирали. В мене ж журналістське посвідчення, вони не люблять з цим зв’язуватися.
- Це страшно. Ще коли в СІЗО, там можна терпіти. Бо триває слідство, тебе викликають на допити, ти борешся, сподіваєшся на суд, який розбереться, що справа від початку і до кінця вигадана. А потім вирок, етап в колонію. І починається пекло. Кожного ранку ти прокидаєшся і в голові у тебе бринить «Вісім років! Вісім років! Вісім років!». І ти рахуєш, що вийдеш на волю у тридцять два. Тобто згаєш найкращі роки свого життя. Це бісить. Це вибиває землю з-під ніг. А ще приміщення у якому живе більше сотні жінок. Ти не можеш залишитися сама ніде. Навіть в туалеті. Бо туалету немає, є параша – ряд унітазів, які навіть не сховані. Ти сидиш у всіх на виду. На парашу треба було йти обов’язково з цигаркою. Навіть якщо не палиш, але мусиш палити, щоб тютюновий дим забивав запах туалету.
Вона дістає цигарку, клацає запальничкою, затягується.
- Палити я почала саме там.
- І що, ніяк не можна було оскаржити вирок?
- Ні, бо нас замовили. Це ж система. Прокурори працюють з суддями. Вони єдиний механізм. Адвокати казали, що бачили мій вирок вже за тиждень до його оголошення. Ще йшли судові засідання, опитували свідків, відхиляли наші прохання, процес був у розпалі, а вирок вже був готовий. Бо його замовили саме таким.
В неї тремтить голос. Вона сама тремтить. Затягується і починає плакати. Я підвожуся, підхожу до неї, обіймаю, притискує до себе.
- Не плач, не треба. Все добре.
Вона плаче. Тулиться головою до моїх рук і плаче. Вона сильна жінка, сильна і впевнена, але от зараз вона плаче, як маленька дівчина. Я цілую її волосся.
- Пішли. Давай приляжемо.
- Ні. – вона відсахується від мене.
- Не дури. – кажу я і таки веду її до ліжка. Ми вкладаємося. Вона таким круглячком, кладе голову мені на грудь. Мовчимо деякий час. Я думаю про футбол, бо в мене встає, я хочу її, а зараз не найкращий час для цього. Вона в тюрмі. Як вона вижила там, як витримала? Мені страшно уявити все. Притискаю її до себе.
- Після вироку я була, як у мареві. Кілька тижнів, наче хто по голові вдарив. Вони то били, під час слідства, коли намагалися зламати. Вони били. Але я ж боролася, я сподівалася, я навіть скарги писала на побиття. І я не боялася їх. Вони були всі такі відгодовані, такі круті, вони дивилися на мене, як на червака, любили полапати, поштовхати. Казали, що їм приємно працювати зі мною. Тварюки.
Вона плаче. Починає вся тремтіти і плакати. Я вкриваю її ковдрою, притискаю до себе, цілую її голову. Я хочу, щоб вона відчувала, що вона не одна.
- В СІЗО було важко, але там хоч була надія. А в колонії – все. Надія закінчилася. Тільки жити. Навіщось жити. Ні для чого жити. Кожного ранку прокидатися, зціплювати зуби і триматися. У перші місяці я думала про самогубство. Я не хотіла чекати вісім років. Не хотіла! Це страшно!
- Я розумію. Точніше не розумію, бо я нічого такого не переживав. Але я відчуваю, як це. Трохи відчуваю. Тебе там ображали?
- В колонії – ні. Насправді там було більш-менш нормально. Так, там були всілякі вбивці, наркоманки, шахрайки, справжні шахрайки, а не такі, як я. Але бреде них можна було жити. Головне було триматися, не впадати у відчай, не нариватися на скандали, не здаватися. Кілька разів мені довелося битися, щоб довести, що мене краще не чіпати. Після цього все стало спокійно. Мене навіть поважали, я ж була розумна, я ніколи не лаялася матом, ходила в бібліотеку читати. В сусідках проблеми не було. Але оте відчуття, що ти прокидаєшся в чотирьох стінах і знаєш, що не звернеш і на сантиметр з заведеного порядку, ось це було найважче. Прокинулася, відстояла чергу до вмивальника, потім сніданок, потім праця на виробничій дільниці. Я в’язала мітли. Береш купу гілок берези, шматок дроту і в’яжеш.
- Тому в тебе такі грубі пальці?
- Так, вони не відійшли досі. Ось так день за днем. Робота, сон, у вихідні бібліотека. Інколи надходить посилка. З їжею і книгами. Від Максима Івановича.
Вона замовкає. Я лежу вражений її розповіддю, то не відразу розумію, що ця пауза була не даремна. І вона чекає мого питання.
- Хто такий Максим Іванович?
- Він приїде за три дні.
- Це твій чоловік?
- Ні.
- А хто?
- Друг.
- Ти через нього розхвилювалася?
- Ні, через себе.
- Тобто?
- Бо я – сучка. Я – зрадниця.
- Не мели дурниць.
- Так і є.
- Я тебе не розумію.
- Я сама себе не розумію.
- Цей Максим Іванович якось пов’язаний з твоїм строком?
- Трішки.
- Розкажи толком, не кажи загадками.
- Просто він єдиний, який не зрадив.
- Не розумію.
- А що тут розуміти? Нас же всі кинули. В нас же була купа друзів і залицяльників. Ми ж були молоді, красиві і успішні. Нам говорили компліменти і цілували руки. А потім, варто було нас сісти, як всі ті люди зникли. Їх не стало. Ладно я. так, в мене було кілька залицяльників, але то таке. Але у дівчат були чоловіки. Кохані. І ось вони теж здриснули.
- Як?
- Та легко! Подали на розлучення. Ще навіть вироку не було, ще тривало слідство, а вони подали на розлучення. Обидва. Не схотіли буди жінками декабристів. І всі інші поступили так само. Всі друзі, всі знайомі, яких була купа! У мене в телефоні тека «Друзі» вміщувала більше півсотні номерів. І ось коли я вже сиділа у СІЗО, а мої батьки намагалися якось допомогти мені, то з тої півсотні відповіли тільки кілька людей. А допоміг лише один.
- Максим Іванович?
- Максим Іванович.
- Він був твій друг?
- Ну, десь так. Він намагався уливати за мною, але я чесно сказала, що він мені не подобається. Він, здається, засмутився, деякий час, ми не спілкувалися, а потім почали час від часу бачитися. Зустрічалися в кав’ярнях, спілкувалися, не більше. А коли все трапилося, він був єдиний, хто не втік. Хоча в нього не було жодних зобов’язань. Він міг спокійно не брати слухавку, викреслити мене зі свого життя. Але ні. Він допоміг батькам найняти досвідчених адвокатів. Допомагав їх оплачувати, передавав мені посилки в СІЗО. А потім слав в колонію. Привозив моїх батьків на побачення до мене. Тато дуже хвилювався, в нього був інсульт і паралізувала лівий бік. Він би не зміг сам доїхати до колонії. Максим Іванович їх довозив на машині. Хоч у нього ж були неприємності. Ще коли знищували нас, в прокуратурі довідалися, що він нам допомагає, наїхали на нього. Навіть затримували на три доби. Зруйнували його бізнес, в нього була невеличка будівельна фірма. Тиснули, щоб він не ліз, куди не треба. Розумієш, їм вистачило просто поговорити з чоловіками, щоб вони покинули своїх жінок. Моєму бойфренду вистачило сходити один раз на допит, щоб написати мені лист, що він знати мене не хоче. Той лист мені доправили. Вони сподівалися, що це зламає мене. Це було важко, я кохала того чоловіка, але ось тоді я витримала. Я розуміла, що якщо зламаюся, то це означатиме, що той сучий прокурор і його люди, вони досягли цілі. Я зціпила зуби і сказала, що не здамся. Я вірила у суд. А суд дав вісім років. Щоправда, звинувачення просило одинадцять. Суд врахував, що ми не були раніше засуджені. Пом’якшив покарання трьом шахрайками, які були настільки майстерні, що крали гроші самі в себе.
Вона мовчить і щось думає. Я мовчу і думаю про неї. Згадую, як побачив її перший раз, ще у ресторані санаторія. Подумав, що гарна жінка. Сама. Чи не підкотити? Потім побачив, як вона відшила кількох залицяльників. Ну ні, так ні. Потім зіштовхнулися з чайничками мінеральної води. Натурально зіштовхнулися. Я щось пожартував, вона відповіла. Пройшлися. І відчули приязнь один до одного. А далі все швидко.
- В колонії я почула багато історій від дівчат. І в більшості випадків вони були однакові у тому, що їх ніхто не чекав на волі. Тобто чекали батьки чи діти, але чоловіки не чекали. Чоловіки або відразу уходили, або згодом надсилали листи, де повідомляли, що розлучаються чи вже одружилися. То мені дуже заздрили, що якийсь чоловік на волі чекає мене, збирає посилки, пише листи. Вони казали, що мені пощастило. Вони думали, що він мій коханець і дивувалися, як його не відклякнув мій строк. Бо ж чоловіки – козли, вони не хочуть чекати, їм важливо, щоб було з ким пострахатися тут і зараз. Так всі казали і я була вимушена погодитися. Бо ж сама бачила історії своїх подруг. Які мали коханих чоловіків, у одної навіть діти були, і ось ті чоловіки здриснули навіть не чекаючи вироку суду. Втекли у найважчу хвилину, у момент, коли найбільше була потрібна їх допомога. Втекли і швиденько одружилися знову. Один з них навіть доньку покинув, залишив бабусі з дідусем, батькам моїй подруги. Ну, я знала, що шлюб зараз це далеко не фортеця, але щоб ось так швидко і легко! Розлучатися після бесіди з прокурором! Кидати жінку з якою прожив вже кілька років, навіть маєш дитину! Оце мене вражало!
- Я колись писав статтю про дітей з синдромом Дауна. У вісімдесяти відсотках випадків народження такої дитина далі трапляється розлучення. Бо чоловік вимагає здати дитину в дитбудинок, а жінки не погоджуються. Тоді чоловіки йдуть. Вісімдесят відсотків!
- У випадку з ув’язненням відсоток буде ще вищий.
- Але Максим Іванович тебе не покинув?
- Ні. Він допомагав мені, допомагав батькам, він сприяв тому, щоб моє прохання про дострокове звільнення задовольнили. Це було вже третє прохання. Перші два відхилили. Бо той прокурор, який забрав наш центр, він не хотів бачити нас на волі. А потім він вийшов у відставку, продав центр і поїхав кудись в Хорватію, де купив собі будиночок. То третє звернення пройшло. І я вийшла на два роки раніше. Біля воріт колонії мене чекав Максим Іванович з квітами.
- Чому ти говориш це так приречено?
- Тому що я не кохала його. Він був хороший, він зробив мені багато добра, не знаю, можливо він врятував мене, бо допомагав у найважчі моменти. Але я не кохаю його.
- А він сподівався на інше.
- Справа в тому, що він тоді і сказав це. Що все розуміє, що кохає мене, але якщо в мене немає почуттів, то він прийме це. Він стояв з очами повними сліз і дивився на мене з таким коханням, що мені стало соромно. Я почала запевнювати його, що кохаю його, що чекала зустрічі з ним, що всі ті роки за ґратами тільки і думала, що про нього. Не знаю, навіщо я це казала. Просто я почувалася зобов’язаною перед ним. Мені здалося, що якщо я скажу йому інше, то буду схожа на тих чоловіків, яких ненавиділа. Потім ми приїхали до батьків, вони коли побачили нас разом,то розплакалися. І відразу нас благословили. Мама потім казала, що такого чоловіка треба триматися, що він довів свої почуття. Я виявилася притиснутою до стінки. Куди було відступати? Ось так ми і почали жити разом. Він хороший, справді хороший. Турботливий, ніжний, непоганий у ліжку. Він буде хорошим батьком для дітей.
Вона зітхає.
- У тебе почуття провини?
- Так. Ми ж повинні були їхати сюди разом. Але у нього на роботі треба було здати один об’єкт, то він затримався. Всього на кілька днів. І ось уже я лежу в чужому ліжку і сповідуюся людині, яку не знала ще кілька годин тому.
- Ти дарма себе краєш.
- Ні. Бо я таки стала тим, кого ненавиділа. Я зрадила. Легко і радісно.
Я цілую її у голову, у її темно-русяве волосся.
- Ти відразу сподобався мені. Потім все більше і більше. А зараз я відчуваю, що закохалася в тебе. І я добре розумію, що те, що відчуваю до тебе, ніколи не відчувала до Максима Івановича. А ще я розумію, що якщо піду від нього, то розіб’ю йому серце і зроблю боляче батькам. І розумію, що для тебе ця ніч просто курортна пригода. І я відчуваю себе бляддю і дуркою. І я не знаю, як зможу дивитися йому очі, коли він приїде. І не знаю, як жити далі.
Вона замовкає. Проходить кілька хвили. Вона думає, я думаю.
- Слухай, я буду чесним. Так, я не закохався в тебе. Ти класна, з тобою було добре, але це не кохання. І хоч зараз мені б хотілося збрехати, сказати, що я кохаю тебе і так далі, але я не буду брехати. Бо рано чи пізно правда випливе і буде ще болячіше. Я відчуваю до тебе ніжність і хотів би допомогти тобі. Але я розумію, що всі твої проблемі всередині тебе. То просто раджу – попустися. Не пали себе вогнем, від цього не буде зиску. Живи з тим Максимом Івановичем, можливо у вас щось виникне згодом. Так буває. Якщо не можеш жити, скажи йому чесно і піди. Знайди іншого чоловіка. Не вагайся. Виріши і дій.
- Але я не знаю, що вирішити.
- За тебе це ніхто не зробить.
- Я знаю.
Ми лежимо.
- Слухай, можна я залишуся тут поспати. не хочу повертатися в порожній номер.
- Звісно. Тільки я з твого дозволу зніму джинси. Не звик у них спати.
- Добре. І дай мені якусь футболку. Я теж не хочу спати у сукні.
Ми залазимо під ковдру. Лежимо. Я хочу щось їй сказати, але розумію, що казати нічого. Потім чую, як вона починає потроху сопіти. Закриваю очі. Засинаю і сам.
Сніданок ми успішно проспали. Пішли на обід. Нарізно, щоб нас не бачили разом. Зустрілися біля джерела, попили водички. Вона розповіла, що зіпсувала нирки у колонії.
- Там була жахлива вода. Просто жахлива. Спочатку від неї сипалися зуби, а потім починали хворіти нирки.
- А в мене виразка.
- Погано харчувався?
- Нерви.
- Якась романтична історія?
- Ні, просто я журналіст, а це ж нервова професія.
- А в тебе було так, щоб ти почувався винуватим перед близькою людиною?
- Було.
- Розповіси?
Ми вже вийшли у парк. Шли у тіні високих дерев.
- Та там нічого розповідати. Познайомився з одною дівчиною. Вона була з Києва. Хороша дівчина, не якась там столична штучка. Вона мені сподобалася, але я знав, що в неї є хлопець. І вони виглядали гармонійною парою. А потім ми якось перетнулися на прес-конференції. Після зайшли випити кави. Довго балакали. Потім розійшлися. Я, чесно кажучи, чекав, що вона подзвонить, але вона не подзвонила. Потім знову випадково зустрілися в місті. Вона поводилася якось дивно. Потім спитала, чи отримав я її повідомлення. Я нічого не отримував. Виявилося, що в неї неправильний номер. Дві цифри інші. Чи то я помилився, коли диктував, чи то вона, коли записувала. У той же вечір вона подзвонила. Ми зустрілися на парку Слави, довго там гуляли, а потім цілувалися. Я не міг запросити до себе, бо у мене гостювали родичі з мого міста. Пішли в готель. Далі почалося якесь божевілля. Ми годинами розмовляли по телефону, надсилали один одному десятки повідомлень, цілувалися в туалетах клубів. Інколи у обідню перерву мчали до мене і там кохалися.
Ми сідаємо на лаву біля куща бузку. Я давно не згадував цю історію і зараз переживаю її знову.
- Ми особливо не балакали про власне життя, але з деяких обмовок я зрозумів, що в неї хтось є. Якось ми цілувалися на лавці в Ботанічному саду, їй хтось зателефонував, вона подивилася на номер, зробили кілька вдихів, щоб утамувати подих, почала розмовляти спокійним голосом, казала, що гуляє з подругою Анею.
- Вона була замужня?
- Ні, просто жила з хлопцем. Його звали Максим. Казала, що він в неї закоханий, що надійним і вона думає, що він той, з ким вона хоче провести все своє життя.
- А ти?
- Мені тоді здавалося, що або я просто якийсь варіант пригоди. Ну, що от вона любить бути закоханою, радо на це йде, побавиться зі мною і забуде. Або, що вона повторювала оте, що буде з Максимом до кінця життя лише для того, щоб я устряв і сказав, що буду до кінця життя з нею. Щоб кинувся і все змінив.
- А як було на справді?
- Мені здається, що було і те і те. Якби я запросив її жити разом, вона б сприйняла це, як перемогу і я б втратив для неї цікавість. Але я не запросив. Бо боявся.
- Чого?
- Того, що закохаюся у неї, пропаду, як у темряві. Я завжди стримувався, завжди гасив почуття, бо мені здавалося, що тільки-но я по-справжньому закохаюся в неї, як вона мене підсіче, як рибку і я буду сіпатися на гачку нещасного кохання. Я не хотів прив’язуватися до неї, хотів тримати на відстані, бо вона була з тих жінок, які розбивають серця.
Ми мовчимо. У парку порожньо. Лише інколи десь далеко пройде хтось.
- Я не знав, що і думати. Розумієш, я мене був певний досвід, але раніше все було просто. Коли я закохувався, то мені починало здаватися, що це та сама людина, яка мені потрібна і я хочу бути з нею і вона найкраща і так далі. Насправді, нічого такого не було, але я був упевнений. А тоді щось змінилося. Мабуть я. перестав бути впевнений. Боявся стати всього лише іграшкою дамочки, яка вирішила від нудьги поринути в пригоди. То я повинен бути тверезий і не дати себе захомутати. Це з одного боку. А з іншого, коли ми лежали обійнявши один одного і мовчали, коли вона дихала мені в серце і притискала пальці до губ, ось тоді я відчував, що я хочу бути з нею і ні з ким мені ще так добре не було.
Я згадую і розумію, що все так і було, як я розповідав. Я згадую її смішну зачіску, її ніс, обличчя, в якому було щось пташине, її груди, довгі ноги і напружений живіт. Я закриваю очі і я вже з нею, хоча неправильно, не можна ось так поринати у мрії, коли розмовляєш з іншою людиною. Жінка делікатно чекає. Потім каже:
- Мені піти?
- Ні, вибач. – я беру її за руку. Просто ця історія досі мене чіпляє.
- Я бачу. – вона посміхається. – І що зараз?
- Та нічого. Тобто, все як було, так і є. вона живе з тим хлопцем, а ми час від часу бачимося і здаємося один одному найближчими людьми у світі. І я не знаю, як до цього відноситися. Мені вже під сорок, їй за тридцять, вже час заводити сім’ю, народжувати дітей, в мене є знайома, цілком пристойна кандидатура, але я не уявляю, як буду жити з жінкою, а потім Орина подзвонить і я полечу до неї. Я не хочу бути зрадником, я ціную вірність. Якщо ти починаєш жити з людиною, то треба довіряти їй і самому бути чесним. Але я знаю, що не зможу. І знайома питає мене «чому», а я не знаю, що відповісти. Точніше знаю. Що не хочу її дурити, не хочу бути з неї, а бігати до Орини. Це неправильно. Але як правильно, я не знаю.
Ми мовчимо.
- То її звуть Орина?
- Так.
Вона кладе мені руку на плече і цілує вище вуха.
Ми сидимо мовчки. Потім йдемо, просто гуляємо.
- Максим Іванович приїде післязавтра. – каже вона.
- Орина теж. – кажу я. – Подзвонила сьогодні, сказала, що зможе вирватися з роботи. Набрехала своєму хлопцю, що їде на семінар.
- То за два дня ми вже будемо незнайомі. – посміхається вона. Я цілую її. Вона відповідає, ми застигаємо у парку.
- Навіщо нам це все? – питає вона, коли ми вже йдемо у номер.
- Дві версії. Одна – це просто блуд, інші – ми відчули близькість, стали майже рідними і хочемо пережити це ще раз.
- Може це одне і теж? – посміхається вона. – Різниця лише у формулюваннях?
- Можливо.
До ранку ми кілька разів кохаємося, а потім лежимо і балакаємо. Розповідаємо історії з дитинства, згадуємо фільми, ще щось. Вранці вона уходить. Наостанок домовляємося більше не бачитися.
- Нам треба призвичаїтися бути самім. – каже вона. – І треба хоч трохи засумувати за тим, хто приїде.
Потім я бачив її кілька разів. Не саму. Той Максим Іванович виявився худеньким, невеличким чоловіком, який дивився на свою подругу, як на богиню і явно млів від того, що вона поруч. Вона намагалася теж вдаватися щасливою і в неї це непогано виходило. Вже в останній день перебування ми зіштовхнулися у кюветі, майже там само, де і зустрілися перший раз. Вона мигнула мені, я їй, наче якісь змовники. Більше з нею ми не бачилися.
