Хмари, подекуди незагрозливі, але сумні, спливали до купи й затуляли непевне сонце, од чого враз дужчав вітер й тіло вкривалося мурашками. А втім, тобі було вже все одно – од вітру чи од хвилювання ними вкрилися геть вси руки, вповні відкриті у легкій, гарній сукен-ці, добираючись вже й до грудей. Потягом всього часу вони ні на мить не зщезали, й все дій-ство ти простояла саме так – із мурашками по руках, відчуваючи, як дибки стають волосики.
Ти знала, що Слава розридається. Так, саме так мало статися – їй до лиця були сльози, їй, але ж ніяк не тобі! Ледь вимовивши, що вони, її любі й дорогі, - розридалася. Ти ще навіть механічно встигла подумати: „Тільки не розплачся”. Її клас дружньо підтримав оплесками, і Слава так-сяк зібралася із думками, продовжуючи напрод вготовлену святкову промову. Тобі стало прикро, що вибрали для привітання її, а не тебе, - а хіба ти згірша за Мирославу Дмит-рівну? Ні, ти краща. Але зараз ти просто мовчки стояла поряд із своїм класом, якнайдурніше почуваючи себе у цій жовто-блакитній стрічці, та вона була ліпша од застарілої червоної, що вже раз встигла тобі обпекти плече, й першого разу було найболючіше: те перше відчуття, ті перші сльози, - і ти була така молода, така красива того першого разу, що ніхто тебе не пі-знавав, направду – не пізнавав, - а ти ніколи їх не забувала: тебе вони зрідка згадували, де їм було зрозуміти, що то значить покласти роки свого життя на примарний вівтар професійності чи, може, майстерності, а й навіть самого життя, твого життя? І все пам’яталося як уперше.
Слава трохи збилася.
Ти могла б краще.
Ти взагалі все могла краще. Хіба не так? Звичайно, але це був перший Славин випуск, тому вже, дорогенька, вибачай, дай людині поплакати. До кінця Слава не втрималася: Галя Залізняк перша зорієнтувалася й чомусь охопивши свого класного керівника не за плечі, а за талію, провела до святкової шеренги 11-го б. Там Слава ще певний час намагалася заспо-коїтись. Ти помітила, як хтось із молодших класів підбіг та почав просто оберемками закида-ти її квітами.
О, квіти... Як тобі подобаються святкові квіти!! І зараз ти могла б радіти: не підрізані із низу троянди, чий терпкий запах збився тобі серед запашного травневого святкового ранку, кололи оголені руки, але ти не зважала, ти вийшла під плаксиві мелодії постійних прощаль-них пісень (і за всі ті лінійки, що їх відбувала із п’ятим класом, шостим і далі за зростаючим порядком, і всі, завваж, люба, двічі, - ти ніколи не чула української пісні, на твоєму дзвони-ку, пам’ятаєш, о, ні – про нього ти вже все забула, на твоєму святі також не було, але всі піс-ні нагортали тебе на сум, на справжній, непідробний сум, коли у грудях все тремтіло так, на-че ти - та сама школярка, яка мусить розповідати білет, й хвилювання сповнює тебе до не-можливості й ти вже не пам’ятаєш нічого із потрібного, але ж ти знаєш цей предмет на п’ять, на п’ять із плюсом, а верзеш казна-що, пам’ятаєш, Ляно? о вибачте, - Вірляна Антонівна) та пройшлася із оберемком більшим, ніж у будь-кого із твоїх колєжанок. Квіти тобі пасували, вони твоє справжнє захоплення: і живі, і ті, що у горщичках, кімнатні, - тобі не доводилося силоміць впихати учням до рук вазони й казати: „Це останній, швидко розібрали! А що, я його собі додому візьму?” - бо твої учні були зобов’язані лише відносити квіти до твоєї ква-ртири й забирати їх наприкінці серпня. Це були твої квіти, а ті три чи чотири горщика, ні спочатку їх було більше, а з роками вони кудись (?) поділися, зносилися вділ, до тьоті Віри, вона їх влітку поливала.
Звідки вона в тебе, - ця пристрасть до квітів? Хто б пояснив? Просто ти вважала, що так затишніше. Ні, колись тебе вразила картинка у жіночому, - завваж знов, суто жіночому, а во-но все, до чого ти дотикатимешся протягом життя буде позначено „суто жіночим” – жіночі романи, жіночі журнали, жіночі передачі, шоу, серіали, фільми... Хтось у найновітніший час вигадав цю маячню із означенням „жіночий” й пропагував її наліво та направо, од цього від-гонило якоюсь другорядністю, хоча твоя мама читала, пам’ятаєш, „Работніцу”, „Крестьянку” та ще, здається „Здоровьє”, і на вагу золота в неї був один випадковий номер „Бурда-моди” та „Кобєти”, та кілька нісенітниць про в’язання чи щось таке, але то були цікаві журнали, ти любила їх переглядати: там була на кінці дитяча сторінка із віршиками та красивими малюн-ками, - чи то так тобі запам’яталося, малюнок здебільшого був поодинокий, - сторінка із кро-свордом, ще й якісь фотоконкурси були(а то лише в „Крестьянке”!) із світлинами, які ти вже не згадаєш, вони пройшли повз, а для когось були миттями життя, та багато оповідок про су-часних жінок, їхні браві чи не дуже історії, історії із минулого, вірші для дорослих тьоть (тобі тоді у школі не було часу їх уважно прочитати), історії про естрадних виконавців (ти вирізала фото Леонтьева... нащо його було різати - ти ж ніколи не захоплювалася цим співа-ком?), навіть тексти пісень, і журнали не видавався тобі чимсь другорядним – просто два-три із купи журналів, що тоді виходили друком, - „Техніка - молодьожі” тебе не цікавила, про інші ти лише чула, - ні, зрозуміло, що вони були для жінок, та й назвалися вони були направду пришелепкувато, - наче тільки робітниця та селянка справжні кобіти, - але щось таке у них було, щось досить зворушливе... А й з чим ще було виростати? Так, то була маку-латура, якою твоя шкільна подруга Лада якось просто у бібліотеці витерла черевик, - та так сталося не тому що вона була проти таких журналів чи ще щось, що можна було б вважати підлітковим протестом, - Лада не любила, коли її черевики були брудними, а бібліотечним журналам кількість сторінок не перевіряють, втім, яка зараз од того різниця?.. Тож у тому журналі ти вгледіла затишну квартиру, де було повно квітів, й закарбувавшись тобі у підсві-домість, - чи куди карбуться всі наші потаємні бажання, прагнення до відтворення побачено-го, що колись випадково тебе зчарувало (ой, потім оце не треба було читати ті самі жіночі журнали, щоб не розпізнавати у собі явні чи не явні комплекси, теж мені, у кожному журналі по власному Фройдові, от баби!), а потім ти робиш із цього рожеву картинку насправді, - по заміжжі ти згадала й стала справжньою квітникаркою... До школи нащо принесла квіти? Во-ни ж помирали, бо ти - ти не любила свою роботу, гадала, що з часом квіти звикнуть до га-ласу (а їм направду жодного діла не було до галасу), хотіла обманути себе, щоб квіти тебе захищали. Ох, Вірляно...
Щось діється із манівцями твоєї пам’яті.
--
Мирослава Дмитрівна, твоя колєжанка, трохи за тебе менша, років, здається на три-чотири, але вона ніколи не називала тебе на ім’я, проте завжди по-батькові. Правда, вона ка-зала Ляна Антонівна, але ти не ображалася. Сьогодні ти їй злегка (ну, звісно, злегка, бо коли так заздриш, ти намагаєшся думати про щось стороннє – про обід, про завтрашній ранок, про сторінку у журналі, де не відреагувала на зауваження, про книгу, яку все ніяк недочитаєш, але у неділю зробиш це неодмінно, - а той справді, скільки ж ту бовкотню можна читати? От тільки настане неділя – й прочитаєш, студію про Сковороду-філософа, так, Ляно Антонів-на?)заздрила. Ох, заздрила, дорогенька, заздрила. Чому? Тому що Слава (а що тут такого? Непорозуміння, скажеш? – та не переймайся, сонечко!) мала більшу любов серед учнів, бі-льший авторитет?
Облиш це. А хочеш, давай, дозволяй все що завгодно, най роблять що їм лишень зама-неться, жодних моралів, крику, благань – вони твої. Слава обрала найпростіший шлях до душ дитячих, й дивно, що вона не послизнулася на ньому. Ти була певна, що у взаєминах із діть-ми маєш обрати одне з двох: або ти зберігаєш дистанцію, починаючи від одягу перш за все, або ти повністю відкриваєшся їм, але тоді маєш бути відвертою й чесною із ними до кінця, а головно – чесною, інакше потім ти сама вже не зможеш наблизитися до їхнього світу. Зви-чайно, ти тоді мала б присвятити їм більшу частину свого життя: або ти живеш цим, або ти зайва у цій професії. Так, можливо, завищено, але чомусь ти сама, завваж, сонечко, сама, ви-будувала для себе ці переконання – такий собі власний, маленький кодекс бусідо. Ха, вчи-тельське бусідо, смішно трохи, вибач.
А Слава такими роздумами (вона вибрала друге, але, звичайно, не відала про твою сис-тему цінностей) не переймалася: вона прийшла довести, що саме вона (ні-ні, не Макаренко, - посміхнись, Вірляно!) справжній вчитель. Теж мені - вчителька історії! Тоді, дванадцять, так пам’ятається, років назад, вона поставила собі за мету стати другом учням, не керманичем у їхньому шкільному житті, - перечиталась чого, може? – а другом. Цього першого свого випу-ску вона нарешті, - оплески, Славо, чуєш, оплески, - домоглася. Вона власноруч створила со-бі й своєму класові найяскравіший спогад життя. Це було її метою. Досить непогано. Не все-світньо відомо, але до чого воно? - тепло од того, що переживаєш у своєму камерному світі, тільки й зігріває.
Вірляно Антонівна, ви ж не заздрите?
--
Чому, коли читаєш особливо ніжні вірші, так хочеться плакати, плакати ридма, аж за-ходитися до гикання? Вірляно, ви знаєте чому? Ви вивертаєте голову вбік, коли читаєте улюблені вірші донечці, щоб вона не побачила, вашу, як ви вважаєте слабкість, й потайки стираєте сльози, наче воно потім не помітно, що вії ж все одно мокрі.
Тому що, зупиняючись на якомусь із рядків, ви розумієте, поет (поетка) вас піймав. От-же все, що змусило відвологти ваші карі очі, - дійсне. Ви з цим погоджуєтеся, тобто ви – це пережили, перемогли, передумали, переплакали. Й тому стискається у грудях - од розуміння життя.
Так.
Ви читаєте справжні вірші.
На твоєму останньому дзвонику тобі хотілося, щоб директорка або класна проказали та-кі слова, од яких не те що ридма, - просто щиро плакати. Але жодна із них на це не спромог-лася. Слава щось наче таке хотіла, але, але, але...Ну, то й добре! Йдіть до кабінету, Вірляно Антонівна, сьогодні чудовий день, і ви – його головна героїня.
--
Життя стекло у пісок. Життя стало нестерпним. Час до роздумів. Час до підсумків? Про що ти хотіла б спитати себе? Що пояснити? Може, ще один твір на вільну тему? Та вони тобі ніколи не вправлялись. Шкода. Пам’ятаєш, ти зберегла свій табель з оцінками, за п’ятий клас. Дивись, - трійка з математики, чотири з мови та іноземної, а так нічого, молодець.
Невже життя стекло у пісок? Але ж щось у ньому було! Вірляно, ти така гарна жінка. Чому тобі сумно зараз? Думаєш, даремно все сталося? Ні, сонечко, тобі трохи паморочить голову сьогоднішнє свято.
Ти стільки років чекала, що все буде добре. Із новим вереснем ти казала собі, що все – буде добре. Ти вправно починала, ти контролювала себе постійно, ти змушувала бути себе у тонусі. Але у перші ж зливи, у перше покинуте вділ каштанове буре листя ти ламалася. Й ні-чого від бравості твоєї не лишалося. Ти надто чуттєва до зайвих слів. Там не так проказали, за рогом щось почула – може, вже треба стати трішечки цинічною? Зовсім-зовсім трішечки, щоб так сильно не рвати серце, дивлячись у сумні очі того покинутого білого собаки, що жи-ве біля паркану сусідньої крамнички. Хтось вдарив його, й так йому на тілі залишилася від-мітина по спині, яка не заростала шерстю. Потім він почав шкутильгати, вже майже не ози-ваючись гавкотом, а коли й зрідка робив це – виходило досить кволо й неприємно. Собака всих боїться, навіть до вбогих харчів підбігає, коли людина відійде подалі. У нього сумні очі. Чи може, у всих собак такі очі? Але ні, цього направду шкода, бо інші - просто злі, ненажер-ливі дурні собаки, які будь-що прохоплюються несамовитим гавкотом, некрасиві й брудні. Цей інший. Бо – недаремно білого кольору.
Невеликий рогалик із сусідньої крамнички, де завше сидів білий собака, був із слизьким повидлом. Звичайний рогалик, направду ні трохи не смачний... Коли б собака вмів говорити, він розказав би тобі, що ні на що не потрібно нарікати, чи за чимсь жаліти, хоч би й за рога-ликом із повидлом. Та ти йому не повірила б.
--
Якісь банальності приходили до голови й нічого вдалого дітям ти не сказала. Вже якийсь час у школі було змінено звичай святкового останнього уроку із урочистими поба-жаннями всих вчителів випускникам. Всі швидко з’їли караван, він, добре, виявився солод-кий, а потім зібралися та поїхали до лісу. Ну й все таке інше. Нічого цікавого. Про свій пер-ший випуск ти не згадувала й не порівнювала, ці – були іншими: якось вони доводили тобі ганебність минулого й сказали, що незгодних із режимом знищували по країні у газових ка-мерах (ти була шокована, де ж це можна було почути?). Але зараз дітям було радісно.
Тобі треба було пильнувати Лесюню. Це значно пожвавлювало твій без причини сього-дні невеселий настрій. Її ж притягало невеличке озерце, яке втім скорше скидалося на почат-кове болітце. Із людьми, як із річками, через зчаста недогляд затягує часом затишне і красиве навкруг себе болітце.
Найстрашніше – це бути відвертою із собою. Не вигадувати обставин та причин, що по-мякшили б твій розпач. Але все це ти чудово розуміла й знала, де саме була твоя провина, недогляд, неопрацьованість у тому, що життя твоє сталося саме так. Розуміла, проте ніколи не зважалася подумати про це до самого кінця. Ось тут й ставало дійсно страшно: зазирнути за сам кінець своїх вчинків, невдалість яких прекрасно усвідомлюєш.
Добре, хочеш, - не сьогодні.
Сенс життя не у любові, на противагу заволаним істинам. А хоча й у ній, тільки її треба розуміти значно ширше, ніби всеохоплююче, ніж всим те здається.
Здається, тобі випало щастя зрозуміти це досить рано.
А направду кохала ти протягом всього часу тільки одну людину. Ні, зовсім не Олега, свого чоловіка. Іншого, із чарівним, певна річ, ім’ям - Максим. На сьогоднішній день вас розділяли не тільки немовлені слова кохання, роки, зморшки, досвід та набуті життєві прин-ципи, а й соціальні рамці. Ти читала, що у країні страти були закриті ще на початку дев’яностих. Пам’ятаєш, тоді було важко. Лада, - вона щось розумілася на езотериці, - навіть казала, що в той час землею блукав диявол. Ти не надавала цьому ваги, але таких спекотних літніх місяців не пам’ятала ні у дитинстві, ні тепер. Щоб хоч якось було прохолодніше, ви із Олегом спати лягали на застеленій тонкою ковдрою долівці.
Тож щодо страт... Вони зачинилися, але Максим встиг проскочити, - це розуміли всі із вашої групи, хтось один мав проскочити, так завжди буває, не тільки, як приповідають, у кі-но. Йому вдалося втримати свій бізнес, (чому йому вдалося, а вам із Олегом – ні? Вже відси-діли ті, хто будував сумнозвісні піраміди грошового щастя. Та що зараз думати? Ти не надто переймалася цим, інші були проблеми, Олег іноді щось прохоплювався, але то так, цвіркав, щоб цвіркати), він й зараз там. Молодець. Жінка його теж щось із тих страт. Гарна. Якось ти його із нею бачила. Любиш? Любиш ще, сонечко, так.
Максим завжди ставився до тебе, як до свого друга. Не більше. Й ти чудово бачила, що сподіватися нема нащо. Нема. Схоже, це десь було вже.
А от що цікаво, - Олег твій теж ще й досі любив іншу. Дочку вашого професора із міне-ралогії, Любу, веселу Любу, яка грала на гітарі та співала пісні на всих святах. Не краля, зви-чайна дівчина, та її батько вважав, що Олег його донечку-розумничку не кохає, а просто на-магається утриматися в університеті, аби здобути науковий ступінь. Він провалив його на вступі до аспірантури, - він же був завідувач профілюючої катедри, де Олег мав нещастя за-хищатися, а дочці сповістив, що кохання закінчилося. Люба, мабуть, не довго голосила й на-скоро вийшла заміж за однолітка (Олег був на три роки старший). А самого Олега чомусь майже вси на курсі стали вважати кар’єристом, та ними виявилися геть інші люди, про кого на позір й жодної думки не подумаєш було.
Тоді Олег опинився у твоїй школі, де ти вже відбула за розподілом. Господи, це ж зараз розказати комусь із учнів про розподіл... Й сама вже не віриш у таке безглуздя...Але й воно минулося. Добре, хоч у місті розподілилася. Що його було їхати додому, у маленьке шахтар-ське містечко? Де там у ті часи було притулятися? Мати ледь жевріла на заводі, батько без зарплатні. Школа стала таким собі порятунком, але зовсім не панацеєю. Деякий час на бала-нсі школи ще лишався гуртожиток, поки не продали.
Втім, все ж минається, ой минається, ти того ще не скоро усвідомила. День у день збі-гають роки, Вірляно, день у день. Ось тут треба бути сильною, а не чекати неділь, яких зчас-та так і не сталося. А що тоді було великим ляком, тепер згадується, просто як сон. Воно ж та те й скидалося. Не сумуй, сонечко, час ще є.
А ще ж Надія, твоя краща одногрупниця, твоя подруга. Просто таки обєзбашенна по-друга. Ви були щасливі своєю дружбою, а по захисті так все беґлуздо виявилося. Направду, якось порожньо. Робота, час, якого, як виявилося й на себе не вистачає, наче заручники об-ставин... А ви ними й були. І вона теж, пам’ятаєш, подалася у бізнес, де з часом щось не вла-дналося із власниками (та й куди Надці було у бізнес? Там були люди, із якими їй було до-сить важко: вона ж ще більша за тебе відмінниця й молодець!), а потім повернулася до уні-верситету. Так, все це досить ніяк. Час був, думаєш? Випробування? Хто знає, Вірляно, хто знає...
--
- Вірляно Антонівна, - Слава звернулася до тебе не звично. – Вітаю вас! – вона простяг-ла букет квітів.
- О, Слово, дуже дякую. Але це, мабуть, тебе годить вітати у першу чергу.
- Пусте, - вона посміхнулася. Все ж вона дуже прихильно ставилася до тебе з-поміж ін-ших й ти виділялася із головою, Слава це розгледіла вправно (їй п’ятірка). – Ви до лісу?
- За годину.
Поряд прочовгала Світлана Геннадіївна.
- Дівчата, журнал 10-го б не у вас? – із скрипом у голосі спитала вона.
- Ні, ми не брали, - Слава, ховаючи неприязнь, яку завжди відчувала до німки, відпо-віла й за тебе.
- А де ж він дівся? – наче до них і ні до кого озвалася Світлана Геннадіївна й пішла напрод.
- Ой, мамочки, невже навіть сьогодні не можна не чути її голосу! Ой, бабьо, дістало, їй-богу, - щиро вихопилося у Слави.
Бабьо ще те. Навіть ціле бабине царство. Й до них ти теж звикла. Дещо.
Їх стільки звільнилося – твоїх колєжанок! Тих, хто перебув дев’яності, на початок двох-тисячних залишилось небагато.
Час, час, час.
Але ти ще молода, Вірляно. Й гарна з лиця. Ти завжди гарна. Чом ні? Гарна, а що? На початку третьої чверті, коли твій перший клас вже був шостим, ти зламала ногу... Зовсім по-дурному, послизнулася, - боже, тоді ж так зрідка працювали ліхтарі, ходити направду бу-ло небезпечно... Клас свій ти побачила вже у новому навчальному році, і за цей час волосся твоє стало довшим.
Як тобі пасувало! Діти помітили. Думаєш, воно не помітно? Ти така була тоді красива! Майже кожний із них запам’ятав ту мить, коли на серпневій зустрічі ти вийшла до них із ка-бінету: ось яка в них Вірляна Антонівна – красива. Вони тобі такого ніколи не сказали. Ти вже пізніше дізналася. Це твоя улюблена учениця, Марійка Безкоровайна, на радощах од свого заміжжя було прохопилася. Ти їй вір: не тому що Марійка розумничка чи хотіла тобі полестити, - це для неї не цвірк, - а тому що вона теж тебе любить. Звісно, як люблять вчите-лів. Кращих, завваж, сонечко, - принаймні для Марійки.
Таку тебе побачив Олег – красиву, молоду, чарівну, струнку.
Вчительку? То й що? Най і вчительку. Він не знав, що од роботи ти вже трохи підфарбо-вувала волосся на скронях. Це, звісно, у тебе, родове, на скронях висивіло ще у школі (мама казала, що то через вкрай близьке сприймання всих негараздів, - а ти схожа на маму, один в один, це тобі кожний скаже), але ти завжди слідкувала за цим, - невеличка твоя таємничка, - й тільки одного року тобі не стало сил до цього, коли ти була межі нервового зриву, пам’ятаєш, ну, окрім, одвічних списків, вимагання грошей на прибирання, їдальню, фонд школи, й знову списків, списків, а ти ще не зовсім одійшла од перелому, одного твого учня до струсу мозку наглуздив учень іншої школи? Ти, перепеличко, за той рік двічі викликала швидку своїм учням.
І всі, всі баби вгледіли – ось тут ти зламалася! Так швидко зламалася, вчителька, яка ви-будувала собі залізну лінію поведінки у колективі, бабине царство тобі не посміхалося: тіль-ки робота, шановні колєжанки, й нічого особистого, зауваження, але тільки фахові, й нічого, баби, із особистого життя. Так? Не змогла піти, й зламалася – всивіла просто на очах. Ох, Ві-рляно, залізних тьоть не буває, десь спіткнешся, а їм, - яке щастя до душі. Потішила. Моло-дець, дорогенька.
Олегові було важко. Дивно, що ви, однокурсники, знов стрілися саме у цій школі. Чи та-кий вже затісний світ? Він спілкувався тільки із тобою. А ти – тільки із ним. Олег одразу тобі сказав, що коли ти напишеш заяву на звільнення, він подасть свою наступної ж миті. Це під-тримувало. А всі думали, що у вас роман.
То що, од безвиході? Вірляно, ти навіть себе не спитала, чи любиш Олега, коли танцю-ючи із ним на дні народженні його товарища, попросила одружитися із собою. Ти ж була твереза, але, Господи, як того року тобі було самотньо й порожньо.
Тобі було двадцять сім.
--
І ти була гарна, остригши волосся через рік по одруженні.
Ні, не коротко, як у студентстві, так, злегка.
Ти і зараз гарна. Це тобі скаже Олег. Ти вір йому: він батько твоєї доньки.
Здавалося, що життя твоє склалося не так, як було потрібно. Тобто не так, як ти хотіла. Звичайно, все це мало відбутися, але не з тобою. Щойно після дипломування (ах, яка в тебе була тема, майже кандидатська, та тобі лишилася тільки її назва, не більше) ти зрозуміла, що направду – це зовсім не твоє. Що ж було твоїм? Зараз ти не в змозі вдумливо відповісти на це питання. Зчаста ти думала, ховаючи лице у подушку, що зробила невиправну помилку: на-вчалася не тому фахові, що ти – даремний фахівець... Сумління? О, Вірляно, його докори те-бе не врятують! Ну, їй-богу, ну невже ти хотіла працювати десь у тундрі (тобі треба було на-родитися значно раніше)? Звідки тобі свінула ця ідея, за якою ти відчувала незрозумілий сум, ніби й справді майже цілорічний холод зміг би вилікувати твої сумніви.
Вірляно, ти просто безмежно втомлювалася за навчальний рік, було таке враження, що наче ти тягла цеглу на двадцять п’ятий поверх й нарешті тобі запропонували спочити. Сізі-фова праця? Ой, насмішили Вірляно Антонівно. Ну, пожалійте, пожалійте себе, дорогенька. Але ж, але ж, люба Вірляно, ти – сильна жінка.
Відбувши чергову відпустку, тобі все здавалося до снаги, - ти ж що року мріяла звіль-нитися та почати нове (нове! дорогенька, ти вранішній сон поборола лише цього року. Аж дивно якось, що тепера прокинутися о сьомій було просто) – і ладна була стерпіти свою ро-боту, здавалося, що буде по-новому. Бо у містичні хвилини передсекунддя Нового року, - ти ще не позбавлена була віри дитинства у те, що загадане вчасно у новорічну ніч сповниться., тільки зараз ти не справляла виду. Тихенько, про себе, але так само щиросердо загадувала бажання. Чи вони справдилися? Ти й не згадаєш, чого бажалося. Кажуть, у такому випадку бажання реалізовані, то ти весь цей час – щаслива людина, сонечко!!) ти бажала собі див ди-вних. Собі, дорогенька, собі, й хоч ти тамувала біль за своїм життя, але сподівалася.
До речі, а як мало бути за твоїми задумами? Як запізно ми розуміємо свої, завваж це, помилки. Це ніби опинитися посеред великого степу, та не бачити нікого й нічого поруч із собою, лише невисока трава, за яку тільки й лишиться хапатися. Страхітливо...
Життя, на твою думку, не було мудрагельним. Воно мусило приносити затишок й спо-кій. Ти воліла б працювати там, де тобі буде зручно, так щоб не почувати душевного розладу. А з часом, перебувши блазнювання молодого спеціаліста, - три роки, сонечко, три, й плюс-мінус ще стільки ж для остаточної заміни легенів – звикла.
Звикла – і у цьому всі твої негаразди.
Точніше, змусила себе звикнути. Як потім до Олега, адже ти ніколи його направду не кохала, так, трошки закохалася, ба він же був нівроку, чого ж криве казати? Це тобі лестило. Давай, ну давай, скажи собі, втішся, що Олег – не гірший варіант!..
Правильно, нічого не кажи. Він твій чоловік. Спитай його теж, і він тобі скаже: ти – його дружина.
Твоя вчителька історії, назагал, доволі мудра жінка, й дуже, пам’ятаєш, розумна, на від-міну від інших (погодься. Не соромся, визнай, не всі віртуози у своєму фасі, що ні? Долучи себе до цих майстрів, - ви не помилитесь, Вірляно Антонівна, ну, посміхніться!!), може саме такою ти хотіла б бути (і вона теж подалася у бізнес, із яким втім, не трапилося, потім пере-їхала до якогось містечка, чи щось таке казали), тож вона казала, що кохання між дорослими чоловіком і жінкою зовсім відмінне від їхнього ж першопочаткового: жінка любить свого чоловіка вже за те, що той в змозі утримати її дитину. Це вона казала, коли ти була вчилася у шостому класі, - вона взагалі багато чого цікавого казала, знаєш, є такі люди, що вміють цікаво розповідати про життєві мудрості, та й до всього вона була зразкова вчителька: чо-мусь тільки змушувала твою однокласницю Ганну читати історичні книжки – може, через те, що жила із Ганною на одному поверсі. Бідна Ганка, вона ж й так жодного бажання вчитися не виявляла, а тут ще таке сусідство (зараз цей метод не діє, не користайтесь ним, Вірляно Антонівно, лишайте вдома свої книжки, а за великого бажання просто перекажіть цікаво, та ви й самі це знаєте чудово).
По стількох роках ти розуміла її. Й що не кажи, з Олегом ви звикли одне до одного. Ні-чого поганого у цьому не було, навпаки, ви звикли так, що хвилювалися й переймалися не-вдачами та болем одне одного, як ніхто серед ваших знайомих – не лише Леся пам’ятає твої великі сльози, коли Олег лежав у лікарні.
Була тільки одна людина, яку ви любили обоє. І яка любила вас обох – ваша донечка Ле-сюня.
--
- Ваша Леся сьогодні знову нікому не розрішала кататися на качєлях, - в котре, ніби не було чого іншого казати, сповіщала тебе вихователька дитячого садка.
Ти сідала навпочіпки, й обіймаючи донечку, стиха питала:
- Чому, сонечко?
- І не всі. Діма й Таня каталися.
- А інші?
- А іншим сьогодні не можна було. Так Міка сказала.
Ти подивилася на Міку. Олег, де були його очі (!), купив цього симпатичного у рожевій сорочечці ведмедика, якого Леся назвала Марійка, а скорочено Міка, без правого ока. І щоб Леся не злякалася, бо виправляти було запізно, - Олег пообіцяв, що вже вечором того дня до неї прийде чарівний гість, - вигадав, що око одне не просто так: це було Велике Всевидюще Око, яке знало про все на світі і його потрібно було слухатися. Молодець, любий, Міка тепер серйозний авторитет для Лесюні: он, каже, що сьогодні кататися не можна було через високі пориви вітру.
Леся мала харизму. Так, здається, це називають. Не підкоритися їй було неможливо. Во-на вела за собою всю дитячу групу: за її словом всі з’їли несмачний салат із недбало перетер-того буряка. Всі, окрім Лесюні. Вона пояснила:
- Вони їстимуть, я їм скажу. А сама не буду – він мерзотний.
Й ти тільки безпомічно посміхалась на всі виховательські зауваження. Лесюня не була схожа на тебе у дитинстві. На Олега, за його словами, - також. Можливо тому, що у вас не було Міки із Великим Всевидючим Оком. Тож тобі не лишалося нічого іншого, як зшити ще одну сорочечку для неї та пояснити, чому Міці вкрай необхідно підв’язувати серветку під час обіду, - Міка дуже охайна ведмедиця, тому має ж вона чимсь втирати лапки після їжі.
Проте у школі її харизма, видавалася, трішки вщухла. Лесюня ж не очікувала такого пе-ребігу подій щодо необхідності відвідувати школу! У перший день символічних занять Олег м’яко, але дуже рішуче попросив Лесю поводитися у школі так, щоб якомога менше дітей знали, що її мама й тато працюють у школі. Звичайно, це не значило, що од цього моменту Леся мала стати власною тінню та поводити себе дуже тихо. Але Олег мав рацію: діти тепер стали якісь дивні й постійно скаржилися батькам через будь-що (чого ні ти, ні чоловік твій за собою у дитинстві не пам’ятали), та всі вони були маленькими-маленькими малюками, для яких відсутність батьків була великою катастрофою, й здавалося тільки одному хлопцеві, Бє-рєзіну (а його всі так і називали - Бєрєзін, хоч ім’я його було Коля) не було зле од неприсут-ності батьків, він постійно рухався, стираючи пил підлоги у всих шкільних коридорах, а вуха його, дбайливо вимиті ввечері, на заняттях знову й знову вкривалися синьою пастою. Цей Бєрєзін став Лесюненим другом й лише вона мала на нього вплив.
Бєрєзін просто допік їхню вчительку, вкотре то забігав, то вибігав із кабінету, рушачи все й всих поперед себе. Він не знав тоді сили Люсюниного впливу. Вона просто вштовхнула його назад у кабінету просто до рук розгубленої вчительки, попередивши, що від сьогодні він слухатиметься її.
Бєрєзін і справді від тоді рухався за її словами, тільки вуха й у четвертому класі продо-вжували бути вимащеними синьою пастою. Непомітно для всих Леся перетворилася на неяв-ного лідера, на противагу тим, хто через своє відмінне навчання вважався лідером явним в очах інших батьків. І з її наплічника завжди визирала Міка, із своїм страхітливим одним Все-видючим Оком, яке було на межі відриву, й ти тихенько витягала ведмедицю із Лесиних ру-чок під час сну, щоб непомітно його пришити. Але цього року Міка скорше була Лесиним талісманом, ніж Всевидючим Оком, якого належало слухатися. Підросла? Просто навчилася бути без Всевидючого Ока, Міку бо на заняттях не дозволяли витягати з портфеля.
Лесюня, проте, не виправдала твоїх сподівань щодо відмінного навчання. Вона була ро-зумничка, але їй бракувало посидючості, щоб якнайчистіше у зошиті виконати домашнє за-вдання. Вона любила грати із татом у шашки, яких він її й навчив, а вона неодмінно мала ви-гравати, любила спорожнювати баночки із гуашшю, розфарбовуючи аркуші в альбомі, бо так, мамо, мевна річ, було значно краще, любила робити із конструктора зміюку, оскільки мама її лякалася, хоч іноді забувала це, тож доводилося зверху доліплювати потворного гор-ба, любила приносити стоси невеличких книжок із бібліотеки, але читала тільки ті книжки, які ви з Олегом їй купували, любила дмухати мильні бульбашки й вирізати із журналів та склеювати паперові фігурки. Твоя дочка робила тільки те, що сама вважала за необхідне, а не займатися охайним додаванням чисел через десятки.
--
Рухлива тінь дерев, що злегка од гарячого вітру погойдували свої крони, утворювала чу-дернацький візерунок. Біля річки було прохолодно, але визирати з-під тіні не хотілося.
- А як доньку звуть?
- Смачний торт...
- Ляно, як доньку звуть?
Вірляно, це тебе вони питають, чуєш? Не вдавай замислену та поринуту у спогади про минуле. На разі таке не прокотить.
Ти нарешті відгукнулася: - Леся, Лесюня.
Хто ж цього питався? Ти поводила очима серед інших й зупинилася на торті, який саме тримала у лівій руці.
Торт дійсно був смачний, але розкришився по червоній, пластиковій таці, крихти зби-лися у доцентрові кола таці й крем розмазався нерівними шматками по всій площі. Хто при-ніс цей, саме цей торт? Ти оглянула свої одногрупників. Може, Вільде? Але ні – Марта вза-галі про таке не подумала б. Вона ж навіть готувати не вміє. А може вже навчилася? Пам’ятаєш, Ксеня постійно сміялася з неї через це, коли їх ще тільки вселили до одної кімна-ти? Марта запізнилася, й нічого у руцях її не було. Ася Винницька? Ні, так можна всих до ночі перебирати. Але хтось же приніс цього торта! Хтось, хто всі ці роки зберігав пам’ять про той останній день, коли ви всі прощалися на роки: торт ви придбали випадково, просто зайшли у найближчу крамничку біля парку та придбали його. Й крамнички вже тої нема, тож назва торту була випадкова, і її треба було запам’ятати!
Хтось, хтось, хтось...
- Ромашко, - вигукнула Ксеня, - Ромашко, слухай, я ж бачила у книжковому твій остан-ній роман. Зараз, - вона кинулася до своєї сумки, розриваючи у ній все що впорядковано бу-ло склала, мабуть, перед зустріччю (ви завжди посміхалися із цього: на першій лєнті Ксеня все до купи гарненько збирала, а потім переривала догори верхом, у пошуках потрібного, хоч потрібне, як правило спокійно лежало у відведеному йому місці, але не зізнавалося, поки Ксеня не вивертала все назовні).- Ось, підпиши.
Ромашка сором’язливо посміхнулася, й Ксеня тицьнула їй до рук олівець.
Ромашка! Романа Суворцева. Це могла пам’ятати тільки вона. Господи, ну як ти одразу ж не здогадалася! Ромашка, Ромашечка-букашечка, твоя щира, люба одногрупниця. Ти якось чула, що вона стала письменницею. Он вже якусь книжку написала, у магазині її про-дають...Молодець, що й казати. А так, вона ж наче щось поривалася писати. Здається із всих ваших трьох груп із курсу тільки в одній не було когось із замахами на письмо. Ні, ну, зви-чайно, молодець.
Шматок торту, що ти його тримала у паперовій серветці, зламався й його вишукані окраси із крему зруйнувалися. Це він збив тебе на манівці пам’яті.
- А чому це Наді немає? – спитав хтось
Це вони тобі, - тобі, люба, ставлять це запитання. Чому немає зараз Наді? Про це го-диться спитати саме тебе. Чому завжди так, – навіть коли ти вже й не спілкуєшся із люди-ною, вси інші чомусь вважать, що ти неодмінно маєш про неї знати, коли наразі її не має по-руч. Чому не можна просто до всих задати це питання, а лише до тебе? Обираючи собі друга ти мусиш стати одразу ж його секретарем та все про нього знати, й не важливо, що ти й сам був би радий щось про нього дізнатися. Лише Паша ні з ким не товаришував, тож у його ви-падку можна було поспитати саме так.
Цього літнього дня Маня Прилуцьків зібрала вас майже всих - не було лише твоєї лі-пшої подруги Наді. Казали, вона цієї весни вийшла заміж за свого студента... Трапляється таке ж у житті. Про що тільки чутки з приводу Наді не долітали до тебе! Іноді тобі було її шкода, адже ви дійсно були хорошими подругами, і тобі здавалося, що – назавжди. Скажеш, помилилася? Дурня!
Господи, пройшло вісімнадцять років, а ви так й не побачилися, хіба ж ви жили у різ-них містах? Що тобі, дорогенька, заважало? Не могла глянути подрузі ув вічі? Але й вона б тобі не могла теж глянути: кожна з вас мала те, про що ви, дівчата із маленьких обласних мі-стечок мріяли, але лише наполовину: ти мала дочку, чоловіка – словом, всі прикмети того, що мораль жіночих, завваж це собі ще раз, дорогенька, називала жіночим щастям (до цього виснували майже вси історії у тих же жіночих над товстих журналах), а вона була відомим науковцем, викладачкою університету, конференції, різні міста, великі/малі готелі, моногра-фії, статті... Та сім'ї Наді не нажила (бач, он із студентом на старість літ взяла шлюб. Та, зрештою, сорок – хіба старість? Але не води носом: тебе це приголомшило не мен,ше ніж інших). А коли тобі ставало її шкода, ти почувалася одинокою, бо за життя так і не встигла потоваришувати насправді ще із кимсь іншим. Те твоє бабине царство ти ненавиділа: ти так пильно намагалася його оминути, що не помітила, як враз там опинилася. Але там не було нікого, хто б тобі підійшов. Ось тоді ти згадувала Надю. Почуваючись самотньою, ти навіть ладна була їхати до університету, ти вже майже змірилася, - маршрутка стояла коло тебе кі-лька хвилин, а ти дивилася просто ув вічі водію, та нічого не бачила. Він дав сигнал й поїхав, а ти залишилася стояти, потім із важким серцем й тремтячими пальцями, відчуваючи, як від хажу скрутило живіт та під пахвами стало незручно, подалася додому. Завіщо ви стидалися одна одної? Через зраду самих себе? Хто тобі таке сказав? Але, але ти була рада, що Наді не було зараз. Дивно, що вона не прийшла, адже й ти теж спочатку відмовилася...
Тож ви могли б не соромитися одна одної, - ні ти, звичайна вчителька середньої школи, ні вона, викладачка, професорка, авторка двох чи скількох там монографій. Справді, могли... Може, боялися побачити зморшки одна в одної, зайві відкладення, так-так, дорогесенька, зайві, - на стегнах, підборідді? Ой, дівчата... До речі, всих дуже здивувало, що ти нічого про Надю не знаєш. А що ти їм могла відповісти? Що у тебе і телефону її не було. Наче у серед-ньовіччі якомусь, їй-богу. Колись ти зустріла випускницю твоєї школи, вона теж навчалася на географічному. Ти спитала, чи немає там викладачки Надії Ігорівни Паскевич, й попроси-ла переказати привіт та номер свого домашнього. А потім ти картала себе через це. Ач, роз-чулилася - ти просто зненавиділа себе через це, от дурепа! Вже потім, вдома, тобі чомусь стало лячно, що Надя зателефонує, ти сподівалася, що те дівча просто забуде переказати, і тоді все буде добре! Вірляно, ти малодушно застидалася своєї професії! Так, так, застидала-ся... Це вже потім ти зрозуміла, що нічого принизливого у цьому не було, але ж тоді минуло тільки (?) шість років, й було якось незручно перед собою самою. Але хтось, хтось таки за-телефонував тобі: ви обидві знали, про це – Надя і ти слухали взаємне мовчання, а потім ти поклала слухавку. Надя ж стидалася того, що була незаміжня (а ти тоді вже була вагітна).
Крем торту всмоктувався у серветку, ви всі, бувши вже трохи на підпитку, голосно роз-мовляли, сидячи на лаві у затінку дерев (подивись, - це саме та лавочка, де ви розпрощалися у таких самих п’янких обіймах вісімнадцять років назад. О, боже, а день? Та ні, Маня не змо-гла всих зібрати раніше, - ще на кінці червня, а завтра вже буде вересень), зрідка спалахував Артемів козирний суперплаский фотік, - він завжди фотографував, у нього тоді була „Смє-на”, але вси світлини виходили чомусь розмиті (він приніс кілька зім’ятих чорно-білих світ-лин – ось все, що лишилося од вашого гарного студентства, втім тобі чомусь стало байдуже од цього), й ти зрозуміла – все, як у Пруста: масний, не смачний крем, що у спеці змішався із шматочками серветки, вигнав тебе у пошуках втраченого часу, твого втраченого часу, нама-гаюсь повернути у той самий день, коли все перед тобою молодою тільки починалося – і це було вже навіть не літературно, це було до боязні життєво (може, Пруст нічого не винаходив, а десь підгледів?).
Ти почувалася наче навмисно зіштовхнутою у ці пошуки Ромашкою. Теж мені, пись-менниця, зиряє тут на всих, певно, накопичує враження про зустріч, щоб потім у романчик черговий вмонтувати, режисер монтажу, бачте знайшлася. Так, це їхні із Манею витівки. Од-на он тортом та місцем зустрічі хоче собі допомогти, інша не вимикає камери (а до речі, вона ж наче стала знімати весілля? Ти до неї направляла Таню Івченко, на диво, що тобі був відо-мий її телефон, чи так сильно хотілося домогти талановитій учениці, - о ця вже вчительська послужливість). Літописці ви наші! Одна щось змонтує, інша – напише. А ти? Це ж не вмон-туєш у розповідь про річки Африки. А тобі залишиться неспокійні думки та марні спогади.
У сумочці заграв мобільний.
- Так, сонечко, скоро буду. Так, так, я встигну випрасувати сорочечку. Ні, не хвилюйся. Так. Ну, добре, бувай.
- Донька? – спитала Ромашка.
- Так, Лесичка.
- Завтра ж перше вересня, - їй свінула зараз ця геніальна здогадка. - А у якому вона класі?
- У п’ятому, - ти посміхнулась, згадавши Лесині піклування про свою ще не напрасовану сорочку до завтрашнього дня.
- У твоєму класі?
Ти перевела погляд на річку: - У моєму, - хоч й ти завжди була проти цього, але це Оле-жик настояв на тому, щоб Леся вчилася у вашій школі. Хіба погано? Звісно, ні.
***
Після заходу сонця посірів схил неба й Дніпро став якимсь невизначно-синім. Десь на горизонті ще блякли червоні риски, певно, завтра буде дещо прохолодно.
Ти майже недослухалася до вигуків своїх одногрупників, яких, певна річ, була рада ба-чити, а у передвересневий день це взагалі було доволі символічно, й символічно було те, що всим вам цього року або вже виповнилося або виповниться сорок. Тобі майже за два місяці. Найпізніше – Матрі Вільде, аж у грудні. Це Ромашка зажадала, щоб всі зустрілися саме цьо-го року, а зовсім не на згадку круглої річниці до дня випуску. Якось це незвично, а може, во-на змірилася якось одмітити цю своєрідну межу? Цікаво, до чого? Втім, вона письменниця, може їй краще на тому розумітися. Вона доклала великих зусиль, щоб вас всих, завваж це собі, дорогенька, зібрати, то в неї ще й неабиякі організаторські нахили. Але це вона інтєрєс-но вигадала! Хоч хтось із вчительок тобі казав, що жінки наче не справляють свого сорока-ліття. От баби, верзуть казна-що... Ой, слухай, у тебе ж день народження як раз на осінні ка-нікули, - от так пощастило. Ти ж так й не змогла за ці роки доточитися до святковості тих ваших вчительських посиденьок, постійно почуваєш себе ніяково. Радій, сонечко.
Небом повільно сунули чорні, ледь-тілесні хмари: ще із дитинства ти знала: так настає ніч, але не завжди це можна було відслідкувати. Ні, Вірляно, нема за чим жаліти, це своїм любим учням, до яких направду добре ставишся, любиш їх усим серцем, - пам’ятаєш, ти була хотіла зовсім їх не виділяти, бо тоді ще не знала, що стільки років вчителюватимеш, це їм ти розповідатимеш, що школа буцімто („буцімто” – це слово полюбляла часто-густо промовля-ти твоя вчителька історії) затягує, що вона вариться у власному соку, й ніякі зміни її не тур-бують, але ж ніколи не скажеш, що думаєш насправді, навіть своїй найкращій учениці, Ма-рійці Безкоровайній, коли, звичайно, якось стрінеш її. Розповідатимеш, шукатимеш, вихову-ватимеш доньку й сподіватимешся на добре, - бо направду, нема за чим жаліти. А зараз ти сядеш у маршрутку й намагатимешся не дихати, щоб ніхто не відчув твій легкий віддих вина, й боротимешся із кружінням голови, як й того першого разу, коли ти хильнула лишку на дні народженні тої ж Ромашки (може, це теж кудись вмонтувати?), тебе вело у навіпорожньому тролейбусі, й вчепившись руцею за поручень, - вільних місць не було, - ти так само напівпо-рожньо дивилася у вікно, гадаючи, що твій несвіжий віддих торкнувся вже геть усих у сало-ні, їхатимеш додому, до Лесі, до Олега, щоб назавтра у дзвінкому, святковому ранку, коли ти із донечкою прямуватимеш до школи й вже за рогом почуєш веселі пісні, і діти крокувати-муть із квітами – гарні, за літо вони підросли, щось у них змінилося, зустрічатимеш своїх но-вих п’ятикласників, - зрозумієш, що життя починається знов.
Твоє життя. Якого не слід стидатися. Якого не варто боятися. Нема чого казати собі, що ти могла б більше, аніж просто пливти за течією, й ти нічого не мусиш, - картати себе, чоло-віка, батьків, скаржитися, думати, що не ти обрала це життя, це доля в тебе, бачте, така. Ні-чого не треба. Бо все це зайве. Принаймні, зараз. Чому?
Бачиш, Лесюня тримає тебе за руку?
