Цілісінький грудень дощило, земля перетворилася на суцільне брудне місиво, калюжі майже не замерзали. Здавалося, що справжньої зими сподіватися вже немає сенсу.
Аж раптом, на самісінький католицький Святвечір, вдарив мороз і розгулялася хурделиця. Вибілений, чистий світ вже не виглядав, наче декорація з вистави про техногенний апокаліпсис. Ожеледь скувала дороги загрозливою слизькою шкуринкою, і Павло мусив бути вкрай обережним за кермом. Він повертався з відрядження й трохи квапився, бо ж перед Новим роком не хотілося залишати ніяких невирішених справ. У цей час люди зазвичай підводять підсумки прожитого і готують олів’є. Щодо підсумків, то Павло таки мав над чим поміркувати.
Хоча загалом він не часто дозволяв собі згадувати. В спогадах ховалася небезпека, вони спонукали до сумнівів … А сумніватися чоловік не хотів. Шлях, обраний півроку назад, однієї липневої ночі, швидше за все, не був найбільш правильним, і вже точно не мав нічого спільного із нормами законності та правопорядку. Павло всміхнувся про себе… Все ж він вчинив так, як вважав за краще, а зараз… відступати в будь-якому разі було запізно.
Місто зустріло його млявим, ледачкуватим надвечір’ям. Перед тим, як повернутися додому, Павло хотів іще заїхати на стару квартиру, забрати деякі речі, та й не зле було б викинути залишки різного непотребу, зібраного місяць назад в кілька величезних пластикових пакети.
Припаркувавшись у дворі, чоловік поставив машину на сигналізацію і зайшов у прокурений під’їзд. Ліфт, традиційно, не працював.
Квартира відгонила пусткою. Речі, колись такі близькі й знайомі, тепер виглядали чужими. Павло не мав наміру тут затримуватись. Не роззуваючись, пройшов у комірчину, де припадали пилюкою сотні дрібних артефактів минулого життя. Чому він досі не прибрав тут усе? Стоптані капці, витерті килимки, надщерблені блюдечка, зіпсовані диски, університетські ще підручники без палітурок і такі ж древні конспекти, – невже вони й досі щось важили для нього? Хай там як, Павло знав, що момент істини прийшов. Пора було ставити крапку.
Обережно, аби нічого не розгубити на сходах, Павло виволік надвір цілий шматок свого попереднього життя.
Стільки часу пройшло, а він і досі не міг спокійно підійти до цих смітників…
Зібравшись з духом, Павло попрямував до найближчого контейнера, по коліна стрягнучи в заметах. Схоже, Сашко зовсім розпустився…
Цього разу покришка була відчинена, нагадуючи роззявлену голодну пащу… Павло мимоволі здригнувся від цієї думки. Пакети сміття полетіли всередину і чоловік рвучко повернув назад.
Лавка поблизу пісочниці, звісно ж, була на місці, але під сніговим покровом чоловік її просто не помітив і боляче перечепився, гепнувши з розгону на щось м’яке й піддатливе. Воно ледь чутно застогнало. Чомусь Павло майже не здивувався. Вочевидь, його історія мала патологічну схильність повторюватися…
Під шаром снігу виразно вимальовувалися обриси людського тіла.
Тіла, яке поволі вмирало від холоду, просто під вікнами теплих чужих осель.
– Ну чому, чому знову я? – промайнула злостива думка.
Павло зітхнув і схилився над закляклою людиною. Жінка… Помацав пульс. Він був слабким, ледве чутним, але все-таки був. Мить чоловік ще вагався та, по великому рахунку, вибору в нього не було.
На плиті закипів чайник, а Павло тим часом відшукав напівпорожню пачечку «Ліптону». Заварив чай, а доки напій настоювався, вирішив глянути на непрохану гостю. Павло примостив її у вітальні на канапі, дбайливо вкривши теплим вовняним коцом. Одяг жінки був чистим і дорогим, від неї пахло хорошими парфумами.
Незнайомка виглядала зовсім кволою, раз по раз судомно здригалася… Пройшло достатньо часу для того, аби чай встиг охолонути до літепла, коли вона врешті відкрила очі й трохи підвелася на ліктях. Якусь мить жінка розгублено озиралася, потім її погляд зупинився на обличчі Павла.
– Навіщо? – прошепотіла вона.
– Нащо ти врятував мене?
Замість відповіді Павло простягнув їй горнятко теплуватого чаю.
– Випийте. Стане краще…
– Ні.
Незнайомка рвучко відштовхнула його руку і чай розхлюпався на канапу.
– От бачиш, що я наробила… Від мене завжди самі неприємності.
Навіть зараз не можна було не помітити, яка вона гарна. Довге каштанове волосся вільно розсипалося по плечах, обличчя вражало мертвотною блідістю, та риси його були навдивовижу витонченими.
– Я не повинна жити, знаєш? Слід було покінчити з усім цим сьогодні…
– Що за дурниці? Ви ж така молода… Скільки людей з останніх сил чіпляються за життя, а ви… Так не можна. Певно, у вас є родичі, яким треба зателефонувати? Вони хвилюються…
– Нікого, нема нікого, – гарячково, майже перелякано заперечила вона
– Може, відвезти вас додому?
– Нічого не треба. Ти не… хвилюйся. Зараз я піду. Просто я… Я мала прийти сюди і покласти край…Ще півроку тому… Те місце… Вона померла там, я знаю…
Павло відчув, як тисячі кусючих мурашок поповзли у нього за плечима. Було щось у її голосі, в уривчастих словах… щось таке, чого йому зовсім не хотілося чути.
– Моя дитинка. Донечка. – вираз її обличчя ставав дедалі безтямнішим.
Жінка почала плакати, а страшна посмішка кривила її губи.
– Я – вбивця. Ти не знав?
Павло з останніх сил намагався не слухати.
– Так. Маленьке дитя… Ні в чому не винне. Померло…
Сльози струменіли по її щоках. Жінку почало лихоманити.
А потім вона наче отямилась. Очі пояснішали, шалений погляд пригас.
– Я щось не те кажу… Ти – хороша людина, – тремтячою рукою вона спробувала торкнутися Павла.
Та в останню мить щось її зупинило. З криком відчаю жінка втупилась у власні долоні.
– Кров… Знову кров. Скільки не змивай, а вона залишається. Особливо під нігтями, – довірливим тоном повідомила незнайомка.
Мимоволі Павло зиркнув на її тонкі, випещені пальці. Ніжна, бліда шкіра. І, звичайно ж, ані сліду крові.
– Вони хотіли, аби я… народила. Так. Але ж я не знала…
Вона розреготалась.
– Я мусила це зробити, аби довідатись, де саме… Він довго мовчав, треба визнати. Шкода, що довелося пристрелити Альбуса… Але ж собака, яка скуштувала людського м’яса, набагато небезпечніша за будь-якого дикого звіра…
Павло потроху заспокоївся. Жінка, вочевидь, була не при собі, марила… В грудях у неї голосно хрипіло, високим гарним чолом котилися важкі краплини поту.
– Ви застудились і, напевно, починається лихоманка. Та в мене тут нічого немає, навіть аспірину… Доведеться зганяти в аптеку, – Павло вхопився за цю думку, як за останній рятунок.
– Не йди, не залишай мене. Не так…
– Я скоро повернусь, – пообіцяв Павло.
Жінка підвела голову, проводжаючи його поглядом, і цю мить аж ніяк не була схожа на божевільну.
– Знаєш, я таки встигла її охрестити. Правда, зробила це сама, часу було обмаль… Катруся. Вона мала бути чистою…
Чоловік квапливо натягнув пальто і вибіг з квартири, ледь не забувши замкнути за собою двері.
Цілодобова аптека знаходилась просто за рогом, але Павло мусив зупинитись ненадовго і все обміркувати. Наскільки високою була вірогідність того, що жінка у вітальні, – це насправді мати Даринки? Хіба в житті таке трапляється?
Втім, досвід послужливо підказував, що в житті трапляється всяке.
Але ж Павло просто не міг ось так зізнатися їй, що дитина, начебто вбита нею, насправді жива. Чи міг? А, може, він навіть повинен був це зробити? Адже вона так побивалася… З неї, напевно, вийшла б хороша мама. У всякому разі, куди краща, аніж з Павла… Сумніви й страх шматували навпіл розум і душу чоловіка…
Тієї ночі він так і не зважився зателефонувати в міліцію. Не тому, що побоявся. Точніше, він боявся не за себе.
Що чекало б малу, якби її забрали люди у формі? Сиротинець? Звісно, Павло міг спробувати вдочерити її, але… самотній чоловік з репутацією донжуана … Хтозна, чи визнали б його за гідного кандидата на роль татуся. Дитинча не можна було відпускати. За будь-яку ціну він мав зберегти цей неочікуваний дарунок долі.
Тому й наважився на ризикований і відчайдушний крок.
Його давній друг керував приватною пологовою клінікою, всього на два десятки ліжок… Потрапити туди було вкрай непросто. І, звісно, недешево.
– Тільки-но щось намітиться, – звертайся, – завжди жартував Ігор.
От і намітилось…
Дякувати Богу, друг повірив йому і допоміг. І з медичним свідоцтвом про народження, зухвало фальсифікованим, і з подальшою реєстрацією дитини… За гроші в цій країні можна було зробити все. Невдовзі Павло офіційно став батьком дівчинки, яку вирішив назвати Дарія.
Навесні він збирався продати квартиру, а тим часом винайняв цілком пристойне помешкання на іншому боці міста і перебрався туди. Зостатися в цьому будинку означало спровокувати хвилю пліток і нездорової цікавості оточуючих, а цього якраз і не можна було допустити.
Даринка мала рости щасливою, веселою дитиною, мати якої, на жаль, померла при пологах, а не знедоленим підкидьком, знайденим у смітнику…
Аспірин, сироп від застуди, ще якісь краплі, таблетки, – все, що запропонувала йому метка аптекарочка, давно лежало в кишені, та Павло навмисне затягував прогулянку.
Та рано чи пізно, треба було повертатись. Жінка у вітальні… Вона ж потребувала допомоги…
Павло так і не вирішив, що саме скаже їй. І чи скаже взагалі. Глибокі, переповнені відчаєм очі незнайомки, – хіба ж вона не достатньо спокутувала провину?
Відчинив двері квартири. Прислухався. Було тихо. І чомусь холодно.
Павло зайшов до вітальні. На канапі її не було.
Власне, жінки не було ніде. Ні на кухні, ні в спальні, навіть у комірчині… Павло хотів покликати її, та згадав, що навіть не знає імені.
Вітер увірвався у відчинене вікно колючим протягом, сипонув йому в обличчя пригорщу снігової пороші.
Павло стрімголов кинувся надвір…
Якась мізерна надія ще жевріла в його мозку. Вона могла упасти в глибокий сніг, могла зламати руку, чи ногу, та навіть обидві ноги, нехай би тільки була живою…
Нерухоме тіло Павло помітив одразу. Жінка лежала на самій видноті, там, де асфальтоване подвір’я було зовсім трохи притрушене снігом.
З рота незнайомки стікала тоненька цівочка крові. Тієї, котру вона так боялася побачити…
Що ж, відтепер їй це не загрожувало.
