Попередні розділи можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
14.
- Ну й подумаєш, – дзвінким від непролитих сліз голосом кинув у бік зачинених дверей Аркадчик. – Ну й будь ласка…
І змовк. У кімнаті ізолятора він був сам. Тож і розігрувати відчайдушного бешкетника, якому начхати на таке покарання, було запізно. Навіть майнула думка, а чи не заревти? Звісно, не від страху, а від несправедливості. Та, на диво, очі залишалися сухі.
Хлопець кілька хвилин уважно розглядав кімнату. Хоч вивчати там, власне, не було чого. Кілька панцирних ліжок, на одному – плаский матрац та благенька білизна. Дві тумбочки. Чомусь без дверцят, так що видно порожні ледь перекошені полиці всередині. Кульгавий стілець біля вікна. Рання весняна муха очманіло гупає головою в тьмяне скло, забране знадвору рідкою решіткою. Усе.
Аркадчик підійшов до дверей, поторсав ручку. Хоч перед цим чув гучний брязкіт замку і розумів: його замкнули. Та краще вже переконатися в цьому остаточно й потім не позирати на двері з надією: а раптом все ж вони відчинені? Не роздягаючись, сів на бляклу ковдру, хоч це суворо заборонялося. Ще раз, вже без виклику, озирнувся навколо.
Зрештою, кімната як кімната. Ну, трохи менша, ніж хлоп’яча спальня. Так і він тут один. І добре, що один – не хоче він нікого бачити! Дурні ті дорослі. Теж мені, винайшли покарання.
Та вже й зараз хлопчак розумів: надовго таких думок не вистачить. Якщо чесно, то йому і не доводилося до цього залишатися на самоті більше, ніж на кілька хвилин. Вдома – рідні, в садку – одногрупники та виховательки. Навіть коли його виряджали гратися на двір чи, ретельно перелічивши, чого не варто робити, самого відправляли до найближчої крамниці за хлібом, завжди поруч були приятелі, знайомі батьків, просто сусіди, яких знаєш як не ім’я, то хоч в обличчя. А тут…
«Варто лише потрапити до ізолятору хоч ненадовго – і потім обов’язково трапиться щось погане…» - мимоволі пригадалися напучування Рустама. І нітрошечки він не вірить у такі дурниці. Зрозуміло ж. що той просто знущався над новенькими. Та пам'ять послужливо підсовувала усе нові подробиці тої першої розмови із сусідами по спальні. Здається, мова йшла про те, що загубити потрібну річ після цього, то так дрібниці. А може, він уже загубив? Аркадчик поспіхом сунув руку до кишені джинсиків. Вони вже й удома були ледь не замалі, а тут, у санаторії, він теж, певно, встиг підрости. Пальцям було трохи затісно в кишенці, тож він не відразу намацав брелок – прощальний подарунок Марка. На секунду навіть здалося, що все, вже загубив талісмана. Звісно, неприємно, та й брат, мабуть сваритиметься. Та от він примудрився кінчиками пальців торкнутися металевої смужки. За мить кінний лицар, що мчав на фоні півкола, втиканого хвилястими лініями-променями, тьмяно зблиснув на сонці. Крім радості хлопчак відчув і занепокоєння: отже, неприємності ще попереду. Цілком можливо, що серйозніші, ніж просто втрата важливої речі.
- Та я не міг вчинити інакше. Просто не міг, - вперто промовив він вголос, переконуючи чи то себе, чи муху. Комасі набридло дзижчати, тож тепер вона мляво повзла склом. І, здавалося, прислухалася до суперечки, яку хлопець час від часу вів із самим собою. Так, аби в кімнаті не панувала цілковита тиша.
15.
А от Степанко не потрапив до ізолятору. То й на добре, бо ж боявся його, певно, ще більше ніж Аркадчик. Хоч яке там «на добре», якщо людину відразу забирають до міської лікарні? На машині «швидкої допомоги», вогники якої ще довго блискають у темряві, вже після того, як сама машина зникла за воротами санаторію.
Дивно, але дорослі вночі майже не лаялися. Не лише сувора «чужа» лікарка, що ледь торкнувшись руки Степана, звеліла санітару готувати ноші, а сама, набираючи у великий шприц прозору рідину, про щось тихенько радилася із Лідією Йосипівною. Ні сама Відьма, яка лише різко наказала Ляльці повертатися до її палати, а на хлопців майже й не глянула. Лише вже коли все закінчилося, нащось підійшла до порожнього ліжка в кутку, акуратно застелила його ковдрою. І від порога кинула через плече в палату, де панувала цілковита тиша:
- Ну все. Догралися, - і причинила двері.
Усі непорушно завмерли на ліжках. Кожному хотілося поділитися своїми думками та припущеннями про можливі покарання із сусідами. Та було зрозуміло, що варто комусь відкрити рота – і не уникнути їм жорстокої сварки, а то й бійки. А ще й цього їм не вистачало на додачу до всіх гріхів.
Аркадчик лежав, вслухаючись у тишу, загусклу настільки, що, здавалося, було важко дихати і палко бажав, аби хтось увірвав її. Невже ж не зрозуміло, що ніхто так і не засне, а вилежати отак-от до ранку понад сили людські? Певно, хлопця зморило саме на цій думці. Та ще й так, що його ледь добудилися вранці. Певно, іншим разом він вислухав би немало жартів та припущень про його солодкі сновидіння Та вже точно не сьогодні.
Перед сніданком до палати заглянула головна лікарка. Ледь хитнувши головою на їхнє різноголосе: «Доброго ранку». З підозрою оглянула кожного, ніби підозрюючи, що ще комусь стало погано, та він це старанно приховує. Звеліла надто блідим Аркадчику та Максиму зайти після сніданку до медпункту, хоч ті і запевняли, що почуваються зовсім-зовсім добре. І вже в коридорі кинула щось про те, що от тільки таких хлопчачих фокусів їм не вистачало для повного щастя й звеліла збирати оперативку.
В їдальні на їхні столики всі витріщалися так, що лише дивом ніхто не розгепав тарілки чи не вивернув на себе манну кашу. Добре б лише дівчиська, але й хлопці переказували один одному пошепки всякі дурниці. Щось про те, як от у першій палаті примудрилися викликати справжнісіньку Чорну руку. І що ж? Вона відразу накинулася на найближчого хлопця і вчепилася йому в шию. Точно тобі кажу, сам бачив, як того бідолаху на ношах тягли до швидкої, а шия синя-синя, ну, як синець у тебе на нозі, а то й ще синіша. А інші спершу розгубилися, почали галасувати. Ну й що, як ти не чув? Спиш, мабуть, надто міцно. Так от, дехто потім кинувся рятувати товариша. Ну, й у них теж такі синці є, тільки під одягом не видно. А потім уже хтось таки докумекав, проказав правильні слова, то Чорна рука щезла. Тепер, кажуть, тим, в кого синці від тої Руки будуть спеціальні уколи робити. Ну, такі, як від сказу, коли пес вкусить, тільки більш болючі. От двом наказали для цього зайти до медпункту відразу після сніданку…
На цьому місці Лесь вдавився манкою. Потім відклав ложку вбік, залишаючи на столі білі молочні острівці й повільно почав підводитися, не зводячи красномовного погляду з базікала. Сердиті вигуки робітниць їдальні він просто пропустив повз вуха. Та тут у справу втрутився Рустам. Змусивши ледь не силою приятеля сісти назад за стіл, почав пошепки доводити, що на дурнів не на ображаєшся і що потім зведемо з ними рахунки, зараз взагалі треба бути маминими синочками. І так нагорить, так хоч треба зобразити щиросердне каяття.
Аркадчик мовчки відсунув напівпорожню тарілку – апетиту й так не було, а вже після такого шепотіння взагалі не до їжі. Кинувши кудись у простір, що він – до медпункту, він вийшов до коридору. Дорослі навіть не спробували затримати його. І поплентався до класної кімнати. Не піде він ні на які уколи! От не піде, і все, хай роблять, що хочуть.
Марія Власівна, певно, відчувши настрій вихованців, не стала надокучати їм довгими повчаннями. Лише серйозно, мов дорослим, пояснила: існують такі недуги, при яких ну ніяк не можна хвилюватися – інакше миттю стане зле. Тож треба завжди думати про наслідки пустощів. Особливо тут, в санаторії, де ж не кожен знає про хвороби сусідів та знайомих. І насамкінець додала, що Степанкові краще: лікарка вже телефонувала в лікарню і там її заспокоїли. Незабаром він повернеться сюди. Більшість першокласників ці запевнення заспокоїли. Ну, звісно, вони ж не бачили, як Степанко захлинався кожним новим ковтком повітря, немов його горлянку зводила невидима судома. Не можна після такого видужати за кілька годин. Дорослі завжди намагаються приховувати від дітей усе погане і чомусь вважають, що малі зовсім не вміють думати. Тож і не можуть зловити їх на брехні. Он Лялька, на що сумлінна учениця, й та зараз не вірить вчительці. Сидить принишкла і заклопотана якимось своїми думками. Навіть не звертає уваги, що вже встигла пожмакати обкладинку зошита, що до цього виглядала як новенька – жодної плямочки. І як тим дівчиськам таке вдається?
Тут Марія Власівна переключилася на нього. Запитала, чому він так і не зайшов до медпункту і, не дочекавшись пояснення чи виправдання, звеліла відправлятися туди просто зараз. Хлопець мовчки вийшов до коридору. І повільно - нога за ногу – попрошкував до маніпуляційної. Зупинився біля причинених дверей. Зазирнув до щілинки, сподіваючись, що там зараз Нелечка, яка не, зазвичай, не робить зайвих уколів. Вона й справді була там. Сиділа на кушетці, засланій простирадлом і хлипала, мов мале дівча. Із її гарячкових пояснень іншій медсестрі Аркадчик зрозумів: дівчина вважає винною у всьому себе.
- Я ж відчувала, що вони таки щось встругнуть… Ну, не вписувався Степан у їхній колектив, зовсім не вписувався. Здається, там тільки Кешка до нього нормально ставився, та що він, найменший, міг зробити?.. Та все ж я не думала, що так повернеться. Не хотіла вплутувати головну лікарку. Рустам же, яким би не був інколи, непоганий хлопець, розумний, сестру он молодшу любить... Я ж йому пояснила, що у Степанка схожа хвороба на ту, що в його Івіки, що тому може стати гірше навіть не від бійки, а від переляку… Він же обіцяв, що залишить хлопця в спокої...
Аркадчик ще трохи постояв перед дверима, вслухаючись у втішання подруги Нелечки. Та чи вони думають в цьому віці? Усі хлопці жорстокі, що поробиш… Та заспокойся, лікар же тобі нічого особливого не сказав, а що в Лідії Йосипівни неприємності, то треба краще за хлопчаками слідкувати… Та ніхто ту палату не буде розселяти, це ж клопоту скільки! Ну, чого не скажеш спересердя… А для того Степана, може, й на краще кілька днів побути в лікарні, під постійним контролем та доглядом…
Аркадчику набридло стовбичити під дверима. Та ще й застане хто і нагримає, що підслуховує. До того ж, він почув уже все, що треба. От тільки не зрозуміло, з чого це Нелечка взяла, що він краще, ніж інші ставиться до Степанка? Він же ніколи не пробував заступатися за нього. Може, тому, що й так знав: не допоможе, тільки посміються із такого захисника…
До класної кімнати він так і не повернувся. Не було настрою читати вголос чи виводити нові й нові палички. І вже тим більше брехати по те, що вже побував у медпункті. Тож подався до палати.
На порозі трохи завагався, побачивши, що не лише він сьогодні вирішив не витрачати час на уроки. Рустам сидів на своєму ліжку і зосереджено гортав зошита. Із пістрявої обкладинки приязно всміхався відомий футболіст, занісши ногу для коронного удару по м’ячу. Добре йому, грає в улюблений футбол і ніяких тобі проблем… Не те що тут.
Рустам підвів голову, ледь скривився, бо, певно, розраховував побути на самоті. Та не став зривати настрій на меншому. Спитав рівно, без особливої цікавості:
- Що, забив на навчання? Дивися, першочкам за таке може ой як влетіти.
Аркадчик не став не виправдовуватися, ні повідомляти, що йому плювати на те «влетить». І звісно, не поцікавився, чи не буває чого за прогули третьокласникам. Мовчки присів біля своєї тумбочки, нащось зазирнув до пакунку з листами, мовби сподіваючись таки побачити там зниклий конверт. І не здивувався, не побачивши його там.
Присів на ліжко, потім за мить підвівся, рішуче попрямував до Рустама. Той здивовано підвів голову від зошита, мовляв, ну, чого тобі треба? Чи не нариваєшся, хлопче?
- Слухай, ну, нащо ти так? – питання й самому Аркадчику видалося таким заплутаним, що він спробував пояснити: - Ну, Нелечка ж тобі сказала, що в Степана та ж хвороба, як і в твоєї сестри. А ти все одно… А якщо так хтось вчинить із твоєю Івікою? Захоче, щоб бажання збулося, ну там видужати, чи що, і не подумає, що мала теж може жертвою стати…
- Змовкни! – таким тоном, ніби до рівного супротивника, Рустам до Аркадчика ще не звертався. Та що там до Аркадія, навіть із Леськом, коли той остаточно виводив його із себе, розмовляв трохи інакше. Якби він зараз вдарив малого чи хоч підвівся з ліжка, показавши, наскільки є вищим і старшим від нього…
Певно, тоді б Аркадчик скорився. Ні, не став би вибачатися, бо за правду не просять пробачення. Але слухняно змовк чи й вийшов би з кімнати. Та Рустам вже встиг оговтатися, тож лише вліпив хлопцеві презирливого щигля, ледь задерши руку:
- Не дошкільнятам у це лізти, зрозуміло? Йди, дитинко, краще пограйся із цяцьками.
«Ну от і все. Буду дитинкою до кінця зміни… Певно, Лесько розкопав, що до школи я раніше не ходив, він таке вміє», - думки були млявими, мовби, й не по нього йшлося. Та водночас якоюсь аж ніби чужою часткою свідомості Аркадчик відзначив, що Рустам сидить дуже невдало, тобто, навпаки, вдало. Якщо скласти руку в кулак, а потім вткнути вперед – якраз влучив йому по носі, навіть напружуватися доведеться.
В останню мить у хлопчака здали нерви і він заплющив очі. Вдарив наосліп. Хоч добре пам’ятав настанови Пашка, коли той, бо Марка не було поблизу, оборонив його у дворі від старших. Тоді сяк-так намагаючись обтрусити перемазаний мокрим піском Аркадчиків комбінезон, захисник наставляв, що до бійок треба звикати поступово, особливо якщо важко вдарити першим. І головне – не заплющувати очей. Хто виявиться аж настільки слабкодухим, той гарантовано програв.
Та цього разу про бійку і не йшлося. Трохи оговтавшись від несподіванки й переконавшись, що з носа і справді сочиться кров, Рустам просто б відлупцював би як слід нахабу. Та треба ж було Відьмі саме в цю мить з’явитися на порозі спальні. Чи то вона розшукувала Аркадія, що раптом вирішив саботажу вати процедури, чи вирішила ще раз розпитати Рустама, що ж там відбувалося вночі, бо до цього хлопець вперто відмовчувався зрідка кидаючи одну-дві фрази про те, що ніхто нічого нікому не робив. Усі лежали собі в ліжках, ну, розповіли кілька історій перед сном. Що вони винні? Відбій тут так рано, що малечу в дитсадку в яслах, певно, пізніше спати вкладають. Та не знає він, чого того Степана на середину палати винесло, певно, щось таке примарилося уві сні, то й розпочався приступ…
А на Аркадчика, певно, саме в цей час щось найшло. Хлопчина на грізне запитання, чи вони не подуріли битися, та ще й після того, що вже встругнули усією палатою, що в ізолятор обидва захотіли? – ледь не поблажливо посміхнувся. Ми не билися, це я йому ніс розбив, першим, бо той заслужив. Ні, і вибачення просити не збираюся. Я ж кажу, що він заслужив, тому і вдарив…
Рустама, щиро обуреного такою точкою зору, просто не стали слухати, відправивши до медпункту спиняти кров. Хоч він і поривався обмежитися вмиванням холодною водою, доводячи, що з кожною дрібницею до лікарів не набігаєшся.
Аркадчикового запалу стало не надовго. Якраз до тої миті, коли за його спиною клацнув замок кімнати в ізоляторі.
Продовження буде
