Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2617
Творів: 47795
Рецензій: 92648

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Утопія

У пошуках Чарівниці. Лист другий. Корабель

© Ярослав Склавинський, 16-06-2009
Привіт, о незрівняна! Мої друзяки голуби доповіли, що лист тобі дійшов. Це добре, дуже добре, я відчуваю щастя, наче поговорив із Вами. Звісно ж не наживо переговорив, а, наче, по телефону. Хоч я ніколи не говорив з Вами по телефону, бо доля нас з'єднала у в'язниці, де телефони лише у катів. Тепер же в нас Пташиний телефон. Мабуть писати треба Нас, бо там є Ви і я. У Нас.
Так ось я сповіщаю, що йду до Вас, хоча сказати, коли буду, не можу. Бо трапилося тут багато чого. Не знаю навіть з чого почати. Та мудрі люди кажуть, що коли не знаєш з чого починати, то починай з початку. Не з того, що у кукурудзи, а з того, що по-перше.
По-перше – корабель. Він плив по річці, красень дерев'яний і із щоглою високою, рядами весел, стрункий та рвучкий, наче молодик, що запальним танком хоче причарувати дівку. Корабель у вигинах, що схожі були на Ваші, Ганно Вікторівно. Від реберець до стегон. Згадав я їх і аж ногами, почав рити пісок. Білий, наче Ваша шкіра і прохолодний, наче Ваш задок, коли ми зустрічалися в садочку. Ті спогади, вони лишають сил і надають наснаги, знайти Вас швидше, щоб корабель мій увійшов в затишну Вашу гавань, Ганно Вікторівно. Порослу русявим лісом гавань, де добре залишатися після штормів коханні і відчувати, як з двох одним стаємо з Вами.
Листа відправивши, дивився я на корабель, а бачив Вас, моя цариця ночі. По Вас зітхав, ногами совав на піску і малював п’ятами свого серця рани. Коли на кораблі зчинилася тривога. І знаєте чому, принцесо? Сміятися Ви будете, бо через мене! Мене злякалися! Хоч був я голий, сидів на піску і посміхався. Та закричав той чоловік, що сидів на носу, гостренькому як Ваш, моя солодка. На крик одного відповіли десятки і ось вже здибилися весла і корабель застиг, ну, наче, хтось натиснув кнопку "Пауза". Або сфотографував й поставив мені перед очима.
А далі ще дивніше. Ще мить і корабель, у легкому своєму польоті, схожий на птаха,  став їжаком! Бо вкрився щетиною із довгих списів, які виблискували металом гостряків на сонці, як ґрати, що сповивали тюрму, де Ми зустрілися. Ті списи, а ще щити, якими вкрився борт, вони дивилися на мене. Та хіба вони могли мене злякати? Того, який вмирав на списах майже щодня? Я зареготав, так все це смішно виглядало. Корабель від мого сміху аж наче здригнувся. Великий корабель, повний озброєних чоловіків, здригався від мого сміху! А якщо б я замахнувся на них кулаком, вони б і зовсім вмерли би від жаху? Смішні люди.
Та не встиг я замахнутися кулаком. Я так багато чого не встиг в житті своєму і головне - не встиг налюбуватися я Вами, Ганно Вікторівно. Моє Ви сонце-віконце-щастя-донце-темряви-за-жовтими-мурами. І хіба можна було налюбуватися Вами зовсім? Не можна зовсім надихатися чи напитися, а Ви ж важливіші за повітря та воду. Без Вас задихаюся і вмираю від спраги, без Вас серце моє зводить, як шлунок на п’ятий день голодовки. Моя найсмачніша, моя найсолодша, моя Ганно Вікторівно.
Ото згадував про Вас, примружився і посміхався, як завжди бувало, коли в думках Ви царювали, коли кричать мені з-за списів.
- Ти хто?
А хто я? Сам не знаю! Або найщасливіша людина в світі, якщо знайду Вас, Ганно Вікторівно, солодкий місяць ночей моїх, або я мрець, якщо без Вас конати мені дні свої, порожні й чорні, як життя тих бідолах, що світу білого не бачать, бо Ви ж мій світ!
- Чого мовчиш? – питають грізно, з-за щелеп списів, з-за панциру щитів, ці диваки, що плили кораблем.
- А що тут говорити? – кажу я і стинаю плечима, які досі, ще пам’ятають лоскіт Ваших ніг.
- Хто ти? Кажи!
- Хто я? Прочанин!
- Хто?
- Прочанин! Смиренний раб своєї Володарки!  
- І що тут робиш?
- Йду до принцеси моїх снів, думок царівни, до сонцесяйної і квіткосердної Ганни Вікторівни.
- І хто така та Ганна Вікторівна?
- Дурне питання. Хіба можна розповісти про диво? Слова ниці для неї, а очі так і мружаться від її краси! Тільки побачити, тоді вже зрозуміти! Ніяк інакше, не передати Ганну Вікторівну.
На кораблі замовчали. Щось там пошепотілись між собою. Дивні люди, все тримали на мене списи, наче я - розлючений був тигр. Самі у латах й шоломах, як діти. А дорослі ж чоловіки. Хоча хіба є більші діти, ніж дорослі чоловіки?
- А де твоя принцеса є?
Знову посміхнувся я, бо такі вже дурні питання задавали, що сміх і гріх. Якби я знав, де моя принцеса, тобто Ви, Ганно Вікторівна, то хіба б оце сидів при березі сей річки та грівсь на сонці? Біг би і летів до Вас! Стрілою-птахою-потягом-Львів-Рахів-до-Вас-принцесо-служити-месу-кохання-й-свята-хай-плачуть-кати!
- То де вона? Кажи!
- Моя принцеса, рожевоп’ята Ганна Вікторівна, вкрадена моїми ворогами і кинута за мури, що до неба, в таємнім місці неї укривають, щоб не знайшов її я. Але знайду і звільню, візьму на руки й буду співати славу красі її! Моя-Ви-Ганно-чарівна-панно-я-Вас-старанно-Ви-з-неба-манна!  
- То ти знаєш де вона? – грізно питають з корабля, але що мені їх грізність?
- У серці моєму назавжди. – кажу їм і затуляю очі, щоб бачити Вас, Ганно Вікторівна, гостроколінна й стрибкувата.
- Де вона схована? – волають аж із корабля.
- Цього не знаю. – стинає я плечима і гірко на душі стає, бо ж дійсно я не знаю, де Ви, моя Ви листопадна.
- А куди йдеш ти?
- До неї!  Хіба можна, ще йти кудись у інший бік! Тільки до неї! До Священного Граалю, до Ганни Вікторівни, скарбу скарбів у юдолі днів!
- Хіба можна йти туди, куди не знаєш? – питають гнівно з корабля.
- А хіба можна не йти до Ганни Вікторівни? – я теж відповідаю гнівно, бо дурість їх мене дивує.
Знов на кораблі замовкли, щось там шепотіли, а потім запропонували з ними плисти.
- Ні, не попливу. – крутнув я головою.
- Чому? – питають підозріло.
- Бо плисти легко! А хіба може бути легким шлях до дива, до снігу в жаркий день, до ливня у засуху, до хліба в голод! До лані довгоногої, до Ганни Вікторівни? Ні! Не може бути до неї легким шлях!
- А що ж будеш робити?
- Піду.
- Куди?
- Куди поведе мене серце, в якому образ весняної Ганни Вікторівни викарбуваний довічно.  
Тільки я підвівся, щоб піти, як зненацька прилетів птах. Величезний, Ганно Вікторівно, людина у порівнянні з ним, як колорадський жук проти куриці! І оце таке громаддя вилетіло з-за лісу і кинулося на корабель. Закричали люди, наставляючи на неї списи і птаха, така величезна та могутня, злякалася, майнула в гору, а потім кинулася до мене й схопила своїм величезним дзьобом!
Не бійтеся, Ганно Вікторівна, хоч й був я на порозі смерті та залишився живий, бо ж як я міг вмерти, коли доля в нас бути разом і квітнути в суцільнім щасті, робити рай Божий на землі. Кохання не дарма дарується людині, а щоб не забувала вона про рай. Кохання призначається людині, щоб не забувала і про пекло. Бо коли є щасливим  те кохання, то рай, а коли нещасним – пекло. А я ось тут між небом та землею, хожу-шукаю-від-спраги-кохання-увесь-геть-знемогаю!
У той мент, коли схопила мене птаха, став я трохи ближче до неба, бо підняла вона мене високо і стиснула дзьоб свій, сподіваючись, мабуть, на щось смачне й поживне. Але який там в мені смак, окрім горілого? Й яка в мені пожива, окрім потерті та попелу? Увесь геть вигорів я в тузі по Вас, променистонога Ганно Вікторівно! Зробився такий пустий й нікчемний, що вітер мені підхопив, наче обгортку з-під морозива! Та птаха, чи не птаха, а чудовисько крилате, розміром із двоповерховий дім, тряхнуло дзьобом, й, відчувши що дурійка, виплюнуло мене, як непотріб.
Полетів я вниз. Розкинув руки у наївнім сподіванні, що став такий легкий, що зможу я літати. Аби так, то до Вас би полетів, мармуростегенна Ганно Вікторівно, з неба б впав би на нечестивців, що посміли простягнути до Вас свої хамські лапи! Ой було б їм непереливки, карав би і не милував, бо милість всю свою для Вас беріг би, Ганно Вікторівна, джерельце прозоре серед пустелі світу. Та чому джерельце? Потік! Цілий потік, річка, море! Тільки не солене, а солодке море!
Ото про воду думав, у воду і шубовхнувся. Не полетів. Може ще недостатньо вигорів, може руками махав не так, як треба, але у воду впав. Тільки-но виплив, як схопить мене щелепами сильними річне чудовисько. Яке воно, я роздивитися не встиг, запам'яталось тільки кілька рядів зубів, гострих, наче в пилки. Ті зуби полонили мене і потягли на глибину. Зімкнулись наді мною води і бачив я, як віддаляється світ сонця. Але, Ганно Вікторівно, не злякався я! Бо що мені те сонце? Навіщо мені воно і для чого, коли Ви в мене є і думками про Вас зігріваюся я, а образ Ваш для мене світить краще за промені! То нехай тягне мене чудовисько на глибину, мені хоч де, все добре, бо усюди я не сам, а з думками про Вас, о Ганно Вікторівно! Ой-Ганнусьо-я-не-втоплюся-бо-тебе-кохаю-і-через-те-випливаю!
На глибині почало річне чудовисько мене жерти. Але що там жерти, коли одна обкладинка, а сторінки усі згоріли в думках по Вас, прозорошкіра Ганно Вікторівно. То обурилося чудовисько такому знущанні з себе і виплюнуло мене, як непотріб. Я виплив на поверхню, подивився вгору, на сонце. Зайвий раз переконався, що моє сонце, тобто Ви, сильніше і гарніше, Ганно Вікторівно. Гойдався на воді, коли спитали з корабля, який стояв все поруч, як був: весь у списах, що мигкотіли в яскравім сонці.  
- Живий ти, чоловіче?
Я посміхнувся.
- Не можу вмерти я, допоки не знайду я ніжношкіру, Ганну Вікторівну. Але я не оживу я до тих пір, поки її я не побачу, не почую її подих, не цілуватиму рук її білих, не цілуватиму рожевих губ, не питиму мед пестощів з її солодких персів! Ось так!
- Живий! – кивають головами на кораблі. Дивуються: - Чого це, тебе чудовиська не з'їли? Нас - їдять, а тебе – ні!
- Бо пустий я, вигорів вже геть увесь, у тузі за принцесою моєю. Ось була людина при тілі, а зараз одна оболонка, а всередині попіл й сум. Навіщо я чудовиськам такий, їм потрібно м’ясо.
Замовчали на кораблі, щось там собі балакають. А я до берегу підгріб, підвівся, вийшов на пісок. І хоч дірявий був, хоч жований, а мав я йти. Йти-знайти-перемогти-почекайте-трохи-Ви, Ганно Вікторівно!
- Ти куди? – спитали з корабля, де радилися всі чогось.
- До принцеси я. Як сонце сідає ввечері за край землі, так мушу я іти до неї, до крутостегенної Ганни Вікторівни!
- Не йди!
- Не можу!
- Зачекай!
- Нема коли!
Зробив я тільки крок, як вилетів із корабля аркан, схопив мене за шию, і збив з ніг. По білому, як Ваша шкіра піску, тягнули мене до кораблю, швиденько підняли і кинули за борт, а самі відскочили, як від чудовиська. Наставили списи й стоять, закуті в сталь і переляк. На них я подивився, й стало смішно. Зареготав, а вони аж здригнулися усі. Рикнув на них, а вони крок назад. Хоч он я стою голий та дірявий від іклів чудовиськ, а вони при зброї та гуртом.
- Чого посміхаєшся, стерво? Чого рикаєш?
- Бо не вперше мене списами лякають, а не розуміють, що списи для мене – ніщо. – кажу.
- Дурню, списи для всіх що! Їх навіть Крилатик лякається та інші чудовиська! А ти кажи де ми?
- Де ви?
- Де ми? І куди веде ця річка? Що далі буде?
- Та хіба я знаю! – дивуюся їх дурі.
- Знаєш! Ти місцевий! Кажи, інакше буде тобі погано!
Ось тут не витримав я і зареготав у весь голос. Ну не дурні вони, Ганно Вікторівно, малинкососкова Ви! Як є дурні!  
- Погано? Та що може бути гіршим за те, що вже є, коли викрали вороги принцесу мою, пісню серця і подих надії! Чим лякаєте ви мене, бовдурі! Хіба боїться мертвий ножа, а безголовий шибениці? То яким погано ви мене лякаєте, дурні зі списами! Яким?
- Ти тут не лялякай! Кажи, а то допитаємо, як треба, катувати будемо! – мені погрожують, а самі стоять напружені, ледь не тремтять, підійти і на крок бояться.
- Катуйте, дурні! Ось зараз побував я у пащах чудовиськ і посміхаюся! Невже ж думаєте, що є в вас, щось страшніше за ті пащі?
Замовчали вони. Звісно, дурні, одяглися у обладунки залізні, при шаблях усі та списах, бавляться. Але чудовиськ бачили. І второпали, що як я вже через ті пащі пройшов, то хоч на шматки мене ріж, а нічого з мене не виріжеш.
- Слухай, хлопче, скажи що знаєш про цей край. – питають вже не грізно, а лагідно.
- Нічого не знаю. Принесло мене сюди вітром цієї ночі. Де впав на березі, там і заснув. Прокинувся, написав листа принцесі, а тут ви пливете.
- І більше нічого не знаєш?
- Геть нічого, окрім того, що десь моя пружносіднична Ганна Вікторівна бідує, порятунку від мене чекає і буде той порятунок, землю буду їсти, а буде!
- Точно більше нічого не знаєш?
- Нічого.  
Трохи вони порадилися і повели мене у трюм.
- Посидиш там трохи. – кажуть, штовхають щитами своїми, круглими та важкими.
- Навіщо я вам? – питаю. -  Відпустіть мене, піду я до Ганни Вікторівни.
- Сиди тут! – гримають, знов грізні стали.
Як я їх не переконував, а кинули мене до темної клітки і пішли. Чутно було, як розсілися по бортах і узялись веслувати. Плили кудись. І я плив. Плив, замість того, щоб йти до Вас, Ганно Вікторівно! Стало мені від цього сумно, аби були сльози, так заплакав, але ж вигорів я увесь, то в мене не було навіть крапельки води. Схопився руками за ґрати та й так  сидів, розмірковуючи, що ж воно робити.
- Ти хто? – зненацька спитав хтось.
Сказано це було з темряви і повинен був я злякатися, бо жахає людину темрява і невідомість. Але з того часу, як залишився я без Вас, Ганно Вікторівно, то вже нічого не боюся, тільки як того, що не знайду Вас. Але знайду, знайду Ганно Вікторівно! Знайду-ду-ду-у-трубу-про-перемогу-буду-співати-за-руку-тримати-Вас!
- Хто ти?
Придивився я у темряву, якусь тінь побачив, але що то вона за тінь бозна. Та хто б не був, а брехати я не вмію.
- Ярослав Склавинський я.
- Звідки ти узявся?
- Мамо народили, тато виховували, але померли рано.
- На кораблі як опинився?
- Сидів на березі від думок про крулеву серця мого Ганну Вікторівну, радий, а мене схопили й кинули сюди смішні люди ті з кораблю.
- То ти місцевий?
- А яка тут місцевість?
- Це - річка Снів.
- Тоді ні.
- А звідки ж ти?
- Я з Сум.
- А сюди як потрапив?
- Вітром принесло.
Сусід мій по клітці якось розчаровано зітхнув, мабуть, не повірив моїм словам. Ну не повірив і не треба. Замовчав і більше до мене не озивався. Ну і нехай, став я про те думати, де Ви, Ганно Вікторівно є, і як до вас потрапити, щоб врятувати-та-у-руки-узяти-міцно-цілувати-та-жарко-кохати-стрімко-кохати-та-відчайдушно-віддати-за-це-я-душу-мушу!
Сиджу я, думаю про Вас, Ганно Вікторівно, а корабель знай собі пливе, плещуть весла об воду, сопуть гребці на палубі.
- Куди пливе цей корабель? – питаю у сусіда. 1
Мовчання.
- Куди пливе цей корабель?
Мовчання.
- Куди пливе цей корабель?
- Куди вітер несе!
Сказав сусід це роздратовано і зле. Я здивувався, бо навіщо ж злитися?
- А куди вітер віє?
- Куди хоче.
- Це правда, вітер вільний.
Ще посиділи у тиші, про Вас я думав. Коли знову, голос сусіда.
- Чув ти про Райгород?
- Райгород? Це десь на Вінниччині?
- Дурню! Це тут. – знов дратується сусід.
- На кораблі?
- Ти дійсно такий ідіот, чи прикидаєшся?
- Я не вмію прикидатися. – кажу. І Ви це, Ганно Вікторівно, знаєте! Пам’ятаєте, як обступили мене кати і почали насміхатися, питати, чи кохаю я Вас. Мені б збрехати, що ні, але як я можу збрехати про Вас? І сказав, що кохаю Вас, а кати сміялися з мене і били мене і знущалися всіляко. Але ж не можу я про Вас брехати, Ганно Вікторівно. Ще про щось можу, а про Вас ніяк – гордогруда Ви.
- Тоді ідіот.
- То де той Райгород і що воно таке?
- Райгород – це місце суцільного щастя. – каже сусід.
- Як це? – дивуюся я, бо про всяке чув, а про таке – ні.
- Так це. Досягнути його можуть тільки герої. Важкий шлях до Райгорода, повний небезпек та випробувань. Але той, хто здолає його, дійде до воріт у білих мурах, побачить башти з рожевого каменю. І відкриються йому ворота і зайде він у місто і стане щасливий. Назавжди, бо у Райгороді немає смерті і збитку.
- Від чого стане щасливий?
- Від повноти.
- Повноти?
- Так. Розколена людина, неповна, пошматована. Є це, немає того, бажання одні, можливості інші, в нестатках конає свій вік людина і немає їй щастя. А от у Райгороді повнота. Все там є і від цієї рясноти вгамовуються бажання і пірнає людина у світосяйний спокій.
Вразили мене ті слова, Ганно Вікторівно, ой як вразили. Почулося в них мені щось знайоме, таке наче, що я бачив у снах. А потім дотумкав я, що це ж Ви! Увесь цей Райгород і є Ви! Ряснота і повнота! Спокій, коли припадав я обличчям до грудей Ваших і чув, як б'ється серце Ваше, розпалене коханням.  
- А чи може бути Райгородом одна людина?
- Як це? – здивувався сусід.
- Є така Ганна Вікторівна, принцесо снів моїх. Так воно точно, як Райгород. Вона, мабуть, і є Райгород!
- Ні! – аж скрикнув сусід.  
- Чому ні?
- Тому що, Райгород це місто. Білі стіни, рожеві башти, ворота ковані, а за ними будівлі прегарні!  
- Це ж ти про неї і кажеш! Про безодняоку Ганну Вікторівну! Білі стіни – це біла шкіра обличчя її! А рожеві башти – це вуста її солодкі! А ворота то ротик її ніжний, через який і досягаєш щастя! А будівлі прегарні, то довершене тіло її!
- Ідіот! Не змішуй хіть з ціллю! Не ліпи з баби Райгород! Не розумієш нічого, то краще мовчи! – заволав сусід.
Я й замовк. Але знав я, що правий. До того ж у в'язниці знав я одного хлопця, який закоханий був у дівчину і казав, що вона – Україна. Ось так! Якщо може людина бути цілою країною, та не просто країною, а Батьківщиною, то хіба не може бути людина містом! Нехай і містом суцільного щастя, Райгородом! Звісно, що Ви - мій Райгород. І буде суцільне щастя, коли побачу я бані Вашого м'якенького волоссячка, коли ковзатимуся гладдю Вашого чола, втопатиму у безодні Ваших очей, знемагатиму на гостроті Вашого носика, розквітатиму у спраглих обіймах Ваших тонких губ, змагатимуся у ніжності з язичком Вашим, пеститиму губами шию Вашу. І коли увійду у Вас, увійду у Райгород і відгородиться світ, огорне нас тиша і спокій, забудемо про все і згадаємо про головне.
Я думав про Вас, Ганно Вікторівно, коли на горі зчинилася бійка. Ці хлопці, які пливли на кораблі, вони час від часу сперечалися, гризлися між собою. Замовкали лише тоді, коли з'являлися чудовиська. А без них вони самі були собі чудовиська. Щось волали, потім почали битися. А у них же були шаблі та списи. Чулися крики і стогони. Нехай вони скоріше переб'ють один одного, щоб я зміг вийти з клітки і піти до Вас, Ганно Вікторівна, у ту невідому фортецю, де сховали Вас кляті вороги. Чогось здається мені, що заперли вони Вас кудись високо-високо, на якусь башту, звідки і Вам не втекти і людині не дістатися. Та сміюся я над їх намірами, тому що немає мурів та проваль, які б не здолав я, коли йду до Вас, моя цитринодуха Ганно Вікторівно!  
- Капітана вбили. – шепотить сусід, який прислухається до того, що відбувається на палубі.
- Що?
- Вже третього. Якби мене стратили, то він би був четвертий, але я живий.
- На цьому кораблі прийнято вбивати капітанів? – дивуюся.
- Так, жах і тупість примушують людину робити дурниці.
- Невже вони всі дурні?
- По одинці, можливо і ні. Але вони в зграї. А зграє зрівнює до гіршого. Не до найрозумнішого, а до найтупішого, а може ще і нижче. В результаті, вони борсаються у суперечках замість того, щоб здобувати головний приз.
- Який приз?
- Я ж казав – Райгород! Коли я був капітаном, то ми впевнено і послідовно пливли до Райгорода. За два дні під моїм головуванням ми пропливли більше, аніж за тиждень з іншими капітанами. Ми пливли і ми мали шанс доплисти. Але ці черваки злякалися.
- Чого? Чудовиськ?
- Самих себе.
- Вони такі страшні?
- Вони слабкі. Я казав, що до Райгорода допливуть тільки герої. Справжні герої, мужні, сильні та впевнені. Ті, які не загинуть, ті, які здолають перепони і переможуть труднощі! Це важкий шлях, але здоланий шлях. Треба тільки плисти, битися з чудовиськами, перемагати і плисти далі. Слабкі загинуть, улетять у небуття, наче полова, яку видуває вітер смерті. Але кому цікаві слабкі? Світ створений для сильних, а Райгород для найсильніших. І щоб дійти до нього, треба знайти в собі силу, повірити в неї і кинутися в бій. Не боятися смерті, бо, якщо ти слабкий, то і життя твоє не варто ані копійки, а якщо ти сильний, то попереду тебе чекає Райгород. Так я казав цим бовдурам і все було так просто, окрім того, що бути сильним дуже складно. Складно не боятися, важко вірити у себе, долати сумніви, бути напруженим щомиті. І вони не витримали. Вони виявилася слабкими і нікчемними. Вони не герої, а дріб'язок. Торгаші, а не воїни. Бо воїни здатні на граничну ставку! У грі життя, вони не бояться грати на своє життя. А торгаші – ні. Вони вимагають скидок і питають про гарантійні терміни, вони готові борсатися по нісенітницям, але не здатні на рішучий крок. І вони підняли повстання. Бо кожен подумав: "А якщо я - слабак? Де гарантія, що я саме той герой, який зможе дійти до Райгорода? А якщо я потерть, яка загине десь по дорозі? Навіщо мені той Райгород? Непотрібен мені той Райгород! Хочу просто жити! Вижити!". Ось так вони думали, схопили мене і кинули у клітку, щоб я не заважав їх борсанню. Ниці люди. Тепер вони вбивають один одного, бо бояться і не знають, що робити.
Ми помовчали. Слухали, як на горі ті, що перемогли, добивали тих, хто програв. Не слухали благань про пощаду. Свист шаблі, що різала повітря, зойк і хрускіт кісток. Переможці судять.
Коли поруч смерть, людина думає про неї, бо смерть, це найвражаюча річ у світі. Але я не думав про смерть, тому що у думках були Ви, Ганно Вікторівно, а Ви – життя. То думав про Вас, про принади Ваші, той погляд, яким дивилися Ви після кохання.
Кручу головою, бо принади потім, спочатку треба знайти принцесу!
- Слухай, коли Ви пливли по цій річці, чи не бачив ти високої башти? – питаю у сусіда.
- Башти?
- Так, тонкої та височенної, аж до неба. Принцеса має бути у ній, закута у важкі кайдани.
- Не було башт, не було принцес, лише чудовиська.
- Тоді вона ще попереду.
- Що за башта, що за принцеса?
- Башта не важлива, а ось про принцесу я можу розмовляти днями.
Та я не встиг вимовити навіть слова. Бо прийшли зверху, витягнули нас з клітки і повели на палубу. Примусили мити її від крові. Трупів вже не було, їх покидали за борт і чудовиська вже жерли їх, плескаючи своїми страхітливими щелепами, наче аплодуючи людській дурості.
- Мийте, швидше!
Мене вдарили, бо я не взяв ганчірку та швабру.
- Чого стоїш?
- Я не буду прибирати.
- Що?
- Мені ніколи. Я повинен йти до моєї принцеси, до вишневої Ганни Вікторівни, а не змивати чужу кров!
Мене знову вдарили. Якийсь чолов'яга підскочив до мене з шаблею.
- Ось це бачиш? Хочеш, щоб я зніс тобі голову? Працюй!
Він був увесь у крові, розпалений після вбивств, страшний у гніві. Страшний для будь-кого, окрім мене, бо нічого вже я не боявся. Мертві не бояться смерті, а сліпі не хвилюються за зір.
- А тепер ти подивися. – сказав я шабельнику.
І я показав йому дірку у собі, сліди від іклів чудовиськ, що гризли мене і кусали, але виплюнули замість того, щоб з'їсти.
- Дивися уважно, дивися наскрізь! – засунув руку у ті дірки і увійшла вона з живота, а вийшла зі спини. -  То ти мене хочеш залякати своєю шабелькою? Бу-га-га!
Оце зараз пишу і розумію, що от же дурень! Як я міг сміятися, коли Ви, Ганно Вікторівно у полоні, коли серце моє повне холодного попелу і болючих спогадів! Ідіоте! Мені треба було стогнати і вити, а я реготів. Вибачаюся.
А тоді чоловік з ненавистю подивився на мене, брудно залаявся і вже намірився мене бити, коли хтось крикнув "Острів!". Попереду річка розбігалася на два рукави посеред яких був острівець. Невеличкий, піщаний з кількома велетенськими деревами, яки тільки і могли втриматися там у повінь.
- Якір!
Це крикнув той чолов'яга, який вже збирався мене рубати. Та його ніхто не послухав, усі дивилися на той острівець, який напливав на корабель. Чоловік залаявся і кинувся на ніс, кинув якір самотужки. Корабель пройшов ще кілька метрів і зупинився. Його поволі почало розгортати течією.
- На весла!
Тепер чоловіка послухали, сіли на весла й поставили корабель, як треба. Дивилися на острів.
- Що будемо робити, капітане?
Капітаном був той самий рубака, який ледь не переполовинив мене. Усі дивилися на нього з надією, що він візьме на себе відповідальність за подальші рішення.
- Зупинимося на обід.
- Острова тут небезпечні.
- Я знаю. Пустимо на розвідку цей непотріб.
Він вказав на мене і мого сусіда по клітці, який виявився середнього зросту чоловіком з відрубаною правою кистю.
- Підходимо ближче!
Якір було піднято, кілька широких гребків і корабель підскочив до острова.
- Пішли!
На нас наставили списи і примусили сплигнути прямо у воду. Вийшов я на острів, сів на пісок.
- Чого сів?
- А що робити?
- Ходи, перевіряй!
- Кого? – дивуюся.
- Острів!
- Ну скажи, чи не дурні вони? Навіщо перевіряти острів? – спитав я однорукого товариша.
Той зітнув плечима.
- Кілька днів назад нам вже зустрічався острів. Ми висадилися, почали варити обід, а острів здригнувся і скинув нас, наче, мух, бо виявився величезною рибою. Тоді втопилося двоє. На цій річці не знаєш звідки чекати небезпеки.
- Ну, тоді перевіримо.
Я почав ходити по острову, рив пісок, плигав на місці, але ніяких ознак його рибності не знайшов.
- Наче острів, як острів.
Мені с корабля кинули довгий спис.
- Встроми його в пісок!
Я встромив.
- Сильніше!
- В мене замало сил.
- Спробуй в іншому місці.
Я обійшов увесь острівець, штрикаючи списом у пісок. Жодної реакції.
- Не схоже, що це риба. – сказали на кораблі. - А ти що скажеш? – спитали у однорукого.
- Дайте сірники. Треба розпалити багаття. Минулого разу риба прокинулася лише від багаття.
Йому кинули сірники, ми назбирали хмизу, якого багато залишилося на острівці ще з весни. Сухого та хрусткого хмизу, який легко зайнявся і за мить вже хрумкотів у вогні. Кілька хвилин очікування, острівець не помічав нас, як і раніше.
- Пристаємо!
Корабель у кілька рухів підійшов до острівця і устряв носом у пісок. Був кинутий трап по якому збігали матроси. Усі при зброї, насторожені і готові до битви. З десяток їх залишилися зі зброєю напоготові, інші швиденько напнули над багаття казан і почали варити куліш. Дров було багато, полум'я так старанно лизало казан, що ось він вже завирував кропом. Каша, потім тушонка, звичайна тушонка у бляшанках.
Пам'ятаєте, Ганно Вікторівно, колись Ви приносили мені таку. Ми ховалися у садку і їли її з хлібом. Їли однією ложкою, то я не відчував смаку тушонки, але до сих пір згадую аромат Ваших тоненьких губ.
Губи-тоненьки-риски-щастя-міри-жорстокі-кумири-яких-заспокоїти-тільки-коханням-поцілунками-і-стосунками.
Я сидів і згадував Ваші губи, а мені дали миску паруючого кулішу.
- Їж, а то скоро такий легкий зробишся, що у небо полетиш, а там згориш на сонці.
Я почав їсти, бо, чесно кажучи, голодний був. Розумію, Ганно Вікторівно, що це якось не так, як повинно бути. Бо від хвилювань за Вами не повинен був мені жоден шматок у горлянку лізти, не желіпати повинен я був, а про Вас згадувати і до Вас йти! Але така вже людська природа, що до всього звикає. День можна горіти, тиждень чи місяць, а потім чи то вогонь гасне, чи то робиться таким звичним, що і уваги не звертаєш.
Ось і тоді почав я куліш їсти, тільки вкинув трохи, а він вже потік з мене. Бо ж дірявий я зробився після усіх тих подорожей пащами чудовиськ.
- Хоч їж, а хоч дивися, жодної мені різниці! – сказав я і відставив миску.
- То відремонтувати тебе треба! – сказав один з моряків і побіг на корабель.
Повернувся з клеєм та клаптиками гуми. Присів біля мене і почав дірки усі мої заклеювати. Вже не знаю, Ганно Вікторівно, чого вони так до мене добре відносилися, чи навіщось я їм потрібен був, але ось так.  
- Я сам то рибалко, скільки разів човни клеїв, то і тебе зроблю, як треба. – казав матрос, який ліпив мені латки.
- Спасибі дядю.
- Та нічого.
Клеїть він мені латки, наче заклопотаний такий, а сам зненацька як зашепоче на вухо:
- Як звідси вибратися?
- Звідки? – дивуюся.
- Тихіше. – шепотить він. - Звідси, з річки цієї проклятої.
- Не знаю. А як ви тут опинилися?
- По путівці. Купили на два тижні похід, думали, що поплаваємо красивими місцям. Мені син купив, щоб я відпочив. А воно ось що. Одні чудовиська.  
- То пливіть назад.
- Вже пливли. Але ця блядська річка немає заду. Пливли спочатку в один біг, потім в зворотній, але в початок не повернулися. Куди не пливи, а усюди чудовиська.
- Дивно.
- Як ти зробив, що вони тебе не чіпають?
- Зробив?
- Може слова таємне є, чи трава якась охоронна?
Питає дядько, а сам клеїть, старанно так. Якось соромно мені було казати, що не знаю я ніяких слів таємних та трав охоронних. Бо виходило б так, що людина до мене зі всією душею, а я ні.
- Є слово.
- Яке?
- Таємне. Три навіть слова.
- Кажи!
- Тільки нікому не розповідайте!
- Нікому! Я – могила!
- Сонцесяйна Ганна Вікторівна.
- Що?
- Коли побачиш чудовисько, то скажи ці слова і бийся з ним сміло. Вийдеш переможцем.
- Точно це? – питає дядько.
- Ти ж сам бачив, як я без усякої зброї з пащ чудовиськ врятувався. Думаєш, це просто так?
- Дякую тобі, хлопче! Вельми дякую!
Звісно, обдурив я дядьку, але іноді дуриш на краще. От якби треба було мені когось обдурити, щоб Вас знайти, Ганно Вікторівно. То хіба б не обдурив? Та звісно, що обдурив би. Дур-дурив-у-сутінки-водив-запрошував-у-мряку-на-зимівку-до-рака.
А так заклеїли мене, поїв я куліш, вже нічого з мене не текло, зробився я більш-менш цілий. Хлопці з корабля трохи заспокоїлися, порозлягалися на пісочку, грітися на сонечку. І я приліг, не з тим, щоб відпочити, а з тим, щоб подумати про те, де шукати Вас, Ганно Вікторівно. Бо ж великий світ, а людина мала і можна все життя пройти, а світ не обійти. То треба якось придумати, щоб швидше Вас знайти і визволити. Бо і Вам важко у полоні і мені сумно без Вас, Ганно Вікторівно.
Ото лежав, думав про Вас і задрімав трохи. І тут наснилося мені! Звісно, що Ви, Ганно Вікторівно, більше мені нічого і не снилося. Але цього разу не просто Ви, а ще щось і казали. Отак звертаєтесь до мене, кажете щось, а я нічого не чую. Наче вуха в мене цеглою закладені. Чую, що щось говорите, а що саме не чую. Трясу коловою, у вухах колупаюся, але не чую. Тоді кинувся до Вас, щоб поближче бути, а то й за руки узяти. Оце було б добре, коли б заснув я, зустрів Вас уві сні і з Вами повернувся у життя!
Мрії-мрії-летять-за-обрії-летять-не-повертаються-і-нічого-не-залишається-як-у-успіх-вірити-і-світ-кроками-міряти.
Прокинувся я, коли вже почали хлопці збиратися. Вони збираються, а я про сон думаю. Намагаюся зрозуміти, що ж Ви мені казали. Знаю, що казали, де сховали Вас кляті вороги. Але не розчув де. Що то за місце. Так наче, сказали Ви мені чи П'ять, чи П'ята, чи П'ятак, чи П'яток, точно не розчув і що це воно таке не знаю.
Сиджу, кривлюся, що от же дурню, головного і не почув. Спитав у хлопців, чи не чули вони про П'ять, чи П'ята, чи П'ятак, чи П'яток. Кажуть, що не чули. То де ж Вас шукати? Бозна.
Потім сіли ми на корабель і попливли. Вони попливли, а я зовсім трохи, про що розповім згодом. До наступного листа, лебединошия, Ганно Вікторівно. Знайте, що йду я до Вас і знайду я Вас, обов'язково, бо така вже наша доля. Доля-неволя-з-неї-не-сплигнути-і-її-не-минути. Йду до Вас, тепер вже не дірявий, а рішучий, так ще більше, аніж раніше. Голуби лист Вам донесуть, а Ви може у відповідь щось напишете? Чи може ще раз у сні прийдете і скажете, що то за П'ять, чи П'ята, чи П'ятак, чи П'яток? Якби точна адреса, так швидше я б дійшов. Але і так прийду, в цьому можете бути впевнені. Хоч і трапилося тут чергова мені завада.

Ярослав Склавинський. Вісімдесят восьмий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо, і розцілую у губи солодкі).  

  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Фантазія

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Світлана Кедик, 16-06-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Таня Овчар, 16-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76645994186401 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …