Їх було вельми багато. Більше, ніж мурах у мурашнику, більше, ніж піску у Сахарі. Жили вони у полі, не мали ані магазинів, ані дискотек. Від цього вони не страждали і тихенько собі спали. Навіть не сопіли. Їм було м’яко, бо над ними — Небо і Сонце. Це нічого, що чорні хмари та ґрунт усе затуляють. Але вони ж знають, що надворі, вони ж не так давно ще були там. Їм сиро, до них не доходить повітря. А чи хочуть вони його вдихати знову? Вони — мертві. Лежать собі у трунах. У кого — чорний, у кого — червоний, у кого — немає. Ні, не вкрали. Просто ховали живцем. Хоча, звісно, розкопують, крадуть дещо... Тому ви ж не забудьте накидати в могилу дорогих речей(золота, срібла...) та дешевих(піску, паперу, мертвих тіл...). Дайте можливість Розкопщикам розбагатіти...
Почувся шурхіт. Якийсь гул. Він долинав чи—то звідкись здалеку, чи то знизу... Одразу не збагнеш. А тут ще лопати шурхотять, б’ються об грязюку — йде дощ. То Розкопщики знову викопують так звані „скарби”— мерців. Вони роблять вигляд, що не чують виття, яке доноситься знизу. Хоча кожен із них чує, неначе хтось горланить тобі на вухо. Чи щось... Стукоту по труні не чути. Хоча вже щось є. Лопати наткнулися на якусь перешкоду, невідомо яку.
Але вони не зупиняються. Люди продовжують бити землю із ще дужчою силою. Вони гострі, розумні... ці лопати. Їх щойно наточили. Як ніж чи скальпель — гострі, як дуб чи бук — міцні.
Десь хвилин за тридцять вони вже луплять землю. Їх — четверо, цих „героїв”. Земля не піддається — вони вже починають тупіти. Їм вже набридло чути крик. Вони вирішили увімкнути ліхтар, і, о Дияволе, перед ними — море крові. Звідки вона взялася у мерця?.. Де домовина?.. Невже його(чи її) закопали живцем? А тепер вже розкопали. Та ні, після цього не виживають. Тим паче, що на сирій землі залишилися сліди від пожежі. Що горіло? Земля? Кому і навіщо це було потрібно?
Почулося виття. Воно долинало із землі. Кожен, мабуть би, підскочив на їх місці. І точно не від радості. А вони — ні. Лише морозець пробрів по їх тілах та скував їх. Вони мовчки стояли та дивилися. Такого ще ніколи не бачили. Їм було настільки страшно, що навіть зойкнути не могли...
Вони витягли те, що залишилося від трупа після злих тіток—лопаток. Кров заливала їх руки, які вже ніколи не вимити. Те, що вони витягли, вже не можна було назвати людиною. Вони дивилися на тіло, що викликало у них відразу, їм хотілося блювати. Все це підсилював той факт, що це вони понівечили труп, вчинили розправу над небіжчиком. Шмат тіла був схожий на кусень дуба, зрізаного посередині. В гріховній землі валялися ручки та ніжки, що були хаотично розкидані по землі. Вони— дефекти життя, що були потурбовані залізним звіром, якого кличуть Лопатою. Шмат м’яса... розплющив очі і почав мислити: „Щось усе тіло судомить, свербить. Зараз лишень ногу почухаю. А—а—а!?! Що зі мною??? Де моє тіло? Хто його забрав? Я ж відчуваю, що в мене є і руки, і ноги. Ось вони, вони ж рухаються! Я їх відчуваю, але не бачу. Чи це в мене щось із зором...” Мрець після невеликої паузи підняв голову і мовив:
- Ви — мертві. Те, чим ви живете, життям назвати не можна. Краще бути таким, як я, ніж таким, як ви. Ваші мізки працюють не в той бік. Ви, люди, не розумієте, що ви дієте... Кхг—кх... І дійство ваше вас загубить...
Чотири голови абстрагувалися від дійсності та почали співати Оду песимізму:
Мороз йде по тілу,
колише степи.
Озвися, зову я,
чи ти це, не ти?
Чекання, бажання
ворушить цю кров.
Змертвіння воліє
побачити знов.
Чи хочеш ти жити,
а вмреш ти чи ні?
Життя ти побачиш,
мабуть, уві сні...
А голова, волосся, тіло
мертві.
Його душа бажає
Смерті...
