Було чи не було, та кажуть, що було, жив в одному селі, яке звалося Довгії Вуса чоловік один на ймення Вусокрут. Бідовий був хлопець, в кишеню за словом не ліз, полюбляв усміхатися та жартувати. А ще були в нього чудові та покручені вуса. Звісно, в їхньому селі у всіх хлопців були чудові вуса, але ж у Вусокрута до цих вусів на додачу ще й вдачі було чимало! Вусокрут дуже поважав мешканців свого села, дружив із Крутивусом (який теж мав лиху вдачу та довгії вуса на додачу), ще подобалася йому одна файна дівчина Ганна, що проживала в сусідньому селі, біля лісу. З пересторогою ставився Вусокрут до чужинців, які приходили іноді в їхнє село Довгії Вуса і розповідали про якійсь дива-дивні. А якщо у таких чужинців ще й борідка була сива, тоді й зовсім він був ладен слухати їх уважно, весело кивати, а думати ось що: «У кого чорний вусок – тому рибки шматок, в кого сива борода – тому юшки шкода!».
Ото якось одного дня вирішив Вусокрут сходити до поля, де жито посіяне, подивитись як там, і що, а тільки - но вийшов із свого двору, раптом бачить - човгає чолов’яга один, одразу видно – чужинець. В руці його був ціпок чималий, за плечима - торба. На голові – стовбувата шапка, конічної форми. Вусокрут як його вгледів, то спочатку подумав, що то за один, в кумедному одязі, ані тобі полотняної сорочки, чи корсетки. Тільки халат чудернацький. Шаровари от, щоправда, були гарними, широкими, як Чорне море, та ще й чоботи кольорові із гострими, трохи загнутими догори носками. А потім він одразу згадав, що пана видно по халяві, тому зупинився, всміхнувся і вирішив привітатися. Чужинець теж зупинився, трохи вклонився і стоїть собі. Вусокрут бачить діло такеє, і собі вклонився, халяву чужинця хоче більше роздивитися.
- Доброго дня, добродію! – чемно промовив Вусокрут.
- Доброго, пане! – відповів незнайомець.
Вусокрут як почув ці слова, аж зашарівся. Треба ж, паном його назвали! А в нього ж не такі гарні чоботи. Потім дивиться, а в незнайомця вусів немає, а борода сива. Було Вусокрут спочатку вирішив піти собі далі, але ж чужинець знай своє:
-Пан не підкаже, де я знаходжуся, у якому такому місті?
Цього Вусокруту було вже вдосталь – мало що паном визнали, так ще і село їхнє Довгії Вуса, містом назвали!
Отож Вусокрут щиро всміхнувся і каже:
- Так ви ж у селі нашому - Довгії Вуса. А я - Вусокрут.
- Приємно познайомитись із паном, - чемно промовив чужинець.
Ні, таки і нічого, що немає вусів у незнайомця, думав Вусокрут. Ач який ввічливий!
- Я - Звіздар.
Вусокрут звичайно ніколи звіздарів не бачив, навіть не чув про них, але кивнув, мовляв "знаємо таких". Хоча якщо чесно, для нього це слово було геть незнайомим. Бондарів він знав, кравців теж, звісно бачив бортників та інших майстрів. А оце Звіздар, що воно за птаха?
- Ви, напевно, на поле зібралися? - поцікавився Звіздар.
- А звідки ви дізналися? - дивувався Вусокрут.
- Та я ж кажу, Звіздар я. Знаю все про зірки на небі, про сузір'я. Про те, коли яка зірка виникає і куди рухається. А ще я вмію сповіщати про майбутнє. Ото зірки мені і підказали про те, куди пан іде.
- А-а-а.... - розгублено промовив Вусокрут. - Гарна у вас робота. А нас теж у селі Зірка є. Корову так звуть. Але вона нічого не сповіщає. Хоча ні, на дощ верещіть так, ніби не їла три дні... хоча може і не їла, бо господар її Чорновус...
- Так-так, про корову це у вас цікаво, а ви от не підкажете, як знайти шлях до Чорного моря?
Вусокрут почухав потилицю і теж запитав:
-А що, зірки вам не можуть підказати?
-Можуть, однак не хочеться зайвий раз їх турбувати.
- Ага. Зрозуміло. Може воно і правильно, - промовив Вусокрут. А сам думає, ото брехуна зустрів!
Раптом Звіздар запропонував:
- Я бачу, що у вас, пане, у душі проростає зерно недовіри до моєї майстерності. Оце давайте я розповім про ваше майбутнє. Доведеться потурбувати небесні тіла.
Після цих слів склав Звіздар перед собою руки, щось зашепотів, підняв очі до неба, зірки значить шукає. Але ж день на дворі, зірок ніяких не було. Вусокрут і собі підняв очі. А по небу тільки горобці та ворони літають.
Отак стояли вони, дивилися. Потім Звіздар урочисто промовив:
- Завтра у вас щось станеться цікаве!
- Та ви що! Кажете, завтра? Це ж треба приготуватися, може й дійсно щось буде.
А Звіздар продовжував віщувати, піднявши руки вгору.
- А післязавтра ... зараз, зараз зірки мені шепочуть...
- Що шепочуть?
-Тихо, не чую.
- І я не чую. Може вони якось неголосно шепочуть?
- Почув! У неділю у вас буде мало роботи!
- Оце так. Навіть не міг уявити. Роботи мало. Можливо тому, що неділя?
Звіздар, не відповідаючи на питання Вусокрута, завершив своє спілкування із небесними тілами:
- Зірки мені кажуть, що у вас, пане, врожай восени буде великий!
-Ото добре! - вигукнув Вусокрут. -Я вам так вдячний...так вдячний.
- Якщо так, пане, то, напевно, карбованця ви ж не пожалкуєте за мою скромну роботу?
- Кар-бо-ван-ця?
- Егеж. Карбованця. Воно й ніби і не багато. Правильно я кажу?
- То може й ваша правда.- сумно кивнув Вусокрут. Потім торкнувся своїх довгіїх вусів і всміхнувся. - Зараз я повернуся.
За деяку мить Вусокрут знову з'явився перед Звіздарем. В руках він тримав, ні, не карбованця, а шматок білого паперу. Тицьнув його чужинцю і урочисто промовив:
- Оце, пане, вам. Це звісно не карбованець, але річ набагато корисніша. Я подумав, ну, що вам той карбованець. А от тут намалюєте все, що вам хочеться. Хочете - карбованця намалюєте, хочете - три, а може і всі десять.
Взяв Звіздар папір, дивиться на нього.
А Вусокрут покрутив свого правого вуса і сказав:
- Чуєте, Чорновусова Зірка верещіть, напевно дощ буде. Піду я. Сіно треба вкрити. А вам прямо треба йти, біля лісу ваша дорога до Чорного моря.
Вклонився і побіг.
А Звіздар пішов шукати дорогу.
