Лялі було двадцять чотири роки, коли вона зрозуміла, що їй час виходити заміж. Водночас, заміж не хотілося – вона боялася тієї відповідальності, що мала на неї опуститись разом з весільною хустинкою. Але Наталя, менеджер з персоналу, запевнила, що це необхідний крок у стосунках між чоловіком та жінкою, і якщо Ляля не зробить його зараз, то потім буде надто пізно.
- Ми з Володею позавчора лежали на дивані, - зауважила Наталя, - і він сказав, що зараз не запропонував би мені вийти за нього. Я подумала і вирішила, що і я б за нього тепер не вийшла. А так ми одружені вже п’ять років.
- А чому не запропонував би? – обурилась Ляля. – Хіба йому погано з тобою?
- Ні. Звичайно, ми звикли один до одного, нам комфортно разом, у нас багато спільного, ми хочемо дітей, але ми б разів з десять подумали, чи варто поєднувати наші життя. І не тому, що ми надто багато знаємо, в тому числі й недоліки – просто тому, що вже не той романтичний вік, коли весілля цікавить перш за все як процес, як вдале продовження стосунків. Чи злякались би, що буде гірше.
- А як же пожити разом, познайомитись поближче, приноровитись?
- Ляля, одружуватись треба зразу, а приноровлюватись потім. Вам з Максимом добре разом?
- Ну, так.
- От і виходь за нього. Скажи, що ти хочеш заміж. Ти ж казала, що хочеш прожити з ним усе життя?
- Ну, так, казала…
- І він хоче, правильно? Я не бачу перешкод. Зрозумій, ви можете ще довго отак зустрічатись, можете жити разом, їздити у відпустку, а через п’ять років – коли тобі буде уже тридцять і ти впевнишся, що він – той самий, на кого ти чекала і нарешті знайшла, – він теж очуняє і зрозуміє, що ти, може, і та сама, але він ще не нагулявся. І ви проплачете дві ночі і розійдетесь: ти, тридцятилітня, поїдеш до мами, а він – на Майдан за новими пригодами.
Наталя була старша за Лялю лише на рік, але жіночої мудрості їй було не займати: вона завжди знала, хто з ким на їхній фірмі зустрічався, зустрічається і навіть могла передбачити, хто незабаром почне. У відділі кадрів, де вона працювала, не тільки набирали й звільняли персонал, а й вирішували сімейні справи усіх колег, слідкували за перебігом вагітностей і пророкували долі. Може, хіба що про стажерів тут знали небагато, і те було тільки справою часу.
Зі своїм майбутнім чоловіком Наталя, знавець східних мов і людської душі, познайомилась на попередній роботі, довго звикала до його їжачків-шкарпеток під ліжком і швидко одружилась. Вона ніколи не затримувалась на роботі, бо під офісом на неї чекав Володя з квітами або з квитками до кінотеатру. Тож її судженням можна було довіритись, і Ляля зрозуміла, що час виходити заміж настав.
2.
Минуло два місяці, і розмова, з якої Ляля винесла розуміння необхідності одруження і гидкий присмак пліток, забулась. Перші два тижні вона ненав’язливо нагадувала Максиму про свій вік, тішилась, коли повз неї проїжджали весільні автомобілі з п’яними нареченими, а втім позбавилась цієї думки доволі швидко. Максиму ж запали в душу її розмови, і він обережно обходив цю тему, обмежуючись абстрактними зауваженнями, що вони житимуть разом усе життя, а наприкінці придбають будиночок у Карпатах, де він вирощуватиме білий виноград і розводитиме коней, а Ляля готуватиме вечерю, вишиватиме хрестиком і читатиме книжки, погойдуючись у кріслі-качалці.
Навесні вони з’їздили до Криму, намерзлись у літніх спальниках і в черговий раз подивились на печерні міста. Все було чудово і злагоджено: вона готувала вівсяну кашу на сніданок, а він мив посуд у струмку, разом ставили і складали намет, ховали рюкзаки в кущах, аби порожнем вибратись на нову гору. А по приїзді в Київ на Лялю знову найшло весільне блаженство.
Цього разу почалось із книжки, яку їй підсунула мама. В тоненькій червоній брошурі йшлося про жінку, яка займала якусь хорошу посаду в хорошій конторі і була страшенно самотньою. Та в якийсь момент на неї зійшло осяяння, і вона з легкістю приборкала двох чи трьох чоловіків, кожен з яких прагнув якнайшвидше стати з нею під вінець. Нехитра сюжетна лінія супроводжувалась численними поясненнями, як саме героїня цього досягла і які медитативні практики слід виконувати, аби досягнення цього стало ще простішим.
В Лялиній душі загула жага до експериментів, і наступного ж дня після прочитання книжки вона вдягла звабливу блузку і поїхала в місто перевіряти дію нових знань. Широко відкривши очі і трохи розтуливши губи, – а саме так було написано у маминій книжці, - Ляля сиділа в кав’ярні і ліниво помішувала у чашці каву. Вслухаючись у змахи власних вій, вона неквапливо роздивлялась хлопця за сусіднім столиком, аж той знітився. Але Ляля знала, що не можна відводити очі, тож дивилась і дивилась, поки хлопець не підійшов знайомитись.
- Можна до вас підсісти? – спитав він спантеличено.
- Якщо ваша ласка, - грудним голосом відповіла Ляля, - але я вже збиралась іти.
Поки що все йшло, як по книжці.
- Кудись поспішаєте? – поцікавився він.
Ляля опустила очі в чашку з кавою, зауваживши, що напою ще багато, і за два ковтки допити не вдасться.
- Так, я збираюсь до оперного, сьогодні ставлять «Риголетто» - це така рідкість, я два місяці чекала, - Ляля зробила великий ковток, адже після двох-трьох фраз книжка наказувала таємничо зникнути.
- З кимось ідете чи сама? – хлопець не хотів грати в її загадкову гру, тож вирішив розпитати все одразу.
І тільки Ляля збиралась відповісти, що не сама, зі знайомою, як згадала, що під час першої зустрічі треба не відповідати на питання, а самій їх задавати.
- Зі знайомою, - видавила з себе Ляля, похапцем ковтаючи каву і оскаженіло вигадуючи, що б таке спитати. – Хороша кава, правда?
- Так, я люблю сюди заходити після роботи, - відповів хлопець. – Хоча зазвичай ми тут з друзями пиво п’ємо. Вони ось-ось мають підійти, щось забарились.
- Приємного вам вечора, - майже пошепки мовила Ляля, підводячись. – Мені вже час.
- Можна Вас провести? – спитав хлопець.
«Аякже, провести, - подумала Ляля. – А хто ж буде за каву розраховуватись?»
- Не варто, тут поруч, - вона дістала гаманця – так, для виду, аби показати, що не претендує на оплату рахунку, аж тут хлопець, не помітивши її благородного жесту, підхопився і побіг до дверей.
Ляля демонстративно поклала гроші на стіл – адже настав час зникати, - як хлопець, що зустрів своїх пивних друзів, повернувся і попросив номер Лялиного мобільного.
- Ми могли б з вами зустрітись на вихідних і піти кудись погуляти, - запропонував він. – Як вас звуть?
- Маріанна, - пихато мовила Ляля, невдоволена таким розвитком подій.
- Мене звуть Олег. Тож який ваш номер? Я записую.
- Не варто, - вдруге сказала Ляля. – Я буваю тут по вівторках о шостій, може, й побачимось.
Книжка приписувала непомітно торкнутись жаданого об’єкта, вклавши у дотик все своє бажання переспати з цим чоловіком, тож Ляля, не вигадавши нічого кращого, взяла його за руку, підвела до стола і сказала:
- Будь ласка, розрахуйтесь за мене, я поклала гроші на столик.
Після чого вона поспішила граційно зникнути, от тільки двері голосно ляснули за її спиною.
Опинившись на вулиці, дівчина попрямувала в бік метро, розгойдуючи сумочкою і підстрибуючи, страшенно задоволена результатом.
3.
Вдома Ляля одразу ж полізла у ванну. Їй потрібно було розслабитись і проаналізувати сьогоднішню зустріч у кав’ярні.
«Якщо все так чудово вийшло зі знайомством, - думала вона, - то, значить, книжка не бреше, і з одруженням все має пройти так само добре. Ми з Максимом зустрічаємось вже півтора роки, а в книжці вказано, що якщо через рік хлопець не пропонує вийти заміж, то щось тут не так. Отже, настав час приймати вольові рішення і вдаватись до перевірених способів. Треба зробити так, щоб він думав, що може мене втратити».
Голячи ноги, Ляля продумувала різні варіанти, і коли вже домивала волосся, план майбутніх дій вже повністю сформувався у її голові.
Максим, інженер автомобільних запчастин, високий і забудькуватий, прийшов додому, як завжди, пізно, і втомлено побрів на кухню мити посуд. Ляля щасливо крутилась навколо, чистячи картоплю і нарізаючи овочі.
- А мене на завтра в кінотеатр запросили, - мовила вона ніби ні до кого.
- Що за фільм? – спитав Максим, не передчуваючи грози.
- Ой, я не питала, - відказала Ляля, здивована, що той не запитав, хто запросив.
- Ясно. Подай сіль, будь ласка.
- На, - скривившись, тицьнула йому сіль.
- Я вже закінчую проект, - похвалився він. – І здаю тести. Лишилось ще вісім.
- А скільки було? – беземоційно поцікавилась Ляля.
- Дванадцять.
- То ти тільки почав, - Ляля думала, як би знов повернутися до фільму. – А ти що будеш робити завтра ввечері?
- Я думав з тобою посидіти десь в центрі, - підвів очі від картоплі Максим.
- Так я ж у кіно іду, мене хлопчик один запросив, - Ляля вирішила сказати все прямо.
- Андрій? – спитав Максим.
Андрій був давнім Лялиним знайомим, з яким вона їздила на історичні фестивалі і який пережив уже кількох її хлопців.
- Ні, Андрій зайнятий, він саме змінив місце роботи. Та й взагалі він по кінотеатрах не ходить. З іншим, я на роботі познайомилась.
- На роботі? – Лялі нарешті вдалось викликати у Максима потрібні почуття. – І ким же він у вас на роботі працює?
- Ой, я не знаю, він у іншому відділі сидить. Він нещодавно до нас прийшов, і весь час мене кудись запрошує. Аж тут я подумала, що вечір вільний, а я в кінотеатрі сто років не була. До того ж, він оплачує квитки, - Ляля зробила вигляд, що нічого особливого у цьому запрошенні немає.
- Прикольно. Розкажеш потім, що за фільм, - відказав Максим і зняв картоплю з плити.
Більше вони на цю тему не балакали і Ляля трохи розчарувалась. От тільки Максим ходив якийсь загадковий увесь вечір, а ввечері запропонував випити трохи вина і поліз до неї так наполегливо, як вже давно не було.
Вечір пройшов чудово, Максим був і ніжний, і чутливий, і сильний. Може, то й були ревнощі, а може, й ні, але Ляля вирішила запам’ятати цей метод і, можливо, ще згодом ним скористатися.
4.
Ані наступного дня, ані протягом тижня Максим не виказував заклопотаності Лялиними знайомствами і пригодами. Чи то він був байдужий, чи так їй довіряв, а чи був надто зайнятий на роботі, Ляля не знала. Книжка доповідала, що чоловікові потрібен деякий час, аби визначитись, чи хоче він прожити з певною жінкою все своє життя, і цей час був майже невичерпний: це могло тривати і місяць, і три, а то й рік. Так довго Ляля чекати не збиралась. До того ж, вона винайшла в книжці абзац, у якому пояснювалось, що якщо чоловік врешті решт не робить пропозиції одружитись, то він – не той, на кого варто розраховувати, і не той, хто потрібен Лялі. З цим Ляля теж не хотіла погоджуватись, та ще й посиденьки вечорами у кав’ярнях, удаючи відвідини кінотеатру, вимагали певних коштів, а кошти закінчувались.
Напившись кави і поскаржившись подружкам на тупих чоловіків, Ляля поверталась додому і в переході метро побачила тітоньку, що продавала квіти.
- Скільки коштують троянди? – спитала Ляля, озираючись, аби ніхто її не запідозрив.
- Ці по п’ять, ці по чотири, - відповіла жінка.
Ляля ще трохи подумала, брати їй сім чи дев’ять троянд, потім зрозуміла, що, зрештою, за браком коштів і за неуважністю Максима, це не має особливого значення: не буде ж він рахувати, скільки квітів їй подарували.
- Дайте сім штук по п’ять, будь ласка, - попросила Ляля, - і не загортайте.
Вдома вона витрусила з вази сухоцвіт і поставила туди сім червоних троянд. Вона ще з дві хвилини носилась з вазою, вибираючи місце, і нарешті поставила її на підлогу біля балконних дверей. Тут їх неможливо було не помітити.
Почитала пошту, поблукала інтернет-сайтами, відшукала якусь цікаву статтю, дочитала і ще раз перевірила пошту, крутилась у ліжку – словом, вбивала час, очікуючи вирішальної миті, коли прочиняться двері і до квартири зайде Максим.
Коли ж він таки зайшов, Ляля вже спала у незручній позі, обійнявши ноутбук. Максим випив соку, помився і вмостився біля Лялі. Та прокинулась. Одразу ж вирахувавши, що він мав би побачити троянди, вони спитала:
- Що на роботі?
- Я пройшов ще два тести, - відповів Максим. – А ти що робила? Ти їздила до мами?
- Так, але не на весь день, я в обід поїхала.
- А що це за квіти? – спитав Максим.
Душа Лялі заспівала. Її очі щасливо засяяли, і якби Максим не вимкнув світло, він би побачив, як вдоволено виглядала його дівчина. Вона вже підготувала останню фразу, якою завершить його прискіпливі розпити. Так, вона скаже: «А що ж мені, чекати бозна-скільки, доки ти спроможешся щось запропонувати?» Вона скаже: «Я ж не річ, яка може лежати роками, мені треба вибирати чоловіка, і вибирати треба зараз». І, якщо це не подіє, вона обов’язково скаже: «Все, я їду до мами».
- Це мені подарували, - відказала стиха.
- Хто? – у його голосі не відчувалось ані ревнощів, ані зацікавленості.
- Та, хлопчик один, - відповіла Ляля, невдало сховавши щасливу посмішку. Звісно, в темряві Максим цього не зауважив.
Максим мовчки вийшов і приніс сік.
- Ти дзвонила в інститут? – спитав він.
- Ні, - зло відказала Ляля, зариваючись у подушку. – Там не знімали трубку весь день.
- Подзвониш завтра? Тобі ж треба якось забрати диплом, тебе ж без нього не візьмуть далі.
- Я подзвоню завтра. Все, я сплю, - Ляля образилась. – Ти приходиш так пізно, що ми не встигаємо ні поговорити, ні поїсти. Невже для тебе ці тести такі важливі? У мене кодеки не встановлені на ноутбуці, я не можу ні мультик, ні фільм подивитись. Я сьогодні хотіла подивитись мультик, а мені пропонують скачати кодеки. А я звідки знаю, чи в мене легальний «Віндоус», щоб качати їх з сайту. У тебе вдома бардак, я намагалась сьогодні дістати пилососа і не знайшла. От скажи мені, як можна не знайти у квартирі пилососа? Це же не папірець який. Але у тебе в квартирі все можливо. Я не здивуюсь, якщо одного разу я не знайду пральну машину.
- Пилосос за дверима стоїть, у коробці з-під монітора, - відповів Максим, пригортаючи Лялю. – Давай спати, ти якась збуджена.
- На добраніч, - буркнула Ляля.
Вночі Лялі наснились фруктові сади, зарослі високою травою, і руїни давніх стін, каміння від яких було розкидане попід деревами. Її катав на мотоциклі високий хлопець, і хоча на його голові був шолом, Ляля знала, що він рудий. Він оминав дерева, каміння, квіти гнулись під колесами, а Ляля міцно вчепилась у його спину і насолоджувалась теплом його тіла. Він відвіз її у напіврозвалену залу з високими колонами, де вже зібрались інші мотоциклісти, і кудись зник. Ляля самотньо розглядала візерунчаті кахлі підлоги, крізь які проросли маленькі білі квіти, як зірочки, аж тут рудий мотоцикліст повернувся і подарував їй букет червоних троянд. Ляля, не рахуючи, знала, що їх сім, і їй навіть здалося, що вона може впізнати окремі пелюстки.
Лялі дуже хотілося, щоб мотоцикліст її поцілував, але він все носився з букетом і, коли нарешті дійшло до поцілунка, Ляля прокинулась.
Максима вже не було, він лишив на плиті сніданок і тихенько вислизнув на роботу. Ляля ліниво покопирсала ложкою кашу, з’їла огірок і, провівши не надто багато часу перед дзеркалом, подалась у місто.
5.
Спорожнілою об 11 годині вулицею вона дісталась до місця роботи, з годину понудилась перед комп’ютером, але нових завдань не було, тож вона вирішила не витрачати даремно час і вже збиралась йти, аж тут її попросили по дорозі завезти якийсь диск до офісу компанії-партнера.
- Лишиш на вході, - попросив її колега. – А потім зателефонуй, скажи, що завезла.
- Без проблем, - погодилась Ляля.
Вона доїхала до Шулявки, де мала зробити пересадку на інший тролейбус. Її шлях до зупинки пролягав під мостом, де зазвичай розкладали вживані одяг і взуття. Ще п’ять років тому Ляля іноді купувала тут речі, бо зарплати не вистачало на новий гардероб. З того часу секонд-хенд майже не змінився, хіба що палаток поменшало після того, як ринок підпалили через якісь внутрішні непорозуміння. Під час пожежі на мості скупчилось багато людей з фотоапаратами та просто роззяв, які жадібно спостерігали, як горить барахло, але Лялі поміж них не було. «Можна тільки уявити, - думала собі вона, проходячи повз намети, - як тут смерділо від центнерів старого одягу».
Аж тут вона загадала, що хотіла купити собі літні штани, обов’язково червоного кольору. Магазини, в яких Ляля перед тим побувала, пропонували або надто великі, або не такого фасону. З думкою про те, що тут можна знайти і не таке, Ляля рішуче попрямувала в один з критих наметів. Протискуючись крізь юрми бабів і негрів, вона раптом спинилась перед чимсь синьо-червоним. Це виявився якийсь азіатський національний костюм: штанці, платтячко і хустинка, розшиті різнокольоровими візерунками і блискітками.
«Навіщо мені цей костюм? - думала Ляля, перебираючи червоні мережива. – Це, мабуть, для танцю, а я не вмію танцювати».
- Скільки коштує? – спитала вона у тітки, що снувала між рядами з оберемком плічок.
- Цей? – подивилась на неї тітка. – 400 гривень. Будете брати?
- Та ні, - відказала Ляля, загортаючи костюм назад. – У мене грошей не вистачить.
- А скільки у вас є? – тітка була товчена, вона, певно, добре зналась на тому, як і що треба продавати.
- Та ви мені таку знижку не зробите, - трохи знервовано відповіла Ляля, намагаючись пройти повз тітки до виходу.
- За 300 віддам, - тітка стояла міцно і навіть не думала посунутись.
Ляля скривилась.
- За скільки ви б хотіли його взяти? – тітка розклала плічки і почала нанизувати на них футболки.
- Я розраховувала гривень на 200, - сказала Ляля, усвідомлюючи, що їй цей костюм ніколи не знадобиться, і ні на що вона не розраховувала.
- Мало, - відповіла тітка.
Ляля полегшено зітхнула.
- А ви сходіть приміряйте, - раптом мовила тітка. – Може, вам підійде, тоді домовимось. Сходіть, сходіть.
Ляля злякано взяла костюм і подалась до підвішеної в кутку ганчірки, з-під якої визирали дві голі ноги – там хтось вже щось міряв.
Вона покірно приміряла костюм. «Тільки б він був завеликий, - мріяла Ляля, застібаючи ґудзики. – Або подертий».
Але костюм виявився цілим, і сидів на Лялі дуже добре, що одразу ж помітила тітка з плічками.
- Ну що, дівчино, як вам костюм? – голосно спиталась вона.
- Дуже добре, - відповіла Ляля, дорікаючи собі, що взагалі сюди прийшла.
- То що, візьмете за 300?
- У мене з собою немає стільки грошей, - безнадійно мовила Ляля, вже й не сподіваючись на те, що піде звідси без цього строкатого костюма.
- А скільки є?
Ляля подивилась у гаманець.
- 190.
- Лишіть сьогодні 190, - сказала тітка, - а ми сховаємо костюм, а завтра прийдете і принесете ще 110.
- Та ні, я так не буду, - вдаючи незадоволення відповіла Ляля.
- Зачекайте, - раптом запропонувала тітка, - я зараз зателефоную, спитаюсь, чи можемо ми його віддати за 190.
Ляля ще раз відкрила гаманець. Там лежало 193 гривні. «Ну, як би там не було, я ще зможу за три гривні доїхати додому», - подумала вона, не покидаючи намірів якнайшвидше звідси втекти.
- Та віддавай за 190, - почулось їй. – Пам’ятаєш, як у нас був інший такий, за 500 хотіли продати, а сторгувались тільки за 150. Віддавай, бо буде ще рік висіти.
«Ну все… - знітилась Ляля. – Тепер я без грошей, проте з непотрібним костюмом…»
- Беріть за 190, - повернулась до неї тітка. – А ви що, танцюєте? Це вам для виступу?
- Так, для танцю, - стиха мовила Ляля, віддаючи останні гроші. – А у вас ще інший подібний був? Я б і той взяла.
- Той вже продали, на жаль, - тітка поклала гроші в сумочку, що висіла на поясі.
- Ясно, дякую. А то в мене вже є один, так я хотіла другий, - Лялі вже не було чого втрачати. – Щоб було у чому виступати.
- А ви заходьте ще, може, й привезуть якийсь. Носіть на здоров’я. До побачення, - сказала тітка і попрямувала до негра віддавати Лялині гроші.
Ляля вийшла на вулицю з величезним пакетом і спинилась біля переходу. Вона все ще не могла оговтатись від вдалої покупки, а найголовніше, не розуміла, що їй тепер з цим костюмом робити. Невже й справді піти танцювати?
6.
Вдома Ляля всілась перед комп’ютером і за три години визначила, що придбаний костюм є національним одягом жінок Оману. Проте набуті знання анітрохи їй не допомогли, і призначення костюму особисто для Лялі залишалось абстрактним. Поки дівчина вигадувала, кому б віддати оманське вбрання, подзвонив Максим і повідомив Лялі, що вона має сьогодні ввечері одягнути щось оригінальне, а він прийде з вином, цукерками і сюрпризом. Слово «сюрприз» Лялю збудило надзвичайно і вона заходилась прибирати на балконі, де вони влаштували столик на двох на кшталт ресторанних літніх майданчиків, щоб було де пити вино, їсти цукерки і радіти сюрпризу. Щодо останнього, Ляля не сумнівалась, що це буде саме весільна каблучка і тому раділа невимовно.
- Нарешті, нарешті, - шепотіла вона сама до себе, витираючи пил з підвіконня, - він здогадався, що я мала на увазі протягом всього цього тижня. Нарешті він запропонує мені вийти за нього, і я, звичайно, погоджусь, і не буду більше вдаватись до хитрощів.
- Нарешті, - промовила вона стиха, натираючи бокали, - на запитання малознайомих людей щодо одруження я зможу відповідати спокійно, не хвилюючись, і не вигадуватиму, чому ми про це ще не поговорили.
- Нарешті! – закричала з вікна, запалюючи сигарету. – Я виходжу заміж!
Бабця, що грілась на сонці під парадним, підвела голову і пошукала очима, хто кричав, і більше ніхто в напівсонному дворі не зацікавився Лялиним одруженням.
Така ситуація Лялиної радості не применшила, крім того, їй раптом сяйнуло, що ж оригінальне вона може вдягти на святкову вечерю. Оманський костюм! Його лише треба було випрати і висушити, на що Ляля й витратила останні дві години перед приходом Максима.
Дзеленчання вхідного дзвоника відірвало дівчину від дзеркала. Заткнувши край хустинки у вузол, що весь час розв’язувався, Ляля прочинила двері і трохи підстрибнула, щоб Максим мав змогу розгледіти її краще.
Лялині дії на Максима очікуваного враження не справили, проте він змусив себе посміхнутись і обійняв кохану.
- Що це на тобі? – спитав він, оглядаючи Лялю без здивування.
- Це довга історія, - відповіла та, - але поки ти роздягаєшся, мусиш її прослухати. Прийшла я на роботу…
До моменту торгів Максим слухав Лялю абияк, аж потім зацікавився і заходився переривати її і вставляти зауваження з приводу Лялиної необачності.
- Але ж костюм тобі подобається? – зрештою спитав він, трохи втомлений довгою розповіддю.
- Авжеж, і, до того ж, ти просив мене одягти щось оригінальне. Ось тобі, маєш, дуже оригінально.
- Дійсно, оригінальнішого я й не сподівався побачити, - посміхнувся Максим. – На балконі вже все готово?
- Так-так-так, - похопилась Ляля і одразу ж згадала, чого вона очікує від сьогоднішньої вечері.
Все інше миттю вилетіло у неї з голови, тож вона одразу посерйознішала і надала своєму обличчю задумливого виразу.
Заглиблюючись у крісло, Максим відкоркував пляшку вина і, зробивши ковток, заходився їсти печеню. Ляля нервово вовтузилась у картатому костюмі і робила вигляд, ніби абсолютно не зацікавлена розвитком сьогоднішньої бесіди.
- А де купував цукерки? – вона ліниво розгорнула одну і відкусила шматочок.
- Біля роботи.
- Ясно. А чого вирішив саме ці купити?
В глибині свого єства Ляля чекала на одну лише фразу, одне питання, і вся була зосереджена на голосі свого коханого, аби не пропустити потрібний момент. Якби її зараз спитали, а чи дійсно вона хоче заміж, - тільки питати мав би не Максим, а хтось інший, - то вона б відповіла, що, зрештою, ні, не дійсно і не хоче, проте дуже кортить дізнатись, як воно буде, як все це станеться.
- Знаєш, - сказав Максим, і Ляля одразу ж відчула, як змінився його голос, - я сьогодні на роботі багато думав…
Ляля завмерла. Потім похапцем ковтнула вина, аби він не здогадався, що вона завмерла.
- Я думав про нас із тобою, як ми живемо разом, що нам цікаво робити вдвох. І я не міг збагнути, що відбувається з тобою протягом останніх двох тижнів. Начебто все добре, а ти збуджена, нервова, втомлена… Незрозумілі натяки, образи…
До цього моменту Ляля була певна, що розмова протікає так, як і має протікати у кожної дівчини з її хлопцем. Але після слова «начебто» вона стала сумніватися у позитивному завершенні бесіди, і ці хвилювання не були марними, бо зрештою Максим повідомив їй, що скачав з Інтернету книжку про поведінку жінок і зауважив з неї деякі моменти.
- Я багато думав, аналізував, - сказав Максим, повільно підбираючи слова, - і хотів би тобі сказати, що мені ще рано одружуватися.
Цього Ляля не чекала. А й справді, він міг прочитати у своїй книжці все, що завгодно, міг про передменструальний синдром дізнатись, якщо до того не знав, міг припустити, що в Лялі перехідний період ще не закінчився, або що вона його зраджує. Але щоб так точно, так достеменно твердити, нібито вона хотіла за нього заміж, а вона ж ні слова про це не казала, - це було занадто.
Тож Ляля вдалась до термінового захисту своїх позицій.
- Одружуватися? Ха-ха-ха, любий, а хто говорив про одруження? – Ляля посміхнулась так, щоб Максим одразу зрозумів, хто з них припустився невірної думки. Але Максим не зрозумів.
- Звісно, ти не говорила. Але я дійшов такого висновку після того, як натрапив на абзац, де писали про дівочі прийоми, якими вони користуються, аби натякнути хлопцеві про заміжжя. Мушу визнати, ти вдалась до шести з дев’яти.
- Це збіг, - безапеляційно заявила Ляля. – Це просто збіг. Я не хочу заміж, і не піду за тебе, навіть якщо ти будеш про це просити. Я вважаю це хамством з твого боку – звинувачувати мене в бажанні вийти заміж. Невже ти так погано мене знаєш, – а мав же час дізнатись! – щоб твердити аж таке?
Лялі стало дуже погано. У віях мерехтіли перші сльозинки, але плакати не можна. Треба бути сильною і триматися своїх позицій, допоки стане сил. Вона вчепилась у крісло і рвучко піднялась.
- Все. Я їду до мами.
- Якої мами? Вже темно, - сказав Максим. – Хочеш полежати? Давай ти ляжеш, подумаєш, трошки поспиш. Зранку поїдеш.
- Що це за книжка, яку ти читав, можна спитати? – Ляля слухняно перелізла в кімнату і вляглась. Не так вона й хотіла до мами, як розуміння і турботи в таку скрутну хвилину.
- Я «погуглив» і знайшов книжку по пікапу, - сказав Максим.
- І можна дізнатись, яке слово ти «гуглив»?
- Не пам’ятаю. Може, «дівчина хлопець стосунки», а може, щось інше. Ти будеш спати?
- Як я можу спати, якщо ти вважаєш, нібито я хочу за тебе заміж?
- А ти не хочеш?
Це питання пригнітило Лялю. Вона так заплуталась, намагаючись підштовхнути Максима до одруження і водночас вдаючи, що заміжжя її не цікавить, і тепер у неї навіть голова заболіла від таких важких думок. «Хто придумав цю дурну забавку? - думала вона, - Хто першим запитав, чому ми ще не одружені? Наталя? Андрій? Ось хто винен у сьогоднішній сварці! Я ж спокійно собі жила, ні про що не думала, хіба що про навчання – а тепер? Як тепер жити далі? Сказати «хочу» - визнати себе переможеною, «не хочу» - частково збрехати. Але частково, бо я вже точно не хочу заміж!»
- Звісно, хочу, – відповіла Ляля Максимові, - і що з того? Якщо заміж, то тільки за тебе, інших варіантів не маю. Але я не буду наполягати. Я хочу, аби ти сам дійшов до цього і щиро мені запропонував. А так, начитавшись якоїсь дурні…
- Згоден із тобою, - сказав Максим і пригорнув Лялю до грудей, - ця книжка дійсно якась дурна. А ти у мене розумна і хороша. Я теж хочу взяти з тобою шлюб, але не зараз.
- А коли?
- Не знаю. Можливо, в наступному році. Розумієш, це так несподівано…
- Це я мала промимрити «це так несподівано» на твою пропозицію, - відрізала Ляля. - А ти мав перед тим сказати: «Люба, виходь за мене заміж, дуже прошу!», і саме в такій послідовності.
- Давай навесні, - навмання запропонував Максим.
- Навесні? А коли саме? Це ж треба підготуватися, розвідати все. Я маю знати дату, після якої зможу твердити, що ти вже спізнюєшся, після якої я зрозумію, що можу вільно йти від тебе, бо ти не дотримуєшся своєї обіцянки.
- Нащо ти так категорично? – обурився Максим.
- А як би ти хотів? Щоб я чекала твого рішення вічно?
- Ти знову намагаєшся діяти нахрапом. Давай домовимось: навесні одружуємось, а як ближче до того підійде, тоді й будемо серйозно говорити, яке плаття, де гулятимемо, кого запросимо.
Ляля погодилась, щільніше пригорнулась до Максима і раптом відчула себе щасливою, а потім зрозуміла, що відтепер не вільна. З цього часу вона була зв’язана обіцянкою вірності, а умовностей в цю мить їй хотілось менше за все.
- Не знаю, як тепер і чинити, - пізніше ділилась вона роздумами з подругою, - я почуваюсь обмеженою своїми власними бажаннями. Я тепер змушена бути вірною. Не те, щоб я не була вірною, або не хотіла нею бути – це не так. Тепер я заміжня й незаміжня водночас.
- Ти сама не знаєш, чого хочеш, - розважливо відповіла Оля.
- І що з того? Про це я й так давно знаю. Краще б порадила, як почуватися краще в таких умовах.
- Просто забути і не думати про це? – припустила Оля, намагаючись вгадати шлях Лялиних думок.
Згодом Ляля дійсно перестала думати про заміжжя кожного дня. Коли її питали, чи скоро вони з Максимом одружаться, Ляля з полегшенням відповідала «Навесні» і більше не вдавалась до таких розмов із коханим. Якщо з якоїсь причини вони згадували про одруження, то швидко окреслювали основні пункти, переважно абстрактно, і полегшено забували. Життя налагоджувалось.
