Злий і втомлений Сем повернувся додому, і відразу ж наткнувся на улюбленого вітчима, якого мати ніжно кликала Ромчиком. Сем називав його незмінно – старий козел. І в очі в тому числі. З усіх материних „бойфрендів”, цей чомусь подобався йому найменше.
- Прийшов? – незадоволено буркнув вітчим, і, доїдаючи щось, побрів з кухні до телевізора.
Сем, який від ранку їв одну мінералку, зайшов на кухню. Побачивши свіжий синець під материним оком хлопець зблід, та все ж, стиснувши зуби, змовчав.
- Віталік? – здивувалася мати, - а я тебе не чекала, - збираючи зі столу брудні миски, пробурмотіла вона, немов вибачаючись, - може, яєчню підсмажити?
- Нічого, мам, я не голодний, - витягуючи пачку цигарок з кишені, махнув рукою Сем.
Стоячи на балконі, з цигаркою в зубах, краєм помітив, як вітчим, дочитавши улюблену газету, виплив з кімнати.
- Любко! – почулося через секунду з ванної.
- Що, Ромчику?
- Де моя бритва?
- Н-не знаю, десь мала бути…
- Де?!
- Дивися, там десь на поличці…
- Та сама дивися, бля!
Як налякана курка, мати кинулася в ванну.
- А… а що це в унітазі? – материн голос був зляканий і здивований одночасно, Ромчику, тут якась штука застрягла…
- Яка ще штука?
- Сам спробуй, в тебе руки довші…
- Бля! Твою мать! А мать твою!!! Де той виродок?! – ревів, вітчим, витягуючи з унітаза свою новісіньку бритву.
Сем з невинною посмішкою з’явився в дверях санвузла.
- А що це ви робите, тату? – невинно лупаючи блакитними оченятами, запитав він.
- Я… я тобі зараз покажу тата, я тобі такого тата покажу, мало не здасться!
- Ромчику… - злякано прошепотіла мати.
- Ідіотка! Та я зараз твого вилупка з балкона спущу!
- Ромчику!
Дивлячись на довгу худу руку вітчима, яку він заніс над матір’ю, Сем блискавично метнувшись до нього, з усієї печінки поцілив старому ногою в пах, та вхопивши оторопілу матір за руку, вискочив з ванної, закривши за собою двері на гачок.
- Ти… Ти… ах ти ж мудак, ах ти ж недобиток малолітній! Випусти мене, гаденя! Випусти, доки живий! – сичав поневолений вітчим, вдаряючи кулаком в фанерні двері ванної.
Спокійно повернувшись в кімнату, Сем на повну гучність ввімкнув телевізор. Мати, хлипаючи, грюкала тарілками на кухні. Подрімавши під середньої якості американський бойовик, Сем підійшов до дверей, за якими томився на кахельній підлозі його войовничий в’язень. В ванній було тихо. Переконавшись, що матері вдома немає, Сем відімкнув двері, відразу зустрівшись поглядом з налитими кров’ю очима вітчима.
- Відпочили, тату? – лагідно поцікавився Сем.
- Я… тобі… зараз… шию зверну… - просичав, бліднучи, вітчим.
- Не так швидко, - притуливши до худого боку вигнутого кухонного ножа, заспокоїв Сем.
- Ти… ти виродок!
- Знаю. Мені вже казали…
- Відпусти мене!
- Чого б це? Передчуваю, що зараз мене спіткає горе. Любий таточко зведе з життям рахунки на порозі ванної. Який жах!
- Відпусти мене, мерзото! Ти такий же, як твій…
- О! Це вже цікаво. За достовірну інформацію, про свого біологічного предка, я можу переглянути деякі правила, нашої з вами гри.
- Та не маю я ніякої інформації! – заревів вітчим, - знаю тільки, що в Мілавичах він жив. Мамця твоя розповідала. Кохання в них, бач, неземне було. Ще знаю, що схожий ти на те нещастя, як клон…
- Прізвище? - плюнувши крізь зуби на кахель, процідив Сем.
- Чого?! – визвірився вітчим.
- Прізвище нещастя?
- Здається, Горянський…
- Коли здається, хреститися треба, - штовхнувши старого вглиб ванної, Сем з відчуттям виконаного обов’язку, замкнув двері на ключку.
Стомлений тісним спілкуванням з родичами, вийшов з квартири. Осідлавши байк, мчав, мов навіжений, в напрямку Мілавичів, ніби й справді сподівався застати там батька.
На мертве село, тим часом тихо напливала темрява. Сем їхав по дорозі, освітленій останнім слабким промінням гаснучого сонця. Біля хати бабки Юстини він пригальмував. Рішучим кроком прямуючи до хати старої ворожки, він із завмираючим серцем уявляв, що за хвилину знатиме про батька, якщо не все, то майже все. Не знати людину, що жила колись тут Юстина просто не могла.
Підійшовши до облізлих похилених від часу дверей Сем голосно постукав. Юстина не відкликалася. Тоді хлопець рішуче взявся рукою за клямку і двері подалися, виявившись незамкненими. Сем опинився в сінях.
- Юстино! - тихо покликав він, та не отримав ніякої відповіді.
- Юстино…
Здивований мовчанням ворожки, зайшов в напівтемну кімнату в якій не було жодних ознак присутності людини. Старе ліжко, накрите вицвілим та поточеним міллю гуцульським килимом, товстий шар пилюки на чорному від часу столі… Складалося враження, що люди залишили це приміщення дуже давно. Сем відчував, що тихо сходить з розуму. Не залишало відчуття, ніби його зустріч з Юстиною, її слова, все що відбувалося тут – просто сон, витвір хворої уяви. Відчуття це було настільки неприємним, що хотілося кричати. Зрозуміло було лише одне – ніяких відомостей про батька він в порожній хатині старої ворожки не знайде. Немає їх тут. І бути не може. Та й сама бабка, судячи з усього – прояв якогось химерного психічного розладу з галюцинаціями і видіннями…
Відчуваючи непереборне бажання випити, Сем насилу дістався першого на дорозі бару, зайшов в пустий зал, сів за стійку. Він пив горілку, з лисим барменом, розчарованим відсутністю клієнтів, закусуючи сумнівної якості стейками, а напруга всередині, росла, ставала схожою на стиснуту пружину, що от-от розпрямиться.
Клята сорокаградусна рідина не принесла ні краплини полегшення. Сем знав, що не зможе заспокоїтися, поки на власні очі не побачить його. Того, кому завдячує він цим всім. Горянський. Раптом в голові просвітліло. Будинкова книга. В ній повинні бути відомості про всіх жителів. От тільки де може знаходитись реєстр мешканців мертвого села… Сем розплатився з барменом, і, забувши про здачу, подався до Янки.
Він натиснув дверний дзвінок, і не відпускав його, доки двері не відчинила перелякана мама Яни.
- Ти?
- Яну покличте, будь-ласка.
Мовчки жінка пішла в будинок. Сем чекав, прихилившись спиною до холодної стіни. В голові щось бамкало, наче замість мозку хтось вклав туди великий годинник з маятником.
- Чого тобі? – Яна стояла на порозі, міряючи Сема пронизливим поглядом своїх відьомських очей.
- Діло є.
- Ти знаєш, котра година?
- Нє-а. Треба поговорити, - відчуваючи, що маятник в голові перетворюється на відбійний молоток, намагався посміхатися Сем.
- Ну й вигляд в тебе… Чого ж ти такого нализався?
Її голос був твердий, мов граніт, і тільки ледь помітний хриплий відтінок, схожий на прихований біль, сковзнув в сповнених презирства, словах. Але Сему було занадто зле, щоб виділяти в голосі Яни напівтони та приховані відтінки. Зате дещо інше, він просто не міг не помітити. Це, в повному розумінні слова, щось, виплило з будинку, і, підійшовши до Яни, поклало їй руку на плече.
- Яно, не представиш мене своєму другові? – дивлячись на Сема, як на представника касти недоторканих, пробелькотіло створіння в краватці, яке чомусь вважало Яну своєю власністю.
- Юро, іди, Я зараз, - крізь зуби процідила Яна.
- Це не ввічливо, твій друг може образитись… - блазнював Юрко, напружено посміхаючись, від чого його нещира посмішка скидалася на вовчий оскал.
Сем слухав їх, з наростаючим роздратуванням. Його дістали вони обоє: і знічена, розгублена Янка і її істеричний залицяльник.
- Янко, нам треба поговорити. По справі, - бліднучи, повторив Сем.
- Юро, іди будь - ласка в дім, - тихо промовила Яна.
- Невже я не маю права дізнатись про справи моєї нареченої?
- Наречена? Поздоровляю, - посміхнувся Сем іронічно.
- Чого ти хочеш? - відчуваючи, як закипають під повіками сльози, спитала Яна.
- Янко, мені потрібно поговорити з Тамарою.
- Зараз?
- Вже. Це дуже важливо.
- Що – важливо?
- Колись вона жила в Мілавичах. Вона може пам’ятати одну людину…
Яна задумалась, в нерішучості застигнувши на порозі. Вона дивилася на Юрка, ситого та напомадженого, впевненого в собі до зухвалості. Наречена. „Тамбовський вовк йому наречена!” – промайнуло в голові.
- Зараз я вийду. Тільки куртку накину, - метнулася до дверей нескорена байкерша, - окинувши „нареченого” сповненим достоїнства, гордим поглядом.
- К-куди ти зібралася? – оторопів Юрчик.
- До Тамари. В Семенівку, - зручно вмостившись на мотоциклі за спиною Сема, посміхнулася Яна невинно.
Звичайно, це було не надто зваженим вчинком. Але Яна на роль розважливої, серйозної дівчини і не претендувала. ЇЇ підліткове бажання вганяти в стовбняк оточуючих своєю нестерпною поведінкою та безглуздими вчинками, ховало за собою більш глибокі причини, ніж здавалося.
В деякій мірі, це дійсно була проста розбещеність, адже єдину доньку в сім’ї просто обожнювали, але крім того, Яна вела себе так, через звичайну невпевненість в собі, хоча важко було повірити, що струнка красуня з багатої, відомої в місті сім’ї, взагалі може бути незадоволена собою. Та Яна, попри все, була дуже самотньою. І настільки ж степені нещасною. Єдиною людиною, яка хоч трохи її розуміла, була Тамара.
Сем гнав мотоцикл мовчки. Голова боліла просто нестерпно. Говорити, а тим більше думати, не хотілося. Сем був стомлений і роздратований. Він сам себе не розумів. І звідки взялася ця образа на Янку, що не сказавши йому і слова обзавелася нареченим… Зрештою, все не мало значення. Примарна ворожка з примарного села склала для нього чітку програму дій. І Сем виконував її, тримаючись за слова Юстини, як за соломинку.
В вікні Тамари горіло світло, не зважаючи на дуже пізню годину. Почувши звук мотора, вона вийшла на поріг. Так ревіти мотоциклом серед ночі в цьому благословенному тихому місці могла тільки її власна онука.
- Що трапилося? – запитала Тамара, коли, зіскочивши з мотоцикла, Яна і Сем плече до плеча стали перед нею.
- В нього до тебе запитання, - фиркнула Яна, кивнувши на Сема.
- І що за справи в молодого чоловіка виникли серед глупої ночі?
Сем непевно ступив крок вперед. Світ перед очима летів і хитався, та голова його завжди варила, не зважаючи на біль та величину прийнятої на душу дози.
- Горянський. Віктор Горянський. Він жив в Мілавичах. І мені треба дізнатися де він зараз.
- Горянський? Я знала його. Він працював на лісопилці. П’яницею був безпробудним. Для чого він тобі?
- Та так… ви сказали – був?
- Був.
- Він…
- Загинув. В тюрмі, під час спроби втечі.
- За що він сидів? – Сем задавав питання, зважено і спокійно, нічого при цьому не відчуваючи.
- За вбивство. Матір свою вбив, бо та пенсію йому не віддавала. То була жахлива історія. Я тоді ще в музеї працювала.
- А сім’я в нього була?
- Яка там сім’я? Нікого в нього не було. Ні дітей, ні жінки. Казали, наче в місто, до коханки час від часу їздив, та то лише балачки людські…
Сем стояв, заплющивши очі. В вухах гуділи слова матері, брехливі розповіді якої, він довгий час сприймав за реальність. Все виявилось простим і потворним. Доля. Карма, від якої не втечеш, тому, що карма – це ти сам, це гени, яких не витравиш і сірчаною кислотою.
- Семе, ти що? – зляканий голос Яни, звучав тихо і ніжно, її прохолодні пальці легенько торкнулися його лиця.
- Ти їдеш? – кивнув він Яні, відсторонившись від її руки.
Сем залишив Яну біля воріт її будинку, і, мовчки, не прощаючись, поїхав в напрямку бару, де продовжив сеанс пиття з сумним лисим барменом. Сьогодні він нап’ється до безтями. Так, щоб не відчувати, не думати. Не хотіти і не пам’ятати. Щоб хоч день без болю. Без неприємного пекучого відчуття всередині, яке ніколи не зникає. Як не дивно, напитися до втрати пам’яті, Сему таки вдалося. Він абсолютно не пам’ятав, ні як виходив з бару, ні як опинився тут, на пустирі, біля напівзруйнованої штольні.
Бідолашний бульдозер все ще стирчав з-під землі, як пам’ятник жертвам обвалу. Сем сидів поряд з проваллям, невідривно дивлячись вниз. Тріщина, глибиною метрів в десять перетинала весь пустир, починаючись тут, біля ніг Сема. Вона нагадувала велетенську блискавку.
Щось незрозуміле тягнуло Сема сюди. Це тяжіння було фізичним, і дуже сильним. Помітивши, що тримає в руці напівпорожню пляшку горілки, сем перехилив її з горла, і за мить кинув порожню в провалля. Схожий на стогін звук, почувся десь зовсім поряд.
Звук був моторошний, та Сем списав його на завивання вітру. Він стояв над проваллям злегка похитуючись. Вниз тягнуло все сильніше. Так, ніби чиясь невидима рука штовхала його туди. Вітер, справді посилювався. Звівши очі догори Сем довго дивився на подерті чорні хмари, які, напливаючи на величезний блідо-молочний місяць, скидалися на безголових привидів, що тихо плакали в темноті.
А що? Літати, так літати… - пронеслося в голові Сема, перш ніж він ступив до провалля. Впевнено та твердо. Так, наче йшов до цього все своє не довге життя.
Раптом якась вперта невидима сила відкинула його звідти. Це було щось схоже на ударну хвилю від вибуху. Удар був настільки сильним, що Сем не встояв на ногах і лежав тепер на спині, метрах в п’яти від місця де стояв щойно, збираючись політати. Важко, наче повіки були вилитими із свинцю, він розплющив очі. І закрив їх знову, тому, що побачене ним могло бути чим завгодно: сном, глюком, білочкою, початком шизофренії, і аж ніяк не реальністю.
- Гей, хлопче, ти що, бачиш мене? – запитав глюк, здивовано вдивляючись в обличчя Сема.
Дивне створіння, зростом із десятирічну дитину, за яку його, зрештою, і можна було б сприйняти, якби не пропорції тіла, що нагадували билинного богатиря в мініатюрі, та ще руса борода, яка обрамляла красиве вольове лице з правильними рисами та абсолютно бездонними, синіми очима. Одяг на дивному чоловікові був також, не те слово, незвичайний. Він був схожий на корсара, прадавнього воїна та рокера одночасно. Все його тіло покривали химерні татуювання, які Сему відразу ж закортіло намалювати.
- Ти хто? – переконавшись, що глюк, замість того, щоб зникнути, геть знахабнів і почав розмовляти, простогнав бідолашний Сем.
- То ти справді мене бачиш?! – жахнувся чомусь неймовіриний чолов'яга.
- Бачу, бачу… Сам в шоку, - підводячись на ліктях, огризнувся Сем.
- Ні фіга собі! – присвиснув глюк.
- Ти мені скажи – я помер, чи з розуму з’їхав?
- Нажаль, ні те, ні інше. Що ж мені тепер з тобою робити?
- Добий! – божевільно засміявся Сем.
- Не можу. Хоча… можливо, це і принесло б мені певне задоволення… Скажи, а хто твій батько? – без будь-якого переходу запитав примарний співрозмовник.
- Ви що, зговорилися?! – заревів Сем.
- Ти заспокойся, - посерйознішав раптом глюк. Перш за все, давай, знайомитись. Лео мене звати. Моє плем’я живе тут вже третє тисячоліття.
- Твоє плем’я?
- Ви, люди, яртами нас називаєте.
- Ти – дух каменярні?
- Ми не духи. Ми живі, із плоті і крові. Хоча, при потребі, відкинути матеріальну оболонку для нас не складе великої проблеми. Можливо, тому ви нас за привидів приймаєте.
- Та не схожий ти на привида…
- В тому то і все діло. Людина побачити ярта не може. Якщо вона людина звичайно.
- Ти куди хилиш, друже Лео?
- Ти бачиш мене. Значить ти – один з нас.
- Ага… - дивлячись на Лео, як на нічний жах, що раптом ожив, кивнув Сем.
- Я правду кажу. І ти скоро переконаєшся. Я допоможу тобі.
- Дякую, якось переб’юся…
- Ти не розумієш, хто ти такий. Ти мусиш. Ти повинен.
- Я нікому нічого не винен! – скрикнув Сем.
- Ти заспокойся. І їдь зараз додому. Так краще буде. Я сам знайду тебе, - сказав Лео серйозно.
- Не треба мене шукати! Чуєш, ти, потворо! Я не маю до тебе ніякого відношення! Я – людина! Людина!!! Ясно вам, всім?!! – скрикнув Сем, відчуваючи, що голова вибухне зараз від неймовірної нервової напруги. Всередині, з нестримного виру якоїсь шаленої енергії з’явився палаючий клубок. Сем відчував його в тому місці, де мало би бути його серце. Та серце ніби застигло. Це було жахливе відчуття. Настільки нестерпне, що хотілося вистрибнути із свого „безсердечного тіла”, скинути матеріальну оболонку, як виразився щойно його новий приятель глюк.
Сем надривно закричав, піднявши руки догори. Між пальцями пробігали електричні розряди, тонкими нитками сплітаючись в срібну кулю. Блискавка, відбившись від кам’яної плити біля входу в каменярню, запалила єдине дерево на пустирі - старезну, напівсуху сосну з поточеним трухлявим стовбуром. Не дивлячись на палаюче діло рук своїх Сем, абсолютно тверезий, сів на байк і, розчинився в темряві.
Побачивши блискавку, що, освітивши кімнату блідим сяйвом, раптом згасла, Яна підійшла до вікна. Зачинивши його, лягла в ліжко. Та про сон не було й мови. Думки чорними птахами крутились в голові. На душі було так погано, хоч вовком вий. Згадуючи день, що минув, хотілося кричати. Вона вже в сотий раз прокручувала в голові потворну сцену на порозі будинку, яку влаштував Юрка. З перед очей не зникало бліде обличчя Сема, що стояв, опираючись спиною на стіну будинку. Яна відчувала, що з ним коїться щось лихе, та не могла нічого змінити. Це відчуття неминучості завдавало їй болю. Та зачеплене самолюбство боліло куди сильніше. „Йому все рівно”, „Йому зовсім все рівно!” Тільки Сем здатен бути таким холодним і непробивним. Як камінь. Як граніт. Та пішов ти! – крикнула Яна темряві, ковтаючи сльози. Холодна, мов лід Яна, плакала, не витираючи сліз, що намочили подушку. Все. Досить з неї. І ці сльози, дурні і нікчемні солоні сльози, вияв прихованої слабкості – останні в її житті. Завтра Яна знову буде холодною. І сильнішою, ніж будь-коли. В її майже вісімнадцять років, пора вже давно подорослішати. Ніяких більше байків. Ніяких перегонів в пилюці, ніяких недорозвинених друзів - алкашів. Завтра Яна дасть відповідь Юрочці. Чітку вичерпну відповідь на його чітке сьогоднішнє запитання. І прийме подарунок, від якого навідріз відмовилась сьогодні. А байк – продати і діло з кінцем. А ще краще просто викинути. Яна уявляла собі здивоване обличчя Сема, коли вона промчить попри нього, п’яного і спітнілого на своїй новенькій спортивній хонді. Яна уявляла собі все це не помічаючи сліз, потік яких досяг апогею. Їй було шкода всіх – себе, Сема, якому вночі було так погано, і навіть Юрочку, якого вона не те, що не любила, а й навіть найменшої симпатії до нього не відчувала. Дарма. Об’єднання двох заможних родин принесе результати реальніші ніж ефемерні почуття, та суперечливі емоції.
Кинувши палаючий гнівом погляд, підпухлих від сліз очей на вікно, Яна зрозуміла, що наступив світанок. От і все. Нове життя із своїми дорослими законами вступило в свої права.
Сем лежав на дивані в квартирі Варана, і відсутнім поглядом дивився в стелю. Додому він не пробував потикатись, знаючи, що з’явившись там нашкодить матері, крім того, після всього, що відбулося з ним вчора, бачити її він просто не зміг би. Кілька раз в кімнату на пальцях заходив Варан, він несміливо стояв над другом, прислухаючись до нерівного дихання. Та Сем завбачливо закривав очі. Розмовляти з будь-ким було вище його сил. Нарешті, після десятого приходу, Варан несміливо трусонув Сема за плече.
Сем розплющив зажмурені очі, з усіх сил намагаючись зробити вигляд, що спав.
- Ти як? – тихо запитав друг, який вів себе чомусь аж надто делікатно.
- Води дай. Палить.
Доки Сем пив мінералку, Варан стояв по стійці струнко, віддано дивлячись йому в рот.
- Що трапилося, Сем?
- Не повіриш. Нічого не пам’ятаю. В голові, ніби хтось з пилососом пройшовся.
- Ти знаєш, я вчора, як тебе побачив, все думаю, пора зав’язувати…
- Що, так страшно було?
- Ти на трупа схожий був!
- Виглядом, чи запахом? - ледь помітно посміхнувся Сем.
- Не смійся. В мене до цих пір руки трясуться.
Розгублено посміхаючись, Сем підвівся з дивана. Ноги сильно затекли, налились свинцем, так, що він з величезним зусиллям зміг зрушити з місця. Опираючись рукою на стіну, він повільно побрів по коридору, в напрямку ванної. Варан сумним наляканим поглядом дивився йому вслід.
Сем відкрутив кран з холодною водою, підставив під крижаний струмінь руки і довго стояв, насолоджуючись свіжістю. нахилившись, він підніс воду до обличчя, та раптом відсахнувся, проковтнувши застряглий в горлі зляканий крик. Вода мала темно-червоний, кривавий відтінок. Сем повільно вийшов з ванної, не закривши кран. Він впав в крісло, що стояло біля дверей, і заплющив очі.
- Семе! Сем… Тобі погано? - забігав навколо крісла Варан.
- Нормально. Йди воду закрути.
В двері подзвонили. Сем хотів підійти до дверей, але не зміг встати, ніби щось намертво приклеїло його до крісла.
- Слухай, я би пішов з тобою, але Сем… я не знаю, як його залишити… - бурмотів в коридорі Варан.
- Привіт, Сем! - гаркнув над вухом Льончик.
- Здоров! – протягнув йому руку Сем.
- Ти як?
- Що значить „ я як”? Я що смертельно хворий?! – визвірився бідолаха, відчуваючи, що сказиться, якщо вони не припинять своє бабське квоктання над його персоною.
- Та заспокойся…
- Ти Льончик, здається, на роботу зібрався? Зачекай, я з тобою… - невпевнено підвівшись з крісла, заявив Сем.
Варан, що мовчки слухав розмову друзів, тільки закотив очі.
- Зачекайте… яєчнею вас нагодую… - пробурмотів він, кинувшись на кухню.
