Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51225
Рецензій: 95850

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 16137, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Казка

Легенда про страстоцвіт (уривок із повісті для дітей "Піккола")

© Наталія Добжанська, 12-06-2009
Це сталося давно-давно, в далекому Єрусалимі. На квітучій горі, що на околиці міста, цілим рядочком вишикувалися пишні кущі терну. Ці шпичасті рослини користувалися великою пошаною, дарма що їх колючки ранили руки. З квітів терну готували ліки та духмяний чай, з ягід – терпке вино. Відома і шанована була їхня родина. Розлогі кущі неабияк пишалися своєю корисністю. Кожен хотів довести свою важливість, і коли люди – бідні селяни з навколишніх сіл чи слуги шанованих та поважних фарисеїв – приходили, щоби зірвати гілку чи кілька гілок для потреби, - кожен кущ намагався виставити наперед свою гордість – довгі, розлогі гілки, - щоби ще раз стати у пригоді.
    І лише один кущ із поважного ряду лишався осторонь. Ніхто ніколи не рвав із нього квіток чи плоду: миршавенький був увесь, напівзасохлий. І підливали його добрі люди, і обкопували: ніяк не хотів прийнятися. Не мав він чим похвалитися перед численною родиною тернів. Ось так і стояв збоку, потай мріючи, щоби вибрали саме його, щоб оцінили його красу, а ті пишні франтуваті кущиська з довжелезним гілляччям… бодай би всохли! Втім, хай би лишались – але нехай йому, низькорослому, віддадуть перевагу, - а він би уже тоді теж мав чим похизуватися…
    І от одного разу так і сталось. Хирлявий член родини тернів отримав нагоду бути використаним. На квітучу гору, голосно перемовляючись і час від часу регочучи, підіймались двоє солдатів центуріона. Кущі нашорошились і притихли, намагаючись іще здалеку дізнатися про ціль цих прибульців. Вони уважно дослухались до їхньої розмови.
- Ти чув – він Месією себе назвав, - сказав старший.
- Царем юдейським! Це ж треба – ха-ха! – підтримав розмову молодий.
- Та ти тільки поглянь на нього! На ослі приїхав!
- Пророка з себе видавав! Навіть хворих намагався зціляти! Та де такому щось вийде?
- Та ні, щось кажуть – зціляв, - заперечив старший. – І казали, учив усіх якійсь чудернацькій науці.
- А! Чув я теж. «Блаженні вбогі духом»! Це ж треба таке утнути!
- Та хто його добере? Вигадки якісь. От я, старий воїн: і сила у мене, і слава. От імператор – багатий і шанований усюди… А убогий – дурниці якісь…
- Та він себе ще й Божим сином назвав!
Кущі принишкли. І стало тихо-тихо, навіть вітер не шелестів.
- Та – вигадки. У нас богів багато. А ці юдеї самі не знають, чого хочуть: то вітають його гілками пальмовими, як царя, то каменувати збираються…
- Зробимо ми йому – царя! Ха-ха! – засміявся молодший. – І вінець йому подаруємо! Царський! Самі сплетемо! От тільки гілочку тернову, найколючішу, виберемо!
  Ось чого хотіли римські воїни! Вінця тернового сплести! Катувати того, хто назвав себе Сином Божим!
- Браття! Не даваймо їм гілок! – зашарудів найстарший кущ терну. – Мені оповідав Вітер, що цей Чоловік – Син нашого Творця, сам Творець, що зійшов з небес! Він хоче порятувати людство! Не можемо ми брати участі у чорних справах фарисеїв! Це вони із заздрості хочуть убити сина нашого Бога!
- Не дамо гілок! Не дамо! – згідно зашаруділо між рядами. І лише один кущ мовчав.
  Коли солдати заходились вибирати найколючішу гілку для тернового вінця, усі кущі пригнули своє віття низенько до землі – ледь не стелитися почали. І колючки свої поховали, як тільки могли. Випадковий перехожий не упізнав би цієї пишної тернової родини – так принишкли всі.
    І тепер лише один кущ височів над усіма – той, якого усі вважали хирлявим та нездалим. Це був той кущ, якого усі оминали, віддаючи перевагу його здоровшим родичам. Тепер він простягав свої нечисленні, та колючі гілки увись та вшир – багато простору тепер лишили йому браття. «Тепер виберуть мене! Тепер виберуть мене! Я найгарніший! Я найпотрібніший!» – переливалося соком у шпичастих гілках. Йому було байдуже, для якої мети його виберуть – аби лише нарешті його мрія збулася!
- Дивись-но! Які колючі! – вилаявся молодший, коли вколовся об виставлену перед ним гілку тернового куща, - того, який так хотів бути поміченим.
- Саме це нам і потрібно. Ламай!
І кілька найбільших гілок куща-невдахи, що становили майже усе його надбання, було негайно зламано. І от уже римські солдати, задоволено перемовляючись, несли дорогою готового вінка. Їх доручення було виконано.
    Тернова родина була приголомшена зрадою. Шокована. Розбита. Тепер ганьба терновому роду на вічні віки! А вони так намагалися служити людям вірою і правдою.
    Це він у всьому винен! – Першим зашелестів найбільший кущ, махаючи гілками у бік тепер уже зовсім непомітного хирлявого родича – тепер він був майже без гілок!
- Винен, винен! – закивали усі члени тернової родини. – Він зрадив нашого Творця! Він накликав на нас ганьбу! Він не може більше жити!
   Кущ-зрадник увесь зморщився і похнюпився. Він ще не зовсім усвідомлював, для якої справи охоче подарував свої гілки, кому він послужив. А він так хотів довести усім свою значимість, свою потрібність. А тепер йому загрожувало вічне прокляття…
   Не мали влади тернові кущі проклясти свого зрадливого родича. Та й сам Творець поки що мовчав, не втручався. Проте винуватець, під колючими обуреними поглядами направлених проти нього численних гілок, і так стискався, малів, сохнув і чах… І не було у нього вже ніяких бажань, окрім жалю… І скоро скоцюрбився і скрутився поганьблений кущ, і змішався з землею, і слід його рознесли вітри…
    А гілки, з яких було сплетено вінець, тим часом впивали свої безжальні колючки у ясне чоло Спасителя… І не могли вони знести тої муки, бо кров Його пекла їх, текучи по гіллю… І страждав Він, і страждали вони, каючись, що простягались до солдатів, бажаючи бути зірваними, знаючи і не знаючи, для чого. І згадували з невимовною тугою ті часи, коли цвіли, хай і миршаво – проте квітували, - на кущі на квітучій горі… І коли Він, помираючи, вигукнув: «Сталося!» – і віддав Свого духа Своєму Отцеві, його тіло зняли із хреста, сповили, - а вінця викинули з огидою та відразою, і втоптали в землю… І так лежали скручені гілки на землі, у крові, у пилюці, мріючи про коріння!.. І не хотіли вони вже колючок, і не хотіли бути терням, - бо через нього занапастили себе, і що найжахливіше – те, що навіть страшно було вимовити, - вони катували Сина Свого Творця…
    І на другий день ніхто не згадав про вінець, знаряддя муки, і страждав він…
    На третій день, коли останній сік висихав у вінці, до нього з’явився… Той, Кого він, вінець, катував… Живий Спаситель зійшов до нього! Стиснувся сік від передчуття чогось лякаюче важливого…
- Каєшся? – лагідно спитав.
   Не чекало такого повороту терня, і останні краплі соку витікали з нього сльозами… І Спаситель сказав:
- Ти не будеш  більше терням, що чинить рани. Ти розцвітеш великими квітами різних кольорів, усередині яких буде знак хреста – пам’ять про мою смерть і знаряддя моїх мук. Ти будеш цвісти по всьому світу, і прекрасними будуть твої квіти. Та ще дві речі нагадуватимуть тобі про твою зраду. Перша – це те, що ти не простягнеш сам свого гілля до людей: віднині ти потребуватимеш опори, і снуватимешся по ній, коли другі тобі це дозволять. А друге – хоча й прекрасним буде твій цвіт, та він з’являтиметься там, де очікується біда, - і через це ти будеш вісником смутку. І ще. Віднині ти не називатимешся терен – твої колишні родичі не приймуть уже тебе до своєї родини. Я дам тобі мою назву: пассіофлора, або страстоцвіт…
   І з тих пір помандрував страстоцвіт по всьому світу, попереджаючи про небезпеку. Кажуть, де він розкриває свої прекрасні квіти, там потрібно готуватися до нападу ворога…
   Та ще кажуть, що втрачає свою здатність віщувати біду страстоцвіт тоді, коли дбайливо посаджений і викоханий людськими руками, які не завдадуть страждання Спасителю…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Залєвський Петро, 14-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95336198806763 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …