…У мене був найгірший день народження в житті.
Мене ніхто не привітав.
Окрім батьків та сім’ї, звичайно.
Ми всі похворіли і тинялися по квартирі, снуючи, як сновиди, - бо несила було лежати…
У хаті був повний бардак, речі були розкидані абияк – ще в попередні дні, бо нікому було прибирати – і муляли очі, тим самим ще більше псуючи настрій. Горло боліло, ніс чхав, очі сльозились, а голова була як з великого перепою – хоча я ніколи не п’ю. Подібним чином почувалися мій чоловік та дитина - і ми, злі на цілий світ та лихі на самих себе, люто, роздратовано та втомлено перегиркувалися, тим самим доводячи себе до повної втрати сил фізичних та до духовного спустошення.
…Родичі таки подзвонили – щоправда, не всі. Та ми й не були надто близькі. Найрідніші привітали, але прийти не змогли…
Свекруха привітала лаконічно, попередивши, що не прийдуть – заслабла. За два дні до того у нас були «тертя»… Згадавши минулорічні щедрі слова і щирі сльози, я ледь стримала себе, щоби не впасти у ностальгію. «Люди зрадливі, фортуна мінлива. Таке життя. І нічого не вдієш,» - скупо подумала я, намагаючись тримати філософський стан, проте не у змозі позбавитися гіркоти моменту. У ту мить усе здавалося навдивовижу похмурим…
…Я смутно та затято перебирала в голові імена тих, хто мене мав би привітати – але не привітав. Уявляла собі телефон, що розривається від дзвінків та побажань, котрі сипляться мов із рогу достатку. Це ще більше роз’ятрювало біль та досаду від того, що тебе проігнорували.
Хоча ще ні. Ще день не закінчився. Ні-ні – колеги традиційно привітають завтра, в робочий день. Сьогодні ще рано.
Хто ж тоді лишається?..
Мозок ніяк не міг зрозуміти, чому ж мордується-непокоїться душа. Хіба ж не всі пораховані?
Не всі.
Наталка.
Подруга.
Наталка мешкала поверхом нижче.
Ми дружили – ні, не з самого дитинства; вона навіть не гостювала на моєму весіллі; але вже років з десять ми були подругами.
…Вона завжди була дуже скромною, небагатослівною і товариською. Вона завжди була готова допомогти. І вислухати.
Вона захоплювалася моїми нереальними ідеями, хоча часто опускала мене з небес на землю – і саме цим спонукала мене доводити їй і собі щось – і просто діяти, аби реалізувати їх. І вони таки реалізовувались.
Вона завжди знаходила скріпки для мене і транспортир для моєї дитини.
У неї можна було позичити сіль у неділю, о пів на одинадцяту вечора – і не зважати на всілякі забобони.
Вона дозволяла моєму чоловікові дивитися футбол опівночі (коли наш телевізор зламався) – в той час як ми з нею позіхали, намагаючись прогнати сон, у сусідній кімнаті.
Вона мужньо терпіла нас.
Я охоче ділилася з нею планами та маленькими секретами – а мій чоловік, завбачивши її, намагався перехопити в мене вдячного слухача, читаючи їй свої нові вірші та розповідаючи їй новини, які я вже не стала би слухати всоте.
Вона могла пити чай у нас годинами і слухати нас із ангельською терпеливістю – хоча на неї саму чекали купи неперевірених зошитів, що загрожувало їй годинами нічного корпіння опісля…
Завдяки їй, що похвалила мої перші випадкові оповідання, я стала писати ще і ще – аж поки їй набридло вислуховувати мої нескінченні сюжети, і вона почала їх критикувати. І я, таємно образившись, все ж у глибині серця бажала розповісти їй нові і нові – і отримати-таки її похвалу.
Були і в неї спроби писати – але я не похвалила їх. Мабуть, просто не вміла хвалити – і вона більше не читала мені власних творів.
Було у нас багато спільного.
Саме вона відкрила мені Клайва Льюїса, після першої книги якого я прочитала всі сім “Хронік Нарнії”.
Ми ділилися “Гаррі Поттером”, скачаним з Інтернету, навпіл – за кількістю листків, і нетерпляче чекали, доки одна з нас не дочитає першої (чи другої) половини книги.
Щоправда, я ковтала книгу зразу – і насолодившись враженнями, чекала нових. Вона ж, прочитавши, передивлялася дуже уважно, аналізуючи та запам’ятовуючи улюблені вирази та епізоди. У мене ж просто не вистачало терпцю на таке “порпання”.
…Якось, кілька років тому, я забула привітати її з днем народження.
Згадала вже кілька днів опісля, коли ми зустрілися в неділю коло церкви.
“Ой, Наталю!” – з жахом вигукнула я. “Як я могла забути! Пробач мені!”
“Все нормально! Я так і хотіла – присвятити день самоаналізу, посидіти на самоті,” – заспокоїла мене вона. – “До мене ніхто не приходив, але я так і хотіла…”
І я їй повірила.
Проте метнулася в універмаг – шукати нашвидкуруч подарунок.
Я почувалася винною.
Я десь у душі відчувала, що вона мене не простила… Бачила здалеку, як вона йшла з зібганими плечима… І мама сказала, що вона в церкві цілу годину плакала…
…Я знайшла горня з написом: “С Прошедшим Днём Рождения!” І ще якийсь сувенір. І гарну листівку. І вручила їй. Вона не хотіла брати.
Але я її впросила, перепросивши десять раз.
А може й більше.
Мені було прикро, і ще більш прикро (і може, образливо), бо я відчувала, що вона не може мені пробачити!
Можливо, проблема була не лише в мені.
Менш ніж через півроку в неї з’явилося Кохання.
Вона почала менше заходити, більше посміхатися, стала радісною і таємничою.
Особливо у плані того, що стосувалось її нового кохання.
Я не знала, хто він.
Було прикро, що вона мені не розповідає – але зрештою, я подумала, я ж не мушу знати всіх її давніх знайомих.
Вона скаже мені, коли вважатиме за потрібне. А до того – не належиться!
І мене втішила ця думка.
Якби щось серйозне, вона б поставила мене перед фактом весілля. От мене б уже точно запросила. І я б їй, відповідно, подаруночка купила. Ото було б радості!..
А до пори до часу – немає чого надаремно язиком патякати. Це логічно.
…Вперше я здогадалася, що вона з кимось зустрічається, коли вона не запросила мене далі порогу – і то, здавалося, з пересторогою. У коридорі стояли чоловічі кросівки, і вона поспішала мене випровадити.
(У мене не було звички дзвонити по телефону, попереджаючи про візит - адже Наталка мешкала сама, іноді з квартирантами. А спуститися поверхом нижче значно легше, аніж дочекатися, поки на спареному телефоні покладуть трубку, і в мене нарешті з’явиться гудок. Тим не менше вона, як правило, дзвонила – адже я людина сімейна, і клопоти в мене могли бути найрізноманітніші – від нетверезого чоловіка до хворої дитини.)
Таким чином, я зрозуміла, що в її житті з’явилась якась Людина.
Пізніше ця Людина заполонила більшу частину її життя. На нас часу не залишалось, проте я, звісно ж, раділа за неї.
Це й зрозуміло, що вона вже не думала про подруг. Закоханість – особливий стан. Знаю-бо, що це таке – радію шлюбом і дитиною - займалась реколекцією у хвилини, коли згадувала, що давненько не бачила її.
Скоро було їхнє весілля.
Про це я дізналася випадково від своєї дитини.
- Мамо, а сьогодні тьотя Наталка виходила заміж за дядю Юру, нашого сусіда! – почула, прийшовши з роботи. І як доказ продемонструвала ласощі та цукерки, якими щедро вгостила дітей щаслива свекруха подруги – наша сусідка.
Я бачила їх разом. І давно цього чекала. Але так несподівано…
Але чому вона нічого не сказала – мені?..
Як з’ясувалося пізніше, весілля вони не святкували публічно – запросили лише батьків і свідків. Як мудро з їхнього боку – адже на власному тихому святі – святі двох, святі народження святого шлюбу – не завжди хочеться бачити п’яні гульбища, у які, на жаль, часто перетворюються сучасні українські весілля.
Подарунок я таки купила. Вибирала ретельно. Подзвонила на третій день – і нарешті застала Наталку вдома.
“Вибач, ми пакуємо валізи – завтра їдемо на море. Зайдеш іншим разом,” – сказала вона.
“Та я лише на хвилинку…”
Таки напросилася. Треба ж було якось передати подарунок!
Я забігла. Пакування відбувалося повним ходом. Воно і зрозуміло – третій день після весілля. Медовий місяць. Нема коли чаї розпивати!
Обіцянку я таки дотримала – візит тривав усього кілька хвилин (що загалом було дуже нехарактерно для мене – адже я можу стояти в порозі і “прощатися” ледь не годинами, як ті жінки, що вийшли з тюрми у відомому анекдоті).
…Після їхнього весілля ми спілкувалися нечасто. Я іноді напрошувалася на зустріч, нерідко під якимось приводом. Вона вся випромінювала радушність і доброзичливість. Кудись подівся її звичний іронічно-скептичний тон, з яким вона зустрічала новину про мій черговий “нездійсненний” проект – хоча він і був не менш нереальним, ніж попередні… Проте я б воліла почути саме цей, іронічний – далекий і рідний голос, який тепер став лише далеким, немовби минуле дистанціювалося від мене…
А потім – у неї був день народження. Я пам’ятала приблизно, але точного числа ніяк не могла пригадати: двадцять і кілька… Жовтень… Одного вечора я бачила веселий гурт людей - серед яких була її подруга - що заходив до неї в гості з тортом і квітами…
От – і Наталчин День народження, подумала я і на наступний день купила подарунок.
У той же день я би все одно не зайшла – за стіл незручно було б напрошуватися – у них же своя компанія…
Наталка завжди заходила до мене ввечері, коли всі гості підуть. Щоправда, вітала мене завжди точно у той самий день. А за стіл відмовлялася сідати, скромно зауваживши, що зайде побалакати пізніше. Я не наполягала, вважаючи, що їй напросто не надто цікаво було б спілкуватися з моїи батьками, сестрами та свекрами (от і всі мої гості). Значно цікавіше обговорювати свої теми. Тому, коли гості йшли (або й на наступний день – якщо йшли пізно) – я зазвичай дзвонила Наталці, і вона незмінно заходила. Нам цікаво було розмовляти вдвох; до нас долучалася моя дитина, і часом чоловік – адже вона вважалася другом сім’ї…
…А сьогодні вона не зайшла.
Ані подзвонила.
Чому? – думала я.
Звісно, чому. Завтра зайде. Сьогодні, напевне, гості – думає вона (думала я).
Наступного дня теж ніхто не зайшов.
Ані не подзвонив. Щоправда, подзвонила однокласниця – вибачилась, що невчасно: привітала. Як бальзам на душу. Таки не забула.
А Наталка?
От, тепер вона забула. Це і краще – згадає, як я вчинила кілька років тому (не буде мене в душі осуджувати за те, що я колись забула про її День народження.
Минув тиждень.
Я в душі вже її осуджувала – і в той же час десь у закапелку свідомості нагадувало: осудження – гріх. Гріх…
Як би там не було, я забула лише на кілька днів: двадцять-якогось… А сьогодні вже – перше. Цю дату не переплутаєш. Ніяк не переплутаєш…
Я лютувала, сповнюючись гіркотою. А потім стало страшно.
А раптом – раптом вона захворіла? І лежить у лікарні? – Совість стала гризти, і я її простила. І вже готова була подзвонити їй, і спитати її чоловіка – що трапилось?
Я швиденько проголосила чоловікові про свої плани, і раптом… він мене розчарував. Виявляється, він бачив її кілька днів тому – радісну і, вочевидь, цілковито здорову.
…Я мучилась, гризлась і зрештою постановила припинити думати про це.
Почала читати філософську книжку. Автор вчив не думати про те, що ми можемо отримати від стосунків – а дарувати.
І це буде між нами та Богом.
Я заспокоїлась.
І вирішила пробачити подрузі цю дрібницю.
Я давно хотіла попросити в неї каталог однієї косметичної фірми (вона є дистриб’ютором). Зрештою, чому я не можу подзвонити їй сама? Адже якщо вона забула, мені це тим більше не заважає.
Вона була вдома.
Свіжого каталогу в неї ще не було.
“Я пам’ятаю, що пропустила твоє свято. Я не забула!” – сказала вона. “Я збиралася забігти до тебе цими днями.”
Я домовилася зателефонувати пізніше і поклала трубку.
На душі відлягло. Звичайно, вона не забула! Як же вона могла забути?
І я прожила на цій світлій хвилі кілька днів.
Але минуло кілька днів. Минув тиждень. Минуло кільканадцять днів. А вона так і не зайшла. І я подумала: як бридко буде, якщо я зайду. Ні, я не заходитиму однозначно. Тут у голові замайоріло палюче: “Я пам’ятаю, що пропустила твоє свято…” Якщо все-таки не забула – тоді що? Не вважала за потрібне?
“Я пам’ятаю…” Весь тон виражав позитив та благодушність.
І я згадала про філософсько-релігійну течію, якою вона останнім часом захоплювалась: “посміхайся…”, “будь позитивний…” Так, вона чудово засвоїла цей урок.
На відміну від мене.
Вона тепер завжди посміхалась і з незмінною привітністю нас приймала, готова допомогти. І навіть її чоловік допомагав нам. Однак вбачалася мені в тій привітності нота відчуженості, щось на зразок: “люблю тебе, як усіх землян – бо я люблю усіх землян…”
Напевне, щастя зробило її вдоволеною всім, якщо це не каламбур.
Вдоволені люди не зважають на дрібниці і ні на кого не ображаються. Хіба ж день народження у глобальному сенсі – не дрібниця?.. І не зрозуміють, якщо образяться на них. Казати їй про це марно – я просто виглядатиму жалюгідно в її очах: недосконала людина. Непозитивна…
Так гірко міркувала я, незважаючи на позовну давність. Минув рівно місяць…
Раптом у двері подзвонили. На порозі стояла Наталка і посміхалась.
- Я пам’ятаю, що пропустила твоє свято. Вітаю! – і простягнула подарунок.
Я запросила її увійти, але подарунок не взяла. Вона поклала його збоку.
- Взагалі-то головне увага, знаєш… - несміливо почала я. – Адже минув місяць, як-не-як, нащо ті подарунки…
- У твоєму стилі, - посміхнулася вона.
- Не розумію…
- Я не хотіла псувати тобі настрій. Але минулого року ти згадала про мій день народження рівно через місяць.
- Не може бути!.. А гості, торт, квіти…
- Це був день народження мого чоловіка… Тепер ти можеш зрозуміти, як почувалась я минулої осені?
Мені стало соромно і бридко за себе. З іншого боку, ми – квити…. (Хоча я була у принизливішому становищі: мене “виховали” – геть у стилі улюбленої філософської течії…)
Таким чином, образ бути не могло…
Ми попили чаю (щоправда, печива вона не їла: перебувала на особливій оздоровчій дієті – чим дуже втішила мою доньку). Я, дописавши останні рядки, дала Наталці цю оповідку. Дозволила їй змінити все, що забажає.
Вона повернула все без змін. Майже без змін.
Вона змінила лише власне ім’я в історії.
Відтоді ми зустрічались іще рідше.
Хоча й не ворогували…
Але колишньої теплоти вже не було. Давно…
Буває, час змінює людей.
І це буває дуже часто.
Змінюються люди, і змінюються їхні потреби.
Потреби у спілкуванні теж змінюються.
Я зрозуміла, що була егоїстичною подругою.
Наталка зустріла кохану людину, яка цікавилася нею і по-справжньому про неї турбувалась. Крім того, вони були однодумцями – на цьому етапі її життя…
Моя егоїстична балакучість стала зайвою за цих обставин.
Хоча мені іноді бракувало довірливого і терпеливого слухача – Наталки Н. Але людини з таким прізвищем вже не існувало…
…Кажуть, якщо змінити ім’я, змінюється й сама людина. Напевне, вчені ще довго перевірятимуть цю теорію…
Проте я переконалася в іншому. Для того, щоб змінилася людина, зовсім необов’язково міняти ім’я…
І це природній хід життя. Головне – аби ми всі змінювалися на краще…
От і все, моя люба похреснице. Нічого випадкового в житті не буває. А ця правдива історія змусила мене замислитися над суттю дружби, відданості та егоїзму, над законами життя. І я щаслива, якщо вона навчила дечому не лише мене.
Сьогодні твій День народження, моя люба. А тебе майже ніхто не привітав… Поки що – адже твій день ще не закінчився. Нехай ця оповідь стане одним із моїх подарунків тобі… Від щирого серця…
