Можливо це і є кохання…Або закоханість…Закоханість, яка втратила свою пристрасть. А без пристрасті життя перестає бути життям. Не без кохання. Без кохання можна жити. Неможливо жити без пристрасті. Саме вона визначає наші бажання, наш шлях, наше все. Пристрасть і безумство – дві сторони одної медалі. Але не кохання…Кохання і смерть – це все одно, що подушка та Лувр. Я не можу погодитися з тим, що кохання здолає смерть. Бо смертні всі. А кохання дістається лише небагатьом. Куди легше бути божевільним…Куди легше ходити голим по вулицям Великого Міста, палити на заправках, пити горілку при язві шлунка…Божевілля…Але виправдане….Бо один із плюсів смерті це її наявність. Неможливо від неї втікти, заховатися, поскаржитись на неї…Вона була, є і буде.
Так само і Софі.
Інколи, коли нема чого втрачати ти здатен зробити щось божевільне. Спробуй…Якщо ти не чинив божевіль то ти мало що знаєш про справжнє життя. Як казала Софі: «Життя це не твій комп’ютер, не твій телевізор та твоя квартира. Життя дається один раз. Нема ніяких реінкарнацій. Якщо ти загинув молодим – то дякуй, що зміг прожити бодай скільки. Чому всі думають, що потрібно жити довго? Жити до тих пір, поки ти не будеш відчувати своїх ніг від болі, яка їх паралізує. Жити до тих пір, поки ти не станеш глухим та немічним. Піти в туалет – вбивство. Пісяй під себе. Ти ж хотів жити довго?»
Я не кажу що вона має рацію. Я просто передаю її слова. Так само як ти цитуєш Фрейда, Арістотеля, Карнегі. Так само як ти повторяєш слова кумирів.
Живи…
Навіщо тобі далося життя? Щоб сидіти в чотирьох стінах, слухати тупі американські пісні і дивитися їхні ж тупі американські серіали? Дурень! Одягнись, вийди на вулицю заволай матюка щоб всі чули. Щоб всі бачили що ти живий. Розбий телевізор, викинь телефон…Ти хочеш з кимось порозмовляти? Піди до нього і порозмовляй. Ти хочеш сказати дівчині «Я тебе кохаю»? піди і скажи…І нехай вона тебе пошле! Знай, що вона втратила такого хлопця, про якого інші тільки мріють. Так, я до тебе кажу! Ти – центр Всесвіту. Навколо тебе обертається Земля!
Софі погодилася б зі мною. О так, вона б погодилась. Та, хто в 14 років переспала з першим зустрічним хлопцем, бо вона ХОТІЛА відчути себе добре! Вона не чекала принца на білому мерседесі. Вона зробила те, що хотіла.
«Так, хтось таки його і дочекається, - казала вона, - Так…В років сорок, коли вона буде гарною, але цнотливою. І буде кричати на всі сторони, що вона ЦНОТЛИВА і їй це в кайф. Вона буде відшивати всіх чоловіків, яким вона подобається бо вона чекає ЙОГО! ЙОГО! Проте вона, загравшись у свою гру, пропустить повз себе невисокого білявого чоловіка, який щодня дарував їх шоколад та квіти і готовий життя віддати за неї. Чому? Бо вона чекає ЙОГО! Кого, запитаєш ти. Запитай це в неї. Правда, вона і сама не знає?»
- А що трапилося з цим чоловіком? – якось запитав я, коли ми вдвох сиділи на даху якогось столичного будинку.
« Він вкоротив собі віку. Після того, як вона кинула його квіти йому в обличчя»
А через кілька днів я дізнався, що ця жінка потрапила під колеса авто, після того, як поверталася з цвинтарю.
Вона загинула.
«Лише деякі з нас знають, що їм потрібно. Всі інші граються в гру, яку називають Життям. Чому ти вдягнув чорні штани?»
- Вони зручні. І подобаються мені.
Вона вилила на них свою колу.
Софі…
В 19 років вона одружилася на бізнесменові. До речі, він був не зовсім гарним. Товстий, із запрілим чолом та мишиними очима.
- Що ти в ньому знайшла?
«Він дає мені те, чого не дасть принц на мерседесі. Дає відчути себе повноцінною»
- Тобі так важливо бути гарнішою за чоловіка?
«Гарна та повноцінна – різні речі. Якщо ти гарна – всі хлопці твої. Тільки от чого той, який тобі справді подобається не звертає на тебе увагу? Гм. Ну добре, нехай через кілька неділь ти таки заманила його до себе і переспала з ним. Ти ж гарна, правда? Ти завагітніла. І тоді, о диво, хлопець каже, що закоханий в тебе! Так, він тебе кохає! Ти народжуєш йому дитину, ви купуєте квартиру, заводите собі кішку та папугу, виростає ваш син…він так схожий на батька…У нього тепер своя сім’я, свої діти, своя квартира, свій папуга…І тоді ти раптом прокидаєшся. І розумієш, що в тебе не було нічого. За все своє життя ти не мала нічого. Ти тішиш себе ілюзіями про сімейне щастя, якого НЕ БУЛО. Ти кажеш собі, що в тебе є кохана людина, яка тебе не кохає, що в тебе є квартира, яку купувала не ти, що в тебе є машина, на якій ти не вмієш їздити, що в тебе є робота, яку ти ненавидиш, що в тебе є син, який покинув тебе. Ти думаєш, чому так? Ти ж гарна!»
- Але не повноцінна, - додаю я, засумувавши.
Смерть…
Загадка. Бог? Диявол? Ангели? Ви їх бачили? Так. На картинках та в церкві на стінах. І як? Непогано, тільки всі малюнки різні. Чому? Не знаю, можливо так треба.
Так треба.
В 26 років Софі загинула. Я не знаю як. В той день, як це сталося вона мені зателефонувала.
«Ти знаєш чому люди ходять в церкву?»
- Вони там моляться.
« Я запитала не що вони там роблять, а чому вони туди ходять»
- Ну…ем…вся справа в гріхах. Людям потрібна надія і вони знаходять її в церкві. Там вони позбуваються гріхів.
«Цікаво…Може й собі піти? Ти кажеш гріхи…Гріх – це не те, що здається. Багато хто каже, що гріх – це щось неправильне. Те, що комусь не подобається. Ти маєш відчувати себе ПОГАНО, бо це КОМУСЬ не подобається! Хтось вважає це невірним. А ти? Запитай в себе. Зрада – це гріх?
- Так.
«Тобто ти відчуваєш себе погано, зрадивши когось. О ні, любий мі. Ти відчуваєш себе ЧУДОВО! Бо ТИ зрадив, а не тебе. От та людина, яку зрадили, вона має гріх, бо ЇЙ погано»
- Це різні речі, - кажу я.
«Це взагалі не речі. Церква та публічний дім – це бізнес. Священник та олігарх – бізнесмени. Скільки в наш час існує церкв?»
- Безліч.
« А Бог? А Бог один. Навіщо йому багато церкв?»
- Щоб всі люди, де б вони не були, могли потрапити туди.
«Дурень! Щоб отримати побільше грошей! Ти знаєш багатьох людей, які ходять в церкву? Отож бо й воно. Прийди в церкву…глянь на людей…Що ти відчуваєш? Що ти відчуваєш, коли до тебе вдесяте підходить баба з кошиком в руках і просить грошей «на храм» ? А це бізнес. Священники люблять гарні автомобілі. І люблять нас вчити»
- Тобто Бога нема?
«А це ти сам собі скажи. Скажи…не бійся…Отримай від цього задоволення. Вигукни! Кинь виклик! Запитай у нього чи він любить нас! Запитай! Чому ми тут? Що нам потрібно робити? Чому він не показується простим смертним. Чи не легше тоді було б ? Чи не легше знати?...Я сама запитаю це у нього»
І гудки.
З тих пір я її не бачив. Її тіла так і не знайшли.
Кохання…
Його нема. Нема його. Я кохав Софі? Так. Але кохання нема. Вона знала, що я її кохав? Так. Але кохання нема. Є близькість. Подивись на свого дідуся на свою бабусю. Запитай, чи було у них кохання. Вони скажуть: так. Але його нема. Запитай у друзів, які ходять та трясуться над своїми коханцями/коханками. Вони скажуть: так.
- А що таке кохання?
Софі казала:
« Це все те, що кажуть. Так. Повір їм. Якщо вони кажуть, що це чудово – нехай. Якщо вони цитують чиюсь фразу про кохання – нехай. Якщо вони кажуть ,що це не пояснити словами – нехай. Зрозумій, що для кожного найважливіша ЙОГО срака. Нема самопожертви заради кохання. Є вибух! Вибух, який спалахує між двома! І все життя цей вогонь тліє…Віддати за когось життя…Це не складно. Варто перебороти себе і кинутися з 20 поверху заради КОХАННЯ. І все. Це не складно. Помри і дай життя іншому – маячня. Зрозумій, всі люди гинуть. Нема різниці сьогодні чи завтра. Це РЕАЛЬНІСТЬ. Варто відчути її…Пощупати пальцями…торкнутися своїм тілом…Прокидайся! Не спи! Кохай! Кохай, навіть якщо кохання не існує! Живи, навіть якщо життя нема! Вір, навіть якщо Бога нема!»
- До чого ця розмова?
«Та так…Це лише мої божевільні думки. Не звертай уваги»
