Вечір обіцяв бути таким, що запам’ятається.
Ще коли тільки починало темніти, хлопці зібралися біля хати Івана Мірошника, обговорити діла грядущі та пройдешні. Тобто домовитись, по скільки грошей вони будуть скидатися на вечірні гуляння та дізнатись одне у одного про гостей, які заїдуть у клюб з Коростеня, Черняхова та навколишніх сіл. Обговорили роботу (я, блін, нахиляюся підняти ту каменюку, а в спині щось як трісне!), дівчатоньок (Оля з Анею зі Стаханова мають бути сьогодні), мотоцикли (Бібік нарешті склав свого корча та буде сьогодні хизуватись, блатитатись по районі) та й порозходились до темряви.
Сергій приїжджав до села кожного літа, скільки пам’ятав себе. Так, насправді, не у високих стінах шістнадцятиповерхівок з їх шикарними автомобілями та не менш шикарними дівчатами, які з малолітства зривають тяжку науку “блядства”, не у незрозумілих та заплутаних московських “розбірках”, у яких він брав участь, коли гепнеш якось недоростка з обдовбленими очима по голові за те, що відкрито, у тебе на очах облапав твою дівчину, а виявиться, що то друг сина депутата міської ради, і тоді ховайся не ховайся – знайдуть і заставлять відповісти по їхньому.
Ні, не там він виховувався. Не там, а тут, у селі, коли посиденьки на лавочці затримуються до світанку, сидиш і розказуєш до ранку страшні, зімпровізовані історії, або нескладно підспівуєш розстроєній гітарі сусідського барда, який вчора десь у хліві знайшов її, прадідову, розбиту та понівечену, зліпив наспіх ізолентою, щоб не розпалася в руках, та прийшов хизуватися за день набутим умінням.
Тут, серед відвертості та неупередженості він і виховувався. Тут постигав важку науку бійки один на один, коли навколо тебе сорок чоловік, всі вигукують “бий першим”, а перед тобою обличчя кривдника, вже скривавлене та неохоче до бійки. Цього тільки і чекаєш – цієї неохочості, коли противник починає вагатися – “може, краще піти додому?”. Саме в дитячих бійках людина формується як така. З першого разу вона може визначити свій життєвий шлях – поступитися чи ні? І ті, які поступаються, все життя будуть на собі відчувати наслідки цього миттєвого вольового послаблення.
Так вони і запам’ятовуються потім на все життя. Перша бійка, цигарка, перше кохання, секс і розлука. Саме у такій послідовності. Якщо послідовність інша, то і життя інше, тому що саме у такий момент і береш до рук першу цигарку - коли стоїш, з усіх боків оточений новоспеченими друзями, враженими твоєю настирливістю, стьмарений вигуками “а ти бачив, як Серьога його?” “А я не думав, шо Дімон такий лох!” і скривавленими кулаками стискаєш її, кашляючи після кожної затяжки. Тебе хлопають по спині, говорять “дивись, який малєц”, а ти сповнений першої чоловічої гордості.
Кохання теж відноситься до тих категорій, з яких тебе можна зачислити до “прикольних пацанів” та “реальних штрихів”. Вона тобі подобається до нестями, забуваєш про все інше і просиджуєш під її хатою цілі вечори та ніченьки, а вона все бачить і знає – не сліпа. Їй імпонує твоя увага – це вже категорія жіночої популярності, не менш тонкої штуки, з якої дівчина складає свою репутацію в дитинстві.
Нарешті, збираєш у кулак всю свою волю та запрошуєш її на побачення, сповнений урочистості та сам захоплений своєю сміливістю. Ведеш кудись у ліс, подалі від людей, а по дорозі ловиш погляди дорослих і чуєш обривки розмов “наважився нарешті" і бачиш замилені посмішки. Вони розлючують тебе: “я шо, якесь дитя?!” Важливість таких окремих моментів ти зрозумієш потім, через багато років, коли всі враження припорошаться пилом років і можна буде спокійно аналізувати свою минувшину, сидячи з чашкою чаю поночі та від нічого робити ворушачи кучу спогадів, як серед мішка брудної білизни намагаєшся знайти чисте простирадло та застелити ліжко, бо ніде спати.
Довго блукаєш з нею по лісі, верзучи якусь нісенітницю, бо ти так звик , що люди навколо захоплюються твоєю красномовністю, а вона хіхікає в потрібних місцях, давно тебе не слухаючи, бо нервується не менше тебе. Вона чекає цієї миті, святої миті освячення, і сама не помічаючи цього, стає урочистою, коли ти нарешті, після декількох невдалих спроб зупиняєш її боязким доторком до плеча, повертаєш до себе обличчям і обравши нарочито-урочистий тон, щоб за ним була не так помітна твоя схвильованість, кидаєшся головою в вирву: “Забродская Ольга Сергіївна, я... я люблю тебе” І відвертаєшся, боячись невідомо чого, без усіляких підстав і необхідності, тому що вона теж боїться. Вона така ж як і ти, на рік старша маленька дитинка, яка вперше в житті чує освідчення в коханні. Хвилин п’ять лунає тиша, головним чином тому, що вона не може згадати твоє по-батькові. Потім нарешті говорить “Я теж тебе люблю, Стельмах Сергій Валентинович”. Ти не віриш своїм вухам, бо не сподівався цього. Освідчувався ти без конкретної мети. Навіть не знав тоді, що дитяче кохання, головний його кураж - у його передмові. У цих сидіннях під хатою та очікуваннях, коли вона пройде повз тебе, коли вважаєш, що вона не звертає на тебе уваги, не помічає вогняних ударів твого молодого серця. Кохання як квітка. Ти дивишся, тобі приємно. Ти зриваєш, і на якусь коротку мить тобі стає набагато приємніше, аж потім квітка зачахне, і ти викидаєш її без усілякого жалю надвір. Жаль виникає потім, коли після багатьох років ти намагаєшся з загального балу, яким ти оцінив своє дитинство, сіро-математичної цифри чотири чи п’ять, витягнути щось живе, не штучне. Розбити цю цифру силою своєї фантазії та пізнати давно забуті обличчя...
Скинутися домовились по трьошці, щоб не сильно напитися, а лише розвеселитись, і порозходились до часу по домівках.
Сергій додому не пішов. Він уже повечеряв, і грошики постійно були з собою, тому вирішив піти ще разок пірнути у воду.
Це водосховище було, мабуть, найбільшим у регіоні. Сюди літом збиралося багато людей, поплавати, позагоряти, розвести вогнище та взагалі приємно провести час. Від села дороги туди було хвилин п’ятнадцять полем, потім лісом. Сергій і не помітив, як опинився на місці, тому що захопився “Королем І Шутом”, що лунав у плеєрі.
Стягнувши футболку і джинси, Сергій заскочив у воду. Від нього не відставав Шах – пес, який вже багато років вважався “найкрутішим” у їхній псовій ієрархії. У вільний час, тобто коли не треба було вирішувати важливі собацькі справи, Шах мирно спочивав у Сергієвому подвір’ї. Іноді ходив на полювання з сусідом, завзятим браконьєром Палієм. А коли Сергій збирався на гульки, то міг бути певним – Шах від нього не відстане ні на крок, не впустить можливості понахвалятися на селі, перед скуйовдженими та затасканими дворнягами, таким хазяїном. Він був наполовину лайкою, володів від природи молодим, підтягнутим, швидким тілом, а світло сіро жовтий окрас робив його трішки схожим на вовка.
Винирнувши з води в півстах метрах від берега, Сергій почув привітні крики. Витерши рукою воду, що заважала відкрити очі, він побачив компанію, яка сиділа біля вогнища. Поруч стояла жовта “копійка”, з неї лунала музика.
- Серьога, падлец, пливи сюди! – кричав під дівочий сміх Сашка Кузя – Горілка стигне. Стигне м’ясо, дівчата, а ти там бовтаєшся!
Сергій вийшов з води і підійшов до машини. Заліз наполовину, щоб не замочити тілом сидіння, та почав перебирати касети. “Десь тут я залишав “Ленінград” думав він, відкидаючи в сторону всіляких “кадишевих” та “кіркорових”. Нарешті, він поставив касету. “Ленінград” так і не знайшовся, але його добре замінив “Рамштайн”. Підспівуючи щось типу “сієста хельцфур, штерн ін фон айленд” хлопець підійшов до вогнища.
Таню, дівчину Сашка, він знав доволі давно. А от інша дівчина, без сумніву, Мишина, була незнайомою. З бездоганно імітованим російським акцентом вона протягнула “прівєєт”, після чого відвернулася, щоб показати міську незацікавленість представником “провінції”, яким без сумніву вдався їй Сергій. Хлопець тільки всміхнувся дурепі, після чого потис руки Михайлу та Сашку.
- Підсаджуйся. – сказав Михайло, наповнюючи стопку горілки та простягаючи Сергію – Ну як воно нічого?
- Класно. Збираюся у клюб сьогодні, будуть Аня з Олечкою. – відповів Сергій, вливаючи у рот першу на сьогодні порцію отрути
- А, це ця Олечка, що... – згадав Кузя і пустився “во всє тяжкіє”, у всіх подробицях описуючи Олю, з якою познайомився в “Леваді”, місцевому “ганделику”, що стояв прямо по трасі і нерідко ставав місцем ночівлі відвідувачів, якім було відверто по-барабану, де ночувати – тут, під столом, чи у лісі, бо від намішаного спиртного (вино, горілка, пиво) та непробивної стіни тютюнового диму, та стогонів місцевого композитора в кутку голова повністю відказувала. Таня відвернулася, показуючи своє незадоволення розповіддю.
- Припини, Кузя. – сказав Миша – Не бачиш, що Сєрий хоче з нею замутити вечором, а ти йому всю охоту перебиваєш?
- Ну то й шо? – здивувався Сашко – Йому навпаки цікаво послухати, правда Серьога?
Сергій хитнув головою, відламав кусок хліба, засунув у пахучу м’якоть шматочок смаженого м’яса та дав Шахові. Пес ковтнув подачку, не мигнувши оком, і присів поблизу, чекаючи на добавку. Сергій посміхнувся і зробив ще
- ... а я їй кажу – давай не тут, зайдемо хоч в ліс подалі. А вона: “Нєт, і все”. Ну, прийшлося прямо за “Левадою”, під стіною... А люди ходять туди сюди, у туалет та назад, дивляться, падли... – продовжував своє Кузя. Такий він і був – що на умі, те й на язиці.
Таня фиркнула і пішла купатися. “Міська” дівчина не відставала, Кузя бігав з Шахом по березі, грався, а Сергій залишився з Михайлом вдвох.
- Ми тебе потім підвеземо. – сказав Михайло, наповнюючи дві стопки і одну з них простягаючи Сергію – Давно в клюбі не був. Згадаю молодість, пацанів побачу... – йому було двадцять чотири, і вже вважав себе мало не сивим дідом.
Слово за слово, коли вони нарешті зібралися їхати, в голові у Сергія приємно гомоніло. Він заліз на переднє сидіння, врубив на всю музику. Кузя на задньому відразу почав підспівувати. “А як же Шах?” спитав Михайло. “Він прибіжить у клуб сам” відповів Сергій “ Йому лісом ближче. Побачиш, він буде там набагато швидше, ніж ми”
Він мав рацію, тому що Кузя захотів по дорозі неодмінно заїхати в “Леваду”. Там вони пробули близько години, і Сергій, спотикаючись мало не на кожному кроці, набрав з собою у село пива та чіпсів. Коли, нарешті, вони приїхали до села, то стояла непроглядна темрява, і клуб був чи не єдиним острівцем світла навкруги.
На сходах група хлопців та дівчат відізвалися радісним криком, побачивши Сергія. Той, намагаючись трішки схаменутися, затримався біля авто, витягаючи з салону куплене в “Леваді” пиво. Поставив все на землю, поліз у кишеню за цигарками. Підбіг Женя:
- Серьога! Ми задовбалися вже чекати на тебе! Де ти їздиш? О, пиво. – він хутко вхопив пляшку, відкрив запальничкою та припав губами до горличка. Випивши за раз півпляшки, він перевів дух, пустив голосну відрижку і нарешті промовив. – Пішли туди, танцюльки будемо розводить. Без тебе навіть екшен – не екшен.
Сергій хитнув головою, взяв пляшку пива непевною рукою та підійшов до сходів, що вели до клубу. Полився самий потік рук, які треба потиснути, та облич, яким треба посміхнутися. Залишивши це все поза спиною, хлопець опинився у клубі.
Там він відразу побачив Аню. Вона танцювала біля стіни, танцювала окремо від всіх, повернувшись лицем до залу. Сергій відмітив це – він сам часто танцював окремо, а коли впадав у повну ейфорію, то повертався обличчям до стіни, дозволяючи звукам та басам керувати своїм тілом так, як їм заманеться. Але сьогодні він забагато випив (він прекрасно це усвідомлював) тому відразу попрямував до стільців. При його наближенні хтось відразу піднявся, уступаючи йому місце. Сергій мало не впав на стілець. Відкрив пляшку пива, підкурив цигарку та почав дивитися на Аню. Вона, натхненна його присутністю, почала танцювати більш сміливо та відверто, хиляючи задом на всі сторони. Танцюй, танцюй, дівчино, заперечуй існування старості, яка невмолимо протягне до тебе кістляві руки, стисне за плече і сухим, дзвенячим купою покритих іржею цвяхів голосом промовить: “Що, дурепа, як життє твоє скінчилося? Де ти була двадцять років тому? Тобі лише сорок, а ти вже схожа на мене, хоча я набагато, набагато старша!..” І засміється, розсипаючи навколо звуки, в порівнянні з якими рипання пенопласту здалося б співом янголів.
Сергій дивився, не відводячи погляду. Дівчина прекрасно це помічала, і почала глузувати. Поверталася то так, то так, щоб роздивився її з усіх боків, оцінив її струнке тіло. І Сергій оцінив, все більше впадаючи у туманну дійсність, яка робить нас королями, вікінгами, геніями, харизматичними лідерами – ким завгодно, тільки не нами.
Пісня закінчилася, почався повільний танок. Хлоп’яга за пультом оголосив у мікрофон білий танець, тобто прийшла пора дівкам запрошувати хлопців. Аня підійшла до Сергія і простягнула йому руку: “Сам хоч у змозі піднятися?” Сергій з глупою посмішкою поставив пиво і підвівся на ноги. Хитнувся кудись вліво, мало не впав. Дівчина підтримала його, вивела на середину зали та обняла, кружачи у танку. Сергій вже мало сприймав навколишню дійсність, лише міцніше стискаючи в руках пружне тіло дівчини. Нарешті, прокричав їй на вухо: “Ми вас проведемо додому. Женя візьме Олю, і підемо” Аня відповіла, що хотіла б ще потанцювати. Сергій хитнув головою, згоджуючись. Договорилися зустрітися на виході.
Вийшовши на вулицю, Сергій відійшов трохи в бік і вдихнув на повні груди свіжого повітря. Було душно, хотілося ще раз скупатися. Підійшов Сашко. Привітався і сказав: “Пішли за клуб. Там пацани курять” Сергій пішов за ним.
За клубом стояв пеньок, на пеньку стояв вкрай важливий для сучасної молоді пристрій, який представники прогресивного покоління називали буліком. Навколо сиділо п’ять чи шість чоловік, всі по черзі тягнули солодкий дим у легені, потім відходили з глупими посмішками. Сашко припав губами по буліка, а Сергій відмовився: “Мені вже й так непогано”, викликавши доброзичливий сміх. Хтось з курильників розказував жваву історію, всі сміялися, швидше не з самої історії, а з того, як вона розказувалася. В стані обкурки все здається таким простим, відкритим, в голову приходять геніальні але, нажаль, нікому не потрібні думки. Ті, хто не курив з тобою, їх не сприймають, а ті хто курив, сприймають не так, як хотілося б. Сергій колись мріяв про пристрій, який записував би його думки “під планом”. Скільки ідей, скільки відкриттів! Вічний двигун стояв на двадцятому місці в категорії “неважливі”. Жаль, прикро... А коли тебе “попускає”, коли згадуєш свої ідеї, то вони здаються дурними та неможливими. В цьому відмінність геніїв – вони постійно вважають неможливе можливим, і втілюють неможливе у життя. Вони постійно “під планом”.
Сергій дочекався Сашка і вони пішли назад. Біля дверей клубу стояв Миша, і Сергій звернувся до нього:
- Михась, давай з’їздимо скупнемося на річку.
- Давай. – Миша слідував якійсь власній меті, і невдовзі Сергій зрозумів якій саме - з ними поїхала “міська” дівчина. Вони сіли у машину та рушили. По дорозі Миша травив дурні анекдоти, Сергій співав на весь голос “Ленінград”, міська дівчина йому підспівувала. Вона, нарешті, стала відноситись до нього нормально.
На річці Сергій не став нікого чекати, а відразу почав роздягатися. Футболка, джинси, туфлі – і він у воді. Коли над головою зімкнулася пелена, і він опинився у темряві, йому на мить стало страшно – згадав розповіді про людей, які тонули в п’яному стані. Взяв себе у руки та винирнув на поверхню. Миша з дівчиною тільки роздягалися. Сергій трішки поплавав, почав мерзнути та виліз на берег. Викрутив білизну на одягнув її. Почав розводити вогнище, потім закинув це діло, одягнув джинси та сів курити у авто. Від ріки чувся дівочий сміх та голос Миши.
Вони купалися щось близько години – дуже довго. Хміль майже вийшов з голови, і Сергій вже збирався вертатись у клуб пішки, аж ось вони почали виходити з води. Спочатку дівчина, потім Миша – розбитий та якісь стомлений.
Вони сіли у авто, водій вимкнув магнітолу і рушив. Вони завезли дівчину додому та повернули до клубу.
- То що, ти ведеш Аню додому сьогодні? – запитав Миша
- Так, веду – відповів Сергій
- Я міг би вас підвести.
- Ти шуткуєш! А романтика, а страшні історії, а зорі, а травичка...!?
- Так, так, я вже забув, як це – сумно сказав Миша
- Ти говориш так, наче тобі вже п’ятий десяток – згадав Сергій сьогоднішні думки
- Ну ти і скажеш – п’ятий десяток! – засміявся Миша.
Клуб уже замкнули. Біля дверей стояла група людей, і Сергій, потиснувши руку Миші та хлопнувши дверцятами авто, наблизився до них. Там були Оля з Анею та Женя.
- Довго чекаємо? – спитав Сергій, готовий при необхідності вибачитися.
- Та ні, ми приємно провели час – відповіла Оля з посмішкою, приникаючи до Жені.
- Так, вони тут цілуються, а я ходжу сама кругом клубу, хоч якого завалящого хлопця шукаю... – сказала Аня, викликавши сміх.
- Ну тоді підемо? – Сергій підійшов до Ані, взяв її за руку.
Вони вийшли в поле – Сергій з Анею попереду, а Женя з Олею позаду. Місяць стояв високо в небі – було опівночі. Щоб дістатись до села, де жили Оля з Анею, потрібно було перейти велике поле, з усіх сторін оточене лісом, потім рівчак, далі ще поле, потім сто метрів ґрунтової дороги, де і починалося село.
Сергій почав вигадувати історію. Думки текли вільно та плавно, ніщо не заважало йому вганяти своїх попутників у жах.
Стояла чудова зоряна ніч. Сергій відчував наплив ентузіазму, і розповідь сама виливалася з нього, оживала.
- Це трапилося у Франції, років так зі сто тому. Жив там один дворянин, чи то граф, чи то барон – неважливо. Маєток його був величезний. Лісів – за день не обійти. Так от, одного разу до нього завітав давній приятель – затятий мисливець. Вони сіли за стіл, випили на доріжку чарочку-другу, з’їли страви, що їх поставила на стіл дружина графа, взяли свою зброю та пішли на полювання.
Лісі навкруги були переповнені всякою диччю. Граф та його приятель пройшлися разом десь так з півгодини, потім мисливець запропонував: “Друже, давай розділимось. Я піду вглиб лісу, а ти прямуй на захід – там, я знаю, водяться куниці. А я хочу вполювати оленя. Зустрінемося на цьому ж місці через чотири години.”
Вони пішли кожен у свій бік. Барон поблукав трішки по лісі, сів у засідку, звідки через півтори години дійсно побачив групку куниць. Він встиг поцілити трьох – був дійсно непоганим стрілком. Забравши здобич, він почав повертатися на призначене місце зустрічі – розумів, не дурень, що нічого більше тут не вловить. Звірина, яку раз спугнув, не повернеться на те ж місце.
На галявині, де договорились зустрітися, він нікого не побачив. Посидів, покурив півгодини, та вирішив ще трішки прогулятись. Ретельно заховав свою здобич на дереві, де її не дістались би мародери, та пішов шукати гриби. Стояла осінь, грибів було вдосталь, і він так захопився, що проблукав довше призначеного строку. Зрозумівши, що запізнюється, він пішов на галявину, де залишив впольоване.
Там не було нікого і до цього часу. Граф почав нервуватися, але заспокоїв себе тим, що його приятель просто сидить десь у засідці, забувши про час – знав граф свого приятеля. Але по годині очікування він вирішив все ж піти приятелеві назустріч. Гриби заховав разом з куницями.
Починало темніти. Граф турбувався не на жарт, коли після тривалих невдалих пошуків не знайшов нічого. Аж раптом десь недалеко вчувся стогін. Він миттю кинувся туди, де і знайшов свого приятеля. Той лежав на кучі якихось гілляк, одною рукою затискаючи рану на боці (“не приведи Господь, печінка” подумав граф), а другою стискаючи скривавленого ножа. Ні про що не питаючи, граф підняв мисливця, закинув його на плечі та поніс додому.
Дорогою він декілька разів зупинявся, щоб перепочити. Обличчя приятеля посіріло, він втратив багато крові, скусав всі губи. Декілька разів дворянин міняв пов’язку і бачив страшну рвану рану на боці. На щастя, печінка все ж таки залишилась цілою, але звірина вирвала добрячий кус м’яса.
Біля самих воріт граф притулив приятеля до плоту, а сам заходився звати слуг, щоб допомогли донести пораненого додому. В будинку наказав позвати дружину, щоб допомагала. Служка через кілька хвилин повернулася і доповіла, що хазяйка занедужала, і не може спуститися.
Граф послав чоловіка за лікарем, а сам присів біля ліжка, де лежав його приятель. Той повернув до нього обличчя і сказав: “Я маю щось тобі розповісти” Граф сказав, що йому не можна розмовляти, але мисливець сказав, що це вкрай важливо, і почав свою розповідь.
“ Коли ми розійшлися, я пішов, як ти пам’ятаєш, вглиб лісу. Кілька годин я безцільно проблукав по лісі, чого зі мною раніше ніколи не бувало – вся звірина неначе поховалася. Аж раптом я почув страшний рик та побачив вовка, який стояв від мене в п’яти кроках. Зняти з плеча рушницю я вже не встигав, встиг лише помітити, який цей хижак здоровенний, як він кинувся на мене і хватонув м’яса з боку і збив з ніг. Він намагався дістатися до горла, а я руками вчепився в його шию. Тоді я побачив очі. Друже, ти не повіриш – мисливець перевів дух – то були людські очі! Вловивши момент, я зумів витягнути кинджал та підрубити звірині лапу мало не під коліно. Вона закричала людським голосом, повернулася і почала втікати в ліс. Я схопив рушницю і здійснив кілька пострілів, але, нажаль, не попав – руки дрижали. Сил переслідувати вовка не було, і я намагався повзти до дому. Майже втратив надію, аж тут ти з’явився. Якби не ти, там би я і залишився. Вовча лапа у мене в сумці.”
Граф якось зблід за час розповіді – певне, здогадався. Підійшов до сумки, відкрив її та витяг людську руку з коштовним перснем на середньому пальці... Мало не втратив від жаху свідомість – то був перстень, який він дарив на заручини своїй дружині п’ятнадцять років тому. Миттю піднявшись сходами, він зайшов у кімнату своєї жінки. Вона лежала на ліжку, на купі скривавленої білизни...
Сергій замовк та промочив горло пивом. Вони йшли мовчки, тільки Женя час від часу матюкався, наступаючи на якісь гілляки. Шах то забігав далеко вперед, то йшов поруч Сергія, мало не доторкаючись боком до ноги. Аня тиснулася з іншого боку, мабуть залякана розповіддю.
- Тобі нема більше діла розказувати серед ночі такі жахи? – вони вже вийшли на ґрунтову дорогу, до села залишилось хвилин п’ять ходу. – Ти ще не закінчив?
- Ні, не закінчив. – сказав Сергій, оглядаючись на Женю з Олею. Вони були займані чимось своїм, і заважати їм він не збирався.
- Я не хочу, щоб ти продовжував – наголосила дівчина на диво серйозним голосом. – Пішли, посидимо на лавочці під моєю хатою.
Женя з Олею десь відстали, а вони довго сиділи, цілувалися і робили всякі інші речі, які прекрасно можна описати одним влучним поняттям “зажималися”.
Нарешті, Аня сказала, що їй потрібно додому. Покликала Олю, яка з’явилась лише хвилин через десять в обнімку з Женею, який щось шепотів їй на вухо, тихенько сміючись.
Хлопці по разу поцілували дівчат та вирушили до свого села.
- Шах кудись зник – сказав Сергій, коли вони відійшли метрів на триста.
- Ти ж сам казав, що коли починаєш спілкуватись з якоюсь дівкою, то він тебе залишає – чемний! – засміявся Женя.
- Так, твоя правда. – сказав Сергій.
Вони зійшли з ґрунтової дороги та заглибилися в ліс. Собака все не з’являвся. Хлопці були стомлені, тому розмова, яку хотів розпочати Женя, не клеїлася. У місці, яке вони зараз проходили, стежка йшла впритул до лісу. Гілки дерев нависали над хлопцями, і тому було майже нічого не видно.
Тишу розірвав голосний собачий вий. Хлопці стали, як вкопані. Через півхвилини, коли звук стих, вчувся ще один, набагато гучніший та протяжніший. Було щось жахливе та жалібне у цих звуках. Коли Сергій зрозумів в чому справа, він здригнувся – у Шаховому вию було чути страх. Ніколи його пес нічого не боявся, скільки він себе пам’ятав.
- Шах? – дрижачим голосом спитав Женя.
- Шах – більш твердим, але все ж таки не нормальним своїм голосом відповів Сергій. – Пішли, подивимось.
- Ти жартуєш?! – прокричав Женя та обірвав себе на півслові, злякавшись власного крику. – У таку темряву?
- Я ніколи навіть сумнівів не мав, що ти боягуз. – процидів Сергій та попрямував у ліс. Женя постояв хвилинку на дорозі та пішов за ним, розуміючи, що вибору у нього нема.
Продираючись крізь сплетіння гілок, які висіли надто низько і постійно зачіплювалися за одяг, Сергій намагався спокійно і виважено зрозуміти, що могло викликати паніку у Шаха. Може, якась велика звірина? Собаку не було чути вже хвилин п’ять, натомість Женя позаду сопів та хрустів гілками на весь ліс. Він боявся, і його страх передавався Сергію, який намагався сховати емоції за допомогою злості. Існує певна категорія людей, які не можуть взагалі думати, коли на них спадає злість, а от Сергій як вилив на голову відро холодної води – думки чисті, прозорі, голова світла, ніщо не заважає думати. Злість штовхає кров швидше по судинах, тільки енергія з’являється. І хочеться цю енергію кудись втілити, випустити на волю.
Хлопці наблизились до місця, від куди було останній раз чути собаку. “Шах” викрикнув Сергій, і звук власного голосу трішки злякав його, а от Женя аж затрусився. Почав гукати далі, але безрезультатно. Запальничка в руках Сергія розжарилася до червоного кольору, тримати її в руках стало просто неможливо, і він затушив її. Вони опинились в повній темряві.
- У тебе є щось посвітити? – запитав Сергій у Жені, повертаючись до нього обличчям.
- Сірники мають бути. – відповів Женя. Пошарудів кілька хвилин в кишенях, витяг коробку сірників та запалив. Навколо хлопців стало світліше, але це лише поглибило темряву там, за межею освітлення. На відстані чотирьох кроків видно не було абсолютно нічого, дерева затуляли місячне світло.
- Пішли далі. – мовив Сергій, роблячи кілька кроків в сторону суцільної стіни дерев. Спіткнувся об щось. – Світи давай!
- Свічу. – сказав Женя, підходячи ближче. – Що це хлюпнуло?
- Я у щось вступив. – сказав Сергій, відходячи трішки в сторону, щоб світло сірника освітило те, що було у нього під ногами.
Це був Шах. Пса було розірвано надвоє, кішки протяглися на кілька кроків кудись в бік – собака намагався повзти. Все навкруги було залито кров’ю. Очевидно, тут відбувся короткочасний бій – в навіки зціплених зубах собаки був шмат темно-сірої шерсті.
- Що його вбило? – Женя почав труситися слідом за своїм голосом. – Що це було?
- Не знаю – якомога спокійніше відповів Сергій. – Мабуть, вовк.
- Вовк розірвав твого Шаха навпіл? – Женя зірвався на фальцет, очі мало не вилазили з орбіт. – Ти думаєш, що ти говориш?
В лісі голосно хруснула гілка. Женя миттю затих, потім запитав: “Що це?” Він був у паніці. “Не знаю” хотів вимовити Сергій, але не встиг.
Щось почало швидко наближатися до галявини, з шумом ламаючи кущі та невеликі деревця. Женя з криком розвернувся і побіг у напрямку дороги. Сергій не зрушив з місця, встиг тільки помітити величезну тінь, яка блискавично промайнула через галявину слідом за Женею. Ноги Сергія стали неначе вилитими з цементу. Страшним зусиллям волі він привів себе до тями, підбіг до найближчої сосни та почав дертися вверх, обламуючи за собою гілки. Тишу розірвав страшний крик. Кричав Женя. Сергій мало не впав з дерева – руки розчепилися, в останній момент він все ж встиг вхопитись за гілку. Залізши майже на вершину, він міцно обняв стовбур та витріщив очі вниз, на галявину. Незважаючи на теплу ніч, Сергія кинуло в холодний піт, він весь дрижав. Деякий час нічого не відбувалося, аж потім знизу донісся звук кроків. Хтось йшов по галявині.
Сергій не бачив нічого, але був впевнений, що наближається людина. Набравши повні легені повітря, він крикнув:
- Агов, там, унизу. Тут вкрай небезпечно. Щось вбило мого друга. Швидше ховайтеся.
Кроки знизу не зупинилися, просто змінився їх напрям – вони наближалися до дерева, на якому сидів Сергій. Хлопець затих на хвилину, аж потім крикнув: “Хто це?” Ніякої відповіді. Людина підійшла до дерева та зупинилася. Деякий час нічого не відбувалося. Сергій бачив знизу людську постать, але більше нічого.
Те, що стояло знизу, поворушилось, і Сергій побачив дві розжарених, червоних плями . “Боже мій, це його очі!” подумав хлопець. Притулився обличчям до стовбура та почав згадувати молитви, яких в дитинстві вчила його мати. Почувся звук кори дерева, яка відривалася і падала на землю під вагою тіла – воно дерлося наверх. Сергій тулився щокою до стовбура, кора впилася в шкіру, крапля крові з’явилася на обличчі, змішалася з потом. Слова молитви вилетіли з голови, Сергій тихенько завив, чуючи шкребіння по корі, яке все наближалося.
Коли щось вхопило його за ногу, він підняв голову і закричав у весь голос – так йому здавалось, але крім здавленого стогону нічого не вилетіло з його легень. Сергій відкрив очі і побачив – сонце.
Вогняний диск на пів нігтя з’явився за обрієм, промінь доторкнувся до кори біля обличчя хлопця. Важкість на нозі відразу зникла, вбивця поспіхом спускався вниз. Сергій опустив очі і встиг побачити – фігура вовка промайнула край галявини, пересуваючись довгими стрибками. Звірина зникла.
Сергій просидів на дереві до обіду – лише зараз хлопців почали шукати. Коли на галявину один за одним почали виходити люди, Сергій розжав руки від стовбура та втратив свідомість. Якимось дивом не впав – просто ліг спиною на гілку.
Тіло Жені знайшли в півстах метрах від галявини. На похороні Сергій стояв трішки віддаль від усіх, ні з ким не говорив. Два дні він мовчав, нічого не їв та майже не виходив з дому. А на похорон прийшов – не міг не прийти.
Коли дерев’яний ящик опустили в яму, Сергій підійшов, взяв жменю землі та кинув вниз. Земля розлетілася по кришці з глухим шаркотінням. Сергій вийшов за межі кладовища та підкурив цигарку. Починався невеликий дощ, але хлопець не помічав цього. Він дивився на людей.
Одне за одним він роздивлявся обличчя людей, які проходили повз калитку. Хтось натягнуто посміхався, заспокоюючи рідних, хтось дивився собі під ноги. Але не це цікавило Сергія. Коли дощ пішов сильніше, і майже всі встигли сісти у автобус, він побачив те, що хотів – глузуюче-примхливу посмішку у примружених очах, які лиш на мить з’явились з під окулярів, щоб подивитись на Сергія.
