Ніч спустилася на землю. Ліхтарі освітлювали підприємство випадково, наче вішав їх хтось, хто зовсім не уявляв наочно результатів своєї роботи. Так, якби Михайлові довелося їх вішати, він зробив би це зовсім по-іншому.
По-перше, для чого освітлювати ставок? Кому вони там, рибам світять ці ліхтарі, чи що? Стільки темних плям на території позалишали, а от зеленувата вода у ставку, куди зливалася використана на фрезах вода, була оточена колом з чотирьох ліхтарів.
По-друге, про що думав цей йолоп, коли залишав темними ділянки, що з них можна було вийти-зайти на територію? Продукція лежить просто на землі, можна діждати лиха, коли відволіктись хвилин на двадцять – більше часу злодіям і не потрібно. Хоча частіше плити крали самі робітники, залишаючись у нічну зміну, вони виносили їх у ліс та припорошували листям, щоб потім занести далі – у сарай, сіни або ж навіть у хату, де плити лежали, чекаючи на перекупника. Михайло сам виніс одну тумбу (п’ятидесятикілограмовий кам’яний прямокутник) минулої весни та притопив до пори у річці. Про це дізнався директор, і Михайло, при пятиградусному морозі, закатавши штани до колін, годину ходив по неглибокій зимній річці, шукаючи, де заховав тумбу, щоб повернути її назад. З нього тоді сміялося все село, нерідко згадували ту історію і тепер, особливо на підпитку. Отож Михайло з того часу не крав нічого, а іноді навіть залишався, от як сьогодні, за нічного сторожа.
Підприємство було невелике, літом тут працювало щось близько двадцяти чоловік. З кар’єру привозили блоки, потім їх “шинкували” фрезою на плити або тумби. Потім на поліровку, де з сірого каменю робили чорний, наче вороняче крило, оксамит. Опісля цього штабелями складали на землю, де камінь чекав своїх покупців, який у той сезон було вдосталь – завжди хтось вмирає, і якщо їх є кому ховати, та ще й грошей вистачає, родичі чи просто близькі люди приїжджають сюди і купляють пам’ятники.
Михайло працював фрезерувальником тут вже третій рік, від самого заснування. Йому було біля сорока років, це був худорлявий браконьєр, слава якого лунала всіма навколишніми селами. Він як зараз пам’ятав ту ніч, коли патруль вскочив просто до нього в хату, знайшовши двадцять оленячих шкур, що лежали кучею в кімнаті. Тоді йому “світило” років п’ять за ґратами, але директор підприємства з’їздив куди треба, бо ж не хотів просто так втрачати цінного робітника, і Михайлу дали умовно три роки та позбавили права полювати навіть у сезон полювання.
Було якраз близько опівночі. Михайло сидів на плиті та годував хлібом двох цуценят – Пляшку та Чикушку. Вони були дуже цікаві, кругленькі, з куцими хвостами, які знаходились в постійному русі. “Оце яких мисливців міг би я з них зробити” зітхнув браконьєр, та завадив собі про це думати. “Радій, що ще на свободі ходиш” сказав він собі, почухав ще раз Чикушку за вухом та вийшов на двір.
Налетів порив вітру. Двері цеха, здоровенний шмат заліза, з силою вдарилися об раму, звук відбився по всьому лісі. Михайло аж підскочив. Підійшов до дверей та підпер, щоб вже точно не закрилися.
Ще років двадцять тому на місці, де тепер стояло підприємство, була роща, щедро засіяна білими грибами. Потім її вирубали, та збудували здоровенний сарай. Для чого застосовували той сарай невідомо, але коли вже теперішній директор брав в оренду землю, даху і дверей у ньому не було.
Власником будівлі був один Павицький. Був то сварливий та невеселий чолов’яга, який частенько, казали, і на жінку свою міг підняти руку. Горілки не пив взагалі, і вже цього було достатньо, щоб по навколишнім селам про нього ширилася недобра слава. Павицький помер у корчах років десять тому, залишивши дружині хату, город та оцей сарай.
Так от, серед працівників підприємства, особливо тих, що працювали в нічну зміну, ширилися розповіді про цього Павицького. Розповіді нехороші. То були не просто страшні історії, коли і оповідач, і слухачі прекрасно розуміють, що мають справу з вигадками. Віяло від цих розповідей чимось жахливим. Ще й директор підлив олії у вогонь – розповів робітникам, як одного разу приїхав уночі, щоб впевнитись у тому, що ніхто нишком не тягне продукцію у ліс. В такому ділі хоч веди ті зошити численні, хоч вір людям на слово, але впевнитись на свої очі ніколи не завадить.
Отож, він приїхав пізнього вечора під фірму та поставив машину недалеко від забору, у лісі. Сидів, курив та слухав тиху музику. Стрілка годинника перейшла межу опівночі, і тут почало робитись щось незрозуміле. Спочатку почали сипатись, падати з дерев гілки. Директор не взяв це до уваги, аж потім декілька особливо великих гілок вдарило машину, пошкодивши її. Розлючений чоловік розкрив двері авто, хотів вийти, та, як він потім казав, “набити тим волоцюгам пику”. Аж тоді двері захлопнулися з такою силою, що мало не вилетіло скло, залишивши приголомшеного директора в машині. Той ввімкнув фари, вони висвітлили суцільну стіну з гілок, які мало того, що падали з дерев, та ще й потім піднімалися назад, у повітря, і крутилися, неначе був тайфун. Дерево вдарило у лобове скло. Директор мерщій завів авто і дав задній хід. Врізався в пеньок, поламавши заднього бампера. Виїхав на дорогу та заїхав на фірму.
Вийшов з машини, знесилено притулився до капоту. Робітники не залишали своїх місць, працювали. Все було тихо, спокійно. Він тоді не наважився їхати додому, залишився ночувати прямо в машині. Засвітла взяв хлопців, вийшов на галявину та збентежився – жодної зайвої гілочки не лежало на землі. Все було, наче підметене. Авто теж було неушкоджене, тільки тріснуло бокове скло, коли захлопувалися двері, та тріснув бампер, коли директор наїхав на пеньок.
Всі ці історії саме тепер, зовсім невчасно, почали лізти Михайлові в голову. Він намагався втримати свою фантазію, але нічого не виходило. Браконьєр не був мрійником, не був наділений надмірною уявою, та тепер його фантазія розкрилася та почала видавати один жах краще другого.
Михайло вийшов на поріг кибітки та зупинився, оглядаючи територію. Один з ліхтарів, які освітлювали озеро, заблимав та перестав світити. “Приїхали” подумав Михайло. “Ні, не збираюся я його замінювати – хай самі замінюють” Він нахилив голову та підкурив цигарку. На мить вогонь засліпив його, і коли він підняв голову, то біля дальньої фрези хтось стояв. Михайло закричав: “Хто тут?” Нічний гість ніяк не відреагував, він стояв за колоною, і було видно лише його тінь, що падала під світлом прожектора на землю.
“Хто тут?” запитав браконьєр, підходячи. Не було ніякої відповіді. Він підійшов ближче і зупинився. Встиг сто разів пожалкувати, що не взяв ліхтаря, а залишив у кибитці, на столі, поруч із цигарками та хлібом. Аж тоді тінь почала говорити.
Це було не зовсім щоб говоріння, а справжнісіньке бурмотіння, монотонне, але в якому час від часу проскакували злобно-істеричні ноти. Голос заворожував, вимагав слухати далі та далі. Михайло приріс ногами до землі, від жаху волосся на його голові встало сторч, він не міг зробити й кроку, стояв, дивився та слухав той голос.
Тінь зробила крок з-за колони, і перед очами Михайла з’явився чоловік. Він був в одежі фермера, у яких вони косять жито. Руки чужинця були у постійному русі, він наче гладив ними невидимий шар, діаметром із футбольний м’яч. Обличчя було неспокійне, і коли голос нічного гостя зривався на крик або ж фальцет, ставало видно гострі, як бритва, ікла, що впивалися у верхню губу. Очі були закриті, шкіра на лиці постійно здригалася, рухалася, наче щось жував.
Чужинець наближався, і голос його теж ставав голосніше. Рухався, обходячи плити, прискорюючи рухи руками. Аж тоді зупинився та відкрив очі. Чорний погляд впився в лице Михайлові. Бормотіння досягло апофеозу, здавалося, якщо звуки стануть ще трішки голоснішими, барабанні перетинки цього не витримають. І тут потвора стрибнула.
За мить до того, як страшні нігті мали б впитися в шию браконьєра, той зміг привести себе до тями – закричав у весь голос. Рвонувся всім тілом вліво, ближче до цеху. Страшні ікла розсікли повітря на зовсім незначній відстані від шиї.
Михайло розвернувся та побіг в будівлю. В дверях спіткнувся та мало не впав. Увірвався в кибитку та захлопнув за собою важелезні дубові двері, приліг до них всім тілом. Кілька секунд нічого не відбувалося, Михайло чув свої хриплі подихи та скавчання цуценят, які забилися з головами під ліжко.
Щось важке вдарилося у двері зі сторони вулиці. Михайло ледь втримався, щоб не впасти, наліг на них всім тілом. Ще один удар. Потім ще. Хтось дуже сильний монотонно дубасив у двері плечима.
“Хрест. Мені потрібен святий хрест, срібний” подумав Михайло та обвів поглядом кімнату, повернувшись до дверей спиною та тримаючи їх усім тілом. Замкнутись було неможливо – не було замка. На полицях стояли порожні банки, у яких робітники носили свій харч. На столі пачка цигарок, ліхтар, коробка сірників і поруч така ж коробка, але з сіллю. Все, більш нічого нема.
На підлозі лежав молоток та цвяхи. Михайло вирішив забити двері дошками, але ж дощок не було. Удари по дверях припинилися.
Тримаючи двері одною рукою, готовий будь-якої миті знову налягти на них всім тілом, браконьєр дотягнувся до лавочки та підсунув її під себе. Цвяхи з молотком дістати було набагато важче – вони були у дальньому кінці кімнати.
“Що ж робити?” подумав Михайло. Не зважаючи на страшні, незрозумілі
обставини, на жахливу ситуацію він не втрачав духу. В його житті бували різні ситуації, він навчився стримувати страх у собі. Хоча такого вже точно з ним ніколи не траплялось.
Браконьєр підсунув під двері невелику шафу. Втримати той жах, що був за дверима, вона не могла, але затримати на секунду була спроможна.
Михайло підпер шафою двері та затих, прислуховуючись. Панувала мертва тиша, навіть цуценята притихли під ліжком. Він кинувся до молотка.
Тієї ж миті страшний удар відкрив двері. Шафа відлетіла в дальній кінець кімнати. Двері вдарились у стінку, та, завдяки силі удару, захлопнулись назад. Михайло вже біг до них, і за ту мить, доки двері були відкритими, він побачив Того – Той стояв у коридорі, бурмотів під ніс. Очі знов були закриті. Потвора зробила крок вперед.
Михайло кинувся до дверей та наліг на них всім тілом. Знов стало чути те страшне бормотіння, яке заповнило всю кімнату та, здавалось, йшло від стін та підлоги. Михайло згадав “Отче наш”, почав викрикувати слова молитви. Удари сипалися на двері, і браконьєр зрозумів, що півгодини він протримається, не більше. Підхопив лаву, струсив з неї одяг. Відламав ніжки – в його руках опинилася товста, груба дошка. Він притис її до дверей, приставив цвяха до дерева та вдарив молотком.
Через дві хвилини лаву було прибито на двері. Михайло кинувся за шафою, вмить розламав її на шматки та поприбивав ті шматки на двері. Вони стали виглядати надійніше.
Розламавши все, що можна було, Михайло забив двері суцільним шаром дощок. За цей час він встиг сотні раз подякувати Господу, що у кімнаті не було вікна.
Сівши на лаві, Михайло закурив цигарку. Руки дрижали страшно, якимось дивом він не повідбивав собі пальці, коли забивав двері.
Стіна, до якої сидів лицем браконьєр, розлетілася на шматки. У отвір зайшов Той. Кімнату знову наповнило бормотіння. Потвора зупинилася та підвела голову, шукаючи очима своєї жертви.
Михайло навіть і не думав тікати. Втома захопила його, він міг лише спостерігати, як мрець наближається своїми рваними рухами...
Раптом Михайло впав на підлогу. Цигарка випала з рук прямо в кучу одягу. Зупинившимися очима браконьєр ще встиг побачити, як Той звів руки у німій злобі, затупотів на місті ногами, зашамкав губами. “Не дістався я тобі, нечисть” подумав Михайло, і це стало його останньою думкою. Серце відключилося саме, коли зрозуміло небезпеку для душі.
Дим від цигарки піднімався в повітря. Через п’ять хвилин одяг почав тліти, а через півгодини на тому місці, де стояв цех, панував вогонь.
Через чотири години, зустрічаючи світанок, на кучі попелу, який ще недавно був його цехом, стояв директор. З продукцією нічого не сталося, лише ті плити, які лежали впритул до будівлі, тріснули від жару.
Експерт зробив свій висновок: “Він заснув з цигаркою в руках. Або ж щось вибухнуло. Можливо, паяльна лампа. У цеху була паяльна лампа?” Директор хитнув головою, відвернувся.
“Михайле, Михайле...” - зітхнув наостанок він.
Директор сів у авто та поїхав геть, залишаючи позаду попіл та смерть.
