Сонце палило страшно. Воно висіло вертикально над головою, і здавалось, наче тисячі хробаків гризуть череп нещадно. Навіть тварини позатихали в ближньому лісі, лише декілька птахів з найсміливіших, тих, що не боялися ревіння комбайну, літали над полем, плекаючи надію вхопити хоч одну з щойно посіяних зернин.
Микола зняв з голови капелюх і підійшов до відра з водою. Вилив частину води на голову, потім на капелюх, після чого знов з одів його. Такого жаркого серпня він ще не пам’ятав. Хоча що там йому пам’ятати – йому лише двадцять. “Бували літа й серйозніше” запевняв його дід. Але Миколі було байдуже, що і де там коли бувало. Голова наче розвалювалася від удару сокирою, сонце було невблаганним спаринг-партнером.
Микола підвів очі на поле. Дивитись було важко, але він не відводив очей - слідкував поглядом за повільним рухом комбайну. Той якраз заходив на розворот. Звідси було видко лише обриси фігури Стецька, який сидів у кабіні.
- А там, мабуть, самісіньке пекло! – сказав Микола, звертаючись до Юрася, який сидів тут же, в тіні височенного явора, і відпочивав.
- Так. Можна смажити яйця на кузові комбайну! – от хто ніколи не засмучувався. Юрась радів з усього – з жари і з холоду, з бійок і співів, з лежання на дивані та блукання по лісам. І тепер, коли колгосп відрядив чотирьох хлопців сіяти борошно (звичайно, із досвідченим спостерігачем у особі Миколиного діда Омелька) він радів, лежачи під деревом і чекаючи своєї черги вилізти на розжарений комбайн.
Їздили тоді по двоє – один у кабіні, а другий ззаду, біля самісіньких сівалок, спостерігає, щоб зерно не забило механізм. Ворушить руками, мне та пропускає його скрізь долоні, часто не думаючи, що за шаром зерна рухаються гострі як бритва ножі, яких не видно. Проїде кругів зо три та сходить. А водій мнеться та вже навіть потом не сходить у кабіні – жарко вже так, що пори не працюють, та і поту вже того нема. Тільки щільніше стискає щелепи та їде далі. Водії мінялися лише двічі на день – по обіді. Стецько сів за кермо дві години тому, і поки сонце не зайде, йому їздити ті їздити.
- Ну, я пішов! – крикнув Юрась і вибіг на поле. Комбайн наближався до нього зі швидкістю черепахи. Коли задня частина кузову прирівнялася з ним, хлопець вистрибнув на неї. Другий хлопець, Тарас, зстрибнув до землі і відбіг убік. Микола подивився на обличчя водія. Стецько мовчки крутив кермом, двері і вікна кабіни були відкриті, але навряд чи це допомагало. Микола відвів погляд.
Підійшов Тарас. От хто був мокрий так мокрий! Вода текла з хлопця, як з витягнутої з води пухнастої собаки. Він вхопив відро і почав пити, аж поки знесилено не притулився до того ж дерева, де нещодавно сидів Юрась. “Пекло!” простогнав Тарас і прикрив очі.
Микола тільки встиг підкурити цигарку, як побачив край поля якусь фігуру. Через деякий час хлопець зрозумів, що то його мати, і що їде вона на веломашині.
- Здоровенькі, трудівники ви мої! – мати зняла з керма сумку та поставила на землю. – Ось, привезла вам молочка та поїсти трішки. Зупиняйте Стецька та сідайте, пообідайте. А ти, діду, мені потрібен вдома. Там до тебе гості.
- Які ще гості? Все село знає, що я сьогодні на посівній. – дід був людиною дуже виконавчою і терпіти не міг, коли його відривали від роботи, як от зараз – спостерігати за абсолютно, на його думку, безголовими дітьми. Дарма, що повиростали як ті дуби, так в них же розуму не більше, як у цієї банки з молоком, що невістка привезла!
- Федір Степанович машиною приїхали! Каже, що вкрай невідкладне діло. Зарання вибачався, що відриває від роботи. Каже, що на годиноньку-півтори, не більше.
- Ееее... – дід всім виглядом намагався показати своє незадоволення. Постояв трішки, потім кількома рухами скрутив самокрутку та підпалив сірником, запаливши його об ніготь. Зробив кілька затяжок, потім повернувся до Миколи і сказав: - Я відлучуся додому. До мого повернення старший тут – ти. Дивись мені, щоб все було як книжка пише. Зараз зупиняй Стецька, пообідайте, і вперед. Наступний в кузові ти. І навіть не думай сачковати! Все рівно дізнаюся. І ще – там, в лісі ( дід хитнув головою кудись вліво) вас зранку дожидають, хочуть колгоспного зерна кілька мішечків подешевше купити, поки колгоспний голова не бачить. Якщо хоч відерце знесеш – оцими руками задавлю!
Дід повернувся і пішов у бік села. Мати сіла на велосипед і намагалася не відставати від його широкої, пружної ходи. Микола повернувся до поля і замахав рукою: “Зупиняйсь!”. Стецько зрозумів, хитнув головою. Через п’ять хвилин він зупинив комбайн біля хлопців і вийшов з кабіни. Товстий шар пилу вкривав його оголене тіло з ніг до голови. Хлопець підійшов до відра, набрав у рот води, виплюнув і підвів очі на Миколу:
- Ну що там мати привезла?
- Зараз гляну – сказав Микола і нахилився до сумки. Витяг з неї банку молока, буханку хліба, декілька луковиць та шмат сала. Нарешті, звідти з’явилась пляшка горілки.
- О! – підвівся Юрась – От що треба справжнім комбайнерам. Тепер і пообідати можна.
Хлопці посідали в коло. Тарас порізав хліб, Стецько розлив горілку, і вони почали обідати. Через хвилин десять, випивши по третій та втамувавши перший голод, вони полягали на траві та закурили по цигарці. Юрась лежав під своїм деревом і дивився на поле.
Там, прямо посеред пашні, стояв вкопаний у землю старовинний кам’яний хрест. З року в рік комбайнери, засіваючи поле, об’їжджали його по широкому колу. Хрест стояв, скільки себе пам’ятав Юрась, і, безумовно, набагато довше. Витесаний з цілого шмату каменю, він важив, мабуть, з півтони. На те, щоб під час посівної об’їхати його, уходила прірва часу, але чомусь хлібопашці не прибирали його з поля, а постійно обводили комбайн стороною, як засіваючи, так і збираючи зерно.
- Хлопці, а давно цей хрест тут стоїть? – спитав Тарас, прослідкувавши за поглядом Юрася.
- Не знаю – відповів Микола, випиваючи ще стопку горілки – Дід казав, що коли він був у моєму віці, хрест вже стояв. І ще стільки ж простоїть, от побачиш.
- Так, простоїть. – додав Стецько, який досі мовчки курив – Це одна з тих штук, які краще не чіпати.
- А уявіть – подав голос Юрась – Якби його прибрати! Ми б зекономили годину часу, не менше. Стоїть тут, як заноза в пальці. Хоч би ворон відганяв, а так толку з його – нуль. Сама морока.
- Ти дурниць не говори – відразу посерйознішав Микола – А то дід вернеться, і шкуру здере – спочатку з мене, а потім з усіх інших.
- Та може йому просто самому в голову не приходило, що можна прибрати хрест! – продовжував своє Юрась – Знаєш, як старі люди – стоїть хрест і стоїть, чого його чіпати? Він просто не думав про те, щоб його прибрати. А прийде, побачить, що поле чисте, на гектар більше засіяли – так і зрадіє, ще й спасибі скаже. Мені за трактором – п’ять хвилин збігати. Ну що?
- І справді, хлопці! – несподівано підтримав Тарас – Уявіть, наскільки швидше ми поле засіємо і по домівках порозходимося? Тим більше, що сьогодні п’ятниця. Я, наприклад, хочу до клубу встигти помитися у річці, і переодягтися. А якщо ми будемо сіяти як завжди, об’їжджаючи цього корча, то й до темряви не впораємося!
Микола раптом пожалкував, що поруч немає діда. Миттю заспокоїв би всіх! А тепер він і не знав, що робити. Скажеш: “Ні”, так тиждень ображатися будуть. І авторитет похитнеться – будуть ввечері розказувати всім, що злякався шматка каменю. Микола з останньою надією подивився на Стецька. Як він тепер скаже, то так і буде.
Стецько підвівся і подивився в поле. Хрест стояв, як і завжди, трішки нахилений набік. “І ворони на нього не сідають ніколи” подумав хлопець. “ Мабуть, камінь настільки нагрівається на сонці за день, що їм все краще відразу на землю...” Постояв ще трішки, покурив і сказав: “Біжи за трактором”. Микола сумно похитав головою, а Юрась, з радісною посмішкою, миттю підвівся на ноги та побіг в бік села, наголосивши щось типу:” Я миттю”. Коли він зник у лісі, Стецько сказав: “Пішли, хлопці, подивимось. Може, його і трактор не візьме.” “Дай Боже, щоб не взяв...”: подумав Микола і пішов слідом за Стецьком і Тарасом на поле.
Два з половиною метри каменю було видно з землі, і не менше півтора ще було закопано, на думку Миколи. По всій довжині був напівстертий напис, а найбільше букв було у тому місці, де вертикальна планка переходила у горизонтальну. Нерівний, місцями сколотий, хрест стояв прямо посеред поля.
Микола придивився до хреста пильніше. Він стояв і дивився, не відчуваючи тиску сонця на голову. Лише легке крутіння у голові, від випитої горілки. Микола не відводив погляду. І тут, раптом, у хреста з’явилась тінь. Довжелезна така тінь, і сам він наче збільшився вдвічі і нахилився на Миколу. Хлопець скрикнув і відскочив назад, закриваючи очі і виставляючи вперед руки – захиститися. Наступив на шмат землі і впав на спину.
Коли парубок відкрив нарешті очі, над ним стояли Стецько і Тарас. Тарас постійно обертається і дивиться на хрест.
- З тобою все нормально? – турбота в голосі Стецька була наскрізь фальшованою, але Микола не звернув на це уваги. Десь поодаль вчувся звук трактора.
- Ви бачили? Бачили!? Він живий! – Микола подивився на хрест. Той стояв собі, як і раніше. Сірий кусок каменю посеред незасіяного поля.
- Хто живий, Миколо? Хрест? – Стецько навіть не намагався позбавити свій голос іронії.
- Ви що, сліпі? Ви не бачили, як він хотів мене вдарити? – Микола продовжував кричати
- Чим вдарити, Миколо? Кулаком? Так нас же троє. Якщо б він до тебе поліз, то ми б його... – і почав сміятися. Микола з жахом зрозумів, що Стецько вже достатньо п’яний, щоб йому по коліно було море та по голень двометрові хрести – Тобі пити не можна, Миколо!
- Що? Та пішов ти, ідіот! – Микола розвернувся і пішов з поля, засунувши руки до кишень, щоб не помітно було, як вони дрижать. Юрко, за кермом трактора, помахав йому рукою, мовляв, “я вже тут!”. Микола відвернувся і пішов геть. Юрко під’їхав до хлопців і виліз з кабіни, тримаючи в руці металевий трос.
- Що з Миколою? Куди він? – запитав хлопець у Стецька
- У нього невеликий стрес. Сказав, що прийде пізніше. Давай, будемо чіпляти...
Микола зайшов у ліс. Тут було трішки прохолодніше. Стежка вела через ліс, потім поле, а звідси вже було видно село під постійним ореолом сонячного марева. Микола викинув цигарку і відразу підкурив ще одну.
Під самим мостом, за яким вже починалося село, Микола раптом зупинився. Думка прийшла зненацька: “А що я скажу діду? Чого посівну залишив? Я ж там за старшого залишився. Здере з мне десять шкур, спочатку за те, що сачкую, а потім і за те, що якоїсь каменюки злякався.” Тепер, чуючи журчання води і гавкіт собаки десь у селі, всі острахи здавалися Миколі якимись дурними та несерйозними. Хміль майже вийшов з його голови. “Примарилось, мабуть. І хлопці ж нічого не бачили. Що робити?” Микола в розпачі зійшов з стежки, відійшов від неї і сів на пеньок біля струмка так, щоб дід Омелько, коли буде йти, не бачив його.
Микола сидів і думав, як краще вчинити, а час біг, не зупиняючись і навіть не намагаючись щось порадити парубкові. Хлопець, скривившись, подумав про те, які розповіді будуть звучати сьогодні в клубі від Стецька та Юрася. Ще й Тарас, як вип’є, може додати пару лагідних епітетів, типу “Дурний, сцикливий, лінивий” тощо. “Мабуть, вони вже хреста витягли та поле сіють. А якщо дід вже там?” Думка про діда, який стоїть посеред чистого поля та сміється з онука разом з хлопцями, кінцево збентежила його. Він підвівся і повернув у сторону поля. “Буду вести себе так, начебто нічого не трапилося. А буде насміхатися хтось – отримає від мене по вухам!” Надихне ний такою думкою, Микола прискорив кроки.
Хрест ніяк не хтів виходити з землі. Трос постійно спадав з нього, а щоб зачепити добре, під горизонтальну планку, не вистачало розмаху петлі. Юрась зупинив трактор, Стецько сів коло троса і почав збільшувати петлю, виймаючи і вставляючи на нові місця металеві скоби. Тарас майже не брав участі у роботі, все стояв біля хреста. Він вже не вважав задумку доброю. Його рука лежала на хресті і він відчував, який той холодний. І це посеред розжареного , як пательня, поля! Тим більше, що коли Микола із криком впав, то Тарасу вдалося щось... А, дурниці.
- Давай! – крикнув Стецько, закріпивши трос під нижню планку і відходячи подалі. Юрась натиснув на акселератор, трактор загув, як стадо поранених волів, і хрест почав потрохи виходити з землі. З таким шумом, наче вони видирають дерево – рветься коріння, хробаки і змії розбігаються в усі сторони, стовбур жалібно стогне, витягуючись, в останній надії задавити когось всією вагою. Але намагання марні – підлі чужинці відбігають у різні боки, за швидкість рухів вони платять миттєвим життям, а мудре дерево, яке стоїть віками, розплачується за це вкрай уповільненими рухами і не може достати, не встигає....
“Що це за маячня?” подумав Стецько. “Скільки живу, такого в голову не спадало! Це все той істерик зі своїми марами збив з пантелику!” Замахав Юрасю рукою, коли хрест став з’являтися з-під землі.
Тарас стояв поодаль і дивився. Хрест стояв непорушно до останньої миті, а потім разом з’явився на поверхні – близько метра чорного каменю. Тут теж були якісь написи. “А для чого?” подумав хлопець. “Читати ж мали б тільки зверху. Для чого писати і знизу? Для хробаків?” Хрест лежав, наче дівчина, з якої перед великою аудиторією стягнули сукню – оголений, понівечений, спаскуджений. Юрась відтягнув трішки далі і підійшов до хлопців
- Куди будемо тягнути? – він сидіння в розжареній кабіні трактора його обличчя пішло червоними плямами. А може, від горілки?
- Давай он у той ліс. – Стецько показав рукою на соснину. З боку села росли явори та дуби, який мало в цих місцях, а там, куди показав Стецько – самі сосни. – Давай, поїхали.
- Я піду, присяду. – сказав Тарас. У нього відпало будь-яке бажання брати у цьому участь. Хрест лякав його. – Щось голова приболіла. Мабуть, перегрівся на сонці.
- Сідай на трактор, і щоб я більше не чув таких розмов! – закричав Стецько, – Що сьогодні за день? Як не один, то другий. Самі лежні та боягузи навколо мене.
Юрась тільки посміхнувся цьому патетичному виголосу і сів у кабіну. Тарас і Стецько залізли на кузов, і трактор рушив. Через п’ять хвилин вони були у лісі. “Давай далі.” Стецько намагався перекричати шум мотору, і йому це вдалося. “Там є галявина, там і скинемо”. По дорозі за хрест чіплялися всілякі рослини, навіть невеликі деревця, і коли трактор доїхав нарешті до галявини, то за ним була невелика кучка зілля.
Стецько зліз із трактора. Підійшов до хреста, присів поруч і почав витягувати з-під нього трос. Трос безнадійно застряг. Не було видно жодних перепон, за які він міг зачепитися, але незважаючи на це, трос витягатися не хотів. Хоч з лайкою, хоч без неї. Ще й заважали ті гілки, що начіплялися по дорозі. Стецько хвилин п’ять смикав його, потім зупинився та піднявся перепочити. Зі злості вдарив хрест ногою, але не сильно, щоб не завдати собі біль. Підійшов Юрась.
- Ну що? Нічого не виходить? – запитав він.
- Ні. – відказав Стецько. – Зачепився певне, собака, за якийсь виступ чи ще щось.
- Жаль троса. Батько вб’є мене, але що робити? – Юрась присів, придивився пильніше та не зміг нічого побачити. - Залиш його, треба сіяти. Може, я потім сам повернуся і витягну його.
Микола ще здаля побачив, що хреста немає. Він підійшов до того місця, де вони обідали, і побачив Юрася.
- Діда не було? – запитав він про те, що найбільше його турбувало.
- Ні, ще не з’являвся. А де ти був? – запитав Юрась
- Треба було відлучитися. По справах. А знаєш, без хреста набагато краще – сказав Микола, роздивляючись поле. Стецько і Тарас вже пройшли те місце, де стояла кам’яна споруда, та сіяли далі. – А яму засипали?
- Звичайно. – сказав Юрась – Лопата в тракторі була. Ми хвилин десять тому тільки сіяти почали, а то все з хрестом продовбались.
- А, зрозуміло – сказав Микола і підкурив цигарку. Йому було соромно за свої дії там, на полі. – А горілочка ще зосталась? Пече так, ще думки плавляться.
- Зараз гляну. – Юрась підійшов до сумки та подивився – Якраз на двох.
- То наливай, чого чекаєш?
Хлопці випили. Микола махнув рукою Тарасу, той зстрибнув з комбайну, а Микола видерся на його місце.
Ще близько трьох годин хлопці сіяли, сонце вже відкотилося до обрію, а діда Омелька все не було. Коли пройшли останню ходку, Стецько, чорний, як шахтар, виліз з комбайну та знесилено притулився до нього:
- Ну що, по домах? Діда будемо чекати?
- Я гадаю, нема в тому ніякої потреби – сказав Юрась – Микола скаже йому ввечері, що все закінчили. Зерно, що залишилось, відвезеш у колгосп... Ну що, я на тракторі додому. Хто зі мною?
- Давай ще перекуримо, то й поговоримо відразу – сказав Стецько.
Хлопці присіли на траву. Микола намагався зав’язати розмову, але нічого не вийшло – всі страшенно втомилися. Підвівшись, хлопець підійшов до краю поля. Через мить він відчув, як воно дихає. Розуміння прийшло відразу. Дід Омелько розказував ще малому Миколі про це, але тоді він нічого не міг збагнути. Аж от тепер вдалося. Хлопець відчув, що все це – поле, ліс, птахи, зерно – єдиний організм, і сьогодні вони втрутились у щось таке, про що при інших обставинах страшно було б і думати.
Микола забрав материну сумку і заліз у трактор. Тарас заліз до Стецька, і так вони і поїхали: трактор, а за ним комбайн.
Деякий час на полі було тихо. Потім птахи, зрозумівши, що та страшна галаслива штука поїхала геть, спустилися з дерев на поле – клювати зерно, частина якого залишалася лежати зверху. Цікаво і якось не по-рідному виглядало тепер поле. Рівнесеньке, воно наче втратило щось, що становило саму його суть, як у старої жінки забирають фото з дитинства, де вона стоїть з першим своїм парубком біля струмка. Пам’ять, скуйовджена пам’ять природи прокидалася...
Уві сні кам’яні хрести оживали, вилазили з землі, виявлялося, що у них здоровенні чорні ноги, і йдуть на нього. Він падає на спину, після чого над ним схиляється обличчя Стецька: по ньому йдуть літери якоїсь невідомої мови, схожої на старослов’янську, і він кричить: “Чому ти пішов? Чому ти дозволив?” Потім Стецько заводив руку назад, а коли вона знову з’являлася в полі зору, то ставало помітно, що в ній пляшка горілки. Стецько відводив голову далеко назад, закидав вверх пляшку і пив довгими ковтками. Горілка текла по його шиї, вкритій товстим шаром земельного пилу. Потім Стецько кидав пляшку назад, за спину, вона розбивалася об щось з дзвоном, і він нахилявся до Миколи, простягаючи до нього руки. Руки з сірими, кам’яними пальцями...
Микола проснувся з криком, втретє за останній тиждень. Сів на ліжку, відчуваючи, як піт капає з лоба на простирадло. Подивився на вікно – там вже займався ранок, тобто було годин п’ять поночі. Микола посидів трохи, а потім, втамувавши нарешті шалений біг серця, підвівся і одягнув штани. Вже рік, з того часу, як він повернувся з армії, його не мучили такі жахи. Він абсолютно не пам’ятав свого сну. Тільки відчуття чогось холодного та мерзенного на шкірі.
Парубок вийшов на двір, не одягаючи кофти. Корів треба виганяти лише через годину-півтори, і в селі стояла тиша, лише якась нічна птаха виводила останні звуки своєї поеми про загибель ночі. Кінчик цигарки спалахнув, і хлопець піймав себе на тому, що останнім часом дуже багато курить.
Більше тижня пройшло з того дня, як вони засіяли поле. Нікого з хлопців він досі не бачив. Юрась поїхав у Житомир на весілля до знайомого і досі не повернувся. Мабуть, попалася якась “неопалима жриця кохання”, як він їх називав. Тарас з батьком постійно пропадав на лісозаготівлі, а Стецько пропадав по колгоспним ділам. Сам Микола з дідом добудовував новий сарай, який мав стати житлом для щойно народжених телят.
Дід так і не дізнався тоді про хрест. Диво, але жоден з чотирьох хлопців не сказав навіть слова про це. Ще дивовижнішим було те, що старий не захотів на свої очі побачити плоди трудів свого внука та його безголових товаришів. Він просто вислухав розповідь Миколи про те, що вони засіяли все поле, кивнув головою і пішов по своїм справам. Миколу вразила така поведінка діда, але він швидко припинив про це думати.
Микола стояв і курив, і залишки нічного кошмару відлітали разом із цигарковим димом кудись у небо. “Треба сходити до ворожки. Може, зроблене.” подумав хлопець. Але вже через двадцять хвилин всі думки про похід до сільської бабки Орфеї вилетіли з голови, тому що дід Омелько, який у свої сімдесят років спав по декілька годин на добу, почувши Миколині походеньки, вийшов на веранду повністю одягнений та наголосив:
- Опа! А я думаю, кого це нечиста носить серед ночі! От як добре, що ти вже прокинувся і готовий до роботи. Ціню таке сумління. Давай, чекаю тебе через п’ять хвилин біля будівництва.
Так і закінчились єдині на весь день хвилини спокою.
Так і тягнувся весь наступний тиждень. Вночі кошмари, вдень робота до посиніння. Ввечері стомлений нанівець Микола якось хотів завести “Яву”, посмикав заводну ніжку та відмовився від поїздки. “Карбюратор треба перебирати” А де ж ті сили взяти? Ото хай стоїть собі у подвір’ї, а ми поки що повернемося до інших хлопців.
Стецько був у запої, що тягнувся цілий тиждень. Щоранку він прокидався, йшов до туалету, потім шукав де випити. На пошуки у нього уходило від двох до п’яти хвилин – це залежало від того, скільки разів він падав по дорозі. Коли тремтячі руки нарешті знаходили стопку (а нерідко він пив відразу з горла, якщо стопки поблизу не спостерігалося), то після декількох ковтків він приходив до тями. Але до хорошої тями. Солодкої та вимріяної, штучної. Тієї, де немає кам’яних хрестів, що отримали можливість ходити.
Тарас, як і Микола, з головою пішов у роботу. Він не дозволяв собі лягати спати, доки ноги ще тримали його. Робив він це не усвідомлено, а інстинктивно – його свідомість у такий спосіб намагалася захиститися, створити бар’єр від того, що могло її зруйнувати. Але навіть і туди, в цю штучно створену каторгу, потрапляли обривки таких жахів, що...
Це сталося десь через два тижні після того, як вони сіяли те кляте поле. Глухою ніччю, коли єдиним господарем надворі був повний місяць, у двері Миколиної хати загримало. Цього разу, на диво, першим прокинувся не дід, як завше бувало, а Микола. Дід навіть не поцікавився з своєї кімнати, хто прийшов ( “кого там принесло?”) як він робив, коли відчиняв хтось інший.
Микола відкрив двері, і в обличчя йому вдарив важкий струмінь горілчаного перегару. Спочатку він відсахнувся від темної фігури, що стояла на порозі, зробив крок назад і знайшов поглядом сталевий прут, що стояв у кутку. Серце мало не вистрибнуло з горла, (от воно і прийшло!). Темна постать зробила два кроки вперед і мало не впала, зачепившись ногою за поріг. Микола зрозумів, що це Стецько.
Хлопця було не пізнати. І навіть не тому, що брудне обличчя вкривав товстий шар кількатижневої щетини. Очі Стецька палали, мали якийсь божевільний вираз.
- М-микола... – простогнав Стецько. Микола підтримав хлопця за кофту і завів його в свою кімнату. Ввімкнув світло та посадив його на стілець.
Микола придивлявся до друга і не міг розуміти, що з ним трапилось. Начебто і обличчя те ж саме... Микола не перший раз бачив Стецька у запої та не звертав уваги на млявість та щетину.
- Боже мій! – скрикнув хлопець. По всій голові Стецька підступними змійками тягнулася сивина. На фоні яскраво-чорного волосся це виглядало особливо страшно. На дворі у весь голос завила собака. Довго так, протяжно та сумно, як завжди передбачуючи щось нехороше. У Миколи промайнула думка, яка була абсолютно не до місця “Завтра ж зранку візьму сокиру і зарубаю скавчаву гадину. До інфаркту може довести!”
- Вода у відрі, на кухні. Швидко! – рішучий голос діда Омелька миттю заспокоїв Миколу, і він поспішив на кухню, встигши побачити, як дід нахилився над Стецьком.
Відро виявилося порожнім. Микола подивився надвір, побачив за вікном одну чорнильну пляму. Нарешті наважився – взяв відро та вийшов з хати.
Пройде ще років п’ятнадцять, доки в подвір’ї Миколиної хати вириють колодязь. А тепер потрібно було пройти метрів сто по вулиці, до хати Палія, щоб набрати воду. Микола пішов по вулиці, дивлячись собі під ноги. Собака десь край села і не думала зупинятись, виючи ще протяжніше та голосніше. Хлопець мало не підбіг до криниці.
У ній не було відра.
Вірьовка висіла, сиротливо погойдуючи обірваним кінцем. Микола наспіх обмотав кінцем вірьовки ручку відра та вкинув його у криницю. Відбиваючись з брязкотом від стінок, відро полетіло вниз, з плескотом вдарившись об воду. Серце хлопця билося, як шалене. Тремтячими руками він почав крутити барабан, витягаючи відро вгору.
І раптом він відчув важкість на своєму плечі.
Крик Миколи рознісся далеко по селі. Він відпустив ручку, і відро полетіло назад. Повернувшись, хлопець побачив, що за спиною стоїть Палій, молодий браконьєр.
- Чого ти голосиш, бовдуре!? – зле прошепотів Палій – Все село перебудиш! Я що, схожий на чугайстера?
- Н-ні. Не схожий – Микола повернувся до криниці, щоб Палій не бачив його обличчя. Почав знову крутити ручку. Вона поверталася з противним скрипом. Палій потиснув плечима і ввійшов до своєї хати. Почулися голоси, обривки розмови: “ Та той бовдур вищіть на все село! Мало відро в колодязі не втопив” Потім світло погасло, і знов прийшла темрява.
Микола зайшов у свою хату і поставив відро на стіл. Воно було повним менше, ніж на половину. Підійшов дід, мовчки взяв кружку, набрав води і поніс у кімнату. Микола поспіхом скинув взуття і пішов за ним.
Стецько, роздягнений, лежав на дивані. Очі були прикриті. Мабуть, він спав. Дід поставив на стілець біля нього воду, повернувся до Миколи та сказав : “Пішли”.
Дід повів Миколу на кухню. Посадив на стілець, так, як сам Микола нещодавно саджав Стецька. Пильно подивився в очі. Відвів погляд і став крутити самокрутку. Закінчивши це важливе діло, дід став походжати по кімнаті, струшуючи попіл в піч і тихо невиразно лаючись собі під ніс. Підійшов до вікна, подивився пильно на двір і нарешті промовив:
- Самі поїдете заривати. Як я буду допомагати, то ще більшого зла накоїмо, краще вже точно не зробимо. Потрібно щоб хто викопував, то той і заривав. Важко вам буде – вдвох, дуже важко... Скоро світанок, от на світанку і підете. Не обов’язково у те саме місце, тільки на поле винесіть і вкопайте добре, щоб стояв і не хитнувся. Ах, бовдури... Тих двох мабуть вже і... – дід замовк. Більше він не говорив нічого.
Світанок застав Миколу на кухні. Той так і сидів, дивлячись на руки. Як тільки сонце вийшло, на поріг зайшов дід Омелько, а за ним у коридорі маячила тінь Стецька. Дід пройшов і поставив на піч каструлю води – на чай. Стецько пройшов по кухні і сів прямо на підлогу біля печі, намагаючись якомога менше відходити від діда.
- Діду, а не краще нам знайти Тараса та Юрася? – запитав Микола – Вчотирьох легше буде, тим більше що вкопати – не з ями витягнути.
- Не бійся. Назад він сам стане – його тільки вгору підняти та випрямити, щоб рівним був... А Юрася свого чекати довго, хлопці, будете...
Микола опустив голову.
Трактор завівся, Микола сам сів за кермо. Дорога була не дальня – хвилин п’ятнадцять. Стецько сидів поруч у кабіні, їм було тісно тут вдвох, але набагато спокійніше. Думки постійно поверталися до Юрася. “Мабуть, теж бачить таки кошмари, що і я” думав Микола. “Чому ж тоді дід говорив так, ніби з Юрасем вже трапилось щось жахливе? От закопаємо хреста, тоді треба зайти до Юрасевих батьків, поспитати про нього. А може, вже давно приїхав, заходить не хоче. Хоча краще, мабуть, щоб не приїхав – ця нечиста сила там його, певна річ, не достане”.
Хлопці заїхали на галявину, хрест лежав на землі. Куча жовтого листя, яке начіплялося на нього ще тоді, на посівній, вкривала його до половини. Ліс шумів на сто голосів - співали ранкові птахи, хтось їхав на веломашині, кілька хлопців йшли на роботу та віталися з Миколою. Стецько зстрибнув на землю та почав чіпляти кінець троса до трактора. Микола зліз, щоб йому допомогти.
І тут галявину вкрила своєю ковдрою темрява.
Вона не напливала, як це буває вечорами, коли сидиш на лавочці, плюєш зернята та спостерігаєш за невинною грою дітвори поблизу, ні. Просто ще мить тому було просторо та світло, було чутно спів ранкових птахів та перегукування білок у деревах, тобто були всі ознаки раннього літнього ранку, який невдовзі обіцяє зникнути, уступаючи місце жаркому, палаючому дню. А зараз стіна темряви відгородила галявину від лісу. Микола, ще повністю не усвідомлюючи, що сталося, ще встиг подивитися туди, назовні. Там, наче за товщею води, ліс залишався таким, яким і був раніше. Було видно, як рухаються гілки дерев під поривами вітру, а уява малювала звуки, якими це супроводжувалося – шелестіння. Ні, звуки теж було чутно, але якось дивно, наче вони лунали з радіоприймача з-під п’ятнадцяти метрів пір’яних подушок.
З рук Стецька випав трос, який він намагався причепити до трактора. Очі
вилізли з орбіт, як у індійського факіра, коли він хоче побавити публіку. Він почав видавати ротом монотонні звуки, щось схоже до “А. А.а. А. А-а-а, А-а-а”. Дивився він у лівий бік галявини, у бік поля.
Микола відреагував на темряву по-іншому. Він пам’ятав настанови діда.
Підхопивши з землі трос, який випав з рук Стецька, Микола почав чіпляти його до трактора. Волосся на голові хлопця стояло сторч, він був приголомшений не менше друга, але не втратив можливості рухатися. Трос постійно норовив випасти з рук, потім не хотів чіплятися на виступ у тракторі. Нарешті, Миколі вдалося його зачепити, і він повернувся до Стецька, щоб позвати його. І занімів.
З того боку, куди дивився Стецько, до галявини наближався підстаркуватий дідусь. Йшов він, кульгаючи на ліву ногу, довжелезна неохайна борода теліпалася десь на рівні поясу. В якомусь незрозумілому одязі, наче малювалося художником, який поспішав і вирішив не звертати уваги на деталі. Весь вид його був ненатуральним, у деяких місцях через фігуру дідуся можна було бачити дерева, які той залишав за спиною. Руки були непропорційно довгими, і закінчувались вони довжелезними гострими пазурами.
Дідусь зупинився і підвів очі.
Якщо є десь такий океан, з якого ненависники черпають лють, щоб здійснити свою криваву помсту, то це був він. У мутно-блакитних очах не було нічого, окрім нелюдської, якоїсь древньої, прадавньої люті. Дідусь побачив хлопців. Відкрив рота і закричав, звук надходив до хлопців хвилями, значно тихіший, ніж там, за межами галявини, де з корінням виривалися дерева. Поблизу замертво впав Стецько. Рот хлопця рухався, наче він силився щось сказати, а не міг. Дідусь припинив кричати, підійшов до межі, яка відділяла галявину від лісу, і стрибнув. Зупинився у повітрі, повернув голову від Стецька до Миколи, а потім м’яко приземлився на обидві ноги, згинаючи ноги в колінах.
Микола почав говорити. Він не дуже замислювався про зміст своїх слів, та власний голос відразу заспокоїв його. “Що я не так роблю? Я хотів поставити хрест на місце, туди, де він був раніше. Мене не було, коли його витягали звідти. Я тут ні до чого. Дай мені ще часу, я міг би все влаштувати, все виправити.”
Він говорив і говорив. Продовжував говорити навіть тоді, коли дідусь наблизився впритул. Навіть не намагався відхилитися, коли той поклав руку на плече хлопцеві. Микола відчув страшенний біль, а потім запанувала чорнота.
Дід Омелько стояв і дивився на поле, на кам’яний хрест. Той був на своєму місті, посеред поля.
Труп Юрася знайшли в підвалі житомирської п’ятиповерхівки. Він лежав на спині, обличчя було паралізоване жахом. Права рука ще стискала ніж, яким хлопець вдарив себе у шию.
Тарас одним ударом сокири розрубав себе від ключиці до нижнього ребра, на очах у всіх лісорубів. Заливаючи все навколо кров’ю, хлопець вмер на місті.
Ані Миколу, ані Стецька так і не знайшли. Дід Омелько для годиться завів пошуки на два дні, але був від самого початку впевнений, що не знайде абсолютно нічого. Знав старий, що не можна просто так розбудити багатовікову пам’ять та залишитись непокараним. До того ж таку пам’ять... пам’ять поля.
