Нічого не було в цьому житті для Олексія важливішого за його мотоцикл. Він проводив біля нього весь вільний час. Довго натирав вологою ганчіркою, змоченою в спеціальній рідині, і без того яскраві, блискучі деталі. Міг сам залишитись без нової одежини, а от для байка не жалів нічого – найкращій бензин, запчастини, кожна деталь яких власноруч виплекана та перебрана щонайменше тричі. Рівень тиску в колесах перевірявся двічі на день. Ніхто, крім Олексія, не міг сісти за кермо його “Яви”.
Був ясний осінній день. Влучним контрастом доповнювали світлову картину нечисленні тіні, що лягали за березами та яблунями, дражнячи – дивись, мовляв, скільки заманеться, а от сховатися від сонця – дастьбі. По дереву криниці важно походжав птах, чи то ворон, чи то голуб, не роздивитися, бо сонце світить прямо в очі, і видко лише обриси невеличкої фігури. Кіт дивився на птаха з землі, примружував то ліве, то праве око, та, лінивий, не хотів завдавати собі зайвого клопоту. А от підростаюче покоління (двоє плямистих кошенят тут же, біля криниці) більш жваво поглядали на птаха, та час від часу присідали на задні лапи, вчилися. Старий переводив погляд з потенційної здобичі на мисливченят та мислено співставляв їх шанси. Після недовгих міркувань він дійшов висновку, що насправді птаху нічого не загрожує, і провалився знову в свої котячі сни.
Олексій підвівся, завів руки далеко за спину, поклав долоні на поясницю та нахилився далеко назад. Вчувся голосний хруст у спині. Олексій скривився, став рівно та стрибнув кілька разів з ноги на ногу. Розім’явши зомліле від довгого сидіння тіло, він знову подивився на свою роботу. Розібраний карбюратор сиротливо лежав на торішній газеті, натертий до блиску, сіяючий металевим кольором. Поблизу, на іншій газеті, лежали карбюраторові внутрощі – усілякі пружинки, гаєчки, болтики.
- Що, втомився, парубче? – вийшов з хати старший брат, Ігор. Оголений до пояса, мокрий, на плечі лежить синій рушник. Волосся сторч, вже висушене рушником, але не доведене до пуття гребінцем та дзеркалом, і тому непокірне. – Піди в хату, мати сніданок приготувала.
- Ще кілька хвилин – затурбувався Олексій та присів над газетою.
Залишався він надворі не хвилину, і не дві, а цілих двадцять шість хвилин. За цей час одну з газет було повністю звільнено від усього зайвого, і вона, вся чорна від мастила та блискуча, лягла в шкіряну сумку, що була приторочена до сідла “Яви”. На другій газеті лежав хазяйновитий тепер карбюратор, зібраний повністю.
Поставити деталь на місце було ділом миттєвим, і Олексій нахилився над відром з водою, тримаючи в одній руці брикет мила, а другою бризкаючи на лице та плечі. Умившись, він зайшов до хати.
На столі на хлопця чекала тарілка доброго червоного борщу, п’ять шматків хліба та кусок цибулі. Взявши ложку, Олексій накинувся на їжу.
Зайшла мати. Вона зупинилась на порозі, пильно придивилась до Олексія та запитала:
- Чому ти не їси цибулі?
- Я не хочу її, мама. – відповів Олексій з ротом, набитим хлібом. Білі крихти розлетілись по кімнаті.
- Ти не їси цибулі лише в одному випадку – мовила мати. – Коли збираєшся десь на гульки. Знову будеш літати на цьому страховиську, не бачачи ані спідометра, ані людей. – вона, певна річ, інакше ніж “страховиськом” “Яву” не називала.
- Я завжди дивлюсь на дорогу, мамо. – сказав Олексій, відставив порожню тарілку та встав з-за стола. – І надто швидко не їжджу.
- То це ще не швидко? Та літаки літають спокійніше, ніж ти на своєму “страховиську”!
- Скажеш теж, “літаки”! – засміявся Олексій та, наспіх зліпивши собі з хліба та масла якусь подобу бутерброда, вийшов з хати.
Він дійсно збирався цього вечора “на гульки”.
Надворі день почав поступатися вечору. Це було помітно у кольорах, які стало легше розрізняти, у небі, яке дихало тепер вільніше. Все було сповненим таємниці. Криниця позбавилась птаха та стояла тепер, прохолодна, в тиші. Котенята, лежачи, обнялися паперовими пазурками та тихенько розмовляли: “Мур-р-рр, му-у-р-р-рррр”. Старий котяра, може батько їх, а може, дід, виліз під самий дах хати, звідки мовчки спостерігав весь двір, зрідка рухаючи повільно порваним у бійках вухом. Недороблене лелече гніздо, яке вінчало власноруч Олексієм вкопаний дерев’яний стовп, стирчало на всі боки жовтим сухим сіном.
Олексій сів на “Яву”, поставив ногу на заводну ніжку. Але заводити не став – наче раптова думка захопила його, і він зупинився, посміхнувся в ніс та поклав на заводну ніжку руку. Несильно притис її до землі, і мотоцикл миттєво відізвався радісним рокотом. Олексій нахилив голову кудись вліво, завмер так на хвилину, стиха промовив: “Ніколи більше не буду там заправлятися”. На цьому підготовка до поїздки закінчилася, і хлопець включив першу передачу. Мотоцикл, як слухняне дитятко, повільно виніс його на собі за ворота.
Тут Олексій трішки погойдався з боку в бік, поїздив на сідлі, шукаючи собі місце. Влаштувавшись, примружив наполовину очі, відхилився потилицею назад, розслабив спину... і перетворився у вітер. Світ нісся на нього та край нього, він їхав все швидше і швидше, перетворюючи все у зелено-жовтувату пляму. Подиху не було, не було ані Олексія, ані його мотоцикла – було щось одне, ціле та цілісне. Все, все окрім могутнього швидкого тіла зникло, залишилась стрічка дороги та вітер в обличчя...
Лише тоді зміг зупинитися, коли десь там, на межі сприйняття, вбачив краєм ока табличку “Нова Борова” чорними буквами на білому тлі. Відпустив праву руку, що за мить могла тепер перетворити людину у вітер, проїхав накатом, повернув голову через ліве плече та подивився назад, на дорогу. Більше на трасі транспорту не було. Олексій поклав праву руку на кермо, нахилився всім корпусом вліво і, поставивши ногу на асфальт дороги, розвернув мотоцикл на одному місці.
Повертаючись у село, хлопець не дозволив собі їхати надто швидко, бо не хотів нічого проґавити, хотів бачити тепер людей. Справа залишився цвинтар, зліва темні будівлі, що належали розкраденому колгоспу. Здається, промайнула у чорному дверищі якась уперта постать...
Хлопець побачив Наталку. Дівчина сиділа на лаві біля своєї хати, під ногами стояло два кошики грибів. Дівчина, тримаючи правицею ножа, лівою один за одним діставала з кошика білих гордовитих красенів та кількома рухами позбавляла їх усього, що, на її думку, було зайвим. Олексій під’їхав до неї.
- Привіт. Що, тебе, я бачу, припахали? – хлопець посміхався.
- Та ні. Хіба ж це робота? – Наталка була “модною” дівкою, тому що фарбувала волосся у білий колір. Та чи то фарба виявилася поганою, чи вона її пожаліла, але де не де на голові майоріли брудні темно-сірі плями. Так виглядав би далматинець, який прожив півроку в болоті та вийшов, нарешті, до людей.
- Вигляд у тебе не надто радісний. – сказав Олексій
- Бо хочу швидше закінчити. – вона говорила, дивилася на Олексія та продовжувала чистити гриби, не дивлячись на них. Професіоналізм.
- А потім що будеш робити?
- Не знаю. – Наталка додала у голос рівно стільки нудоти, скільки було необхідно для того, щоб покататись сьогодні вечором на мотоциклі.
- Поїхали, покатаємось? – запропонував Олексій.
- Ти бачиш, скільки у мене роботи? Покатаємось... тобі б тільки кататися. – дівчина скривилась, кожною рискою обличчя показуючи незадоволення. Помовчала трішки, подивилась, нудьгуючи, на небо, розвернулася та глянула на свою хату, - чи не видно матері? Повернулася до Олексія знову, скептично вперла в нього рудуваті оченята, та сказала. – Ну добре, поїдьмо десь проїдемося. Але пізніше, бо ще багато роботи.
- Добре, я буду тут о восьмій. – сказав Олексій та завів мотоцикл. Він згадав, що йому теж треба допомогти матері по господарству, і непогано було б зробити це якомога швидше. До восьмої години вечора.
Довелося фарбувати стіну хати, ту, що виходить на вулицю. Запах фарби бив у ніс особливо сильно на тлі м’яких осінніх ароматів – листя, що вже починало пріти, сонця, не такого вимогливого, як влітку. Бліда стіна хати на очах перетворювалася у яскраво жовту. Олексій водив кісточкою, як справжній художник – натхненно, роздивляючись довго кожний новий штрих.
О пів на восьму хлопець з’їв свою вечерю та підвівся з-за столу. Він взяв шматок смаженої риби та виніс на двір, кинув коту. Той незадоволено подивився на їжу, покрутив носом, намагаючись опреділити, що то лежить, не злазячи з даху. Лінь – велика штука, і котенята, яким це було добре відомо, вискочили з-за хати та кинулися на рибу.
І куди подівся той лінивий, підстаркуватий котяра? Мить – і розлючений комок пазурів та жовтуватих іклів летить з даху прямо на котенят, з страшенним криком. Котенята зрозуміли неприємну перспективу знайомства з дідусем у його новому амплуа і поспіхом пострибали в інший бік, а розлучене страховисько схопило в зуби рибу і ковтнуло її миттю. Напружено, кіт дивився на всі боки. Потім поступово напруження почало залишати його, тіло розслаблювалось, і кіт на очах перетворився у лінивого, з пожовклою шерстю та зубами. Розвернувшись, подивився на дах. Але шлях туди здався йому надто невиправданим, і кіт виліз на криницю, туди, де зранку походжав чи то ворон, чи то голуб. Ліг і провалився в сон.
Олексій виїхав з подвір’я. Тепер він не їхав швидко, тому що до восьмої години ще був час, а чекати дівчину йому не хотілося – хай вона чекає. Він їхав по селі, дивився на листя, що вже починало жовтіти, і згадував, скільки осеней він бачив у своєму житті. Всі вони були різні, не схожі одна на іншу. Частіше вересень сприймався як закономірне закінчення літнього відпочинку, це коли Олексій ще вчився у школі. Потім як час, коли починаються жнива, треба ставати до роботи. А одного разу початок осені супроводжувався великим розчаруванням – хлопець зламав ногу і валявся у ліжку аж до того часу, коли листя з дерев почало опадати. Але завжди було щось, що об’єднувало всі спогади, а саме непередана ностальгія, яку Олексій сам до кінця не усвідомлював. Все сприймається по-іншому, коли бачиш згасання життя навколо себе, інакше дивишся на людей, інакше сприймаєш їх погляди.
Наталка вже чекала на Олексія. Вона сиділа на тій самій лаві, що і вдень, і вигляд її зовсім не змінився – вона лише вимила руки, позбавилась ножа, яким чистила гриби і спромоглася витворити на голові якусь подобу зачіски. Дівчина вскочила на мотоцикл позаду від Олексія, і вони поїхали кататися.
Олексій виїхав на трасу і поїхав у Коростенському напрямку. Він їхав швидко, і Наталка сховала голову від прохолодного вітру за його плечем. Вона не боялася, лише якась тваринка народилася у самій глибині і намагалася вирватися на волю, але їй це не вдавалося, тому що зараз дівчина була цілком задоволена і отримувала насолоду від усього, що з нею відбувалося.
Хлопець повернув мотоцикл на ґрунтову дорогу і поїхав по ній. Наталка не знала, куди вони їдуть, і, відверто кажучи, її це аж ніяк не займало. З’являлися і в наступну мить зникали незнайомі поля та рівчаки, а дівчина лише щільніше притискала голову до плеча. Олексій їхав без шолому, і очі сльозилися без перестану. Каплі рухалися від очей до скронь, звідки злітали у повітря.
Вони заїхали у якесь село, і тут Олексій трішки збавив хід. Край дороги стояв парубок і махав їм рукою. Наталка придивилася до нього і пізнала Андрія Стеху. Олексій зупинив мотоцикл біля нього, заглушив двигуна, привітався з Андрієм за руку та почав витирати з обличчя сльози.
- Катаєтесь? – запитав Андрій, жадібно оглядаючи мотоцикл. У нього самого був старий “ІЖ”, який вже багато років дихав на ладан. Насправді, за давнім переконанням Олексія, з будь якого корча можна було зробити справжню техніку, якщо руки ростуть з того місця, яке призначено природою, і в голові є щось, окрім лінощів та байдужості. А от Андрій не розділяв таких поглядів. Він вважав, що все, що є у інших, падає їм з неба, а ті лише збирають це у якісь чарівні кошики та потім користуються. Він був одягнений у якесь рвання, яке вважав останнім писком моди, підліткова щетина трішки підфарбувала нагле обличчя, а очі дивилися на світ якоюсь сумішшю презирства і підлабузництва.
- Катаємось. – підтвердив Олексій. Він абсолютно толерантно відносився до всіх, хто його оточував, і тому зупинився, коли Андрій махнув йому рукою. Аби на його місці був його приятель Бібік, то той би не зупинився, а якби зупинився, то Стеха втратив би всі зайві зуби.
- Що будеш потім робити? – запитав Андрій, не відриваючи погляду від якоїсь блискучої деталі біля лівої ноги Олексія.
- Далі буду кататись. – відповів хлопець, марно шукаючи у сумці чисту ганчірку, щоб витерти обличчя.
- Підкинь до Стаханова. У мене там робота горить, не встигаю пішки. А там вже віддячу. – сказав Стеха. Олексій подивився на Наталку. Та потиснула плечами, показуючи, що їй байдуже.
- Сідай, тільки швидше. – сказав Олексій, заводячи мотоцикл. Наталка підсунулась ближче до нього, Андрій виліз на сідло та вхопився обома руками за талію дівчини. Вона не звернула на те уваги.
У Стаханові вони взяли праворуч і в’їхали на подвір’я Андрія. Стеха зліз з мотоцикла, ще раз із невимовною жадобою оглянув “Яву” та промовив:
- Олексій, якщо хочеш, то можемо сьогодні разом десь проїхатися. Я грошей надибав зранку.
- І що будемо робити? – розтягуючи слова, сказав Олексій.
- Не знаю. Що ми, не знайдемо собі ніякої роботи? – Андрій розтягнув губи в сторони, показуючи дрібні темні зуби. Це мало, мабуть, позначати посмішку.
Наталка довгий час по тому, коли події цього вечора притихли в пам’яті, і кривава душевна рана вкрилася сукровицею, не розуміла, чому Олексій погодився на пропозицію Стехи. Андрія не поважали навіть його товариші, глузували поза спиною і в обличчя, в той час, як Олексія поважали всі. Нарешті, дівчина усвідомила, що все діло було в характері Олексія. Він вмить набирав швидкість і вмить зупинявся, і часто приймав рішення, керуючись не здоровим глуздом, а чимось таким, що у самої Наталки було відсутнім геть-чисто.
- Добре, поїдемо, проїдемося. Тебе довго чекати? – Олексій зліз із мотоцикла, при чому зробив це дуже спритно, не займаючи дівчину, яка продовжувала сидіти позаду.
- Півгодини. Я тут впораюсь, і будемо їхати. – Стеха не вірив тому, що тільки що почув. Олексій буде його чекати, щоб потім покатати на власній “Яві”. Дива!
- Добре, можеш не квапитись, ми з Наталкою погуляємо тут по лісі.
Хлопець і дівчина зайшли в прилісок. Розмовляти не хотілося, і вони ходили мовчки. Була тоді ще така блаженна пора, коли про мобільні телефони в українському селі могли тільки мріяти, і ніщо не порушувало специфічної ідилії цієї прогулянки. Вони прийшли до лісового невеликого струмка, посеред якого лежав пласт кам’яної породи, нерідке явище в цих місцях. Олексій розбігся і стрибнув на камінь. Приземлився невдало, нога слизнула по вологій поверхні, і мало не впав, але вчасно підставив руку і через мить знову стояв у весь зріст. Наталка вирішала не стрибати слідом і присіла на траву.
Деякий час вони так і розмовляли – Олексій, стоячи на штучному острівцеві, та Наталка, сидячі на траві. Розмова була незначуща, фрази виходили дуже легкими та влучними, але теми цієї розмови не міг би визначити ніхто – вона була і про все і про ніщо.
Раптом Олексій підвівся і стрибнув назад на берег. Цього разу він приземлився на обидві ноги. Наталка піднялася і пішла слідом за хлопцем.
А робота у Стехи дійсно знайшлася, і чимала. Він чекав, поки батько вийде з хати, щоб дослідити, що нового з’явилося у батьківський схованці. Вона була під стелею, у тому місці, де стелева балка трішки прогиналася під власною вагою. Старий наклав туди соломи, на солому хутряну ганчірку, і зимою це було найсухіше місце в хаті.
Старий вийшов на двір, а Андрій прилип до шибки, щоб впевнитись, що той не повернеться у самий визначний момент. Побачивши, що батько вийшов з подвір’я та зайшов до сусіда, Стеха виліз на стільчик та запустив руки у схованку. Знайшов там: 23 купюри номіналом у двадцять гривень, 7 политинників, 63 десятки та 5 соток. Андрій тільки підсвиснув стиха, і відрахував собі з сімейних статків 15 десяток. Ретельно поправив ганчірку і поклав гроші назад.
Олексій та Наталка були вже біля мотоцикла. Дівчина стояла під яблунею та дивилась на гілки, міркуючи, як обрати собі яблуко таке, щоб було і смачне, і висіло не надто високо. Олексій оглядав якусь запчастину, зрідка схвильовано цокаючи язиком та видаючи звуки типу: “Ух-хх”. Стеха підійшов до Наталки:
- Що, вибрала?
- Оте хочу, але не дістану ніяк, - сказала дівчина.
- Я тобі поможу. – запевнив Стеха і поліз на яблуню. Олексій відірвався від мотоцикла, підійшов до Наталки, і вони вдвох спостерігали, як Андрій спочатку обламав дві гілки, ступивши не туди, куди треба, потім виліз на третю, саме ту, де було бажане яблуко, перевірив її ногою – чи міцна – і ступив на неї повністю. Пролунав голосний хруст, і Стеха, обламуючи всі гілки на своєму шляху, полетів на землю. Піднявся, матюкаючись на все село. З сусіднього подвір’я вчувся голос старого Стехи. Батько біг, проклинаючи все на світі, з явною метою позбавити себе єдиної дитини. Олексій вскочив на мотоцикл, за ним Наталка. Андрій Стеха встиг застрибнути, вже коли мотоцикл був у русі. Вони набирали швидкість, залишаючи розлюченого старого під понівеченою яблунею. У вухах ще довго стояли батьківські прокльони.
Олексій зупинився вже тоді, коли Стаханов залишився далеко позаду. Зліз, заходячись із сміху, згинаючись мало не навпіл. За ним покотилася Наталка, до якої через деякий час приєднався Стеха, коли зрозумів, що сміх доброзичливий. Олексій сміявся аж до сліз, а заспокоївся лише тоді, коли не міг вже терпіти біль у животі. Сів на землю, підвів очі на Стеху:
- Ну і буде тобі веселе життя, Андрюха, коли додому повернешся! – напівфальцетом вимовив він, бо ще не міг після такого приступу сміху нормально говорити.
- Буде, - сердито відказав Стеха, думаючи про щось своє – А чи повернуся?
- Повернешся, куди ти дінешся – сказала Наталка, піднімаючи з землі Олексія – Їсти захочеш, то і повернешся.
- Може бути... – сказав Андрій, і по ньому було видко, що не хоче продовжувати цю розмову – А поїдемо в Леваду, пивка вип’ємо? – раптом запропонував – Я зарплату вчора лише получив. Пивка візьмемо, горішків, та на озеро виїдемо.
- Чому б ні? – сказав Олексій –От тільки заспокоюся трішки, та й поїдемо. – він ще раз глянув на Стеху, і мимовільний смішок вирвався у нього. – Ти б бачив себе, коли падав. Наталка ж у тебе тільки одне яблуко просила, а ти як завжди не так зрозумів!
- Так то воно так, не так зрозумів. – сказав Стеха, сміючись.
Вони зайшли у прокурену “Леваду”. Олексій пішов привітатися з кимсь із знайомих, а Стеха і Наталка залишились біля прилавку. Підійшла продавець, і Андрій купив ящик “Чернігівського”. Наталка глянула на нього здивовано:
- Ти що? Як ми це вип’ємо, ти думав?
- Будемо живі, вип’ємо, - сказав Стеха і купив ще цигарок, горішків та чіпсів.
Біля мотоцикла довго сперечалися, як же везти пиво. Купили два пакети, розклали пиво по них. Пакети мало не лопались, і тоді Стеха купив ще два пакети, віддав Наталці, а інші два тримав сам. Олексій їхав дуже повільно, і ніяких ексцесів не трапилося.
Мотоцикл заїхав на пляж. Тут нікого окрім них не було. Стеха вирішив розвести вогнище і пішов у ліс шукати гілля. Олексій із Наталкою посідали біля води та пили пиво. Вже було надто холодно, щоб купатися, і єдине, що рухалось по воді, були човни рибалок. Хлопець із дівчиною проводжали поглядом птахів, що відлітали у вирій. Десь за спиною Стеха захрустів палками, визначив свою присутність невеличким димком, що підіймався у повітря тонкою стрічкою, не розтікаючись в боки ані трішки. Через кілька хвилин вогонь зашумів веселіше, і Андрій вкинув просто в нього пусту пачку з-під чіпсів.
- Чого ви не берете горішків? – запитав Стеха, підсаджуючись біля Олексія, - Там їх десять пачок.
- Ще візьмемо. – відказав Олексій, відкриваючи другу пляшку пива, - Купатися не хочеш?
- Поки що не хочу, але ж не знаю, як там далі діло повернеться – змовницьким тоном сказав Стеха і підморгнув Наталці. Вона фиркнула і відвернулася від нього.
Через мить почувся звук мотору, і на пляж виїхала машина. Олексій піднявся і почав придивлятися до неї. Машина зупинилася, звідти долітав голосний сміх та звуки магнітоли. Весела компанія почала вилазити на свіже повітря. Водій напів-вийшов - напів-випав з авто і пізнав Олексія. Шумні привітання закінчилися запрошенням “на огоньок”, і компанія перемістилася до Стешиного вогнища. З багажника з’явилася горілка, курячі крила, кетчуп, майонез, пачка приправи “Мівіна”, дві буханки білого хліба, шампури, дві літри пива, пляшка вина, банка солених огірків, десять картоплин та коробка сірників, у якій на ділі виявилася сіль. Одна з новоприбулих дівчин розстелила на землі два простирадла і почала розкладати на них все. Інша розстелила газету та поставила на ній кілька мисок. На одну з мисок виклала курячі крильця, у іншу вичавила пачку майонезу і пачку кетчупу. Цією сумішшю вона почала мастити крильця, а те, що утворювалося внаслідок, вона клала у третю миску. Потім всі крильця зверху намастила “Мівіною”, наділа на шампури на дала кожному в руки. Навколо вогню створилося коло, всі курили, пили потрошки та розмовляли. Настрій став тихіше, цьому сприяв вечір, що все наполегливіше підкрадався до вогнища.
Першим не витримав, звісно, Стеха. Він запустив зуби у недосмажену курку. Олексій подивився на те, з яким захопленням Андрій жував м’ясо, і прослідував за його прикладом. М’ясо було хорошим, недарма хтось сказав: “Гаряче сирим не буває”. Невдовзі всі їли курку, запиваючи червоним сухим вином. Наталка пересіла ближче до Олексія, і час від часу повертала до нього трішки повеселівши від вина очі, придивлялася. Розмова призупинилася хвилин на п’ять, і коли всі втамували перший голод, знову потекла. Тепер вона стала жвавіша, експресивніша, бо завів її п’яний Стеха. Всіх пройняв його настрій, і тихий вечір перетворився на якусь подобу оргії – всі голосно ржали, валялися одне на одному, пили зі пластикових стаканів, не чекаючи інших. Наталка взяла Олексія за руку і відвела туди, де вони сиділи, як тільки приїхали. Там було тихіше. Вони взяли по пляшці пива.
Стеха був в ударі. Він голосно ораторствував, підстрибуючи одному місці, переповнений енергією, розмахував руками, розливаючи на всі боки вино, курив цигарку за цигаркою і був на сьомому небі від щастя, що його слухають. Скоро публіка біля вогнища почала розбиватися на менші групки, і знову стало спокійніше. Найтверезіші сіли окремо і почали обговорювати мотоцикл Олексія. Хтось тут же виявив бажання покататися, і Олексію довелося на хвилину відійти від Наталки, щоб заспокоїти гонщика. До опівночі залишалося зовсім небагато.
Час від часу Олексій підходив до вогню, головним чином для того, щоб упевнитись, що Стеха ще тримає себе у руках, і щоб взяти ще пива. Нарешті, водій авто виявив бажання кудись їхати і почав збирати свою компанію по лісі. Дівчата запакували все у багажник, і тут сталося те, чого так боявся Олексій. Андрій Стеха захотів покататися разом з усіма.
Він поліз у машину головою вперед, при чому зачепив рукою одну з дівчат. Хлопчина, що сидів коло неї, вдарив Стеху кулаком кудись біля носа, і Андрій вилетів з машини, не втримавшись на ногах. Водій обійшов машину і підняв Стеху з землі. Вдарив його ще раз, і той знову покотився. Олексій кинувся туди, але зупинився, застережений словами водія, давнього приятеля: “Не лізь!” Другий хлопчина намагався вилізти з авто, але його не пускала дівчина. Водій наздогнав Андрія у вдарив утретє, після чого підійшов до відкритого багажника, витер руки покривалом. Підійшов до Олексія і сказав:
- Я давно тебе знаю, такого я від тебе не чекав, - сказав, трішки похитуючись зі сторони в сторону, - Таких йолопів з собою возити... Най спочатку навчиться, як треба себе поводити, а потім буде кататися зі мною. – протягнув руку Олексію, той потис її, і сів за кермо. Машина завелася, розвернулася, і поїхала.
З лісу показався Стеха. Він ніс ще гілля, яке підкинув у вогнище. Повернувся на нетвердих ногах до Олексія і сказав:
- Ото зацідив! Я аж покотився. Ну нічого, не було б їх там троє, я б їм показав. – і пішов до озера умиватися.
Олексій з Наталкою підсіли до вогнища допивати вино, невдовзі Стеха приєднався до них. Вони просиділи хвилин п’ятнадцять, дивлячись у вогонь, і тут Стеху знову потягнуло на подвиги:
- А поїхали у Гацківку! Там сьогодні непогана гулянка, і ще не зовсім пізно, щоб їхати. – він хлебнув вина і продовжував, - Хоч розвіємося трішки...
- Нікуди я с тобою не поїду. – сказав Олексій і повернув до нього голову.
- Чому це? – запитав Стеха.
- Тому, що ти баран. – відповів Олексій. Андрія перекосило. Він тупо вперив погляд у вогонь, потім подивився на Наталку:
- Наташа, ти що, не хочеш потанцювати?
- Відчепися від неї, тому що я зараз тобі підправлю твої синці. – сказав, обурюючись, Олексій. Він поставив стаканчик на землю і піднявся.
- Ну тихше, тихше. – сказав Андрій, миролюбно піднімаючи руки долонями до Олексія. Він не мав ніякого бажання ще раз опинитися спиною на землі. – Я ж нічого такого... Ну хоча б відвези мене, я тобі заплачу.
- Та не треба мені твоїх грошей! – Олексій зірвався на крик. Наталка взяла його за руку, і він трішки заспокоївся. Присів знову, подивився на пачку цигарок, що лежала біля його ніг. Він ніколи раніше не курив, а тут взяв одну і підпалив від розжареної гілки. Помовчав, палив. Потім подивився на Стеху. З нього перевів погляд на Наталку і запитав:
- Ну що, відвеземо його?
- Відвеземо. – сказала дівчина. – А то буде ще ходити, казати, що завезли у ліс та кинули там.
- Та хай каже, що хоче, мені абсолютно те байдуже. Сідайте. – Олексій піднявся і сів на мотоцикл. Він вже заводив його, коли Стеха звернувся до нього ще раз.
- Олексій, як ти гадаєш, якщо я хочу побачити себе у темряві, то на що я маю світити ліхтарем – на себе, чи на дзеркало?
Питання збило Олексія з пантелику. Він вже хотів серйозно над ним замислитись, аж потім сказав:
- Ти їдеш, чи будеш далі тут розмовляти? Хочеш – залишайся.
- Їду, їду. – пробуркотів Стеха і сів позаду Наталки.
Олексій відразу набрав шалену швидкість. Він забув, що позаду його сидить двоє людей, і керувати мотоциклом треба зовсім по-іншому, ніж коли їдеш сам. Почув краєм вуха, як Стеха завів позаду якусь пісню. Спочатку Олексій хотів його зупинити, потім у голову прийшла думка: “Хай собі співає, чому б ні? Все одно веселіше”. Хлопець сам не помітив, як почав вторити неважкій мелодії, і скоро до них приєдналася Наталка. Дівчина непогано зігрілася вином і пивом, так що холодний вітер не лякав її, тим більше вона була закрита від нього спиною Олексія. Стеха щось кричав у ніч, розмахуючи недопитим пивом, розливав його по дорозі.
На шосе не було більше транспорту, лише останній житомирський автобус дав себе обігнати перед самим поворотом на село. Не знижуючи швидкості, Олексій почав входити у поворот, і тут втратив керування.
Мотоцикл почало закидати у лівий бік. Все відбувалося миттєво, і часу думати у Олексія вже не було. Він наліг всім тілом направо, не відпускаючи ручку акселератора.
Якщо б він намагався загальмувати, то всі вони злетіли би у повітря на швидкості в півтори сотні кілометрів не гірше найспритніших птахів. Стеха відчув щось неладне і інтуїтивно нахилився разом з Олексієм. Якимось дивом мотоцикл вдалося вирівняти, і він знову помчав уперед. Наталка навіть не встигла нічого зрозуміти.
Вони летіли далі. Щоб завести Андрія додому, треба було ще проїхати по ґрунтовій лісовій дорозі близько десяти кілометрів.
Олексій почав втомлюватися і ще сильніше натиснув ручку донизу. Мотоцикл заревів та додав швидкості. Андрій зрозумів, що відбувається щось не те, і хотів відірвати руку від талії Наталки, щоб постукати Олексія по плечу, і мало не вивалився на землю. Вхопився міцніше і сховав голову за дівчину. Співати він давно припинив.
Рівно шість хвилин вони їхали лісом. Дрібне каміння дороги розліталося на всі боки від коліс. Олексій зробив ще один крутий поворот...
На дорозі стояла собака. Якби хтось колись спробував би вивести тут розділювальну смугу, то задні лапи дворняги якраз стояли би на ній. Собака стояла, як нежива, і дивилася зовсім у інший бік. Олексій не встигав її об’їхати, аж ніяк не встигав.
Але все ж таки спробував. На грані фізичних можливостей свого тіла він відхилився далеко в сторону, вивертаючи кермо під немислимим кутом, і тоді в перший раз за його життя фортуна залишила його. Мить, і мотоцикл, а також всі, хто був на ньому, перетворилися на суцільну кулю з живого та неживого, яка котилася по дорозі з величезною швидкістю. В останній момент Олексій почув дикий крик. Кричала, здається, Наталка. І тут він провалився у рятівну темряву, яка захистила від страшного болю, що прийшов через хвилину...
Місце події накрила тиша. Деякий час було чутно лише скрип заднього колеса “Яви”, яке не зупинялося, а, наче насміхаючись, продовжувало крутитися. Потім до скрипу додалося тихеньке поскулювання дворняги, що важко піднімалася на ноги. Олексій все ж таки встиг врятувати їй життя.
В десяти кроках від перевернутого мотоциклу лежав на землі, лицем у траву, Олексій. Від нього не було чути ніяких звуків.
Трішки ближче приходив до тями Стеха. Він піднявся на ноги, оголошуючи ліс голосними криками. Підбіг до білої плями на тлі чорної землі. То була Наталка. Андрій перевернув її лицем вгору і вдарив декілька разів долонями по обличчю. Дівчина застогнала і відкрила очі. Андрій наблизився до Олексія.
У хлопця був зламаний хребет. Це було видно по тому положенні, у якому він лежав. Губи Олексія рухалися, наче у риби, яку витягли з води та поклали на пісок.
Стеха затрусився. Підійшла, хитаючись, Наталка, і стала біля нього. Подивилася на тіло і все зрозуміла. Несміливо промовила:
- Що будемо робити?
- Тікати треба, от що! – прошепотів Стеха. Очі його набули божевільного виразу. – Не приведи Господь, нас знайдуть тут, коло нього.
- Може, його ще можна врятувати? – по тону було чутно, що дівчина намагається запевнити себе, що насправді це не так.
- Врятуєш! Ти глянь на нього... – слина летіла з рота у Стехи, він починав панікувати. Раптом перебив сам себе: “Тікаємо!”, схопив за руку дівчину і потягнув у ліс, подалі від дороги. Вона не супротивилася.
Олексій залишився сам. Він був ще живий. Болю не відчував, бо при ударі його паралізувало. Його ще можна було врятувати, якщо негайно надати кваліфіковану медичну допомогу.
Ранковий промінь ліг на щоку, побув там трішки, і перебрався на відкрите око. Ніякої реакції. Промінь наче ліг на скло.
Хлопець пролежав там близько п’яти годин. Вмер він перед самим світанком.
