Лежачи на високих вишитих подушках в домі баби Тамари, Яна ніяк не могла заснути. Нудьгуючи, взяла до рук мобільний, поганяла трохи віртуального байка по крутих трасах, і, не знаючи чого вчепитися, взялася викидати з телефону старі дзвінки. Дійшовши до номера Сема, вона ненароком натиснула виклик, і моментально, ніби обпеклася, відмінила його. „Сподіваюся, нас не встигли з’єднати” , - майнула в голові полохлива думка. Ще подумає козел, що вона за ним бігає. Треба воно їй? Звісно, не треба.
Сем не подобався їй. Ніколи не подобався, і, якщо чесно, був зовсім не в смаку Яни. Світле пряме волосся, нахабні сірі очі, зріст метр п’ять з капелюхом… Сем не був нижчим за Яну, але міг би бути і вищим, а то за рік вона ні одних туфель на високому каблуку не дозволила собі купити. А хотілося. Зловивши себе на тому, що якось по-ідіотськи посміхається, Яна кинула погляд на мобільний. Десь в самому глухому куточку свого закостенілого серця, вона сподівалася, що він передзвонить і буде солодка нагода відправити придурка куди подалі. Та телефон мовчав, і Яна, вимкнувши світло, заплющила стомлені зелені очі.
Синяк на потилиці нестерпно болів. Яна довго крутилася в ліжку намагаючись відшукати таке положення, щоб не доторкатись хворим місцем до подушки. Нарешті, коли якогось, хоч і не повного, компромісу з подушкою вдалося досягти, дівчина заснула неспокійним, чорним, наче горобина ніч, сном.
Вві сні вона чула голос, що здавався давно знайомим. То був навіть не голос, а шепіт. Майже нечутний, як легенький весняний вітерець. Незнайома мелодійна мова лилася рікою в свідомість Яни. Невідомі слова лягали на душу якимось загадковим, містичним змістом. Шепіт ставав все виразнішим, все пронизливішим, від нього нестерпно боліла голова, подих перехоплювало. Відчуваючи, що більше цього не витримає, Яна, голосно скрикнувши, схопилася на ноги. Босою ногою вона втрапила в щось липке, що намертво приклеїлося до її п’ятки.
В кімнаті спалахнуло яскраве світло.
- Чого ти, Яно? – на порозі стояла налякана Тамара.
- Не знаю. Приснилося щось. Я вже лягаю… - бурмотіла Яна невпевнено.
- Та що з тобою коїться?
- Все добре. Ти лягай.
- Хочеш, я посиджу з тобою?
- Хочу.
Бабуся Тамара, яку Яна змалечку уникала називати бабусею – такою не схожою на це домашнє слово була струнка, елегантна та незалежна мама її тата, присіла на ліжку поруч з Яною. Взявши в руки великий дерев’яний гребінь вона лагідно розчісувала довгі коси онуки.
- Тамаро…
- Що, золотце?
- А ти знаєш легенду про Смолянку?
- Яночко, Бог з тобою, та навіщо тобі це на ніч?
- Просто… розкажи мені про каменярню.
- Все, що я знаю, просто красиві романтичні казки. Не більше.
- Все одно. Розкажи.
- Ти обіцяєш, що жахи тобі не снитимуться? – серйозно зазирнувши онуці в очі, запитала Тамара.
- Обіцяю, - посміхнулася Яна.
- Добре, я спробую розповісти тобі найзагадковішу байку нашого міста. Тільки… не сприймай її серйозно, гаразд?
- Тамаро, мені не п’ять років! – огризнулася Яна.
Яна, яка була все ж дуже сонною, слухала голос Тамари немов крізь стіну років, що відділяли їх від тих, загадкових минулих подій, що з них почалася історія каменярні.
- Каменярня, що належала колись Мілавському, насправді дуже давня. Ще кілька століть до того, як він купив її на аукціоні, тут добували граніт, та перекази старожилів свідчили, що частенько в породі траплялися й коштовні камені. Маленьке селище Чорноріченськ розвивалося і багатіло тільки завдяки каменярні, хоча було тут і кілька пивоварних заводів, і лісопилка. Кажуть, що такому бурхливому розвитку містечка, мешканці його завдячували добрим духам каменярні, які жили глибоко під землею. Ці істоти були невисокими на зріст, проте надзвичайно дужими.
- Гноми, чи що? – засміялася Яна крізь дрімоту.
- Ні, не гноми. Ярти. Біляві, з правильними рисами, та красивими, пластичними тілами. Наділені неймовірною силою. А жінки їхні, були особливо принадними, і такими вправними коханками, що будь-який бідолашний гірняк, піддавшись цим чарам хоч раз в житті, ніколи вже й не став би дивитись на земну жінку.
- Сумна якась твоя історія, - іронічно посміхнулася Яна.
- Так, але кажуть, що всі зникнення людей в каменярні, що траплялися за довгі століття – на совісті яртських красунь…
- Щось не в’яжеться все це з жахами, які розповідають про каменярню. Хто така Смолянка? Надто засмагла яртка, не задоволена своєю зовнішністю?
- Ти маєш почуття гумору, - засміялася бабуся, - ні, не яртка. Я ж попереджала, що надто вже довгою і заплутаною була ця історія. За час свого існування, каменярня кілька разів змінювала своїх власників. Останній з них, Іван Чорний, безслідно зник, спустившись одного разу під землю. А так, як із сім’ї, була в нього тільки кохана оковита, каменярня вкотре осиротіла. Довелося владі міста виставити прибуткове підприємство на аукціон.
Тоді-то і з’явився Мілавський. Був він не місцевим, більше того, ніхто не знав звідки взявся цей магнат, на чому заробив свої немалі статки. Все його життя було під покровом таємниці. Приїхав він в Чорноріченськ з молодою дружиною і дочкою. І був такий щедрий і завзятий на аукціоні, що переміг всю місцеву еліту, ласу до спокусливого шматка. Заволодівши каменярнею, Мілавський взяв діло в свої руки. Руки, як часто водиться, були нечистими. Після кількох вдалих фінансових оборудок, Мілавський заволодів всіма промисловими підприємствами міста. Місцеве керівництво повністю залежало від Мілавського. В каменярні Мілавський також завів свої порядки. Полягали вони в просто звірячому ставленні до робітників. Їм роками не платили за важку виснажливу роботу під землею. Жодних пенсій. Жодної допомоги скаліченим, під час частих обвалів, бідолахам. Ставлячись до людей, гірше, ніж до скотини, Мілавський зажив собі лихої слави. Та й це ще було не все.
Водилася в пана одна не зовсім гарна звичка. Грішив він тим, що порою, під настрій, заставляв приводити до себе молоденьких дівчаток. Пан забавлявся з ними, після чого дівчата безслідно зникали. І хоч його прихвосні намагалися пускати чутки, що дівчат він відправляв за кордон, де вони безбідно жили, працюючи на його тамтешніх підприємствах, насправді все було не зовсім так. Особисто він відвозив бідолашних на смолярню, де живцем топив в смолі, отримуючи від їхніх передсмертних криків і проклять безмежне задоволення.
Про це знало все місто. Та в нещасних родин загиблих дівчат не було жодних доказів панової вини, і жодних грошей, щоб заплатити корумпованій поліції, начальник якої був кумом Мілавського. Місто, стиснувши зуби, стогнало в безжальних руках божевільного пана. Це могло тривати нескінченно довго. Та надто вже буремними виявились ті роки.
Громадянська війна, розруха, голод та хвороби, якимось містичним чином оминали Чорноріченськ. До пори до часу. Одного доброго, чи не дуже, дня в місто увійшли червоні. На той час, пан Мілавський давно уже був в бігах. Та в маєтку залишалися дружина і дочка магната. Дівчині на той час ледь виповнилося п'ятнадцять. В той же день, дихаючі помстою гірняки вдерлися до маєтку. Дружину розстріляли на місці, а дівчину… смерть її була важкою і жахливою.
Кілька днів п’яні і ошалілі від злості гірняки знущалися над нею. А потім, пішовши по стопах її батька, втопили в смолі, на його ж смолярні. Кажуть, що помираючи, молода Мілавська, яка, як і її батько зналася з нечистою силою прокляла каменярню і весь Чорноріченськ. Кажуть, що дух її, до цих пір живе під землею, охороняючи заховані там, батькові скарби. От і вся історія.
- А ярти? – позіхнувши, запитала Яна.
- Про яртів тут давно вже не чули. Напевно покинули вони прокляту каменярню. Або вимерли. Та все це тільки легенда. І в яртів можна вірити з тим самим успіхом, що й в гномів.
- Звідки ти знаєш про все це?
- Ти забула, ким я пропрацювала все життя?
- Директором краєзнавчого музею, - посміхнулася Яна.
- Кому ж знати історію міста краще за мене? Інша справа, що все це, вигадки і тільки. Кожне місто має подібні легенди.
- Що ж тоді відбувається в каменярні? Чому після смерті Мілавського вона більше не працювала?
- На те були свої причини. Видобувати граніт тут стало невигідно. Та ще й під час останньої спроби відновити роботи в каменярні стався обвал. Ціла бригада тоді загинула.
- А може, то прокляття?
- Ну, якби всі техногенні катастрофи траплялися через прокляття…. Та частіше, виною тут людська недбалість…
Помітивши, що повіки онуки зімкнулися, Тамара тихо вимкнула світло. Хвилину постоявши в темряві, вона знову потягнулась рукою до вимикача. Яна спала зовсім тихо, Тамара схилилася над дівчиною, щоб накрити ноги онуки, з яких сповзла ковдра. Раптом відсахнувшись, вона стиха зойкнула, затуливши рот рукою.
Чорна пляма на п’яті Яни. Це могло бути що завгодно – мастило від її жахливого транспортного засобу, або Яна ненароком забруднилася в смолі – вчора в Тамари закінчили ремонтувати дах. Це могло бути, що завгодно, але Тамара, надто добре знала що це. Ім’я цьому - неминучість, якої вона всіма силами душі прагнула уникнути. От тільки парі з долею не виграла ще жодна людина на землі.
Залишивши Яну, Тамара вийшла з кімнати. Вона підійшла до старого серванта, вийняла з нього потрісканий шкіряний альбом, відкрила його на першій сторінці. З чорно-білої фотографії пронизливим поглядом глибоких очей дивилася красива жінка. Її довге темне волосся було викладене химерною зачіскою. На руках вона тримала дівчинку, що чимось нагадувала маленьку Яну. Позаду них стояла ще одна молода жінка. Поклавши руку на плече подруги, вона посміхалася ледь помітно. Здавалося посмішку видно лише на дні її чорних, як горобина ніч, очей.
- Що ж тепер буде, Юстино? – прошепотіла Тамара, провівши рукою по старому пожовтілому фото.
Яна прокинулась, коли сонце вже було досить високо на небі. Визирнувши в вікно, вона побачила те, чого бачити не хотіла. Під вікном стояла машина батька.
Хоча, Яна здогадувалась, що він буде шукати її тут.
- Привіт, доню, - якось м’яко і навіть ніжно мовив він.
Яна мовчки дивилася на батька.
- Я за тобою приїхав.
- Я бачу.
- Не сердься на мене за вчорашнє. Просто я переживаю за тебе.
- Знаю.
- Юрко до тебе вчора приїжджав…
- Ну і що?
- Ти не стався до нього так зверхньо. Він любить тебе.
- Тату, я сама розберуся…
- Поїхали додому.
- Ти їдь. Я потім.
Провівши поглядом батька, який вийшов на двір і довго розмовляв там з Тамарою, Яна повернулася в спальню. Вона йшла по дерев’яній фарбованій підлозі, тупо дивлячись на ледь помітні чорні плями. Голова боліла трохи менше, ніж вчора. Це вже був не біль, а просто якесь неприємне відчуття, десь глибоко в мозку. Вона не пам’ятала свого нічного жаху. Зате, сказані на незнайомій мові слова, немов неонова реклама, миготіли перед очима. І ще відчуття, наче життя застигає в тобі, перетворюючись на льодяну глибу, залишилося десь всередині, ніби хтось встромив холодну металеву голку прямо в серце. Почувши звук мотора від’їжджаючої машини, Яна вийшла на поріг хати. Ранішня свіжість полилася на неї сповненим озону подихом вітру. Навколо було дуже спокійно. Та Яна розуміла, що треба повертатись. Підкорятися чужим законам, робити те, що треба іншим. На душі від цих думок ставало так гидко, що хотілося кричати.
Не попрощавшись з Тамарою, Яна сіла на байк, і полетіла по розбитій, колись асфальтовій дорозі, кудись вперед, намагаючись втекти від себе.
Отямившись від чорного сну, ніби виринувши з провалля, Сем лежав на підлозі дивлячись в стелю. По ній, білій, в сіточках тріщин, пробігали дивні тіні. Вони спліталися в його уяві в не менш химерні картини.
Важко підвівшись, Сем підійшов до стола. Рука сама потягнулася до олівця. Здавалося, він не робив цього дуже давно. Останній раз йому хотілося малювати після першої ночі з Янкою. Вона була схожа на змію – пластичну, мінливу і холодну. Вона оплітала його душу, стискаючи холодним шкіряним обручем серце, і хотілося будь-що видертися із цих сковуючих обіймів. Щось подібне і було на його останньому малюнку. Перевернувши сторінку, Сем впевнено водив олівцем по папері. Повільно білий аркуш оплітала химерна сіточка павутини, вона ставала дедалі густішою, майже суцільною плямою, від якої відходили темні гнучкі тіні, схожі на жіночі постаті, що, раптом прийшовши в рух, текли, і змінювали форму.
Зробивши кілька завершальних штрихів, Сем закрив альбом. Він підійшов до дзеркала на стіні, кілька хвилин вдивляючись в свою небриту фізіономію. Ідентифікуючи свій стан, як трьохденний запій, з якого, хочеш, не хочеш, доведеться вийти, побрів в душ. З відразою дивлячись на брудний обідок в ванній, тихо вилаявся. Вітчим ніколи за собою не прибирав. Наче мати була йому підтирачкою. В якомусь шаленому пориві він схопив бритву старого і кинув її в унітаз. Зле посміхаючись, став під холодну воду. Добре. День почався.
Настирний дзвінок в двері заставив перервати насолоду.
На порозі стояв Льончик, в робочому одязі, що не передвіщало, в принципі, нічого доброго.
- Ти чого це зранку? – запитально дивлячись на друга, промовив Сем.
- Роботу знайшов. Уявляєш, на пустирі, де ми тусуємося, завод по переробці сміття будувати починають. Я на будівництво влаштувався. Ти зі мною?
- Та я… - невпевнено промимрив Сем. Але гроші, потрібні на придбання пального як для байка, так і для себе, катастрофічно танули в кишені. Просити ж у матері він не хотів. Взагалі це принизливе слово „просити” викликало в нього зубний біль, причому, в обох щелепах відразу.
- Добре. Почекай на мене. Переодягнуся тільки.
На пустирі, де ще вчора панувала благословенна тиша, стояв неймовірний гул бульдозерів. Трохи здивований, Сем взявся за лопату. Якомусь хворому прийшло в голову будувати завод біля самісінького входу в каменярню. Чому саме тут?! Навіщо вбивати чи не єдину в місті пам’ятку давнини? Такий же, застиглий шок читався на обличчях всіх інших робітників. Неймовірно.
Завданням Сема та інших чороноробочих було розчистити завалений різним мотлохом під’їзд до каменярні, так, щоб могла проїхати техніка. Це не подобалося Семові. Зовсім не подобалося. І не тільки йому одному. Десь перед обідом з боку Мілавичів на пустир виринула розмита жіноча постать. Придивившись, Сем впізнав вчорашню бабку, Юстину.
- Хто в вас старший? – запитала, порівнявшись з Семом, стара.
Сем, мовчки витерши тильною стороною долоні піт з чола, кивнув на огрядного дядька в оранжевій касці на голові.
Юстина сміливо підступила до товстуна, невідривно дивлячись йому в очі.
- Не робіть цього, - спокійно і впевнено промовила вона.
- Чого вам бабусю? – вишкірився виконроб.
- Я кажу - не робіть цього. Ви не знаєте, що буде потім…
- Що, Смолянка залоскоче?
Юстина довгим сумним поглядом окинула людей, що вовтузились біля каменярні.
- Даремно я тут, - тихо мовила вона нарешті, і, різко обернувшись, побрела назад в Мілавичі.
Сонце палило просто нещадно. Повітря було настільки розпеченим, що дихати ним було просто боляче. Відчуваючи, що більше не витримає, Сем кинув лопату.
- Льончику, мінералки принеси! – крикнув він, побачивши, що друг повільно побрів до вагончика, де склали вони одяг.
Від нестерпної спеки в голові в Сема гуділо, і гул цей ставав дедалі відчутнішим. Він був гучніший навіть за ревіння бульдозерів. Сем здивовано озирнувся довкола, не розуміючи походження цього гулу. Та нічого, крім таких же, здивованих невідомим звуком людей, що залишили роботу і стояли тепер в очікуванні невідомо чого, він не побачив. Минуло кілька хвилин і гул стих. Так само раптово, як і почався. Всі полегшено зітхнули, взявшись за роботу. Сем стояв, дивлячись на Льончика, який йшов до нього з пластиковою пляшкою в руках. Спочатку він не зрозумів, що відбувається. Здавалося, Льончик спіткнувся і впав. От тільки не на землю, а чомусь під неї. Раптовий надривний крик донісся з іншого боку каменярні. Обернувшись, Сем побачив, що земля, розверзлася під ногами в товстого керуючого, і він всією своєю масою рухнув під неї. Зрозумівши, що потривожена бульдозерами порода різко осіла, Сем блискавично кинувся до Льончика. Він встиг схопити бідолаху за руку, та ледве живий від страху Льончик бовтався немов, шланг, не здатний на жодні рухи.
- Ворушись, допоможи мені, давай! – кричав на нього Сем, неймовірним зусиллям утримуючи надто важкого друга над проваллям.
Нарешті, отямившись, Льончик став в’яло звиватися, підтягуючись на своїх довгих клешнях догори.
Небезпека, принаймні для Льончика, була позаду. Глибока тріщина, що почала утворюватись біля входу в каменярню, звивистою змією перетнула весь пустир. Один із бульдозерів, той що був найближче до входу, провалився під землю по саму кабіну.
- Уявляєш, я думав, що вже все! Кришка! – білими, безкровними губами шепотів Льончик, віддано дивлячись Сему в очі.
- Знайшов коли думати, - бурчав Сем, - сердито поглядаючи на врятованого друга, - ще б секунда і я би тебе впустив.
- А знаєш, коли я той… провалився, то відчував, ніби там мене хтось за ноги тримає, - ділився враженнями постраждалий бідолаха.
- Ага! Чорт з пекла тебе в гості запрошував, смоли попити! – реготнув Сем.
- А це ще що?! – вилупившись на свої ноги, знову поблід Льончик, - якого фака?!
- Що ще?
- Смола…
Ноги Льончика справді по коліно були в чомусь чорному і липкому, схожому на смолу.
- Ну, я ж казав чорт, - зітхнув, підводячись з землі, Сем.
- Хлопці, а Тадейович де? – почувся несміливий голос, бульдозериста, що мало не пішов під землю разом з технікою.
- Так він тут, поруч з твоїм бульдозером стояв, коли все почалося…
- Гей! Тадейович! – даремно кликали розгублені робітники. Від виконроба не залишилося нічого крім апельсинової каски, що сиротливо валялася на краю провалля.
- Ну, на сьогодні, ніби вже по роботі, стягуючи з себе просякнутий потом комбінезон, зітхнув Сем.
- І грошей нам сьогодні, судячи зі всього, не бачити, - продовжив сумну тему Льончик.
