Коли закінчиться музика, вона піде. Я буду дивитись їй услід, поглядом проводжатиму її постать, яка зникне, мов химера, у ранковому тумані. Я ще довго пам’ятатиму її парфуми, клацання запальнички та запах дорогих цигарок. Вона нічого не залише після себе... Згодом, я все забуду, навіть її ім’я... І навіть цю музику, яка змушує мене замовити ще одну склянку коньяку і поспіхом його випити. Тепер я захмелілий підходжу до неї. Дарма... Вона не сама. Вона тут не одна. Її посмішка, кинута десь у глибину залу, народжує у мене злість і відчай. Її пальці легко гасять недопалок. Торкаються волосся. Її волосся... Здається, я геть сп’янів. Сідаю знову за столика і не знаю, що далі робити... Озираюсь – вона танцює з іншим. Ще хвилина-дві – і музика закінчиться... І вона піде. З ним...
...Ще одна склянка, ще одна і ще... Волосся її, руки... Пальці... Тіло... Чорна сукня... Паморочиться голова від цигаркового диму і її терпких парфумів... А ще... Ще ця музика... Вона не закінчується. Вона вибухає... І зала стає схожою на бурхливе море звуків, кольори набувають нових відтінків... Я зникаю і кличу її зі собою... У ранковий туман...
Я оглянувся і не побачив нікого. Ніде. Ця порожнеча схожа на неї. Зрештою, то вона... І коли йде, то я ще довго дивлюсь їй услід, поглядом проводжу її постать, яка зникає, мов химера, у ранковому тумані... Вона нічого не залишає після себе...
