Інформація може нести негативно заряджені Шляхи Співжиття… Ця частина одночасно починається і закінчується, складається з 11 Крапок, в ній пропущені дві Крапки(шоста і сьома), тому що вони можуть негативно вплинути на людську підсвідомість… Справа в тому, що шоста Крапка — Життя Смерті, а сьома — Смерть Життя… Вони нерозривно з’єднані і водночас лежать по різні боки трьох… Це і є символом того, що будь—що(будь—хто) рано чи пізно закінчується(помирає)… Смерть є кінцем Початку… Початок — кінцем Смерті…
Гімн трьох Крапок…(Перекреслено)
Години спливають
А ми живемо
Не треба нічого
Крім… мого
Я буду чекати
Я буду…
Я буду…
Не буду я…
Години спливають
А я ще живу
Не треба…
І я ще … .
… Крапки були, є і завжди будуть серед Нас…
Крапка 11
… Згущувалися думки і воля його докупи. Він почав мислити… Забув він вже, що таке думки… А ось згадав. Очі оповив туман, але він все ж таки дещо розрізняв: брудна кімната, де літали самі лише мухи, стіл і ліжко, на якому він лежав. Ні… Це було не ліжко, а залізний стіл.
— Боже!.. Та ні, ти мені не допоможеш! Я— мертвий!.. Хоча хто його зна…
А мухи все кружляли і кружляли довкруж нього— мертвого, забутого, нікому не потрібного. На столі стояла склянка зі спиртом, пляшка, порожня таріль. А він не міг і покуштувати того, покуштувати життя… Знову!.. Він не може знову відчути його смак, його силу. Силу життя. Для нього воно зникло. Чи надовго? Чи назавжди? Єдине, що вирізняло його з—поміж інших— це величезні пухирі, розкидані по всьому тілу… Темінь… Темінь… Довкруг… Нічого немає… Що ж тепер робити?.. Як жити?.. Мабуть, що ніяк…
— Темінь, невже я навіки залишуся твоїм рабом?..
Крапка 10
— Давайте, зробіть це! Ви зможете! Просто! Це дуже просто!..— наполягав бородатий чоловік у білому халаті.
Його борода була надзвичайно бородатою (вибачте за каламбур). Ну така красива борода— тут уже нічого не вдієш. Вона була велика, трохи прикрита білою пов’язкою. Чи то така мода? А може в нього немає часу поголитися?.. Працює?.. Можливо...
— Ну ж! Зробіть це!— в котрий уже раз повторював лікар.
— Не можу!— кричала жінка.
— Можете. Ще й як можете! Ану на рахунок «три»! Один… два… три!.. Так… виходить. Ось його голівка… Молодець! Так тримати!..
На світ з’явилася людина. Маленька неповторність. Її, цю дитину, так само, як і інших, цей світ чекав і зараз приймає з відкритими обіймами… Вона мала… Але мудрості у цьому дитяті більше, ніж у дорослих. Усі заперечення щодо цього одразу будуть відкинуті Радою Вищих. Якщо не вірите — дайте відповідь на запитання: «Як малечі вдається так швидко вбирати в себе знання?..»
Шум, шум… Шум вітру? Чи то шум води, чи шум віків, невпізнаних знайомими незнайомцями?.. Вітер… Сила… Сила його духу. Уся сила життя ввібралася в дитину. Та їй до цього не звикати — багато разів вона переживала це, постійно переходячи з однієї в іншу форми існування… Дитина — своєрідний вогник історії, без якого не було б нас як мислячої форми існування.
Крапка 9
…Він їхав на машині — великій скрипучій пекельній машині. Гул колес перекривав усе. Із шаленою швидкістю бігла вона по дорозі. Нічого не бачили ті дванадцять коліс на своєму шляху, нічого не чули… Тільки запах бензину, шум вітру… Дорога, дорога і ще раз дорога…
Так було зроблено достатньо багато обертів годинниковими стрілками часомірів Нашого Співіснування… Ніхто навіть не намагався зупинити цю немолоду вже людину… Ніхто!..
— Що це? Що? Не може бути! Хто вибіг на дорогу?.. Ні! Цього не може бути! Тільки не це!— кричало сумління чоловіка по імені Онамор.
Хлопчак вибіг на дорогу. Машини мчать, не зупиняючись… Червоне світло… Жодного шансу на порятунок. Малий нічого не розумів, а оточуючим, здавалося, все байдуже. Чекають вони тільки зеленого світла і, мабуть, без вагань переступили б навіть понівечене тіло дитини… тіло людини… Лише одна бабуся в оливково—брунатному светрі не знаходила собі місця — рвучи на собі одяг, вона бігла рятувати дитину…
Хрускіт кісток… Знову… І нічого більше… Шум коліс, обляпаних кров’ю дитяти.
— Боже, я вбив дитину! Я вбив невинного хлопця!— кричав Онамор.
Та він не зупинявся— його вантажівка гримала на людей своїми стукітливими колесами, неслася з величезною швидкістю повз них, зневажливо обкидаючи грязюкою з домішкою крові,— повз дерева, стовпи і квіти, яким теж судилося прийняти на себе частину Онаморового гріха. Кров падала на них. Вона потрапляла на все, куди тільки можна було, на все, окрім людини, яка сиділа за кермом Вантажівки Смерті.
Із спеціально вмонтованої шухляди Онамор — старезний чолов’яга років 75—ти дістав циркуль(по професії він — інженер) і почав… шматувати власне тіло— свій живіт. Він встиг зробити в ньому три дірки. Дві з яких, налиті кров’ю, знаходилися досить близько одна до одної. Третя ж була поодаль від тих двох. Вона чомусь не кровила. Якби взяти лінійку і з’єднати усі ці дивні Крапки Сили, вийшла б пряма. Що ж це може означати?..
...Кермо не слухалося. Та водій і не турбувався за нього. Думав, либонь, що Машина Смерті поїде і без нього. Так і було, але кермо взяло і звернуло вбік, і машина дощенту розбилася об зустрічне дерево. Вона палала дуже довго, незважаючи на те, що в кузові було не що інше, як бензин.
Крапка 8
— Дивися, Марано,— мовив чоловік до своєї дружини, купаючи дитинча,— він такий гарнюля! Брудний, але… що це?
— Що сталося?— спитала стурбована мати. Ну що, що? Кажи!
— М—м—м. Як сказати? Якісь тут дивні родимі плями. Їх три. Розташовані якось по—чудернацьки, в одну лінію.
— Дай подивлюся!
— Тримай!
— Це знак від Нього! Так, три крапки, три склади. Н—г—г… Назвемо його ім’ям із трьох складів.
— Романо!— вигукнув новоспечений батько.
— Так, мій маленький Романо, мій єдиний синок на Світі!..
Крапка 5
…Онамор сидів за столом, щось писав. Мабуть, був дуже зайнятий, якщо на ньому були лише штанці та пов’язка на голові(не було часу приодягтися). Щось у ньому було не так. Щось напрочуд дивне… Живіт! Так, саме він!.. Ось воно що! Три великі родимі цятки. Три великі… Ні, я, скоріше за все, помиляюся… Це щось інше, дивовижне… Три великі пухирі, наче роги, стирчали у нього із живота, ось що… Середня бульба знаходилася трохи нижче за дві інші, а в цілому вони нагадували пряму… Не може бути… Величезні страшні пухирі з брунатним відблиском впиналися в його тіло… чи то навіть вилазили із нього… НЕзрозуміло, чи то зло Ним керує, чи то Він керує злом…
Крапка 4
Романо стояв на перехресті. Він був не сам — за ним, як моральна підтримка, стояла бабуся. Вона щасливо усміхалась. Людей було не багато і не мало. Мабуть, якби сталося лихо, всі кинулися б на допомогу. Світлофор поблискував різними барвами, наче бавився з хлопчиком. Червоний!.. Червоний!.. Червоний!.. Це не зелений!.. Зовсім ні!.. Що дитина робить на дорозі?.. Що? Його бабуня була в сум’ятті. Вона не могла поворухнутися. Її наче охопив ступор.
— Боже! Ти єси на небесах…
Це було єдиним, на що спромоглися оточуючі. Та ніхто нікого не звинувачує. Що хто міг вдіяти?.. Бігти під колеса великого авто? Абсурд… Воно їхало, не зупиняючись, не помічаючи Романо… Вантажівка вже за 20… за 15… за 10… метрів від малого… Ні! Цього не може бути… Тільки не це!..
— Він у мене єдиний! Не забирай його!— в розпачі ридала літня жінка.— Тільки не так!..
…Диво! Немає ні крові, ні машини. Вона жива. Та до чого тут вона? Головне— що живий її онук. Радості не було меж…
Машина три рази просигналила і з важким серцем повернула наліво, де нікого і нічого не було. Шум коліс — єдине, що зосталося в їхній пам’яті. Хоча, мабуть, що ні. Після цієї історії з авто у Романо з’явилися три плями на животі. Вони були і не зникали, жили своїм життям.
Крапка 3
Була тиша. Онамор стояв і ні про що не думав. І тут щось незвичне промайнуло в його голові… Та ні… То була не голова, а ноги. Білий вогонь охопив їх, тільки їх. Три великі бульби накотилися на тіло Онамора. Кружляли довкруж, а потім прилипли, наче п’явки, до лівої ноги. З них бризкало щось біло—червоне, та потім перестало. Його наче примушували щось зробити. 25—ти літній юнак, сам того не бажаючи, побіг до найближчого таксі й примусив водія їхати до станції Жданівка, про яку ніколи не чув і де ніколи в житті не був. За 30 хвилин він туди дістався… Чистий живіт парубка світився молодістю. Тільки ліва нога чомусь свербіла. Їде поїзд… Його залізні ноги чути вже за верству. Їде швидко, не зупиняючись. Онамор, що давно чекав на поїзд, тримав у руці якусь «іграшку». В його очах зблиснув рожево—жовтий жах, синьо—червоний біль, біло—чорна злість… Поїзд поряд… Його рука піднімається… і кидає зеленаво—сірий магічний шар на поїзд, що мимоволі став виблискувати смертю. Потяг різко зупинився. Люди попадали з полиць, порозбивали голови і… повмирали. Ті, що не вмерли за перші 7 секунд, вмерли за другі 7 секунд. Вони були отруєні повівом цієї магічної Вбивчої Сили… У живих залишився лише провідник, але той зовсім нічого не пам’ятав…
Біль у нозі не проходив. Що найшло на цю людину? Не знаю… Але Онамор побіг до лісу… За його спиною спалахнув паротяг. Він горів довго, як свічка. Поки той «вогник» собі палахкотів, Онамор вже був у хатинці лісорубів.
— Ось те, що мені треба.
Хрусь… Знову хрусь… Онамор не відчував болю. Його не було. Поряд з ним лежала відсічена частина ноги з пухирями, що засвітилися смертю і зникли, полетіли до Них. Дивно, але без тих трьох пухирів йому стало легше жити. Онамор сидів у крові, але знав, що на цьому нічого не скінчиться…
Крапка 2
Малий Романо їхав разом із батьками з літнього відпочинку. Вони провели свої «канікули» біля моря. Усі страшенно стомилися і дуже чекали, коли вже нарешті залізна машина привезе їх додому…
Настала ніч. Треба було лягати спати. Він би й стоячки спав, цей Романо. Місць було обмаль. Люди постійно вешталися туди—сюди, штовхалися, стояли у проходах... не помічаючи одне одного…
Романо поклали на верхню полицю і, аби малий не впав, прив’язали простирадлами… Він весь час крутився, хотів свободи, а ці білі «тримачі» не давали йому її… Поїзд загальмував — і хлопець впав з полиці. А далі: крик, кров, плач, стогін… Дитина вдарилася об залізний кут оббивки сидінь… Диво!.. Романо кричить!.. Тобто, він ЖИВИЙ!!! Хоча, за теорією ймовірності, можливість його подальшого існування дорівнювала 1:17695… Далі: зупинка потягу, лікарі, психологічна та фізична травми на все життя… А ще бозна—звідки взялися плями на лівій нозі у вигляді трикутника.
Крапка 1
Усе було нормально, крім руки. Вона мучила Онамора, не давала йому спокою. Три крапки, встромлені кимось або чимось, не давали йому можливості нормально існувати… Онаморові 16 років… І вже у цей час плями, завбільшки з курячі яйця, були у нього на руці. Він боявся їх і нікому не показував, носив речі на три, а то й на чотири розміри більші…
Сяло сонце. І було воно надзвичайно сильним. Вдарило хлопцеві в голову і полетіло собі далі. Воно то полетіло, але інформація залишилася в дитячій голові…
Пройшло три дні. Знову сонце. Тепер засвітило воно ще дужче, ніж було раніше. Цятки на руці почали рухатись, але боляче не було… Зранку наступного дня вони злилися в одну. Але він помітив, що це вже була не його кімната, не його будинок, не його вулиця, не його місто, не його країна, не його планета, не його життя, не його історія… Було затишно, але це його не підбадьорювало, все було йому чуже… Кимось вигадане життя… Над ним почав кружляти попіл, потім різні предмети — від маленьких (ручок, лінійок…) до великих (стільців, крісел) — навіть шафи почали рухатись. Вереск дитини не було чутно нікому і нічому, крім біополя, яке створив Онамор. Та ніхто б і не почув його — не було нікого вдома. А своєю Силою Романо кричати не міг — був ще замалий і заслабкий… Руки Онамора здійнялися вгору, сила його сяйнула хмар, повернулася до кімнати і… кинула люстру, що висіла над колискою, вниз. Смерть була страшна і водночас безболісна… Онамор розчинився і зник… У вже мертвого немовляти проявилися майбутні крапки, 9 крапок, що мали відкритися ще колись… По три на руці, нозі і животі, сім із яких були розташовані прямолінійно… Крапки, що мали відкритися, відкрилися — Сила відкриється незважаючи ні на що, навіть якщо «чимось» буде Життя або Смерть…
.
.
.
P.S.: Три крапки завжди починають… Три крапки завжди закінчують… Вони співіснують, становлячи собою гармонію у Всесвіті… Нічого не буває просто так… Якщо, наприклад, є Я, то є і АнтиЯ… Без нього не існував би Я сам… Але Анти…(хтось або щось) існує не в нашому вимірі, а в паралельному світі… Ці світи живуть один поряд з одним, становлячи собою ієрархічну структуру… Вищі керують нижчими… Але вони(тобто Світи) постійно переплітаються, переносячи одні Тіла до АнтиТіл, і навпаки… Найгірше може статися тоді, коли ідентичні за своїм біодухом Тіла зустрінуться з самими собою у вигляді АнтиТіл… Тоді чекайте непередбачуваних наслідків, тому що Тіла переходять в АнтиТіла, а АнтиТіла — в Тіла… Саме так сталося в моєму творі. Романо і Онамор — одна і та сама людина. Але вона знаходиться по різні боки Всесвіту — у Паралельних Світах. Тут діє принцип віддзеркалля. Періоди життя героя в Паралельних Світах дають зрозуміти те, що могло б трапитися в одному вимірі, ніколи не трапилося б в іншому. В кінці ж твору не Онамор вбиває Романо, а навпаки, оскільки Тіло(Романо) перейшло в АнтиТіло(Онамор), а АнтиТіло — в Тіло. Тобто Романо сам себе вбив, вбив свою фізичну оболонку, чим і призупинив прокляття. Але спинити назавжди цю огуду людства неможливо — постійно потрібні все нові й нові людські жертви. Сім світів — сім доріг. Яку вибереш — залежить від тебе… Але ніхто і ніщо ніколи не зрозуміє Долю і Силу Магічних Трьох Крапок…
