Чет розкинувся на ліжку і дивиться, як поруч одягається дівчина. Тільки-но вони займалися сексом, а зараз вона уходить. Поправляє спідницю, дивиться в люстерко, поправляє волосся, підходить до Чета, цілує його. Він дає їй купюри, звернуті у трубочку. Вона посміхається і махає рукою. Уходить. Чет лежить, дивиться у стелю. Дістає цигарку, курить, про щось думає, лається. Кидає недопалок у попільничку біля ліжка. Поруч лежать кілька використаних презервативів. Чет щось шепоче сам до себе, інколи гилить кулаком об стіну. На вулиці вже світло, але вікно в кімнаті завішено чорними шторами, то тут було б темно, якби не торшер, старовинний такий, ще радянських часів.
Коли дзвінок у двері. Чет здивовано дивиться. Потім підхоплюється і босоніж, по-котячи тихо, підходить до дверей. Дивиться у вічко. Бачить якусь дівчину, щось думає, знову дивиться у вічко. Хоче відкрити, але вчасно згадує, що голий. Повертається у кімнату, знову дзвінок. Одягає халат, знову біля дверей. Дівчина стоїть. Відкриває двері. Бачить подив, а потім відчай на обличчі дівчини.
- Слухаю. – каже Чет не дуже то лагідно.
- Вибачте, а Сергія можна? – їй років двадцять п’ять, вище середнього зросту, з красивим, але якимось змореним обличчям, стрижена брюнетка.
- Тут немає ніякого Сергія.
- Як немає? Він тут жив! – вона безпорадна і слабка, але Чета це не обходить.
- Може колись і жив. Я купив цю квартиру два роки тому і з того часу тут жодних Сергіїв не було. – Чет зачиняє двері і повертається до кімнати, коли чує, як щось наче впало. Стук об двері. Знову дивиться у вічко. Наче нікого. Але він же точно чув. Кілька секунд думає, потім починає відкривати двері, але вони не відкриваються, наче підперті чимось ззовні. Чет нервує, згадує випадок, коли одного знайомого ось так спалили. Підперли двері, а на вікнах грати. Грати не заважали пляшкам з запальною сумішшю, але ось бідоласі вилізти не дали.
Але тут якось не сильно підперли, бо двері таки відкриваються і Чет бачить, що то дівчина під дверима. Мабуть, знепритомніла і впала. Чет присідає біля неї, плескає по щоках. Але дівчина безтямна. Чет оглядається. Оце, мабуть, її валізка.
- Що за фігня?
Чує, як внизу хлопнули двері. Кроки. Дивиться вниз, бачить, як сходами піднімається якась жінка у коричневому пальто. Чет плює у роздратуванні і тягне дівчину до квартири. Валізку теж. Зачиняє двері. Кладе дівчину на ліжко, приносить з кухні чашку води, сприскує нею.
- Ну, давай, давай, приходь до тями. – плескає її по щокам. – Ти з ментури? Кажи, з ментури? Хто тебе підіслав? – Чет нервує, хапає її за підборіддя і трясе. Вона відкриває очі. Дивиться на нього. Це сльози на її очах чи вода, якою пирскав Чет?
- Врятуй мене! – зненацька каже вона і починає ридати. Обнімає Чета, ховає обличчя у його плечі і плаче. Він розгублений, він притримує її, потім гладить по голові, щоб хоч якось заспокоїти.
- Тихо, тихо! Не плач. – що ще казати не знає. Йому в житті не доводилося часто стикатися з дівчатами в сльозах.
- Врятуй мене! – шепоче вона і плаче далі. Чет не розуміє про що мова, кривиться. Потім хапає її за плечі, відриває від себе, дивиться в очі.
- Ти з ментури? Це подстава? Вони зараз прибіжать?
Вона перелякано дивиться на Чета. Втирає сльози.
- Відповідай! – каже Чет жорстко, як вміє казати.
- Що? – вона розгублена, вона не розуміє про що мова, чи удає, що не розуміє.
- Ти з ментури?
- Ні.
- Тоді що ти тут робиш?
- Мені треба сховатися.
- Сховатися? Від кого?
- Мені треба. Благаю, допоможи! – в неї знову очі повні сліз. А потім вона хапає його руки і починає цілувати. – Врятуй мене!
Чет забирає руки, відштовхує його, підводиться з ліжка, ходить кімнатою. Вона лежить і плаче.
- Це якась дурня! Я не розумію, що відбувається! – аж кричить Чет.
- Тихіше, благаю! – шепоче вона. Перелякана і слабка.
- Вставай. – каже він.
- Не виганяй мене! – просить вона і плаче.
- Я не збираюся тебе виганяти. Пішли на кухню, поговоримо.
Чет не поспішає на кухню, чекає поки дівчина підведеться і піде. Боїться, щоб вона не залишила чогось на ліжку. Наркотиків тих же. Не довіряє їй. Дивується, що вона ледь йде, хитається.
- Ти що, під кайфом?
- Я вже три доби не спала. – каже тихенько вона. У неї якийсь приречений вигляд.
- Сідай за стіл. – Чет ставить чайник, сідає навпроти неї. – Тепер я хочу почути, що відбувається.
- Ти не виженеш мене?
- Не знаю. Вирішу, коли послухаю тебе. Тільки не бреши мені. Я це відчуваю відразу. У мене кілька магазинів одягу, майже всі продавці – жінки. То я навчився розуміти, коли ви брешете. Я слухаю тебе.
Чет закурює, чайник починає шуміти, дівчина дивиться у стіл. Потім починає плакати.
- Не треба цього цирку, я не вірю сльозам. Говори.
Вона ще з хвилину плаче, а потім витирає сльози. Вона симпатична, у неї красиві груди і обличчя, яке не псують навіть розчервонілі очі і павутиння зморшок під скронями. Мабуть, дійсно довго не відпочивала.
- Що ти хочеш почути? – каже вона.
- Що ти тут робиш?
- Ховаюся.
- Чому тут?
- Тут жив один мій знайомий. У нас був роман, про який майже ніхто не знав. Я подумала, що тут мене не знайдуть.
- А хто тебе шукає?
- Дуже впливові люди.
- Конкретніше.
- З ФСБ.
- Звідки? – Чет аж регоче. – З ФСБ?
Вона киває головою.
- Ага, а ти американська шпигунка і знаєш ракетні секрети? – Чет аж сам головою крутить, бо це ж треба таку дурницю вигадати.
- Ні.
- Тоді чого ж вони за тобою полюють?
- Вони думають, що я дещо знаю про одну людину.
- Про кого?
- Про мого коханця.
- І хто він?
- У нього великий бізнес. В енергетиці. Був. А потім ці товариші почали його трусити і він втік. Вони подумали, що я знаю, де він. Тому шукають мене.
Чет дивиться їй в очі. Чайник вже шипить і парує.
- Слухай і ти оце розповідаєш про це незнайомій людині? Ти ж мене перший раз бачиш? – він заглядає їй в очі, не вірить жодному слову, це ж маячня якась.
- Я дуже заморилася. Я не можу нічого збрехати. Я кажу, як є. – вона важко дихає, прихиляється плечем до стіни. – Просто, навіть якщо ти схочеш мене здати, ти повинен розуміти, що вони намагаються не залишати слідів. Можуть вбити і тебе. Не обов’язково, але можуть. І що вже точно, так не заплатять. Вони вважають, що платять тільки лохи.
- Знайома логіка. – посміхається Чет. Чайник вже закипів. – Ти будеш каву, чи чай?
- Чай.
- Їсти хочеш?
- Спати хочу.
- Давай, поїш і ляжеш відпочити.
- Ти не виженеш мене?
- Ні.
- А що скаже твоя жінка?
- По-перше, я не одружений. По-друге, це квартира для блядок, то нікого не обходить, хто тут живе. – Чет дістає з холодильника сир і ковбасу, ріже хліб, готує бутерброди, поки чай заварюється. – У мене теж неприємності з органами. Щоправда з місцевими. То я тебе розумію. І спочатку я подумав, що це якась подстава, тому і був з тобою дещо грубим. Ну, чого ти плачеш?
Вона посміхається і плаче.
- Чого ти?
- Це від втоми. Я виснажена. Вибач.
- Та нічого, як треба, то плач. Так, ось, готово. Їж. В чай молока додати?
Вона стинає плечима. Чет доливає молока.
- Так поживніше.
Дзвонить його телефон. Бере слухавку.
- Так, привіт. Знову? От мудаки! Адвокат вже поїхав? Добре. Допомогти? Звісно! Відвезти до лікаря? А що з хлопцем? Кахикає? Добре, за півгодини буду. Нормально? Ага.
Дівчина потроху жує бутерброд і запиває чаєм.
- Слухай, мені треба буде зараз від’їхати. То хазяйнуй тут сама. Я ввечері заїду.
Вона киває головою. Чет іде до ванної, приймає душ. Виходить одягатися.
- Слухай, а як тебе хоч звати? – бачить, що дівчина вже прилягла у ліжку, звернулася калачиком і спить. Поклавши долоньки під щоку. Як дитина. Чет дивиться на неї, потім укриває ковдрою, вимикає торшер. Одягається на кухні. Залишає номер свого телефону. «Якщо треба, дзвони. Чет».
Виходить з будинку, сідає в машину. У нього срібляста «Шкода-октавіа». Підігріває двигун, вмикає музику. Слухає якесь диско. Їде за місто. На окраїні ціле селище нових великих будинків. Тут живе нова еліта. Само селище огороджене високим парканом, на в’їзді постійно чергує охорона. Чета знають, то пропускають. Він прямує до одного з будинків. Двоповерхового, красивого. Тисне на кнопку в огорожі.
- Міро, це я. – каже у розмовник.
- А, Чете, привіт. – відповідає з будинку Міра.
Хвіртка огорожі відкривається. Чет заходить, йому назустріч біжать два величезних собайла. Але Чет не лякається, бавиться з ними, чеше за вухами. Собаки плигають навколо нього, гавкають, крутять хвостами. Видно, що добре знають його. Проходить до будинку. Заходить всередину.
- Привіт.
- Привіт! Ми зараз! – чується жіночий голос з другого поверху.
За хвилину спускається Міра, яка тримає на руках хлопчика років двох.
- Привітайся з дядею Четом. – каже Міра і дитина посміхається, махає рукою і каже «пливіт».
- Привіт, Ванька. – посміхається Чет.
Міра ставить хлопчика біля Чета, а сама йде до кухні. Чет дивиться їй у слід і кривиться. Але коли вона повертається з пляшкою молока в руках, то Чет вже посміхається.
- Їжа на дорогу?
- Ага, ми після лікаря ще у гості збираємося.
- До кого?
- Та до подруги одної.
Міра прихорошується у дзеркала, хлопчик просить політати. Чет підхоплює його і підкидує у повітрі. Сам дивиться на Міру. Вона красива, вона така красива, що Чет аж прикушує губу, щоб не видати себе.
- Все, готова.
Виходять, сідають в машину. Їдуть.
- Тут можна балакати? – питає Міра і обводить поглядом машину.
- Думаю, що так. Три дні тому перевіряли. Наче ніяких жучків. – каже Чет. – То Сашка знову викликали?
- Так, сьогодні вранці.
- По тій самій справі?
- Ага.
- От, козли.
- Все ж буде добре, Чете? – питає Міра і дивиться на нього.
- Та звісно! Не хвилюйся. – Чет впевнено киває головою. Якщо придивиться, то його пальці так стиснули кермо, що аж побіліли. - Це вони щоб потріпати нерви. Не хвилюйся.
- Просто вони якось сильно вчепилися.
- Ну, у них робота така чіплятися і трусити гроші. Вони ж нічого іншого і не вміють.
- Може таки заплатити їм?
- Ні. Вони такі люди, що раз заплатиш, потім не злізуть. Не можна платити. Пам’ятаєш, коли мене посадили? Нас же трьох посадили. Двоє погодилися платити, а я – ні. Ті досі платять, щомісяця. Виють, а платять. Я - не плачу.
- Ти ж тоді теж заплатив.
- Я ж судді, то зовсім інша справа. Суді платиш раз і отримуєш потрібний вирок. А цім мудакам потрібно платити постійно.
- Я хвилююся за Сашка.
- Та нічого, він у нас міцний.
Чет намагається подивитися на її колінка, що стирчать з-під шуби, але відвертається, починає терти праве око, наче туди щось потрапило.
- Я тебе хоч від справ не відволікаю? Якщо треба, так ти їдь, не чекай, я таксі викличу. – каже Міра, яка тримає малого на руках.
- Не хвилюйся, час в мене є. – Чет намагається посміхатися.
Зупиняє машину біля лікарні. Допомагає Мірі вийти.
- Я почекаю.
- Там черга може бути.
- Нічого.
Вона піднімається сходами, Чет сідає в машину і дивиться їй услід. Потім гепає по керму і лається. Брудно, зле, відчайдушно. Глибоко дихає, щоб заспокоїтися. Кладе руку на переднє сидіння, де тільки-но була Міра. Ось її світла волосинка на спинці. Бере ту волосинку. Закриває очі і плаче. Вікна в машині тоновані, то ніхто не побачить. Включає музику, щоб ніхто не почув, бо вже ридає. Довго. Потім заспокоюється, витирає обличчя, капає щось в очі, щоб привести їх до норми. Дзвонить мобільний. Чет дивиться, не відповідає. Пропускає ще кілька дзвінків. Аж ось з’являється Міра з малим.
- Не, ну ти уявляєш! Тільки моя черга дійшла, а він уходить! – скаржиться вона.
- Хто?
- Та лікар! Так і не прийняв! Каже, що завтра треба.
- А ну пішли! – Чет бере її за руку, веде до лікарні. Дзвонить знайомому, той ще комусь, нарешті Міру приймають. Лікар оглядає малого, каже, що нічого страшного, прописує якісь вітаміни.
- Чете, дякую, як ти все оце вмієш влаштовувати! – Міра задоволена і радісна. Чет намагається посміхатися.
- Куди тебе відвезти?
Відвозить, потім їде у парк. Там стоїть, плаче, кричить, лається. У вікно стукають. Чет вимикає музику, бачить патруль міліціонерів. Вони підозріло дивляться на його заплакане обличчя.
- Документи.
Дає їм документи. Молоді хлопчики, помітно нервують, бо ж машина дорога і сам Чет тримається впевнено, як людина зі зв’язками. Прихопи його зараз, потім будуть неприємності. Та й прихоплювати немає за що. Спиртним не пахне, документи в порядку, в машині сам. Трохи вагаються, а потім віддають документи. Чет їде на роботу. До вечора сидить в офісі, потім повертається у квартиру. Дівчина там все спить. Не будить її. Залишає в холодильнику пакунок з їжею, а у ванній гігієнічні засоби. Щоб, коли прокинулася, хоч помитися могла. Їде додому. У нього теж будинок, не такий великий, але красивий. Наливає собі келих вина, сідає за комп’ютер. Знаходить добре сховану папку з фотографіями Міри. Цілком пристойними. То на пляжі, то в ресторані, то коли їздили на новий рік у Карпати. Потім з її сторінки на «Однокласниках». Гортає ці фотографії, які бачив вже багато разів, гортає і стогне. Потім підхоплюється, допиває вино і сідає в машину. Їде в місто, у нічний клуб. Та ще накидається коктейлів, якісь дівки. Він їх мацає, вони регочуть. Виходить з одною на вулицю, наче покурити. Йдуть до його машини, там дівчина робить йому мінет. Сує їй гроші і їде додому. Лягає спати, перед тим випивши великий бокал коньяку.
Зранку їде на квартиру. Коли заходить, то чує, що дівчина у ванній. Обережно проходить на кухню. Чує, як цибенить вода. Потім дівчина виходить, укутана у великий рушник.
- Привіт. – каже Чет тихенько, але дівчина лякається, аж підстрибує.
- О, Господи! Це ти!
- Я. Налякав?
- Та трохи.
- Виспалася?
- Ага, спала, як убита, оце тільки прокинулася. Зараз, одягнуся. – вона уходить в кімнату.
- Там у шафі подивися, може підійде тобі одяг. – каже Чет і стає до плити. Йому хочеться їсти.
- Нічого собі, та тут багатий вибір! – каже дівчина.
Чет посміхається, думає, що через цю квартиру пройшло багато дівок. Після деяких залишалися якісь речі, Чет все складав у шафу. Як колекцію. Жарить яєчню, відкрив банку з грибами і огірки. Приходить дівчина. Вона одягла коротку спідницю (здається господарку звали Маринка), футболку (Аня?) і кеди. Кеди належали дівчині, ім’я якої Чет так і не запам’ятав.
- Ой, ти куховариш?
- Ага, щось їсти захотілося.
- Давай я. – вона стає до плити, пропонує зварити пельменів.
- Ні, не хочу. Мені уже ті пельмені дістали.
- Холостяцька їжа? – посміхається вона.
- Ага. Слухай, як хоч тебе звати?
- Ганна. А тебе, я так розумію, Чет?
- Ага.
- Це що, прізвисько таке?
- Ні, ім’я. Від Четверга. Це тато мій так бавився. Мене назвав Четвергом, сестру – Суботою, ще одного брата Понеділком.
- Серйозно?
- Ага, жартівник був.
- Прикольно. – вона перекладає яєчню на тарілки. Собі бере зовсім трохи.
- Чого так мало?
- Та я мало їм.
- Ну, як хочеш. Вино будеш?
- Та можна.
Чет дістає з холодильника пляшку, бере два бокали, наливає.
- Ну, давай, Аню, за зустріч.
Чокаються, випивають, їдять. Потім вона прибирає, ставить чайник, Чет запалює цигарку.
- Нічого, що палю тут? – питає.
- Та ні, я звикла. – вона щось там майструє біля раковини. Чету здається, що вона стала якась напружена.
- Щось трапилося? – питає він.
- Що? – удавано дивується вона.
- Ну, ти якась напружена.
Вона сідає за стіл, дивиться на Чета.
- Я одне питання хочу прояснити. – каже Ганна.
- Яке?
- Ну, ти робиш мені послугу. Велику послугу. Але в мене немає грошей, щоб з тобою розплатитися. – вона все дивиться йому в очі. Чет сміється.
- Це так треба розуміти, що ти натякаєш про можливість оплати натурою?
- Ну, так. – вона посміхається, але це дуже напружена посмішка.
- Слухай, розслабся. Я нічого такого від тебе не хочу. У мене вистачає жінок, то не хвилюйся.
- Тоді навіщо тобі потрібно допомагати мені?
- Та просто. Ну, ти попросила. Я сам був у ситуації, коли мене прокуратура пресувала. Навіть в СІЗО три місяці просидів. Я знаю, як це, бути під тиском. То ось і допомагаю тобі.
- Я вмію бути вдячною. – каже вона якось не дуже переконливо.
- Слухай, красуне, що за дурня. Кажу ж тобі, розслабся. Мені від тебе нічого не треба. Краще скажи, що ти плануєш робити далі.
- Не знаю.
- Зовсім?
- Ну, думаю, треба перечекати. Якийсь час. Поки все заспокоїться.
- У тебе тут є родичі?
- Так, батьки. Але мені до них не можна. Якщо мене шукають, то чекають саме там.
- А чого ти думаєш, що тебе шукають?
- Тому, що я їм потрібна. Вони ж мене вже один раз ловили. Прямо вдома. Висадили двері і схопили мене. Відвезли на якусь дачу за місто. Там почали допитувати. Ось. – вона задирає футболку і показує якісь круглі плямки на животі. Такі самі на руках.
- Що це?
- Вони тушили об мене цигарки. – вона кусає губи, нервує, згадуючи ті жахи.
- І що вони від тебе хотіли?
- Спочатку, щоб я дала свідчення на нього. Ну, на мого коханця. На Аліка.
- Хто цей Алік?
- В нього був бізнес в енергетиці. Він торгував вугіллям, а потім подався у ядерку. Казав, що за це його фсб-ешники і обклали, бо це їх парафія.
- А як ти з ним познайомилася?
- Та випадково. Я працювала танцівницею в клубі. Інколи виїздили на корпоративи. Поїхали на один, станцювали кілька танців, потім можна були залишитися з гостями. Це не було обов’язково, але майже всі дівчата цим користалися. Ну і я теж пішла в зал. Там мене Алік запросив за стіл. Він був діловий, не любив сентиментів, сказав, що тільки-но перебрався в Москву і йому потрібна жінка для довгих відносин. Точніше йому були потрібні дві жінки.
- Дві жінки?
- Білявка і брюнетка. Брюнетку, тобто мене, він вибрав, а білявку ще шукав кілька тижнів.
- То ви утрьох жили?
- Ні, ми жили удвох з білявкою. Її звали Віра. Алік знімав нам трикімнатну квартиру. По кімнаті для дівчат і третя – спальня. Час від часу приїздив до нас, частенько залишався на ніч.
- У вас був груповий секс?
- Ну, коли дві дівчини і чоловік, хіба це вважається груповим сексом? – дивується вона.
- Та як подивитися. – посміхається Чет. – І що далі?
- Ну, нічого. В нього були гроші, він добре нам платив, ми були задоволені. А потім в нього почалися ті неприємності. Він казав, що його трусить ФСБ. Не саме ФСБ, а співробітники, які мали доход з фірм, які Алік посунув з ринку. То він завжди їздив тільки з водієм, а то найняв ще двох охоронців. Потім в нього стріляли. А потім викрали мене. Мабуть, вони хотіли викрасти нас обох, але Вєра як раз вийшла до знайомої, яка жила на три поверхи вище. То вони схопили тільки мене. Тримали на дачу два тижні. Обіцяли зґвалтувати і вбити, якщо я не розповім про таємниці Аліка.
- І ти розповіла?
- Я нічого не знала. Навіть, як зветься його компанія. Він ніколи не говорив про справи з нами. Інколи я чула уривки його розмов по телефону і все. Але жодних секретів він нам не розповідав. Хто ми такі йому були?
- То вони нічого не дізналися?
- Та мене хоч на частини ріж, якщо я не знаю, то не знаю. Потім мене звільнили. Якось так вийшло, що ті бандити, які охороняли мене, кудись втекли. Наскочили інші бандити, забрали мене, відвезли Аліку. Той наказав нам з Вірою переїхати. На нову квартиру. Десь на заході Москви, на окраїні біля лісу. Ми там ховалися з місяць. Алік у нас не з’являвся. Але гроші на карточки перераховував. Він наказав нам не виходити, але як можна висидіти місяць у однокімнатній квартирі? Ми виходили. Я якось пішла на розпродаж. Хотіла щось купити мамі на день народження. Коли повернулася, то Віри не було. Ну, думаю, теж пішла кудись. Вона казала, що познайомилися з якимось хлопцем. Але не повернулася увечері. І вранці. Телефонами ми не користувалися, бо Алік сказав, що по телефону нас легко вирахувати. Я сиділа, дивилася телевізор, нервувала, де Віра. А потім показують, що знайшли труп дівчини, забитої на смерть. Обличчя перетворене у місиво. Страшно дивитися. Тіло знайдене без документів, з особливих прикмет татуювання у вигляді рози на лопатці і у вигляді сердечка під пупком. Такі самі у Віри були. Я ж її тіло добре знала. – Ганна сумно посміхається. – Я коли побачила це, то схопила речі і тікати. Не думала, що і як, аби куди. Купила квиток на потяг до Білгорода. Потім на автобусі майже до кордону доїхала. Там вночі перевели мене.
- А чого не просто через пункт пропуску?
- Вони ж мене могли у розшук об’явити. Схопили б і до себе. На маршрутці доїхала до Сум, думаю, куди б піти. Родичів та знайомих знайти моїх легко. І тут згадала, одного хлопця, який тут жив. У нас відносини були. І він такий добрий, він би приютив. Ну я і прийшла. В мене вже сил не було кудись ще йти. Навіть не думала, що робити, якщо його вдома не буде, чи якщо він одружений, з родиною живе. Просто аби дійти, а там вже будь що буде.
- Правильна стратегія. Головне йти, не зупинятися, а там вже будь, що буде. Мене коли заарештували, почали колоти. Що ось всі на мене покази дають, зроблять мене крайнім і посадять. То краще почати мені балакати. Я мовчу. Вони давай мене лякати. Не діє. Тоді бити почали. Вони мене, я їх. Ось, бачиш, ці чотири зуби передні – штучні. Вже потім вставив, бо вибили. Кажуть, що зуби виб’ють, кинуть в камеру до кримінальників, а вони мене і опустять. А якщо покази дам, тоді пощадять, лікаря викличуть. Важко було, тиснути вони вміють. Але я собі наказував так: витримати годину. Просто годину не здатися, а там подивимося. Далі ще годину. Так їм ані слова і не сказав!
- А інші?
- Ніхто не сказав. Дурних немає. Потім, правда, деякі погодилися прокуратурі платити, а я відмовився. Вони хотіли мене посадити, щоб іншим урок був, але я суддю підкупив і отримав умовний термін. Потім і його оскаржив, то судимість знята.
- А за що тебе мотузували?
- Та схема одна була біля хімкомбінату. Хороша схема, золота прямо. А прокуратура вирішила під себе підім’яти. Ось і схопили кількох, думали зламати. Вони то вміють ламати, але не на тих натрапили. А тепер у мене з ментами сутички.
- Чого?
- Та вони вимагають, щоб я платив їм, а я не хочу. То ходять навкруги. Один раз хотіли наркоту підкинути. Може ще щось вигадають. Козли.
Дзвонить телефон.
- Слухаю. Що? Зараз! – аж кричить Чет. – Ну підори! – він вже підхопився і біжить до дверей.
- Що трапилося?
- Та згадай їх, а вони тут, як тут! Прийшли до мене з обшуком! Поїхав я!
Чет тікає, мчить на роботу, застає там кількох у штатському. Йому тикають папірці.
- А оце ордер на затримання. Узяти його! – наказує один зі слідчих. Чета хапають за руки, він не пручається, дає одягти наручники. Посміхається.
- Думаєте мене цим налякати? Смішні ви люди.
- Рот закрив!
Його везуть у відділок. Там починають допитувати про вчорашній вечір.
- Попався ти, Загорулько. Ось заява неповнолітньої громадянки про те, що вчора ти її розбестив і примусив до протиприродного статевого контакту прямо у своїй машині. Тепер сядеш, Загорулько. – каже заступник начальника міськвідділа, який і вимагав платити. – А міг же все нормально залагодити. Так ні, жадібний. Ну, тепер підеш на зону. Там таких, як ти, люблять. У всі дірки.
- Не беріть на понт, товаришу підполковнику. Ніяких громадянок вчора увечері ні до чого не змушував, ніяких контактів не мав. Покурити, це правда, покурили в машині. Але не більше того.
- Свідки бачили, ми вже допитали.
- У мене вікна тоновані і ніч вже була. Що ж це можна там такого побачити?
- Вистачить і самої заяви, Загорулько.
- Помилка якась, товаришу підполковнику. – Чет посміхається.
Його тримають у підвалі райвідділу чотири дні. Погрожують, тиснуть, не дають спати, але не б’ють. Чет ні в чому не зізнається, каже, що нічого не було. Його адвокат працює. Скоро дівчина, яка подала заяву, приходить її забирати. Її лякають відповідальністю, але адвокат каже, що у його клієнта жодних претензій. Без заяви справа розпадається і Чета випускають. Він виходить з райвідділу неголений, але з посмішкою. Його чекають адвокат, Міра, її чоловік - Сашко.
- Привіт, розбещувач. – жартує Сашко. Обнімає Чета. Далі його в щоку цілує Міра.
- Похвилювалися ми за тебе. – каже вона. Чет відчуває її запах і його аж судоми пробирають.
- Поїхали, Міра приготувала твою улюблену шубу. Відсвяткуємо вихід з полону. – каже Сашко.
Сідають в машину. Сашко за кермом, Чет попереду, адвокат і Міра позаду. Їдуть.
- Казав же я тобі, що одружуватися пора, а то добігаєшся по дівках. – гигоче Сашко.
- Та слухайте, там така баба, я б їй менше двадцяти навіть без косметики не дав би, а як вже в бойовій розкрасці, то і всі двадцять п’ять! – каже адвокат.
- Я ж і думки не мав, що вона неповнолітня. Така кобила, сам клеїлася! – посміхається Чет, а сам ловить у дзеркалі заднього виду Міру і тут же відвертається, дивиться у вікно.
Далі засідають в будинку у Міри, потім Чет їде на квартиру. Перед тим питає, чи не можна шуби частку узяти.
- Хочу одній панні показати, як треба готувати. – бреше Чет.
- Йо, невже хтось серйозний з’явився? – дивується Сашко.
- Молодець, Чете! Молодець. – радіє Міра, так щиро, що Чет ледь стримує злу посмішку на обличчі. – Хочеться вже на твоєму весілля погуляти!
Чет киває головою, виходить з пакунком, сідає в машину, від’їздить, недалеко, зупиняється, гупає по керму, кричить, лається, виє, плаче. Потім тільки їде на квартиру. Відкриває двері, заходить. Квартира пуста. Ганни немає. Чет вже і на кухню забіг і у ванну і на балкон.
- Тю чорт, куди ж вона пішла? – дивується Чет.
- Це ти? – Ганна вилізає з шафи, де сховалася зі всіма своїми речами. – Де ти був? Я вже вирішила, що вони тебе знайшли.
Чет регоче, бо бачить в її руках ніж.
- Це ти відбиватися вирішила?
- Та вже як вдасться. Де ти пропав, я так хвилювалася!
- Та менти на мене наїхали, присадили трохи. Але нічого, все нормально.
- Господи, я вже чого тільки не подумала! – вона зненацька цілує Чета в щоку і плаче. – Нерви стали слабкі. Вибач.
- Та нічого. Їжі хоч вистачило?
- Та ще й залишилася, я небагато їм.
- А я тобі ось гостинець приніс. Шубу. Любиш?
- Дуже. – Ганна киває головою, а Чет зовсім непевний, що якби запропонував щось інше, вона б не погодилася з такою же легкістю.
Йдуть на кухню, їдять. Точніше Ганна потроху клює, а Чет щось собі замислився. Думає про Міру. Аж стогне.
- Що таке, Чете?
- Нічого, нічого.
- Якісь неприємності? У тебе сумне обличчя.
- Ні, нормально. Просто трохи заморився у СІЗО.
- Може ляжеш відпочити?
- Ні, треба на роботу.
- Слухай, а можеш купити мені пряжі.
- Кого?
- Пряжі. Я в'язати буду. А то тут від неробства божеволію прямо.
- Добре, куплю.
- І якщо можеш подивитися по інтеренету, через пошукову систему, чи були якісь новини про Альберта Берона та Ганну Войтенко. Ганна – це я, а то – Алік. Просто, щоб бути в курсі. Може там у нього неприємності вже скінчилися, а я тут, як дурна, ховаюся. Добре?
- Добре.
Чет їде на роботу. Там накопичилося багато справ. В нього ж чотири магазина, що торгують одягом, ще бар і кав’ярня, невеличка туристична фірма і агентство нерухомості. Розгрібав справи до самої ночі, згадав про її прохання. Пробив по інтернету. І відразу ж натрапив на купу новин, які розповідали про замовне убивство у Москві. Відомий підприємець, бізнес пов’язаний з енергетикою, були якісь неприємності і ось розстріляний професіоналом. Три кулі у голову, всі смертельні. Головна версія слідства – професійна діяльність. Його фотографію, ще прижиттєві. Такій вгодований дядя з залисинами, хитрий погляд. Ось так. Ще казали, що стріляв чоловік кавказької зовнішності. Спокійно, серед білого дня.
З тим Чет поїхав додому. Думав сказати Ганні, що їй, мабуть, вже не треба ховатися. Ліг спати. Наче заморений був, а крутився з боку на бік, аж поки не випив дві пігулки снодійного. Наступного дня замотався, нічого Ганні не сказав. Потім збирався їхати у Київ, подивитися нові колекції одягу. Поставив будильник на п’яту ранку. Десь хвилин за десять до того подзвонила Міра. Вся в сльозах.
- Сашка узяли!
- Я їду!
Чет гнав на страшенній швидкості. Його зупинили даїшники. Сунув їм сотню баксів і погнав далі. Коли приїхав, то побачив зламану хвіртку у двір. А там пристрелених собак. Зухвало брали, для науки. Побіг в хату. Та зчорніла Міра сидить і плаче.
- Чете! – побачило його, підбігла, обняла і давай плакати. Аж тремтить уся.
- Ну тихо, тихо, заспокойся.
- Серед ночі, хвіртку зламали, собак вбили, бігали тут з автоматами! – вона плаче.
- Адвокату дзвонила?
- Дзвонила. Навіщо вони так, Чете? Навіщо? – вона ридає, така тендітна і перелякана.
- Щоб налякати. Навіщо ще ж.
- Чого вони хочуть?
- Фабрику.
- Ну віддайте їм фабрику, нехай тільки відстануть!
- Сашко не віддасть, ти ж знаєш.
- Я боюся за нього! – і знову плаче. Тремтить вся, аж зуби цокотять.
- Так, де хресник?
- Спить. Він перелякався, плакав довго, а оце я його вколисала і спить.
- Добре. Зараз викличу майстрів, щоб хвіртку поставили.
- Чете, мені страшно!
- Не бійся, все буде нормально. Я он уже двічі за гратами був і нічого.
- Приїдь, будь ласка, увечері. Мені страшно тут самій буде. – вона притиснулася до нього і плаче. Чет хапає ротом повітря. Вже кілька разів піднімав руки, щоб обняти її. Але розуміє, що потім вже не зупиниться.
- Добре, я приїду. Приїду.
Дуже вчасно дзвонить телефон. Це адвокат.
- Слухаю.
- Вони порушили карну справу. Шиють ухилення від податків. О десятій буде засідання суду. Вони просять запобіжний захід – утримання під вартою.
- А хто суддя?
- Та не важливо, хто. Сам прокурор області це курує. Сказав садити.
- Чорт!
- Та ото ж. Але будемо оскаржувати.
- Якщо щось потрібно, то дзвони.
- Попіклуйся про Міру. – каже адвокат.
- Обов’язково. Тримайся на зв’язку.
- Що там, Чете? Що там? – питає Міра і в очах у неї очікування найгіршого.
- Все нормально, адвокат працює. Можливо відпустять вже сьогодні. Тухла справа, у них нічого немає, це просто, щоб натиснути. Подзвони батькам, хай приїдуть. Не залишайся сама. А мені треба їхати.
- Ти приїдеш увечері?
- Звісно, як сказав. Тримайся. І посміхайся хреснику. Нехай він не знатиме цих всіх проблем. Дитині ще зарано.
Чет їде за місто, зупиняється у посадці і стоїть. Тримається за те місце, до якого Міра притискувалася обличчям. Оця волога, то ж її сльози. Крутить головою і гонить машину у місто. По обіді вже заскакує у квартиру. Вже знає, що Сашка залишили під вартою.
- Ганно!
Вона не відповідає.
- Що, знову сховалася? – чує її плач у кімнаті. Кидається туди. – Що трапилося? – вона ридає і нічого не може сказати. Просто ридає, в неї істерика. Чет крутить головою. Щось забагато сліз сьогодні. – Ну, ти можеш сказати, що трапилося?
Вона тицяє в обличчя йому шматок газети. Здається тієї самої, в яку був загорнутий контейнер з пловом. Окрім шуби Міра тоді ще давала і плов. Загорнула у газети, щоб не охолонув. Міра завжди піклувалася про нього.
Чет дивиться на шматок газети, не розуміє, в чому справа. Міська кримінальна хроніка. Угон машини, побутове вбивство, пропала жінка.
- І що? – не розуміє Чет.
- Мама! – видихає з себе Ганна і далі ридає. Чет перечитує ті новини. Коли до нього доходить, що прізвище зниклої жінки – Войтенко. Як у Ганни.
- Це твоя мама?
Ганна стогне і ридає ще сильніше, хоча, здавалося б, куди ще сильніше. Чет видихає, крутить головою. У свій час він займався боксом, то знає, що таке нокаут. От зараз, щось схоже. Перечитує статтю. Жінка вийшла з дому, йшла на роботу. Сторожувала ночами на одній з торгових баз. Але не дійшла. Зникла. Жодних причин, чи мотивів. П’ятдесятирічна жінка зникла і все. Грабувати її було нічого, що можна узяти з жінки у армійському бушлаті? Тобто, ідіотів багато і всяке могло трапитися, але ідіоти б не ховали тіло. А тіла не було. Хотів подивитися дату зникнення, але там розпливчате формулювання «минулого тижня».
- Це вони! Вони! – стогне Ганна.
Чет розгублено дивиться на дівчину. В нього починає боліти голова і він не знає, що робити. Не вміє заспокоювати. І як тут заспокоїти, коли мати? Бере на кухні кілька пігулок зі снодійним. Він іноді ночує в цій квартирі, то тримає його тут, бо ж вже давно має проблеми зі сном. Набирає чашку води. Повертається.
- Випий.
Вона пручається, плаче і пручається. Чет гладить її і не знає, що казати. Телефон. Знову дуже вчасно телефон. І знову адвокат.
- Слухаю.
- Чете, тут з тобою хочуть поспілкуватися. – каже адвокат якимось чужим голосом.
- Хто?
- О шостій в ресторані на ріці.
- Я не зрозумів.
- Думаю, тобі буде цікаво. – каже адвокат.
- Добре. – Чет довіряє адвокату. Вони разом пройшли багато труднощів.
- Мені треба їхати. Тримайся. – каже він Ганні і уходить. Чи тікає. За півгодини телефонує адвокату. Потім ще і ще. Але той не відповідає. Чету це не подобається. Їде додому, там бере бронежилет і пістолет. Легальний пістолет, на який у нього є дозвіл. Хоча ресторан на річці, місце популярне, там багато людей завжди, навряд чи його там будуть убивати. Хто хоче з ним зустрітися? У Чета погані передчуття. Дзвонить Мірі. Бере слухавку її мама.
- А,Чете, це ти. Міра спить. Я вколола їй заспокійливого, а то вона божеволіла від нервів. Що там з Сашком?
- Його залишили під вартою. Адвокат оскаржує. Ми його витягнемо.
- Міра просто вбивається за ним.
- Бережіть її. Переконайте, щоб не нервувала. З цього ніякої користі.
- Ти обіцяв увечері приїхати?
- Так, обіцяв. Я приїду.
- Приїдь, будь ласка. Ти дієш на неї заспокійливо. Якщо ти скажеш, що все буде добре, то іона повірить і облишить краятися.
- Я приїду. Десь о дев’ятій. Зараз поки справи.
- Раніше і не треба, вона спатиме.
- А як хресник?
- Та нічого, грається. Малий ще, не розуміє що сталося. Тільки малює дядьків з автоматами.
- Суки! Ненавиджу.
- Хай їм грець. Я тебе чекатиму. А потім поїду, у мене ж мама на руках.
Мірина мама доглядала свою маму, якій було вже біля дев’яноста і яка вже кілька років лежала паралізованою. То не могла надовго відволікатися. Чет думає, що залишиться на ніч з Мірою сам, що вона буде поруч, буде плакати йому в плече. Йому страшно від того, що може відбутися.
