Я часто приходжу до цієї кав'ярні. По-перше, тут завжди затишно, а влітку біля мого улюбленого столика виймають цілу шибку з високого вікна, так, що я, маючи бажання, можу просто з місця ступити на тротуар. По-друге, там завжди є дівчинка. Яка розповідає історії. Вона просто сидить і чекає на мене. А коли я приходжу, сідає навпроти і розповідає. Маленьке дівчисько сідає просто навпроти мене, поважного чоловіка у краватці, і розповідає історії.
Я люблю краватки. Цей вузол під шиєю завжди дає впевненість у тому, що я в будь-який момент можу його послабити, і мені стане вільно настільки, наскільки я захочу.
Колись я вчинив спробу самогубства. Шворка на шиї затягнулася, і вже коли я майже віддавав Богу душу, лямка на гачку, що був укручений у стелю, тріснула, і я впав додолу. З того часу у мене любов до краваток.
Цього разу вона знову підійшла до мене. Тільки-но я замовив собі каву. Мені конче необхідно було випити каву по-віденськи, бо я щойно повернувся з Відня і шукав залишки атмосфери міста у будь-чому. Протягом дня я запхав у себе вже штук з двадцять віденських булочок, і мені було того мало. Я три тижні хлистав кока-колу, коли повернувся з Нью-Йорку. Потім глитав таблетки від болю у шлунку.
Отож, вона підійшла, сіла навпроти, подалася до мене через стіл і, широко відкривши очі, голосно прошепотіла:
- А ти знаєш, що там, - вона дуже виділила оте “там”, - вже приймають замовлення?
Повідомивши це, вона переможно ляснула долонею по столу, відкинулась на спинку дивана і зовсім по-дорослому закинула ногу на ногу. Затим схрестила руки на грудях і вперіщилася в мене очиськами, чекаючи реакції.
- Та-а-ак... То куди, ти кажеш, мені бігти?
- Куди! У представництво! Те, що біля підніжжя Золотих Воріт. Тільки поспіши!
- Я встигну випити каву?
- Гадаю, так.
Мені подали каву. Я запропонував їй тістечка. Я знав, що вона відмовиться. Вона завжди відмовлялася від частувань. Тільки сиділа отак-о і розповідала. Маленька дівчинка. У фіолетовій сукенці. Її сукні завжди були фіолетові. Різні. Але завжди фіолетові.
- То чому треба поспішати?
Вона закотила очі догори, і я відчув себе недолугим школярем, який не зміг скористатися елементарною формулою.
- Тому що залишилося лише чотири гойдалки!
Я спробував зобразити на обличчі розуміння і сховав збентеження у ковтку гарячої кави по-віденськи. Я тягнув час, сподіваючись, що вона стане говорити далі, і боячись, що вона назве мене дорослим. Вона завжди називала мене дорослим, коли дуже сердилася. То була найбільша, найобразливіша лайка. Коли вона називала мене дорослим.
- Коли спаде спека, - о-о-о, дякувати Богу, вона заговорила, - тобі прийде лист, - який лист, у мене немає поштової скриньки, я відмовився від поштових скриньок після того фатального листа, який штовхнув мене у зашморг, - його принесуть тобі голуби, - а, он воно як. - У листі буде вказано, де буде твоя гойдалка.
- А чому я не зможу забрати її там, де робитиму замовлення?
Вона закотила очі догори, і я обпікся кавою.
- Для того, щоб знати, яка з тих гойдалок твоя, необхідно вивчити твою анкету, - то я ще маю заповнити якусь анкету. - І деякий час за тобою поспостерігати, - я знову обпікся кавою.
- А це обов'язково?
Вона подумала. Непевно здвигнула плечима:
- Взагалі-то, ні, - діловито схрестила руки на грудях і прискіпливо на мене подивилася. Затим схилила голівку на свій кулачок і мовила:
- Все необхідне я їм уже повідомила. Ти боїшся присмерку. І завжди поспішаєш за світлом.
Я дійсно часто змінював часові пояси, аби менше потрапляти у вечори. Так, я ганявся за світлом.
- Твоя гойдалка має золотавий колір, букову перекладину і міцні мотузки, - тут я послабив вузол своєї краватки. - Дуже довгі і міцні мотузки.
Я раптом побачив себе на гойдалці. Я побачив статечного зрілого чоловіка у краватці, пілки піджака котрого розвиваються від гойдання, і всміхнувся. Вона залишалась серйозною. Я потягнувся за кавою.
- Скажи, будь ласка, а хто видає ті гойдалки?
Я знічено чекав, що вона закотить очі догори, але вона знову, як тоді, коли тільки-но до мене підсіла, сперлася ліктиками на стіл і, примруживши очі, прошепотіла:
- Канцелярія Страху, - різко відхилившись на спинку дивана, вона розвела руки. - Ну що ще знаходиться біля підніжжя Золотих Воріт?!
- А, ну так, так, - я швидко закивав головою і зробив ще один ковток кави.
- І хто тобі ще допоможе перестати боятися присмерку, як не Канцелярія Страху?
Я трохи подумав і погодився - більше ніхто.
Вона почала розповідати мені про гойдалку. Розповідала так, ніби я й сам усе знав. Розповідала так, ніби просто розмірковувала разом зі мною. Я лише інколи підтакував або кивав, погоджуючись, головою.
- Ти знаєш, вони гойдаються тільки в одну сторону. Вперед або назад. І ніколи вбік. Тобі треба назад. Страх — то тільки те, що позаду. І якщо до нього не обертатися, він ніколи не наздожене тебе. І гойдалка, коли ти гойднешся нею назад, завмре на мить, і ти зустрінешся зі своїм страхом.
У вухах у мене зашуміло, в очах стало поночі.
- Але тільки на мить. Ти навіть не встигнеш злякатися, як морок назавжди відступить від тебе.
Шум у вухах стих, кров відійшла від голови, навкруги знову стало ясно.
- І тобі вже ніколи не треба буде ловити світло по всьому світові.
- Тепер світ ловитиме мене? - Усміхнувся. - А що мені робити з гойдалкою потім? А які страхи вона проганяє ще? А як?..
Вона раптом зиркнула у мою чашку, де була кава по-віденськи, і, зробивши очі великими, глянула на мене. Чашка була вже порожня. Вона зірвалася з місця і втекла, війнувши фіолетовою сукенкою.
Вечоріло. Я йшов вулицею і мені було добре. Мені було легко простувати отак вечірнім Києвом і вдихати запах свіжого листя, збудженого леготом.
Я йшов до Золотих Воріт. Біля підніжжя яких, я знав це напевно, знаходилася Канцелярія Страху.
