Зникаю. Це почуття знайоме мені, бо воно надихає мене на щось більше. Не знаю на що саме, але легкі поколювання в суглобах ніг та пальцях рук натякнули мені на те, що буде далі.
Кажете, я в заручниках у темряви? З чого ви взяли? Те, що мені доводиться йти навпомацки, щоб зачепитися бодай за що-небудь, ще не є свідченням того, що я не здатний на боротьбу. Ні, це скоріше я для неї захопник. Вона вся моя, повністю, до останнього згустку. Лише я один своєю появою надаю їй можливість на існування, на свідому розмову самої з собою. Я примушую її боятися, і при цьому не залишаю її на самоті. В іншому разі це було б злочином проти себе самого. ЇЇ тремтіння та цокотіння в зубах доводить те, що головне протиріччя моїх слів ніколи не скаже "Ні". Це страх.
Крізь вакуум проміння (якого немає насправді) я бачу свою розмову з матір’ю. Вона, як завжди, пестить мене своїми долонями, а я, знову немовля, слухняно стою біля неї, обхопивши її за пояс своїми крихітними пухленькими рученятами.
- Тиша, яку ти запам’ятаєш, назавжди залишиться такою, якою ти її почуєш зараз.
- Ти віриш в Господа?
- Я вагаюсь.
- І все ж.
- Якщо я не повірю в нього, ти мене покараєш?
- Ні в якому разі. Тебе покарає Господь-Бог.
- А він мене чує?
- Він тебе відчуває.
- Це як?
- Він в тобі.
- Але ж там немає нічого!
- Неправда. Є. Несамовите байдуже почуття до власного себе. Ця небезпечність.
- І все?
- Годі. Тобі й цього буде досить.
- Але ж я злий!
- Як і Він сам.
- Не вірю
- Я теж.
- То нащо таке говориш?
- Хочу виправдатись.
- Виправдатись перед ким?
- Перед самою собою. Перед Ним.
- Перед ним??
- Так. І перед собою.
- Але ж він злий!
- Як і ти сам.
- Не кажи так.
- Але ж ти сам попросив.
- Більше не буду.
- Тож досить?
- Досить… Можливо я помиляюся, але більшість наших емоцій приходить з нізвідки. І йдуть у нікуди. Той, хто намагається розсіяти цей невідомий простір, залишається наодинці з чужою поразкою. І поразка ця – яскраве свідчення того, ЯК треба жити і ЩО потрібно вчиняти для того, аби не ставати розумнішим за ту межу, переступити яку ми весь час намагаємося. Крокуючи вперед – ми без своєї на те волі оглядаємося назад. І що ж ми бачимо? Власні понівечені обличчя. Не більше.
- …
- Богосвідомий. Богозакоханий. Богобоязкий… Знаєш, здається, я починаю звикати до всього цього божевілля… Чорт, навіть в цьому слові присутнє «боже»! І як же цього разу розуміти? «Вільний бог»? Чи, може, «Вільний ВІД бога». Маячня! Це схоже на параною. Я не можу більше так.
- Тож не треба.
- Вважаєш?
- Скоріш за все.
- А ти хочеш?
- Що саме?
- Попрохати.
- Попрохати?
- Так.
- Ти думаєш, варто?
- А ти спробуй.
- Ну я навіть не знаю…
- Нумо!
- Добре.
- Але ж я злий.
- Як і Він сам.
- Господь…
- Він є. Просто залишається осторонь.
- Або існує поза нашим життям…
- Ні. Він є. Точно.
- Вважаєш?
- Я припускаю.
- Що значить це слово?
- Воно значить, що я ще знаходжусь лише в пошуках.
- І все ж. Ти віриш в Господа?
- Я вагаюсь.
Ці слова, неначе гумова кулька, яка здатна збільшуватися в розмірах, але колір якої назавжди залишиться незмінним, як і пам’ять про форму.
До речі, щодо кульок. Найбільше я сприймаю в них те, коли вони лускають в наших руках – такі легкі та неспроможні дати відсіч нашим бажанням, не в змозі більше витримати ненависне людське презирство, яке називають гідністю.
Краще побачити сонячне сяйво та назавжди вибратись з цього терпкого вакууму (якого немає насправді), і від котрого сльозиться в очах. Вакуум, який вводить в оману, дозволяючи сплутати рідну матір з незнайомою совістю. Вакуум, якого не було ніколи, але вічне існування якого ще попереду.
Це все в наших думках. І пам’ять наша звивається в судомах від отрути того, хто весь час казав правду. Того, чиї слова на довгий час закарбуються в тій порожнечі, яка залишилась після втечі з нашого тіла чогось сором’язливого та честолюбного. Порожнечі, звідки прийшло довгожданнне світло.
Патякання солов’їв на дротах стовпів нагадує про час, марність якого я не здатний підсилити. Своїми зволіканнями. Перше віддзеркалення Сонця в сьогоденні – чи це не те, заради чого я сховав свій вогонь? Чи це не те, що я вважав нездійсненним? З часом, можливо, й воно буде ненавидіти мене. Буде кромсати своєю суперечливістю, своїм загарбницьким станом стосовно мене. А можливо, буде леліяти та ніжити моє обличчя, як ніжила мене мама в годину надмірної незрозумілості всього того, що я вважав брехнею, хоча ретельно відсіював лише зерна правди.
Будь-хто, будь-де і будь-коли сприйматиме мене як воду. Не здатну розщепити домішки піску. Світло… За ним і сховаюся.
