Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46994
Рецензій: 91407

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Утопія

У пошуках Чарівниці. Лист перший

© Ярослав Склавинський, 10-06-2009
І я полетів! Як птах! Як пух! Пух-птах-птах! Пух-птах-птах! Спочатку лячно, а потім радісно! Літати-не-звикне-ніколи-людина-бо-в-неї-мало-птахи-багато-скотини! Лани піді мною, ліси та річки, лечу я, пірнаю у хмарах, як миша в соломі!
Я летів і реготав, летів і вигинався наче кіт, летів і махав руками, летів і зрозумів, що вперше за весь цей чорний час позбавився я пекельного вогню, який оселився в серці моєму, який випалив душу мою, який гриз мене і пік, катував і шматував, різав і переламував. Гриз-гриз-гриз-гриз-гриз-гриз-гриз-гриз! Ось так мої кісточки тріщали на його полум'янистих іклах і кричав я від болю і не мав порятунку.
Бо ніч прийшла на землю! Ніч! Коли забрали Вас, Ганно Вікторівно, невідомі темні сили, сильні сили, сили силенні, сило-сало-сіло-сяло-м'яло-жувало-та-не-ковтало! Жувало! Жувало! І не ковтало і не випльовувало! Вічно терзати слабке моє тіло! Гризти тремтячу мою душу! Бити і не вбивати! В могилу кинути й не зарити! Ось так! Ось як!
Сильні вороги наші! Ой, сильні! Чому слабкій людині такій сильні вороги! Чому проти людини увесь світ! Навіщо забрали Вас, Ганна Вікторівно, від мене? Від-мене-вас-а-в-мене-рани-і-біль-і-стогони-і-пекло-що-проїло-мене-наскрізь!
В той ранок я прокинувся щасливим! Як прокидався завше, с тих пір як познайомився з царицею моєю! Чекав і згадував свій сон! Не мій, а Ваш, бо Ви там були, Ганно Вікторівно! Ви царювали уві снах моїх, у думках, мріях, у мені самому. Чекав на Вас, а потім хтось сказав, що все. Все. вСе. всЕ. все. А що таке це ВСЕ? ВСЕ – це кінець! Не крапка, ні! Кінець життя, початок муки! Коли у серці моєму, що квітувало від почуттів до Вас, прийшов вогонь і чавити почав, без жалю і з наснагою.
До цього я вже знав багато болі. Багатою людиною я був на біль. Біль-міль-діль-гіль-сіль-на-рани-сіль! Я був багатою, став найбагатшою! Увесь би світ міг завалити болем, що так палав посеред мене, що вигризав, як оси спілу грушу!
Слабка людина. Слабка людина – я. Та мав я сили! Хіба не тому кинули мене за жовті грати! До тих катів у білому, що кожен день мене вбивали, а вранці дивувалися, що я живий! Вбивали знов, вбивали і не вбили, бо в серці з вами був я! Непереможний, нескорений, ай-не-не!
А ось забрали Вас! Земля з-під ніг пішла, повітря зникло, замість води – пісок! Пісок-лісок-кісток! Моїх кісток почули б Ви шалений хрускіт! Та були Ви далеко! Ганно Вікторівно! Хіба я міг без Вас? Я кинувся услід! Волав, що конче треба, що не живе людина без повітря! Та кати в білому мене схопили, як сніп колосся кинули на землю, підняли на списи, свої гостренькі і отруйні, списи, хижацькі жала, що висмоктали з мене сили, зробили нерухомим тіло.
Та тільки ззовні, а всередині вогонь палав. Вогонь БезГАННОості! Для мене, між пеклом й раєм відстань невелика. То Ви, Ганнусьо, Ви! Усі ті ваші сто сімдесят шість сантиметрів! Без-Ганни-догана-а-з-Ганною-премія. Ось так! Ось як!
Кати у білому, окрім списів накинули на мене ще й кайдани. І прикували мене до кам'яної брили. На ній мене приносили в жертву своїм богам. Своїм-богам-моїм-ворогам-не-гам-не-дам-їм-а-не-нам! Розкішну жертву і багату жертву, бо я щодня вмирав багато раз, вмирав й не воскресав, бо Ви ж далеко! Вмирав-вмирав-вмирав-рав-рав-гав-гав-мав-мав-і-втратив.
Вогонь-агонія-списи-за-списами-отрута-в-вени-вбивайте-мене! Хотів я вмерти, бо не знав, не хтів, не вмів, як жити без Вас, як дихати, як відкривати очі і бачити суцільну темряву? У муці і вогні! Вогні-вогні-е-ні-та-ні!
Тут диво трапилося, справжнє диво! Не таке, як Ви, бо ж ви не диво, а ви ДИВО, ні, ви - ДИВО. А то було просте маленьке диво, як порівняти з вами, так і зовсім диво. Вогонь мене проїв зсередини. Залишив тільки шкірку, яка могла б відчути біль, хіба б мене залишили без болю? Зробився я легкий й прозорий, наче повітря весняним ранком. А якось вітер був. Не сильний, не такий, що валить з ніг дерева. Дерева – ні, а я ж був ну, наче, як трава. Той вітер підхопив мене і витягнув з кайданів. Проніс скрізь грати на вікні і геть з тюрми за жовті мури. Кати у білому кричали, грозили списами своїми, та що вони у порівнянні з вітром! Хуйня! Хуйня-муйня!
А я летів. Чи вітер ніс мене. Кудись у далину, там де земля уходить в небо. І я подумав, що знайду Вас, Ганно. Знайду. Бо хіба може щось мя зупинити? Той, в кого нема тіла, не боїться найвисоких мурів. Той, хто зсередини пустий, то витримає усі катування! Той, хто вже вмер, той не боїться смерті! Без тіла став я вільний. Вільний від усього, та тільки не від Вас.
Чекайте, Ганно! Чекайте, Вікторівно! Лечу я птахом, яструбком швидким! До Вас, принцесо!
Я летів півдня та трохи ночі! Лише коли вітер зморився, то поклав, безсильне тіло моє на берегу якоїсь річки. Знесилений, заснув я, прокинувшись зрання від холоду. Та холод той – ніщо, у порівняння з тим ХОЛОДОМ, який відчув я, коли забрали в мене моє сонце! Вас, Ганно, Вас. Підступно це зробили, як вони і вміють, ті вороги! Вороги-ги-ги-твороги-муги-мруги-ворого-го-го-не-бери-мого!
Ще з вечору ми з Вами зустрічались. Я смакував п'янке вино кохання, а вранці кажуть "Зась!". Не буде вже такого. Зась-зась-трясць-хрясць! Не буде Вас.
Не буде!


Ці краплі на папері, мої сльози. Як згадую я Вас, то плачу. І одночасно посміхаюсь, як дурна дитина.
Коли Ви не прийшли, я сам пішов шукати, блукав я коридорами в'язниці, питав про Вас і хтось мені сказав, що Ви поїхали. Я не повірив! Хіба цариця кине свій народ? Хіба не буде сонце, світить на грішну землю? Е ні! Дурили мене часто. І на гроші й просто так, але отут омані я не здамся! Брешуть! Брешуть-брешуть-язиками-чешуть-шуть-жуть-шах-жах-мох-сох-та-я-не-лох!
Пішов я до жерця, який вдавав, що робить мені добро, а сам приносив мене в жертву. Штовхав на списи, сучий син. Всадив мене за стіл, попити дав води, почав втішати. Наче Ви, поїхали кудись, самі, по власному бажанню, а він просив не їхати, та все ж не зупинив. Ні слову я не вірив, ані букві. Брехав-гав-гав-бодягу-пхав-та-я-на-ту бодягу-клав!
Схопив його за шию, я був ще сильний. Наказав казати правду. Чисту правду, чисту, як погляд очей Ваших.
- Кажи! А то всю душу витрясу я з тебе! Кажи!
Злякався він, бо всі, які життя не знають, бояться смерті! А-в-мене-Ви-життя- Ганнусьо-і-тільки-Вас-я-втратити-боюся! Блідий, тремтячий, переляканий, він розповів, що вкрали Вас. Якісь погані люди, що заздрили коханню нашому! Наче ножем по серцю ті слова. Ножем-ножем-ножем-жем-жем-жем-жем! Краяло! Спитав я хто ті люди і де шукати їх. Він відповів, що зараз вони біля харчоблоку. І я побіг туди щосили.
Кажу ж, легко мене дурити. І той верховний жрець, в'язниці господар, мене він обдурив. Бо біля харчоблоку нікого не знайшов я. А коли повертався, то ціле військо катів у білому мене чекало. Напали, хотіли брати у полон та бився я, як лев. І з Вами в думках, захват відчайдушний, я відбивав всі хвилі їх атак, допоки не почали, вони метати в мене кляті списи. Один за одним, встромлялися списи у тіло моє, смоктали сили, у кров пускали слабкість. І ноги підігнулися, я впав! А далі темрява, а далі чорнота!
Прокинувся я у кайданах, прикутий до кам'яної брили. Щодня мене там різали на часті, виймали серце і трясли їм, на знак перемоги! А я лише стогнав. Не через серце, через Вас, Ганнусьо! Для мене краще втратити і серце і печінку і легені і нирки, навіть мозок (з думками про Вас), аби не Вас, бо ж Ви моє життя! ЖИТТЯ.
Муки. Катування. Вогонь зсередини, що пік і пік. Час-пік. Я вив, стогнав, борсався у кайданах, кати приходили встромляли в мене списи, тиснули до брили і кривим ножем кромсали мене. Щоб серце вирвати! І викинути на смітник. Жеріть собаки! Але не загину я. Ні-ні! Бо в мене Ви є. Ганно-манно-небесна-панна-чудесна-квітуча-як-весна!
Про Вас я думав і думки ті складалися у нове серце. І залишався я живий. Живий-живий-Вами-живий.
У чорні дні приходив до мене лише дід. Втішав, казав, що не могли Ви, покинути мене напризволяще у тій в'язниці де живі так заздрять мертвим, що самі не затримуються довго. Казав, що якось Ви повернетеся. Хотів би вірити його словам та знав, що ні. Вас вороги забрали у полон! Ті вороги, які спочатку, кинули мене за жовті мури у в'язницю. Вони не знають милості, а лише запах крові. І бити до кінця, не зупинятися, така їхня чеснота. То не чекати, а боротися. Не плакати, а йти до Вас, знайти і повернути щастя.
Я вирішив та цього мало. Бо кайдани, списи і мури навколо мене реготали з моїх зусиль. Казали хто ти й що ти, коли помріяв вийти звідси. З в'язниці, звідки лише виносили, вперед ногами тих, хто не зламався, або виводили якихось овочів.
До речі, Ганно Вікторівно, про овочі. Пам'ятаєте ті помідори, що ми садили разом навесні? Дід казав, що вони надзвичайно добре вродили. Навіть приносив мені їх, такі стиглі сливки, які нагадували мені про Вас. Бо Ви ж теж були саме така концентрована та солодка. Якби міг, я б прихопив кілька помідорів з собою. Сподіваюся, що знайду і звільню Вас швидко, але вітер розпочався зненацька і видув мене, а уже в польоті я нічого зробити не міг, летів, куди понесе.
Ось принесло на берег річки. Річка-невеличка-по-берегу-гічка-серед-лісів-як-стрічка-холодна-нічка-дрожу-як-кошеня-та-зігріваюся-думками-про-Вас-і-ви-мій-газ-і-Ви-моє-світло-і-Ви-мій-літр-молока-теплого-тільки-подумав-і-я-вже-ого-го!
Думав про Вас, Ганно Вікторівно, коли почув поруч голубиний голос. Прилетів до мене голуб, сів на плече і почав щось курликати, моя любима птаха. Чи пам'ятаєте, як у в'язниці жовтій ми крадькома ходили у садок, кормили їх хлібцем із рук, водою напували. Вони ж запам'ятали те добро. Голуби-далеби-якби-би-би-би-хабібі!
Спитав я, де Ви, сонцесяйна, голуб щось відповідав пташиною мовою, яку я не знаю. Тому я попрохав, щоб він відніс Вам лист. Приладив, йому до лапки аркуш й наказав летіти прямо у Ваші білі ручки, до пальчиків рожевих та нігтиків бурштинових. Щоб прочитали Ви цей лист і посміхнулись, зрозумівши, що я вже йду і я вже близько, а вороги нехай тремтять!
О, он на річці, корабель з'явився. Дивний, я таких не бачив. Закінчую листа і, може, я припливу до вас на кораблі.
Слава Ганні Вікторівні!

Ярослав Склавинський. Вісімдесят сьомий день Великої Туги (яка закінчиться, коли знайду Вас, принцесо).  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

нiчого так, менi сподобалося

© Захар ван дер Бюйтен, 11-06-2009

[ Без назви ]

© An k, 10-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 19.680176973343 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …