А ще.. учора під ногами сяяла дивна безодня. І ти ходила строгими коридорами своєї державної установи – все твердо, сіро і надійно – стіни, люди, стосунки, а відчувала під ногами безодню – так, наче відчуваєш деколи наближення дощу. Вона прозоро переливалася, як неймовірне сяюче море, перлинним полиском сміялася і кликала – я така гарна, упадеш – не пошкодуєш. Що, правда, дивно? Зазвичай безодня для людей – темна і моторошна, а твоя – така світла і ... господи, як же це описати? Таки вона була густа і дивовижно лискуча, наче у ній розчинилися усі перлини світу і їхня сяюча зваба кликала до себе ніжним мерехтливим теплом. А ще було таке відчуття, що тобі дано діткнутися до справжньої таємниці... що небо насправді – ось воно яке - ОЦЕ небо! ОЦЯ омріяна висота! І вона не над головою – не треба напружуватися, злітати, не треба так довго і намарне тягнутися вгору – ось воно, справжнє, тут, під ногами, і можеш стрибнути в будь-яку хвилину –і це не заперечує жодним законам фізики – бо сонце у небі – і сонце кружляє коло тебе і ось воно, у тому перлистому морі, у тому справжньому небі – стрибааааааааааааааааааайййй!......
Не стрибнула. Не повірила. Рвонула всі гальма – совість, совість, совість! А ще обов’язок! А ще – як же можна кинути людину у біді, як же не допомогти недужому? Оті страхи... Звісно, ти ж дуже моральна особа, високодуховна і чутлива – маєш! - оті моральні страхи налетіли величезними сірими птахами, розпустили хижі пазурі , роззявили криві дзьоби –
назад, назад! До кам’яного коридору! В чотири стіни! Реальні! Визначені, зрозумілі! Не вигадуй, які стрибки, агій на тебе!!!
Не стрибнула. Кволо підігнулися ноги, враз почулася втомленою, мов налилася в її тіло тяжінь невидима, мов отрута розбіглася жилами – і... спопеліли метелики бажаннь. У ту сліпучу безодню неба падали їх обгорілі крильця - падали прозорими чорними пелюстками....
