Сьома година ранку...Вузькою безлюдною вуличкою бреде самотня жінка... Вона ліниво розмахує жовтою шкіряною сумочкою й відсторонено дивиться собі під ноги на викладений сіро-рожевою евро-бруківкою тротуар. З неба дрібненько моросить літнім дощем, але жінка не звертає на то уваги. Під кінець серпня з нею завше так буває - сум навалюється підсвідомо. Аби якийсь великий кінорежисер надумав знімати кіно про, скажімо, нерозділене кохання, сцена з дівчиною, що гуляє наодинці з дощем вулицями покинутого міста була б дуже доречною в кінці фільму, ба навіть здалась комусь трагічною.
Хвилин через двадцять місто оживе, ця вулиця, як і багато інших заповниться автомобілями й людьми під парасольками. Можливо дощ пуститься сильніше, чи сонце вийде – одним словом усе зміниться.
- Усе змінюється. Лише не в мене. – думає жінка.
Оксані Коник уже настукало тридцять сім років. Її допікають та не дають нормально жити декілька невдалих спроб виносити дитину. Останні три роки вона тільки тим і займається, що прислухається до безкінечних порад друзів та близьких. Подумки розмовляє з собою та безперебійно читає релігійно-окультну літературу різновекторного спрямування, аби знайти розраду, втішитись чи хоча б отримати надію.
Не можна сказати, що Оксана прихиляється бодай до яких двох-трьох релігійних течій. Зазвичай вона вириває з контексту духовного чтива те, що їй до вподоби й ніби пише нову віру суто для себе. Її помешкання завалене літературою від екзотичних віросповідань до ворожінь та окультизму. На полицях поруч з самдруківським фоліантом «Чудеса юродивих старцев» рясно викладені купкою журнальчики свідків Єгови. Отам, в куточку золотий Будда з кольорової палітурки товстезної книги вказує правою рукою на «Крішна - абсолютна істина» в м’якій обкладинці, а лівою на книжку-одкровення «Ворожіння для всіх».
Працює пані Коник в управлінні готельного господарства міста простим діловодом. Не секретаркою, а лише її помічницею. «Якійсь Лоліті малолітній мушу зад заносити» - скаржилась своєму чоловікові Оксана. Щоб не вводити читача в оману відразу зазначимо, що секретарку звати не Лоліта, а Настя. Це Оксанині паралелі з героїнею нетлінної прози Набокова. Настя - молода, гламурна чорнявка – доводиться директорові двоюрідною племінницею й заодно - коханкою. Ця парочка не вельми приховує своїх відносин. Оксана ж Валентинівна – спеціаліст вищого класу. Вправно друкує швидкісним методом, знає англійську, має вищу освіту, але числиться помічником секретар-референта. Спочатку ставку обіцяли їй, сказали: «Треба трохи почекати». Згодом в управлінні з’явилась Настя й плани Оксани вщент зруйнувались. Настя з Оксаною розділили обов’язки, згідно кваліфікацій. Пані Коник мусила вигрібати усю офіційну частину роботи. Настя відповідала за те, що носила височенні підбори та вузькущу спідницю, подавала чай-каву-капучіно до директорських палат, вихиляла задком, фарбувала собі губи й очі, пліткувала, курила через довжелезний мундштук, торохкотіла по телефону, заглядала в люстерко й подовгу затримувалась на нарадах з начальником тет-а-тет.
Несправедливість по відношенню до себе Оксана відчувала, та вважала себе сильною, завдяки прочитаним, або просто перегорнутим духовним книгам. Попри дещо зневажливе ставлення до Насті Оксана залюбки вислуховувала її розповіді про амурні пригоди. Молода спокусниця, з бісиками в очах, розповідала Оксані такі речі, що в жінки після того по півдоби пекельним полум’ям пашіли щоки.
- От, дивні Ви, Оксано Валентинівно. У наш час не знати, що таке кунілінгус. – а далі пошепки, дмухаючи гарячим повітрям у саме вухо Оксані Валентинівні, Настя детально тлумачила це слово. Оксану від таких одкровень обпікало жаром, починаючи з пальців на ногах, заливало фарбою аж по корені волосся, червоніли навіть очі. Врешті-решт вона знаходила вихід у тому, що брехала про незакінчену роботу й мчала до бухгалтерії. За її спиною лунав переливчастий сміх Лоліти.
Вдома на Оксану чекав чоловік. Прийшов того дня з роботи напідпитку. Взагалі він не п’є, але в співробітника народилась дочка. Оксані прикро, що хтось народжує, лише не вона. А ще образливо, що чоловік її з цього приводу так веселиться. Оксані кортить почати скандал, але їй в очі впадає палітурка книги «Приборкання бісів. Практичний посібник». Жінка бере до рук підручника й демонстративно, аби чоловік зміг прочитати назву заглиблюється в читання.
- Своїх втихомирюєш? – питає чоловік Федя весело.
Він - клоун. Не так, щоб професійно, а на побутовому рівні. Його гіпертрофоване почуття гумору гнівить Оксану, на відміну від усіх оточуючих. Федя й Оксана знайомі ще зі школи. Через десять-п’ятнадцять років після випуску майже всі їхні однолітки створили сім’ї, чи бодай завели сексуальних партнерів. Федя й Оксана на той час знаходились в пасивному пошуку невідомо чого. Окремо один від одного. Оксана була серйозна, як вчителька пенсійного віку, а Федько навпаки – веселий, мов підліток. Антиподи – сказали б спеціалісти психологи й заборонили б їх об’єднуватись. Здибавшись на зустрічі випускників п’ять років тому, Федір жартома запропонував одружитись, а Оксана сприйняла усе серйозно й погодилась. Тепер Федько дратує її своїми невпинними жартами.
- Допоки я живу, доти буду боротись зі своїми гріхами! – ні сіло-ні впало проголошує Оксана й з силою закриває практичний посібник. – А ти намагайся позбутись своїх. – натякає на поверхневість чоловіка.
- Добре, зараз. – посміхаючись, погоджується Федя й починає стягувати з ніг позавчорашньої свіжості шкарпетки. Робить він це по-стриптизерськи, закопилюючи губи й час від часу кидаючи хтиві погляди на Оксану. Коли номер нарешті закінчився, Федя, тримаючи чорні шкарпетки кінчиками великого й вказівного пальців «за шкібарки», урочисто виносить їх до ванної кімнати, залишаючи за собою у повітрі шлейф неперевершеного «амбре». З ванної він вистрибує з криками «Оп-ля!» й голосно виспівуючи «Марш ентузіастів», крокує до коханої.
- З гріхами покінчено, пане генерале! Дозвольте… поцілувати ручку. – він стає на одне коліно перед Оксаною в очікуванні нагороди.
Оксана сумно зітхає, гладить Федю по рудій голові, як песика. Плескає долонею по дивану, припрошуючи чоловіка сісти поруч.
Федя з грацією Джеймса Бонда вмощується біля дружини.
- Федір! – по-вчительськи промовляє Оксана. У чоловіка в одну мить настрій змінюється з ігрового на нудьгуючий. Він вмикає телевізора й клацає пимпочки на пульті.
Оксана продовжує говорити, дивлячись на екран.
- Я пропоную ще раз спробувати серйозно підійти до… - дивиться на Федю.
- Угу-угу! – мугикає той.
- До… спроби…
- Угу! – Федя підпер скроню рукою й роздивляється бегемота, що його показують по кабельному каналу «Дженерал Географік».
- Спроби… запліднення. – їй важко говорити, коли чоловік так зацікавлений долею бегемота. - Федю!!!
Оксана звереснула так, що в чоловіка випав з рук пульт управління.
- Миші? – підібгав під себе ноги Федя. Він не зміг втриматись від жартів.
- Миші Федю, у твоїй голові. – відрізала Оксана.
- О! Ми вже жартуємо… Прогрес! – він, підморгуючи, наблизився до жінки, витягнувши трубочкою губи. У ту саму мить отримав стусана.
- Я намагаюся завести дитину! – фальцетом запищала Оксана, близька до істерики.
- А я, очевидно, намагаюся завести шершнів. – Федя також втрачає холоднокровність й починає ходити по кімнаті від стіни до стіни, підкидаючи ногами Оксанині капці з вигаптуваними ведмедиками. – Не можна до цієї делікатної справи підходити, як до… як до…
- Ага! – й собі схопилась Оксана. У цю мить вона скидалася на відьму. – Не знаєш, що відповісти, гострослів. Ага!!! Як до чого? Як до чого?
- Як до… - він подивився навкруги. – Як до оцих твоїх книжок. Прочитав – зробив. Прочитав – зробив. Тут по інструкції нічого не вийде.
- Чому ж ні? Чому ж ні? – розпірхавшись, кричала Оксана, махаючи долонею біля носа Феді.
- Тому, що ні. Тому, що – ні. – передражнив дружину. - Ні-ні-ні!!!
Вони сварились допоки у обох разом не закінчились запитальні слова.
- Пішли вечеряти. – спокійно запропонувала Оксана.
- Але ж сварка апетит наганяє. – погодився Федя й поплентав за дружиною.
Оксанині співробітниці знали про її намагання виносити й народити дитину. Тому вважали священним боргом допомагати їй… порадами. Головний бухгалтер Роза Самойлівна, виходячи з власного досвіду, радила Оксані бути неприступною й холодною, як каменюка.
- Коли протримаєш його на голодному пайку з пів року, вже коли він почне кипіти й скавчати від бажання, отоді підставляйся. – раз по раз казала вона Оксані. – Такий постріл не буде холостим.
Роза Самойлівна по суті своїй жінка-залізяка. Ще й хлібом її не корми, дай посваритись. Гострими словами, нецензурною лексикою й брудними порівняннями вона не користується хіба що в кабінеті директора. Пальця їй до рота не вкладай, як не відкусить, то прокомпостує точно. Чоловічу стать вона на дух не переносить. Власного чоловіка чмурить день у день. Коли у Рози був квартальний звіт, він приносив дружині обід. То на нього збіглась дивитись мало не вся контора. Поки вона поглинала вариво, чоловік стояв поруч, склавши ручки за спиною та вислуховував їдкі закиди дружини, щодо страви.
- Нє, Натане, ти би ще роги зварив. Шо воно таке тверде? – вона з огидою колупала вилкою в каструльці. Хоча виїла врешті все.
- Йди! – вклала в руку торбину з каструльками й штовхнула його легенько в спину. Тоді щось згадала.
- Натане, ходи до мене! – строго. Тоді трохи тепліше. - Мій красунчику. – чоловік підкорився, вона чоломкнула його у високого з залисинами лоба й суворо наказала помити вдома посуд.
- Хороший він у вас, тихий! – говорили дівки Розі Самойлівні. – І діти ваші, хоч дорослі, а слухають вас. Відразу видно – дисципліна.
- Так, це я тут, на роботі така добра. – манірно розтягла рота в посмішці Роза Самойлівна, погладжуючи себе по грудях. Тоді як грюкне несподівано кулаком по столі. - А вдома я – меч!
До когорти порадників не могла не долучитись й завідувачка відділом кадрів Олена Миколаївна. Ця, педантично добираючи гарні слова, вмовляла Оксану прийти на їхні збори. Давала стосами журнали про Єдиного Бога й доводила, що лише за підтримки спільноти Оксана зможе дійти згоди зі всевишнім, а відтак дочекатись первістка.
- Буде рай на землі! – зачаровано доводила Олена Миколаївна Оксані, плавно розводячи руками.
Оксана знала історію про те, що браття-сестри пані «кадровички» чи то змусили чи то впросили її переписати свою нерухомість у вигляді великого приватного будинку та двокімнатної квартири на користь парафіян. Пенсійного віку жінка залишила без даху над головою своїх власних дітей, бо вони не бажали приєднуватись до її релігійних поглядів.
- Община відкрила мені очі! – декламувала Олена Миколаївна, прикладаючи холодні пальці в масивних золотих перснях до Оксанчиного зап’ястя.
Оксана не відмовлялась від пропонованої Оленою Миколаївною літератури. Одного разу навіть зважилась піти на молебень. Ідея раю на землі Оксані подобалась, вона з задоволенням розглядала кольорові ідилічні малюночки в журналах, особливо ті, на яких були зображені товстенькі, кучеряві малюки з рожевими щічками. Вони радісно простягали рученята до усміхнених щасливих матусь, левів та ягнят. У такі хвилини Оксані здавалось, що то вона зображена на малюнках. Але ілюстрації дуже дисонували з реаліями, які вона поки що могла бачити через не надто високий відсоток затуманення її мізків. Оксану щось відштовхувало від прийняття рішення про добровільне ув’язнення в тенетах нової релігії.
Прибиральниця тітка Маруся лякала Оксану й наказувала ставити свічечки, бити поклони, носити хустку, не фарбувати обличчя та волосся й відмовитись від штанів на користь спідниць.
- Лишень не йди до тих уніатів, чи не приведи господи до католИків. Там усе навпаки. Поставиш за здравіє, а виявиться, що то за упокой. А в нас – підеш, батюшці руку поцілуєш, тоді хреста. Дивись і народиться у тебе первісток невдовзі. Ти ж знаєш мою історію…- Маруся Іванівна не договорила, бо її нагнали прибирати на першому поверсі, де вона залишила купу наметеного з усіх кутків сміття.
А якби прибиральницю не покликали її професійні обов’язки Оксана мала б змогу вкотре почути притчу про сімейне життя тітки Марусі Горбань, 1939 року народження, в дівоцтві Горбуль.
«Довго чекала допоки забрюхатію. – розказувала минулого місяця стара, задумливо обпершись на швабру. – Заміж вискочила лише тільки сімнадцять рочків минуло. А чоловік мій, хай йому добро буде, весь час п’яньма-п’яний. Трактористом він був. Це зараз діти нас до міста забрали. Ми весь вік в колгоспі спину гнули. Так от, п’яний кажу ж, як чіп з дня в день. Я після роботи чистенько постіль постелю (так мама наказували) та й чекаю. А я хоч і молода, а трохи вже знала, як воно робиться. – тітка Маруся демонстративно ховає очі. Тоді продовжує. – Ігнат, значить, з току приходить, не може й мене, товстулю, намацати у ліжку, що вже казати про щось мілке. – посміхається в кулачок. - Хоч у ті часи казали, що бога немає, та попи на селі водились. І церковка яка-не-яка була. Без хреста, правда… То й мусіла я до попа йти, поради питати. Бо вже сусідки чорнороті замучили. Пуста, ти, кажуть, Марусько, рік з чоловіком живеш, а все без дітей. Усе сміються, щоб їм пусто було. Ну, як ти їм розповіси, що у нас насправді не так, як ото прийнято. Ото, пішла, виходить, я до попа. Спочатку соромно та й незручно було таку гадость батюшці розповідати. То й цілувала йому руку, цілувала. Ходила до нього щотижня. А тоді вже й відчула якогось дня, ніби щось у мені ворушиться. Потому з божою допомогою й живіт почав рости. А потому й народила. Напевно, як спала, Ігнат мене мій таки намацав…»
- Однозначно піп пристарався! – зазвичай сміялась з цієї історії Глорія - ще одна порадниця. Вона через зневіру до духовенства пірнула у загадковий світ ворожіння й магії.
Глорія полюбляла заманювати Оксану до якогось темного закутка та, напускаючи містичного туману використанням незрозумілих слів, переконувати, що в Оксани відсутній зв'язок із космосом.
- Твоя аура – коричнева. – повідомляла цього разу Глорія, віддмухуючи пасмо фарбованого «Басмою» волосся, що завжди лізло їй у очі. – Дещо тобі дам! – дівчина вклала руку до етнічної торбинки й почала там нишпорити.
- У мене вже є декілька книжок, які ти мені рекомендувала. – виправдовувалась Оксана. – Я ще їх не прочитала.
Вона думала, що Глорія вкотре радитиме придбати щось на кшталт «Ворожіння дівиці Ленорман» чи «Павутиння майбутнього». Натомість неформалка простягнула Оксані візитівку.
- Мама Рада знімає порчу! - прочитала Оксана вголос. – Вінець безшлюбності! Безплідність. Наркозалежність. Алкоголізм. Бородавки. – Оксана перечитала ще раз, бо їй здалось, що та Мама Рада позбавляє людей лише порчі, а усе інше пропонує.
- Дуже цінна ворожка. Рекомендую. – Глорія переконалась, що їх ніхто не підслуховує. – Одного чувака так заговорила, що він кинув колотись, пити, курити, одружився, народив дитину й навіть… - Глорія ще раз озирнулась. – Став депутатом.
- Усе одразу? – запитала Оксана іронічно. Вона зовсім не хотіла жартувати, так вийшло.
- Уяви собі. Усе й одразу. Його тато… - Глорія показала вказівним пальцем на стелю. - Не можу називати прізвищ, але тато його сидить ду-у-у-же високо.
- Бог? – пошепки запитала Оксана.
- Носорог!!! Господи прости! – Глорія перехрестилась три рази на старообрядний манер двома пальцями. – Мер наш. Йо-го та-то – наш м-е-р. – по складах вимовила Глорія й повела далі. - Син мера пив, курив й коловся, щоправда так, несистемно. Мама Рада йому на карти кинула й каже зопалу: «Здохнеш, паскуднику, коли відразу й не оженишся на першій ліпшій, яку зустрінеш». Він злякався, та й побіг від неї. Як біг перечепився та й упав на подвір’ї . До нього підійшла дівчина, аби допомогти підвестись. А тут Мама Рада з дверей виходить. Рукою так на нього вказує й голосно проголошує:
- Бачу!!! Бачу!!! Як не візьмеш за себе це дитя, буде тобі смерть в муках страшних. – Глорія вдавала з себе Маму Раду й простягала руки до Оксани. – Ну, хлопець погодився, куди дінешся. – Глорія замовкла. Оксану зацікавила ця оповідка. Вона бажала продовження.
- І?
- Далі не так цікаво… Але повчально. Одружився через два тижні. Ще через три місяці його дружина народила чорненького хлопчика, такого, зовсім чорненького. До речі, дружина хлопця - то дочка Мами Ради. Мер, як почув про весілля з бозна-ким, від сина відхрестився, перекрив йому фінансування. От хлопець пити, курити й колотись перестав. Без грошей – не дуже розженешся. В депутати продерся від партії «Альтернативні сили», яку очолив головний маг нашої округи, дядько Мами Ради.
Оксана закрила рота, заховала папірець з координатами ворожки до кишені й від душі подякувала Глорії.
Бездітна жінка не довго вагалась перед тим, як завітати до «привітної господи Мами Ради», де її мали зустріти «окультною тишею, миротворчою аурою, відкритими чакрами». Слогани з візитівки носили суто художній характер. Привітна господа Мами Ради виявилась невеличким обдертим будиночком на Старому місті. По двору розкиданий металолом: старі ночви, поламані велосипеди для різних вікових категорій, шматки чавунних батарей й фрагменти залізних парканів. Усе це майно охороняв чималий собака з реп’яхами в хвості. Він скакав, прип’ятий до залізного цепу, намагаючись дістати до відвідувачки. Оксана притислась до хвіртки та чекала на господиню. Невдовзі з хати вийшла розпелехана жінка в синьому робочому халаті, з пов’язаною хусткою головою та брезентових рукавицях. Як тільки погляд жінки сковзнув по Оксані, вона задки заскочила до помешкання. Оксані здалося, що кіноплівку відмотали у зворотному напрямку. За кілька хвилин пані Коник уздріла зовсім іншу особу. Усю в блискітках, різноколірних шатах, з чорною перукою на голові, всипаною блискучими камінцями. Оксана втямила, що перед нею славнозвісна Мама Рада. «Циганка Аза» - подумки охрестила її Оксана.
Ворожбитка поманила Оксану граціозним порухом голови. Тієї ж миті так само граціозно кинула собаці здоровенну гомілкову кістку. Пес помчав за здобиччю, а Оксана рвонула до Мами Ради.
У приміщенні було затісно, темно й смерділо гнилою цибулею. Ворожка мовчки завела спраглу до магії жінку в маленьку кімнатку, зачинила за Оксаною двері. Пані Коник опинилась в повній темряві. Лише почула, як прошелестіла сукня ворожки, потому в метрах двох від Оксани щось грюкнуло й жіночий голос пошепки мовив «Бля!». Раптово до кімнати увірвалось чарівне світло й разом з ним легка лірична музика. Світло було різнокольорове й сочилось звідусіль. Оксані згадалось, як у неї в дитинстві була настільна лампа, з рибками всередині, яка випромінювала подібне сяйво.
- Чого прийшла? – суворість, з якою було виголошено фразу, вивела Оксану з замріяного стану. Навпроти неї, за столом, вкритим червоною плюшевою скатертиною з жовтою оторочкою, сиділа Мама Рада. Вона, підсвічена веселковими барвами, уподібнилась персонажу індійських казок.
- Хочу дитину! – відразу перейшла до справи Оксана.
Ворожка вказала жінці на стілець. Та сіла й поклала долоні на коліна.
- Так не можна! – Мама Рада підняла обидві свої долоні, показуючи, як потрібно тримати руки. Оксані згадався Будда.
Жінка спочатку хотіла дізнатись у ворожки за якою системою та проводить свої сеанси. Лишень Оксана відкрила рота, як отримала ляпаса такими словами:
- Ані звуку! Тут говорить Мама Рада. – ворожка заплющила очі й почала гудіти. – Тобі пороблено. Бачу! Пороблено! Жінкою! – врешті-решт, після довготривалого медитування вимовила вона.
На якийсь час запала повна тиша. Оксана не знала, чи її вже можна говорити чи ні. Тому про всяк випадок мовчала. Тоді Мама Рада різко вийшла з образу й мовила:
- Сто п’ятдесят гривень!
Оксана остовпіла. Такого вона не очікувала.
- За що? Чому так багато?
- Сто п’ятдесят. Інакше не знімеш вроки.
Оксана навідріз відмовилась платити зазначену суму. «Ну, що воно таке? Це – рекет, вимагання на рівному місці. Якась стара Ізергіль буде з мене такі гроші тягти ні за що» - промислила Оксана, встаючи з-за столу.
- Не будеш платити? – запитала ворожка, перетасовуючи колоду карт.
- Та пішла ти! – вихопилось непритаманне для Оксани словосполучення. Поведінка ворожки так її обурила, що вона ладна була назвати кінцеву станцію, куди хотілось відіслати ту Маму Раду.
- Стій! – почула Оксана від ворожки й обернулась, попри рішення якнайшвидше забратись звідси. Її погляд прикував медальйон, що його тримала за довгий ланцюжок Мама Рада. Він похитувався й вбирав у себе всю Оксанчину волю. Жінка чула, як ворожка щось говорила, але розібрати, що саме не могла, хоча дуже намагалась…
Нарешті Оксані вдалось повернути голову й роздивитись навкруги. Здивуванню пані Коник не було меж, бо вона йшла по проспекту Космонавтів. Цим шляхом вона кожного дня ходила на роботу. Усе було, як завжди. Електронний годинник показував восьму годину ранку. Оксана не пам’ятала, як учора дісталась додому, що робила, чи розповідала про свою пригоду Феді. Жінка чалапала липовою алеєю, намагаючись бодай щось згадати. Прогуркотів трамвай. Оксана Валентинівна зиркнула у вікна вагону. Її ошелешило побачене. Всередині сиділи люди в білих скафандрах. Трамвай промчав біля жінки й вона заспокоїла себе тим, що прийняла рекламу, якою розмальовують транспорт за живих істот. Жінка уважно вдивлялась у машини, що проїжджали повз. Як на зло, вони були з темними шибками, тому розгледіти достеменно, хто там усередині Оксана не могла. Здригнулась, коли почула, що за спиною хтось сопе. Вона різко повернулась й побачила незнайомця… в скафандрі, на кшталт того, що були в головних героїв фільму «Аполо-13». Серце Оксани рвонулось під горло. Жінка автоматично торкнулась лівою рукою того місця, де бухнуло. Сіла на лаву. На протилежному боці дороги йшла якась матуся в комбінезоні й круглому шоломові. Матуся ця везла дитячу колисочку. З неї виглядав усміхнений маленький «космонавтик» у маленькому блакитному скафандрику. Біля лави, на якій застигла Оксана, крутився ще один підкорювач космосу. Цей шукав пляшки в урні для сміття. Оксана потерла очі, затупала ногами, метельнула головою й витріщилась на бомжа, що тримав у руці пляшку. Скафандри зникли.
- Ви космонавт? – запитала стривожена Оксана.
Бомж не зрозумів питання й відповів, що так, це вулиця Космонавтів.
- Щось мені пороблено! – вихопилось у Оксани. Ці слова її витверезили. – Невже, дійсно, пороблено-наврочено?
Пані Коник подивилась на годинника й, задумалась. Тоді підвелась й швиденько подалась на роботу.
У офісі було надто спекотно, бо надворі збиралося на дощ й парило неймовірно. Ще й поламався кондиціонер. Чекали на майстрів. До обіду Оксана переробила все, що було заплановано. Від «немає чим зайнятись» вирішила забігти до бухгалтерії, потеревенити з дівчатами. Посміхалась, згадуючи ранкові видіння. Скидала усе на перевтому й нервове напруження. З посмішкою увійшла до кабінету з надписом «Бух. Відділ». Усмішка лишилась на обличчі Оксани, але в очах її віддзеркалився страх. Ні, не страх. Жах. Посеред кабінету стояла Роза Самойлівна. Нічого ніби дивного… У руці вона тримала важелезного закривавленого меча. З обох сторін від неї за столами сиділи знайомі Оксані бухгалтерка Глорія, касирка Ірина й інший бухгалтер-стажер Світлана. Вона впізнала їх по одежі. Бо їхні голови лежали біля ніг головного бухгалтера Рози Самойлівни й кліпали очима. У кабінеті була така тиша, що Оксана почула, як ковтнула слину. Цей звук відбився від стін й примусив Розу Самойлівну заговорити.
- Закрий двері! Тут протяг!
У Оксани Валентинівни Коник підкосились ноги. Вона почала сповзати на підлогу. Зомліла. Отямилась, коли їй на обличчя розбризкали (з пульвелізатора для поливу квіток) півсклянки холодної води.
- Спека! – констатувала Глорія. Вона, Світлана й Іринка стояли (повністю укомплектовані) напівколом над Оксаною, роздивляючись її.
- Може вона вагітна? – Роза Самойлівна з’явилась у кадрі. Від цих слів й від самої мармизи Рози Самойлівни, Оксана сіпнулась й роздивилась головну бухгалтерку з ніг до голови. Меча не було.
- Ні, я не вагітна, то все спека! – сказала Оксана й схопилась на ноги.
Вирішила піти додому. Потрібно було поставити до відома вище своє керівництво в особі Насті. Секретарка саме понесла директорові каву. Оксана подзвонила до кабінету по внутрішньому телефону й попросила дівчину вийти на секундочку.
- Зайдіть, Оксано Валентинівно. – почувся голос директора.
Оксана випила води, потерла пальцями скроні й ввійшла до начальника. Настя стояла, зігнувшись над столом, щось пояснювала директорові, який не міг відвести погляду від її декольтованих грудей.
- Проходьте. – наказав директор. – Ми тут без вас не можемо розібратись, що до чого.
Оксана подивилась у вікно, зітхнула й відразу перевела погляд на пару. Тепер Настя й директор виявились голими. Лише на директоровій шиї тіліпалася золотава краватка. Настя розчепірилась на столі й несамовито вимагала: «Кунілінгусу! Хочу кунілінгусу!» Солідний директор управління готельного господарства іржав над дівчиною наче стаєнний кінь й бив копитом під столом. Оксану не лякала побачена картина. Її вразило лише те, що директор б’є саме копитом, а не припустімо, підбором. «Чому він в копитах?» - це нав’язливе питання свердлило Оксану Валентинівну. Неочікувано для себе вона запитала суворо: «Ви чому копита не відкинули, поганий хлопчисько?». Директор заревів ще більше й посунув на бідолашну Оксану, покинувши на столі Настю.
Оксана вибігла з приміщення й помчала, важко дихаючи, не розбираючи дороги. Час від часу вона оглядалась й бачила, що її переслідують сидячий Будда, Велика Енциклопедія Шрі-Чін-Моя на тонких ногах, Роза Самойлівна тепер уже в лицарських латах й з мечем, купа Космонавтів різного віку, Настя й директор, що сплелись в коїтусі, звичайний бомж із пляшкою, її Федя, який горланив сороміцьких пісень й гиготів. Під час гонитви Оксана згадала, як в дитинстві бабуся вчила її «Отче наш». Вона заплющила очі й почала промовляти не зовсім зрозумілі їй слова…. Вона не могла збагнути, чому та орда все ще не хапає й не рве її на шматки. Жінка боялась розплющити очі. Коли наважилась - усвідомила, що сидить напочіпки посеред мосту, на вузенькому тротуарі. Зішкулившись, тримається за голову обома руками. Оксана випросталась, вдихнула на повні груди, перехрестилась, як уміла на золоті куполи, що ледь виднілись над деревами вдалині. Попід нею текла широка річка, густі засадження по обидва береги навіювали спокій та бажання жити, любити, народжувати, радіти, плакати, кохатися.
Не розмірковуючи, Оксана Валентинівна Коник пішки рушила до будинку Мами Ради. Увійшла в двір. Тримала у простягненій руці двісті гривень однією купюрою, в іншій кістку, яку купила по дорозі. Спокійно кинула кістку собаці й пройшла до кімнатки ворожки. Звідти саме вийшла чергова відвідувачка. Оксана зауважила, що та просувалась коридором, як сомнамбула. Пані Коник, увійшовши до циганського будуару, простягнула гроші ворожці. Та, посміхаючись й мружачись, прийняла їх, закрутила в руках медальйона, уже знайомого Оксані. Жінка вдруге відчула, як її свідомість ділиться навпіл. Тоді згадала, що минулого разу ворожка рахувала «Один, два…»
- Три! – почула тепер й одночасно з цим словом голосно видихнула.
Під вечір повернулася додому. Перше, що зробила - склала усі книжки й книжечки до великого лантуха й сіла в крісло очікувати свого Федю.
- Покидаєш мене? – пожартував чоловік, як тільки переступив поріг й побачив мішка поряд з дружиною.
- Не я… Нас покидають привиди. – Федя відчув в інтонації дружини натяк на гумор. Він взяв «під козирок» та запитав:
- Подальші дії? Все геть?
- Подальші дії – йди сюди.
Оксана раптом згадала усе про кохання й потягла Федю до себе. Вона так його любила. Більше за усіх. Але Федя відчував себе єдиним не довго… Уже з наступного літа чоловік Оксани Валентинівни Коник займав лише другу позицію в Оксаниному рейтингу коханих чоловіків. Першим став їхній син Миколка.
