Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48070
Рецензій: 92819

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Санаторій Продовження (2)

© Тала Владмирова, 09-06-2009
Попередні розділи можна прочитати за адресою: http://gak.com.ua/authors/1791
7.
- Лялько, до тебе мама прихала! – на порозі з»явилася розчервоніла від бігу Лєнка. До самої малої, як завжди по суботам, завітала бабуся. Вона завжди супилася і не впускала нагоди урочисто повідомити усім дорослим, хто бажав її слухати, про те, що невістка у неї непутяща, зіпхнула таку дзиґльовану дівку на шию старої хворої жінки. Та все ж завжди приносила пакунок із трохи поморщеними, але ще солодкими яблуками. Здається, Лєнка не особливо любила ні бабусю, ні ті гостинці, які завжди намагалася під час прогулянки згодувати якимсь равликам, мурахам чи бджолам. Але під час цих візитів не відходила від старої ні на крок, навіть на процедури під час таких відвідин її доводилося забирати ледь не з боєм. А тут не втрималася, прибігла порадувати старшу подругу, навіть випередивши чергову няньку.
Лялька як раз завершувала малюнок, обводячи білу пляму на голові кудлатого цуцика, що в очікуванні чогось кумедно схилив  голову вбік. Певно, рука здригнулася, бо олівець раптом сприснув, перекреслюючи аркуш, а під кінець порвав папір. Та дівчинці було не до того. Вона швиденько вискочила в коридор. Перед тим, як зачинити двері, стиха нагадала Лєнці, що лікар заборонив малій так-от гасати коридорами. Аркадчик провів дівчат навіть не заздрісним, а байдужим поглядом: ну от, ще комусь пощастило, а не йому… Та за мить Лялька з’явилася знову, всміхаючись сусіду так, ніби збиралася подарувати хлопцеві щось дуже цінне:
- Ходімо. Наші мами, виявляються знайомі!
Аркадчик не зрозумів, чому він повинен кудись іти, якщо його мама із кимсь знайома. Та все ж слухняно попрошкував до дверей: малювати геть набридло, тож навіть розмова із чужою мамою виглядала не дуже неприємною.
До того ж, Ляльчина мама досить вигідно відрізнялася від інших знайомих дорослих. Вона не задавала дурних питань, намагаючись показати, що щиро цікавиться життям Аркадчика. Та й посмішка у неї була, нічого, симпатична, чимсь схожа на Ляльчину, хоч мама Аркадія була куди гарнішою. Діловито пошурхотівши пакетом, жінка сунула хлопцеві пакунок:
- От тут дві сорочечки, я сама порадила твоїй мамі передати. Знаю ж, як тут усе гамузом перуть, та ще й хлорки додають чи що, бо ж горять усі речі, під кінець зміни діти, мов обірванці, ходять. І брат якусь цяцьку передав. Гарний у тебе брат, он, Галя, моя старша, не дуже то й сумує за сестричкою…
- Мамо, - тихо увірвала Лялька. – Галя просто дуже заклопотана: вона ж староста у класі, та ще й бальні танці…
Її матір лише скрушно хитнула головою, та нічого не відповіла, продовживши нишпорити у пакеті. Дістала ще кульок із солодощами: «тільки потроху їж, бо зуби не бережете, а потім повний рот пломб», - і лист із дому. Аркадчик тримав все в оберемку і розгублено дивився на жінку, не певний, чи повинен подякувати і піти, чи треба ще щось зробити. Не так він уже і зрадів пластмасовому суперменові та печиву, вже не кажучи про сорочечки, до яких був байдужим. Хлопець дивився на мамину знайому, яка-от приїхала до доньки із їхнього міста, хоч і дорога далека, і квитки дорогі, і роботи, певно, теж багато… Аркадій вже знав, що у дорослих не буває мало роботи, вони весь час чимсь заклопотані і в них ніколи не вистачає часу. Та от чи вічливо спитати про маму? Аркадчик кинув погляд на Ляльку, побачив, що дівчинка всміхається йому підбадьорливо, певно, зрозуміла, що він розгубився. Та видно ж, що їй хочеться побути із мамою без сторонніх. І хлопець наважився, спитав відразу про найголовніше:
- А мама коли приїде, вона Вам не казала?
Дивно, але Ляльчина мама трохи знітилася:
- Ну, розумієш, Кешо, - вона погладила нашорошеного від ненависного звернення хлопчака по неслухняному волоссю. – Ти вже дорослий, тож повинен зважати на обставини. Мама дуже за тобою скучила, он, бачиш, гостинця передає. Та їхати кудись у її стані – нерозумно, ще дорогою зле стане…
- Їй погано? – злякався Аркадчик, навіть образа відступила. – Вона захворіла? А чого мені не сказали?!
На щастя Ляльчиної мами, у приймальну кімнату якраз нагодилася Відьма.
- Ну, Ви його й навантажили, - із відвертим осудом звернулася вона до зніченої жінки. Та щось тихенько пояснила і сувора нянечка несподівано зласкавилася:
- Ну, якщо так… Ти йди вже до класу, та сорочки краще мені зараз дай,бо знаю я тебе, ти ж до ладу їх не покладеш, обов’язково пожмакаєш, то доведеться мені. І що за дурні іграшки зараз виготовляють? От колись були нормальні машинки, а не казна-що. І печиво, дивись, до обіду не їж, бо й так апетиту ніякого. І Вашій не давайте багато солодкого, бо й так аж світиться, така худенька і теж щось недобре їсть… - це вже до Ляльчиної мами, переконана, що Аркадчик слухняно забрався до класу.
Та, при потребі, хлопчак вмів бути настирливим:
- То мамі погано?!
- Не можна так казати, - аж ніби розсердилася Ляльчина матір. – Усе із твоєю мамою буде гаразд. Лише хвилюватись їй зараз ніяк не можна, зрозумів?
Аркадчик зрозумів інше: зараз, та ще й у присутності Відьми, він не почує правди. Тож побрів довгим коридором, човгаючи капцями по витертому лінолеумі, що відгонив якимсь миючим засобом. Звісно, це заборонялося, але хлопець не знав, як інакше висловити протест. Та й не до можливих зауважень йому було зараз.
Як же дізнатися, що скоїлося із мамою? Он, в листі вона пише, що все добре і що всі вони дуже сумують за ним. Краще б правду написала! І Марко гарний: вклав малюнок якогось пірата, певно, свій власний, бо Блек намалював би значно краще. І на звороті коротка приписка, що він і збирався приїхати до нових знайомих якраз у те місто, де санаторій. І його б, звісно, провідав. Так мало того, що грошей зайвих вдома нема, заробив би десь. Так ще й вчителька із хімії повідомила маму про його «успіхи». Тож засадили за підручники і вирветься, певно, лише наприкінці місяця. «Ти там тримайся, брате!»
Подумаєш, за підручники його засадили! Он Аркадчик теж інколи сидить із читанкою чи підручником із математики, і нічого! І ніхто не скаржиться мамі, що він погано вчиться! Краще б правду написав, як там тепер мама почувається.
Аркадчик спинився перед дверима класу, впустив супермена, спробував приладнати назад відламану руку. Виходило не дуже. А потім він і зовсім завмер, бо його осяяло, чи не вперше у житті. Ну, звісно, записки від Марка вкладені в один конверт із маминими листами! Значить, вони теж офіційні, як ті, що першокласники пишуть батькам на уроці. І те, що Маркові аркуші розмальовані яскравими фломастерами, справи не міняє. Брат же ніколи не був у санаторії, тож певно, і не здогадуються, що можна відправити ще окремого листа, від себе. А там уже написати те, що не варто бачити мамі. Ідея написати братові листа, де підказати цю ідею і спитати правду про мамине здоров’я,  здавалася все більш привабливою. От і знадобиться Рустамів конверт. І Лесько перестане недобре зиркати на Аркадчикову тумбочку, а то думає, що ніхто цього не бачить.
Але тут же Аркадчик збагнув, що не така-то проста справа: зазвичай, адреси на листах писала вчителька. Ті ж хлопці, що надсилали пошту потайки, старанно виводили адреси. При цьому розповідали один одному страшні історії про те, що деякі листи, надписані нерозбірливим почерком, на пошті повертають назад, до санаторію. А тут вже у порушника вчепляться дорослі, навіть головний лікар. Аркадій досить критично ставився до своїх спроб краснопису і розумів, що розбірливо «дорослими» літерами у нього може й не вийти. Ще зіпсує конверт. І не знав, чи можна писати адресу друкованими буквами. Трохи поміркувавши, він вирішив попрохати допомоги у Ляльки. Та точно сміятися не буде і нікому не розкаже.
- Що ти тут робиш? От горе мені з вами! Цяцьку зламав, а тепер рюмсаєш? – Аркадчик розгублено закліпав, тільки зараз збагнувши, що вії чомусь підозріло вологі. Хлопець визнав за краще змовчати. Звісно, вихователька, хоч любить повторювати, що лихо їй із такими вихованцями, та не зла. Просто вже немолода, хлопці казали, що їй вже під сорок, і завжди виглядає якоюсь втомленою. Певно, тому, що у неї самої молодший син слабував, і хоч не був у санаторію постійно, та часто грався із дошкільнятами на подвір’ї санаторію. Старша лікарка вважала за краще закривати на це очі й час від часу призначала тому Вітальці якісь процедури. Та не скажеш же навіть непоганій дорослій тітці, що якраз роздумуєш, як би краще порушити режим?
Тому Аркадчик лише тихо подякував, коли вона вправно приладнала суперменові руку і звеліла, простягнувши паперову хусточку:
- Втрися, бо хлопці дражнитимуть. Як зламаєш щось, то не реви, а просто чесно зізнайся: так краще буде.
І рвучко розчинила двері, почавши сварити бешкетників від порога:
- Що це за галас?! Як малі діти, не хвилинки спокійно посидіти не можете! Горе мені з вами! От мамам вашим поскаржусь, коли приїдуть вас забирати! Ну добре, поскладали акуратно олівці, Степанко, збери малюнки – завтра влаштуємо виставку найкращих. Всі поставали парами, і тихенько, тихенько йдемо до роздягалки, та застібаймо курточки як слід. Хто там каже, що вже на вулиці парко?! Не так уже там і тепло, ще застудитеся, кахикати почнете. То лікаря із міської лікарні доведеться викликати, а той до ізолятора когось класти…
8.
Сенсаційну новину до класу принесла Лєнка-комашка. Увірвалася до кімнати, навіть не постукавши. Захекана, із червоними плямами на щоках. Певно, знову бігла щодуху попри всі заборони дорослих. Марія Власівна скрушно похитала головою:
- Олено, я якраз запитала в Олі, - вчителька для наочності кивнула в бік зніченої Ляльки. – чому ти запізнюєшся на читання. І почула, що тобі стало недобре після нового уколу, тож лікар наказав день полежати в ліжку. Оля – дівчинка правдива,  тож я повірила…
- Я справді сьогодні хвора. І в ліжку лежала, - палко запевнила мала, захищаючи чи то себе, чи то подругу. Класом сипонуло хихотіння, та Лєнка не образилася. Їй було не до того:
- Маріє Власівно, там, у першій хлопчачій палаті, Нелечка, тобто Неля Ігорівна, Степанка дуже лає! Навіть більше, ніж їхнього Леська, коли той пігулку не проковтнув, а викинув за шафу, а це прибиральниця побачила.
Клас завмер. Аби не урок, певно, більшість би кинулася до тої спальні, аби на власні очі пересвідчитися, що Лєнка не бреше. Хоч яка їй користь від такої вигадки?
- Степанка? Неля Ігорівна лає? – не дуже впевнено перепитала вчителька, теж, певно, здивована таким розвитком подій. Та відразу взяла себе в руки. – Ну, певно, він вчинив щось недобре. Неля Ігорівна даремне не сваритиме. Сідай-но краще за парту і відкривай читанку. І взагалі, що ти робила біля хлопчачої спальні?
До цього Лєнка дивилася на Марію Власівну із легким докором. Певно, не такою уявляла собі реакцію вчительки. А тут взагалі знітилася і ледь чутно пробурмотіла:
- Фросю шукала… Вона втекла…
- Фросю? – в першу мить, здається, вчителька не збагнула, про кого йде мова. Потім, як і всі дорослі, відразу запідозрила найгірше: - То твоя чергова улюблениця? Сподіваюся, не миша?
- Фрося – це коник. Зовсім маленький. Він жив у цигарковій коробці – Лєна коробку на прогулянці знайшла -  і нікому не заважав. А сьогодні Лєна збиралася його випустити на прогулянці, - поспіхом пояснила Лялька, перш ніж Лєнка із щирим жалем встигла повідомити, що мишей у корпусі немає, на жаль. А от вдома у її бабусі є і вони дуже гарні. Сірі такі, з довгими хвостиками…
- Усе одно, ці комахи у коробках і слоїках – суцільна антисанітарія. Та й погано їм у коробці. Краще випусти негайно Фросю на вулиця, - загадала вчителька і. почувши тяжке зітхання Лєнки, вже не сердито похитала головою: - Ох, Олено, виросте з тебе дослідниця… Як не журналістка, з такою любов’ю до новин. Сідай на місце. Певно, тобі вже краще, якти по коридору так носишся.
Мала, здається, якраз згадала, що статус хворої має певні переваги і збиралася відстоювати своє право піти до палати і попрощатися із Фросею. Навіть прохально зиркнула на Ляльку, сподіваючись на її допомогу. Але та зараз була більше заклопотана поведінкою сусіда: Аркадчик зблід і нетерпляче совався за партою. Врешті, зважився, підняв руку, щось пробелькотів про те, що йому терміново ну просто необхідно вийти. Марія Власівна, зазвичай, не любила такі походеньки та тут уважно глянула на хлопця і не стала сперечатися.
Той підхопився з-за парти, шарпонув двері, хоч і розумів, що він не встигає і жоден поспіх уже нічого не змінить. Лєнка скористалася нагодою перед тим, як сісти за парту і відкрити ненависну читанку, востаннє визирнути в коридор: ану ж пощастить побачити там щось цікаве? І завмерла округливши від здивування блискучі чорні оченята. Від хлопчачої спальні рішуче крокувала Нелечка. В її руках була ганчірка, що віддалік скидалася на казенний рушник, вкрита темними іржавим плямами. «Не відіпралося», - відсторонено відзначив Аркадчик. Він так і стовбичив біля дверей класу: а куди тепер поспішати? Біля його спальні із таким самим винуватим виразом обличчя застиг Степанко. Марія Власівна, з’явившись у дверях, хотіла було зробити зауваження своїм вихованцям, звеліти їм йти до класу, та не встигла. Нелечка постукала у двері третього класу і з якимись зовсім не характерними для її звичайного мелодійного голосу металевими нотками наказала Рустаму негайно йти до медичного кабінету. Потім озирнулася на вчительку і тим же новим голосом спитала:
- Ви дозволите після уроків трохи затримати учнів? Просто необхідно провести із ними профілактичну бесіду, щоб знали, як слід берегти своє здоров’я.
І всім якось стало зрозуміло, що сьогодні мова піде не про те, що перед їжею слід старанно мити руки чи й справді спати під час тихої години.
9.
- Ні, ну ти скажи, навіщо це тобі було потрібно?! Ти ж навіть не жалівся, бо не тебе ж ображали, а просто доніс! – не вгавав Рустам, мимоволі підтримуючи лівою рукою прав, що біліла свіжою пов’язкою. Певно, укол від правцю, якого він так старанно намагався уникнути перед цим, і справді виявився дуже болісним. Степанко забився на своє ліжко – у кутку, біля самого вікна, подалі від усіх – і вперто мовчав. Та й що тут скажеш?
- Ну, добре б Відьма розколола, а то смішно сказати – Нелечка! Та вона тебе як років на дванадцять старша, так і то добре… Чим вона тобі погрожувала хоч, га?
Введений в оману тим, що тон ватажка став спокійнішим, Степанко спробував виправдатися:
- Ну, вона побачила, що на рушнику плями, і відразу вчепилася: мовляв, то точно кров. Де і коли я поранився?
- А ти що?
- А що я? Сказав. Що то не кров, а просто бруд. Так вона не повірила…
- Ні, ти точно прибацаний, - втрутився у допит Лесько. – По-твоєму, нянечка не знає, як виглядає засохла кров? Ну. не дотумкав сказати, що кров носом пішла, та швидко спинилася?! Та краще б вона до Кешки пристала: той хоч і зовсім дрібний, а все ж краще від тебе кумекає. Бо гірше вже точно нікуди!
«Ой, не краще», - подумки заперечив Аркадчик, навіть не образившись ні на Кешку, ні на «дрібного». Він загорнувся в ковдру – розмова відбувалася під час тихо години – і спробував зробитися зовсім маленьким і непомітним. Він зовсім не був певен, що вчинив би розумніше від Степанка. Та ще й побоювався, аби хлопці не дізналися про його власну провину.
- Вона сказала, що якщо не обробити рану як слід, так почнеться зараження крові – і людина помре! Що у неї так однокласник помер! Що краще відразу! – відчайдушно боронився Степанко.
- То це ти мене пожалів?! Ну, дякую, благодійник знайшовся на мою голову! – здається, лише зараз Рустам розсердився по-справжньому. – А те, що на мене головному лікарю поскаржилися і матері пообіцяли написати, то це теж на краще?! Що мені на дрібну подряпину рулон бинтів навертіли, зайвий укол зробили і збираються ще кілька днів перев’язки робити – це теж на краще?! Що мене кілька днів на погулянку не будуть брати. Щодня температуру міряти і хай трохи підскочить – то до ізолятора запроторять. А може, у них термометр зламається, я знаю?! То й це на краще?!
Останній аргумент виглядав досить переконливо. Притихлі хлопці перезирнулися: сьогодні їм розповіли кілька по-справжньому страшних історій, побудованих за однаковою схемою – один хлопець поранився до крові, але через дурість не сказав про це дорослим, тож майже відразу тяжко захворів, опинився у лікарні… Далі йшли описи страшних процедур і ще страшніших наслідків недбальства того хлопця… Тоді дехто й справді відчув себе ніяково, а найбільш вразливі потайки оглядали подряпини та синці: чи не починається страшна хвороба і в них. А от зараз, слухаючи Рустама, вони знову почали сумніватися: якщо так кричить, то, певно, не встиг серйозно захворіти.
Аркадчик згадав плями на своєму рушнику – першому, що трапився вчора хлопцям під руку. Не схоже на дрібну подряпину. Он як він їх потайки тер сьогодні вдосвіта над умивальником – і все надарма. Обережно, так, щоб не кидалася у вічі, примостив шматину на холодній батареї: може, як висохне, не так буде помітно? – і забрався у ліжко, знаючи, що їх от-от надійдуть будити. Нелечка, оглянувши наслідки його чергової спроби як слід прибрати ліжко, лише хитнула головою і відправила хлопця до класу. А от до Степанка причепилася, що той і старатися не хоче – і змусила заправляти покривало ще раз. Тоді, певно, і вгледіла той нещасний рушник…  Дивно, чому Степанко, замість того, щоб виправдовуватися, не сказав просто, що це – не його річ? Тоді б, певно, вчепилися в самого Аркадчика. І зараз він би винувато кліпав очима перед усією палатою. Може, Степан так розгубився? Настільки, що навіть не зауважив, чий же рушник вчора, похапцем мастячи розбиту Рустамову руку викраденим із медпункту йодом, зіпсували, а потім розвісили біля його ліжка? А тепер вважає, що це хтось зробив зумисне?
- Скажи краще, що не мене пожалів, а сам ізлякався, що тобі щось буде! – не вгавав Рустам. – Звісно, ти ж боягуз…
- А ти хто? – голос Степанка підозріло задзвенів. Здається, хлопець від переляку та жалю до себе встиг дійти до істерики, до того стану, коли слова злітають із язика швидко-швидко, а розум не встигає хоч якось відсікати ті, що вже точно краще було б тримати при собі. – А ти хто?! Уколу злякався, чи що? Уночі стогнав, а не пішов сам до медпункту! Боявся, що лаятимуть? Чи думав, що хлопці із дорослого корпусу, з якими через рівчак стрибав і звалився, потім сміятимуться? А тепер я винен, так? – його голос увірвався.
У палаті запанувала недобра тиша. Усі вичікувально втупилися у Рустама. Той, схоже, на мить розгубився. Потім повільно, аж ніби знехотя, підвівся з ліжка. Мимохідь зморщився: певно, хвора рука таки давала себе знати. Шикнув на Леська, що сунувся було наперед – і рішуче зробив крок до Степанкового ліжка, на ходу розпочавши майже ритуальне:
- Що, крутим себе відчув, як донощиком став, так?..
Аркадчик безнадійно заплющив очі. Невже іншим хлопцям і справді так цікаво дивитися на все це? Йому було шкода Степанка, хоч той теж дурень – не міг змовчати чи розревтися? Тоді, може б, і не били б. Просто перестали б звертати увагу до кінця зміни, лише інколи, як вже стане зовсім нудно, кидали б у його бік щось знущальне. Чи це набагато краще? Чомусь здавалося, що відразу після Степанка візьмуться до нього. А ще раптом хлопець збагнув, що пересохлі губи безгучно шепочуть: «Хлопці, не тре… його». Ой, що буде, як хто почує!
- Це що тут відбувається?! А ну, усі вклалися у ліжка, миттю!
Раптом хлопчак відчув не страх перед нянечкою, що заскочила усю палату на негідному вчинку, а справжнє полегшення. Навіть вії насмілився трохи підняти. Майже завжди усміхнена Неля Ігорівна виглядала зараз такою сердитою, що куди там Відьмі:
- Рустаме, востаннє попереджаю: хоч пальцем зачепиш Степана, хоч щось йому образливе скажеш – грошей не пошкодую, сама до твого батька зателефоную, скажу, що нам тут бандити не треба. І поки він не приїде за тобою – в ізоляторі насидишся. Я вже знайду, що лікарям сказати, зрозумів?!
Рустам зиркнув на неї із справжньою ненавистю, але не став сперечатися. Та Нелі цього було замало:
- Зрозумів, питаю?!
Кілька секунд вони мовчки мірялися поглядами. Потім Рустам визнав за краще відступити: кліпнув, спустив очі долу, стиха буркнув, щось по те, що зрозумів, дуже треба руки мастити об всяких мазунчиків…
- І ще. Ти не дурень, не сам битимеш – когось підмовиш. Так якщо хоч хто Степанка зачепить – не лише сам хуліган відповідатиме, але й ти. І ти – більше.
- То, може, мені за ручку його водити?! – щиро обурився Рустам. – Щось я не помічав, щоб у нього тут друзі були, боронити цього слабака нікому…
- За ручку не треба, - не здалася Неля. – Лише своїм прихвосням скажи, щоб не чіпали…
Певно, хотіла ще щось додати, та лише рукою махнула. Глянула на зблідлого до синяви Степанка, швиденько підійшла, помацала пульс і наказала лягати. Мовляв, зараз зробить укол. Той почав проситися, щоб укол зробили в медпункті, там він потім і полежить. Нянечка мить повагалася, а потім кивнула головою. У дверях затрималася, певно, щось хотіла сказати, та передумала, відклала повчання до іншого разу.
- Бреше Нелечка, - дуже обережно зауважив Лесько, вичекавши для певності зо дві хвилини. – Так і послухається нянечку головний лікар… І із санаторію до кінця зміни витурити не так просто…
- «Нелечка», - зло перекривив Рустам. – Теж «Нелечка» знайшлася! Трохи постарішає –так ще й Відьму переплюне…
- Ну, це ти той… - не зовсім впевнено усе ж наважився заперечити Лесь, якому Неля Ігорівна нещодавно власноруч пришивала відірваний від сорочки комірець. При цьому дівчина обмежилася зітханнями, навіть не поскаржившись на розбишаку суровій виховательці. – Робота у неї така… Якщо що, з неї ж спитають…
- Якщо «що» - думати треба, щоб не спитали! Особливо з нас! – наче не в тему відрізав Рустам. Його очі недобре поблискували. Хлопець щурився, як завжди, обмірковуючи важливий план. – Усі чули? Тримайтеся подалі від тої цяці, бо ще нагорить. А як бойкот влаштуємо, то що нам зможуть зробити?
Усі принишкли, перш ніж відповісти гулом, що виражав згоду. Хлопці чули на прогулянці від старших – із «дорослого» корпусу, хоч виховательки і не надто схвалювали таке спілкування – про звичаї підлітків. І про бойкоти, які час від часу влаштовували там тим, хто завинив, звісно, теж. Але навіть ті, хто приїздив до санаторію не вперше, ще ніколи не брали участь у чомусь подібному. Відчувалося, що деяких зацікавила пропозиція, а дехто відчув і побоювання, спробувавши уявити, як це, коли на тебе дивляться як на порожнє місце.
Аркадчик вирішив за краще змовчати. Рустам, який прагнув причепитися хоч до чогось, відразу відзначив це:
- А ти чого води у рот набрав? Тому донощику співчуваєш?
- Ні, - якомога чесніше збрехав Аркадчик, спробувавши не відвести погляду. – А що тут скажеш?
Рустамові, певно,не було що відповісти на таку сентенцію, тож він більше не займав малого. Аркадчик же, аби не думати про неприємне, спробував зосередитися на тексті майбутнього листа до брата. Виходило не дуже. Та раптом він зрозумів, що забув про важливу річ: інколи пошту виймав не забудькуватий Марко, а мама, котрій набридало нагадувати по це сину. А раптом їй до рук потрапить лист, адресований Маркові? Хоч вона і повторює, що читати чужу пошту не можна, але хто їх знає, цих дорослих? Ще віддасть лист сину, але вчепиться, про що там йдеться?
Від таких думок в Аркадчика навіть розболілася голова. Та він не насмілився поскаржитися на це комусь із дорослих, не варто їм зараз зайвий раз потикатися на очі. Ще почнуть щось випитувати про скандал. Тож сидів у групі на своєму стільчику, неуважно слухав, як вихователька читала якусь заплутану історію про англійського хлопчика. Потім нашорошив таки вуха: мова якраз йшла про те, що Едвард чи Ендрю не знав поштової адреси нового знайомого. Тож написав листа його двоюрідному брату, вказавши на конверті, аби його передали тому Джимові чи Джонові. Аркадчик якраз остаточно заплутався у дивних англійських іменах.
Марко кілька разів від безвиході приводив молодшого додому до Катрін – солістки їхньої групи. Коли Аркадій тільки-но навчився читати, він старанно щоразу перечитував назву вулиці, вказану на блискучій табличці на розі її будинку. Ще навіть заздрив: на їхньому домі схожа табличка давно проржавіла настільки, що майже не видно було, що ж там написано. Пам’ятав він і номер квартири Кетрін. Сама дівчину Аркадчик недолюблював. Він ніяк не міг збагнути, чому вона так подобається Маркові. Проте, хлопець знав, що та завжди дотримувала слова. Тож, певно, без зайвих розпитувань передасть приятелеві конверт, де буде приписка (для Марка). Ох, тут уже точно без допомоги Ляльки не обійтися – ще не вистачало, щоб Марко соромився перед друзями, що брат не вміє як слід писати…
І лише зараз Аркадчик стривожився, бо згадав, що  вже кілька днів не перевіряв, чи цілий той, тепер і справді дорогоцінний, конверт у сховку?
Продовження буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Марк Твен і Чарльз Діккенс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 09-06-2009

Правда життя

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Дара К., 09-06-2009

Мені дуже подобаються

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 09-06-2009

Втеча з Шоу-шенка...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Консуело, 09-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66752290725708 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …