Цей запах чи, точніше, аромат, був такий густий і кучерявий, був такий велетенський, що здіймався аж до самого неба. Понад землею розтікався густими хвилями. І наче море, перехлюпуючи, тече собі гірськими річками та лісами, задурманює людей, кличе звабою літа і гарячим диханням неба...
Цвіте бузина.
Як дівчина на порі, замріяна, чекає свого кохання.
Як жінка, що вміє кохати, що серцем своїм сяє – цілому світу.
Як небо, що душу блакитну свою розкрило для сонця і вітру.
Як річка, нестримна, уперта - біжить до свого моря, несе себе усю, красиву і прозору – візьми мене, прийми мене.
Ніжний-ніжний візерунок цвіту: то вийшли у луг дівчата, завели хоровод, заспівали голосами чистими – і стали суцвіття, як зорі ясні та предивні, духмяні та величаві.
Цвіте бузина.
Гроза, як недобра свекруха, сварилася, лютувала, лупила блискавками землю.
А після грози над ранок – цвіте бузина, у росі, у перлах і самоцвітах, прекрасна, як віра і любов людська...
Зухвалий вітер шарпав її пишне тіло, пострушував усі прикраси – а вона тільки зітхнула та пружно груди розправила – не чіпай мене, халамиднику, не твоя я...
І стоїть зачарованою царівною...
І бджоли, як мрії, рояться над її сяйливим цвітом...
І буде мед з твоєї віри, царівно, трішки гіркуватий і такий запашний...
І прокинеться бузинове безумство у серці – скуштуй того меду, відчуєш...
Спробуй лишень...
