Пані Муун схвильовано дріботіла довгим білим коридором лікарні в забутій богом провінції Касаї. Звідусіль долинали лікарняні запахи та звуки змішані із чимось аутентичним конголезьким, по-справжньому африканським.
Білозубо посміхаючись, пан Бару – єдиний лікар з дипломом на найближчі п’ятсот кілометрів, провів поважну гостю до викладених білою плиткою крутих сходів, що вели кудись вниз. Та компетенція пана Бару закінчувалася на останній сходинці білого трапу. Далі починалися володіння «схиблених американців», як любили називати володарів підземелля мешканці верхнього поверху. Пацієнти ж убогого медичного закладу величали «підземних» привидами. Білими привидами смерті. Можливо це було обумовлено марновірністю конголезців, чи тим, що жоден із чорношкірих пацієнтів, одного разу спустившись туди, нагору більше не піднявся… Хто зна. В Касаї подейкували, що в підвалі лікарні кояться темні справи.
Ступивши крок на лискучу долівку підземної лабораторії, пані Муун полегшено зітхнула. Похмурий охоронець із «калашем» наперевіс провів високоповажну пані до душової кімнати. Світленька і юрка сестричка подала жінці білий халат і стерильні капці.
- Ласкаво просимо в майбутнє! – привітав жінку широкою посмішкою сивий пан в окулярах.
- Вітаю, Едгаре, - пані Муун теж спробувала посміхнутись, та вийшло воно в неї якось вимушено-жалібно.
- Що, важкий був переліт?
- Так. Ні. Це, напевно, тутешня духота. Щось мені не по собі…
- Та годі вам, Джуліє. Касаї - чудова місцевість. Африка, це так… романтично, я б сказав… Колиска життя…
- Життя? Чи смерті? – звела на співбесідника очі Муун.
- О, це настільки тісно пов’язані поняття…
- От тільки, для тих, що нагорі, це нажаль не поняття, а реальність.
- Мила Джуліє, бачу, ви, справді, не в настрої. Можливо відкладемо на потім?
- Не думаю, що зможу пройти через це знову.
- Ну, тоді ходімо в лабораторію?
Муун мовчки рушила до білих броньованих дверей вкінці коридору.
Едгар Калано йшов за жінкою слідом, міряючи невеличку тендітну постать гострим, мов лезо, поглядом. «Чого ж ти хотіла, любонько?» - думав, іронічно посміхаючись. «Твоя посада багато до чого зобов’язує. Та й додаток до зарплатні з енною кількістю нулів, вимагає не тільки гучних виступів по телебаченню. І немає в тебе виходу, крихітко. Вихід – прерогатива обраних…»
- Пане Калано…
- Так, пані Муун?
- Вона там, за цими дверима?
- Власне, «вона» знаходиться в іншому місці. Всі необхідні дослідження над Калою уже закінчені.
- І?
- Це дивовижно. Просто неймовірно. Від статуї, справді, відходять імпульси. Ледь вловимі, проте достатньо сильні. Не дарма ж той нікчема, останній її власник, прожив ледь не сто п’ятдесят років.
- Маркович?
- Не зовсім. Гадаю, ви б здивувалися, дізнавшись справжнє ім’я тієї особи.
- То здивуйте мене.
- Всьому свій час. Я хочу, щоб ви спершу поглянули на результати експериментів.
- Ви хочете сказати, вони є?
- Побачите самі.
Вони опинились за білими дверима. Велика, добре освітлена зала трішки скидалася на операційну, де в прозорих скляних капсулах, абсолютно стерильних, як пояснив Калано, працювали люди в білому.
- Підійдіть будь-ласка, сюди – покликав Калано до великого, у пів стіни монітора, - погляньте.
Джулія перевела погляд із співбесідника на екран, де метушилися, здавалося, зовсім хаотично, напівпрозорі створіння. Віддалено, вони нагадували людей, яких ставало дедалі більше, зображення на екрані густішало, перетворюючись на якусь, позбавлену форми, кашоподібну субстанцію.
- Що це?
- Знайомтесь, це – корінні мешканці Кальвії.
- М-месси?
- Мейси, вони називають їх мейсами.
- А що вони роблять? – якось по-дитячому запитала Муун.
- А чого би ви, власне, хотіли? Може, кави з дороги? Джо, ти чув, чашку кави, пані Муун!
Для відчутнішого ефекту, Калано, як факір, плеснув в долоні. Чоловік у найближчій до відвідувачів капсулі, звів на них погляд. Стомлено посміхнувся. Набрав якусь комбінацію на клавіатурі. Потім, склавши руки куполом, виставив їх в спеціальні отвори на корпусі капсули. В його, обтягнутих латексом, долонях клубилася й росла, мов кипіла, біла рідина. Вона густішала, ставала все більш в’язкою, нарешті, прийнявши обриси горнятка, з якого долинав знайомий аромат.
- Прошу!
- Але ж це… це… - зайшлася Муун.
- Не кажіть слова «неймовірно». Тут воно недоречне.
- А й не кажу, - сьорбнувши кави, повернулася до тями гостя. Все це описано, все це є в наукових прогнозах, проте, наскільки мені відомо, щоб досягти такого рівня потрібно не один десяток років.
- А не треба нічого досягати. Навіщо, коли у наших друзів цього добра хоч відбавляй.
- Отже, ви отримуєте мейсів в обмін на…
- Генетичний матеріал. Не знаю вже за якими критеріями вони його підбирають, та це й не важливо.
- Ви називаєте людей – генетичним матеріалом?
- Власне кажучи, так воно і є. Крім того, вони отримують не тільки сформований матеріал. Яйцеклітини. Сперму. Ембріони та інший непотріб. Бартер того вартий, повірте мені.
- Але навіщо?
- У них там несприятлива демографічна ситуація. Кхм… прокляття Кали. Щось вони там перемудрували з генами і стали геть нездатними до розмноження. Дійшло до того, що…
Калано гигикнув, і, нависши над невеличкою Муун, як хмара, щось пристрасно зашепотів на вухо.
- Неймовірно! – захоплено вигукнула Джулія, - сумніваюся, що наші, як ви зволили виразитись, «самці» пішли б на таке…
Останні слова жінки потонули в гучному реготі співбесідника.
Обличчя Муун враз спалахнуло яскраво-червоною барвою. Цей Калано, високий та в’юнкий, мов вугор, нагадував їй спокусника-змія. А глибокий шрам через все чоло викликав відразу. Інстинктивно жінка відсахнулася від нього. На її щастя двері, десь всередині лабораторії тихо рипнули, випустивши із якогось внутрішнього закапелка худорлявого високого юнака, ще майже дитину, як видалось Джулії.
- Знайомтесь пані Муун, Том. Звичайний геній, - припинив свій масний сміх Калано.
Джулія непевно простягнула тремтячу руку.
- Том займається вихованням наших маленьких друзів. Тобто пише для них програми. Такий витівник… Ходімо, я покажу вам результати, яких ви так прагли.
Калано впевнено рушив вглиб лабораторії, звідки щойно з’явився Том. Джулія і хлопчина рушили слідом.
- Ні, Томе. Ти – до себе, - провідник спровадив генія, і, пропускаючи даму вперед, проник у сусідні двері.
Вони опинилися в коридорі підземної лікарні, скляні стіни якої дозволяли бачити те, що відбувалося в палатах.
Та зрештою, нічого особливого там не робилося. За склом лежали люди. Звичайні люди, які займалися звичайною для будь-якого біологічного виду справою. Вони помирали. Лікар Муун, що йшла коридором, широко розкритими очима дивлячись за прозорі перегородки, нарахувала до двадцяти різних інфекційних хвороб. Причому в найгірших їхніх проявах та стадіях. Правець, сибірка, ящур, менінгококова інфекція, лептоспіроз. Натуральна віспа, дифтерія, холера. Навіть такий раритет як бубонна чума.
Джулія почувалася так, наче потрапила в жахливий сюрреалістичний музей смерті. Крім страшних, та, попри це, відомих хвороб, траплялися якісь дивні випадки мутацій – великоголові гідроцефали, з покрученими, мало не зв’язаними гудзом кінцівками, бідолашна, зовсім іще молода дівчина з величезними горбами, пухлинами та язвами по всьому тілу, стара жінка із потворними схожими на аскарид відростками на голові, що без перестанку ворушилися, викликаючи в нещасної нестерпний біль.
Звівши сповнені жаху та болю очі на Калано, Муун побачила посмішку гордості на його лискучому від поту обличчі.
- Що тут відбувається? – простогнала, ледь ворушачи неслухняними, немов затерплими губами.
- Працюємо над розробкою замовленого вами препарату.
- Не бачу зв’язку. Коли організація виділила вам кошти…
- О, ми відіб’ємо їх стовідсотково, запевняю вас. До того ж, препарат готовий. Це останні випробовування.
- Випробовування чого? Біологічної зброї?
- Ну-у, що ви люба? Охолоньте трішки. Ми лише перевіряємо деякі функціональні можливості мейсів.
- До чого тут мейси?
- Розумієте, щоб мати стовідсоткову впевненість в препараті, нам потрібен стовідсотковий контроль над його вмістом. Мейси повинні стати іншими. не кальвійськими. Земними. Тобто, вони повинні знати з чим борються.
- Розумію, - саркастично посміхнулася Муун, от тільки звідки ви взяли зразки вірусів? Купили на гроші організації?
- Боже збав. Виростили самі.
- Що?
- Керуючись програмами, що написав наш «малолітній геній», мейси утворюють віруси просто в самому організмі, із його власного ДНК. І це дуже якісні віруси, надзвичайно життєздатні та вірулентні!
Калано диявольськи посміхнувся, дивлячись на приголомшену, просто таки розчавлену Муун, що оперлася спиною на прозору перегородку і закрила лице руками. Ні. Це ніяк не вкладалося в її мозку. Ні!
Раптом Джулії стало душно. Серце вистрибувало з грудей, хотілося негайно зникнути звідси, втекти, розчинитись у просторі… Ні… Але ж вона замішана в цьому лайні. Загрузла в ньому по самі вуха.
Пам'ять повертала в минуле. Коли майже рік тому, на одному із наукових семінарів, присвяченому подоланню інфекційних захворювань, щойно призначена на пост генерального директора , Муун познайомилась із Едгаром Калано, таким собі «темним коником» від науки. Точніше їх звів спільний знайомий. Власник низки фармацевтичних підприємств, один із найбагатших людей світу Еммануїл Річардсон, чиї інтереси активно лобіювалися очолюваною Муун організацією. Річардсон мав на Джулію не аби який вплив, адже саме він просував молоду, талановиту та надзвичайно амбіційну американку із східним корінням по службовій драбині. Прислухатися до думки поважного бізнесмена, Муун вважала обов’язком. Тому й пропозицію його сприйняла позитивно. До того ж райдужні перспективи запропонованої угоди виглядали більш, ніж спокусливо.
Так Джулія опинилася на доповіді Калано. По правді, спочатку його виступ лише повеселив її. Нагадував він швидше, публікацію в журналі «Світ Фантастики», ніж справжню наукову доповідь. Джулія вже збиралася встати і піти, лише повага до Річардсона зупинила її від цього кроку.
Та потім з’явився він. Вже сам вигляд гостя Калано наштовхував на думку, що речі, про які він говорить цілком можливі. А коли надзвичайно вродливий, синьоокий чоловік привітався із Джулією її рідною мовою, яку він, як виявилося, знав бездоганно, і потис при цьому її руку гарячою великою долонею, бідолашна була уже ладна повірити у будь-що. Посланець «звідти» володів просто надзвичайною харизмою.
В той вирішальний день пані Джулія Муун стала членом Ліги Порятунку. Секретної організації, що займалася глобальними проблемами і збиралася за кілька років вирішити питання невиліковних хвороб, перенаселення планети, продовольчої кризи та екологічних негараздів. Такі неймовірні можливості відкривали перед Лігою дипломатичні стосунки з Лібертією. Країною, якої немає і, на думку більшості тверезо мислячих землян ,бути просто не може.
І все ж пані Джулія Муун повірила в існування Лібертії стовідсотково. Адже він потис її руку…
Одним словом, Джулія, як і десяток інших, «потрібних» людей примкнула до Ліги. Вона потрібна була Лізі. От тільки навіщо ця сумнівна організація їй самій, усвідомлювала явно не до кінця.
Першочерговим завданням, які взяла на себе Ліга стало подолання чуми минулого століття. Саме на цей проект були виділені немалі кошти, значна частина яких пішла на обладнання лабораторій та персонал, інша ж досить вдало перемістилася в кишені ідеологічних батьків Ліги. Щось перепало і самій Муун.
Тепер, Джулія немов прокинулась від затяжного важкого сну. Прокинулась, щоб зрозуміти – щось не так. Вона не збиралася фінансувати страждання в очах цих нещасних людей. Повірити Калано було помилкою. Страшною помилкою.
- Послухайте, Едгаре, нам треба поговорити, - голос Муун, що трохи здригнувся на перших словах, став, раптом, твердіший за крицю.
- Я слухаю вас уважно…
- Гадаю, наша співпраця більше неможлива.
- Це ж з чого ви зробили такий висновок? – посмішка сповзла з обличчя Калано.
- Я лікар, Едгаре. Перш за все, я лікар. І клятва Гіпократа для мене все ще не пустий звук…
- Чистоплюйство, - поморщився Калано, - що ж ходімо, подискутуємо, гадаю, я володію аргументами, що здатні змінити вашу точку зору.
Борячись із клубком сліз, що по-зрадницьки підступили до горла, Джулія рушила за Калано, який йшов, звиваючись всім тілом і виляючи задом, мов представниця відповідної професії.
«І навіть хода в нього зміїна» - подумалось на мить, а далі Джулія уже думати не могла, намертво прикипівши поглядом до великих, кольору спілих слив, пронизливо сумних очей, на самому дні яких бриніли сльози.
Хлопчику було років шість на вигляд. Він сидів на краю білого, наче вкритого саваном завеликого ліжка, і щось тихо наспівував. Напевно, малий почув кроки відвідувачів, тому що звів очі на них, а потім, в якомусь дивному пориві кинувся до скляної стіни.
- Мамо! – маленькі шоколадні кулачки забарабанили в стіну.
- Мамо… - повторив хлопчик доброю англійською, дивлячись на приголомшену Муун.
- Хто це? – видихнула Джулія. Серце зайшлося пекучим пронизливим болем.
- Це? Зак. Наш феномен. Не повірите, та його організм, якимось просто таки містичним чином бореться з мейсами! Двічі йому дозу вводили. Першого разу дали програму холери, другого - правця. І що ви думаєте? Одужав негідник. Зараз досліджуємо його ДНК… Том якраз працює над програмою Еболи… Та на нас, здається, чекає довга розмова? Ходімо, - Калано підштовхнув паралізовану Муун до виходу вкінці коридору.
- Мамо, ти повернешся? – кинув вслід Джулії Зак. Жінка озирнулась. Очі-сливи дивилися в душу осмисленим дорослим поглядом. Мамо… не йди… мамо… перед очима стрибав і крутився врізнобіч стерильно-білий світ лабораторії…
- Пані Муун? Джуліє… - чувся крізь непробивну стіну, що раптом виросла в свідомості, улесливий голос Калано. Білий світ раптом розколовся на тисячі крижаних уламків, з-під яких, мов голодний монстр із чорної води, виринула пам’ять.
- Мамо, ти повернешся?
- Звичайно. Поспи.
- Мамо, а чому ночі стали такі довгі?
- Ночі? Це просто зима, синку.
- А весну я ще побачу?
- Спи, мій маленький…
Йому було шість. Його звали Джоном. І весну він так і не побачив. Син Джулії Муун помер в одній із лікарень Нью-Йорка від рідкісної спадкової хвороби. Жінка так і не наважались народити вдруге. Єдине, чого не могла собі пробачити, це те, що Джон помер за її відсутності. Джулія багато працювала, заробляючи на дороге лікування сина. Та довга ніч для нього так і не скінчилася. Повернувшись, вранці, Джулія застала лише пусте ліжко. Картала себе за це все життя.
Голос Зака, здавалося повернув її із небуття, даючи примарний шанс. От тільки на що?
- Я повернуся сину… - прошепотіла, торкнувшись рукою холодного скла.
Сидячи в зручному м’якому кріслі навпроти Калано Джулія дивилися кудись вниз наче вивчала капці на своїх ногах.
- То ви казали…
- Не важливо. Едгаре, я й надалі продовжуватиму співпрацю, за однієї умови…
- Здається я знаю, що то за умова.
- Можливо. Я вимагаю, щоб ви припинили досліди над Заком.
- Немає нічого простіше, - посміхнувся Калано. Проте, від вас також дещо залежить. Ми залишимо Зака в спокої, лише тоді, коли Організація визнає випробовування препарату успішним і рекомендуватиме його до масового застосування.
- Чого ви домагаєтесь?
- Як це – чого? Ми подолаємо одну з найстрашніших хвороб сучасності. Невже цього вам мало?
- Те, що я побачила щойно, наштовхнуло мене на дещо іншу думку.
- Яку ж, коли не секрет?
- Ви збираєтеся масово вводити населенню препарат насичений мейсами. Це означає повний контроль над всіма і кожним зокрема. До речі як ви збираєтеся їх активувати?
- Звук. Кажуть, так впливала на них міфічна Кала. Мейси надзвичайно чутливі до певних частот. До речі, всі наші програми закодовані у звуках.
- Зрозуміло. Знаєте, Калано, якщо я через деякий час дізнаюся про те, що десь вибухнула епідемія, яка знищила цілий народ, я не знайду в цьому нічого дивного.
- Так. Дивного в цьому буде мало, - кивнув Калано, - ви надзвичайно розумна жінка, Джуліє, шкода буде, якщо…
- Не переймайтеся так, пане Калано.
- Отже, ви підпишете папери?
- Гадаю, особливого вибору в мене нема.
- Надзвичайно розсудливо. Завжди знайдеться той, хто зробить це за вас.
- Я згідна. Але спершу я повинна переконатися, що Зак у безпеці.
- Ти чув? Приведи сюди хлопця, - гримнув Калано.
Охоронець, що стояв в дверях, мов озброєна статуя, кинувся виконувати наказ.
Калано заглибився в документи. Джулія сиділа нерухомо. Десь на стіні надто голосно цокав годинник. Час спливав. Увійшла стара негритянка у квітчастій сукні та білому фартуху. Поставила на столі дві чашки, що поширювали приємний гіркуватий аромат якогось зілля.
- Випийте, Джуліє, це додасть вам сил.
Жінка підвелася. підійшовши до столу взяла чашку в тремтячі, холодні руки. Напій, справді, лився всередину нестримним потоком енергії,що розтікалася по тілу, згасала, несучи байдужість і заспокоєння. перед очима закружляли кольорові мушки. Вона знову опинилася в кріслі. В руці звідкись взялася ручка. Здається, ввели Зака, який тут же обвив худими рученятами її шию.
- Підписуйте.
Один розчерк пера, і жінка, щаслива та спокійна, поринула в легкий райдужний сон.
- Що це все означає, Едгаре?! – почувся обурений дзвінкий голос. Здавалося то був геній-Том. Та це було останнє, що їй здавалося. Джулія спала.
Калано задоволено йшов білим коридором, несучи синю пластикову папку під пахвою. В кишені білого халата запищав мобільний. Поглянувши на екран чорного «самсунга», Калано вдоволено хмикнув.
- Слухаю, пане президенте… Так, пане президенте. Папери підписані, пане президенте…
(Далі буде)
