Початок за адресою:http://gak.com.ua/authors/1791
4.
Марко чесно виконав обіцянку, заскочивши наступного ж дня разом із Пашком. Зустріли хлопців не вельми привітно, бо, здається, такі відвідини не передбачалися правилами. Та бажання бачити молодшого братика, котрий вперше опинився так далеко від рідної домівки, що так і світилося у великих чесних очах Марка розчулило дорослих. На Пашка поглядали із відвертою підозрою – із його зростом і комплекцією важко виглядати гарним хлопцем із пристойної родини. А до того, що Пашко – не шпана, а суперовий клавішник, якого вже намагалися переманити у цілком професійний гурт і востаннє бився років зо два тому, дорослим діла нема. Та все ж якось впустили і його, певно, аби не стовбичив перед дверима корпусу.
І там, у хлопчачій палаті, з’ясувалося, що дорослі мали таки рацію: жестом фокусника Пашко витяг із кишень безрозмірної спортивної куртки пару банок коли та кілька пакуночків чіпсів. Один розпотрошив відразу, кивнувши хлопчакам: мовляв, приєднуйтеся. У Марка ворухнувся було сумнів: чи варто годувати малих таким непотребом? Он, і мати казала…
- Забий, - махнув рукою Пашко, підтверджуючи власну гіпотезу, що з такого обличчя, як у Марка, думки читати – не треба екстрасенсом бути. – Тут на кожного дрібка прийдеться – живі залишаться. А дієтичними харчами їх ще нагодують. Вважай, вписуємо малого. Де тут у них головний? Ага, - він безпомилково зупинив погляд на Рустамі і без особливого поспіху попрямував до нього. Марко сунувся слідом, та підкорився заперечному помаху руки: не лізь у нашу розмову, краще із малим побалакай, чи не встигли почати ображати?
Тож Марко чесно розпитав брата про перший день. Під кінець навіть вліпив легкого потиличника: здурів, чи що, про таке питати?! Тут тобі й про слонів, що літають просто над санаторієм, розкажуть – так, будь таким ласкавим, усе ж не ходи весь час, задерши очі догори, і під ноги дивися. Теж тяжкохворий знайшовся – мама хоче, щоб у класі, коли до школи піде, найздоровішим був, тож і роздобула путівку. Чи тобі шкода матір порадувати?
Про те, що колись його тезку не забрали звідси, Аркадій промовчав. Уже встиг збагнути, що, здається, розсердив старшого брата по-справжньому. Та й не виглядало зараз, та ще й поруч із братом, усе настільки страшним, як вчора. Тут і вельми задоволений Пашко підійшов.
- А цей Рустам у них не дурний. Не бійся, хлопче, кривдити не будуть. А сьогодні після відбою ще й режим порушуватимете, чіпсами хрустітимете, байки розповідатимете, а там і за свого визнають. Як згадаю, коли мене вперше до табору на три зміни запроторили… Те після відбою – найкращий час! – на обличчі Пашка проступив відверто мрійливий вираз.
Аркадчик буркнув щось про те. що ладен поступитися Пашкові своїм місцем. Ошелешений Марко хотів було пригостити малого ще одним, більш вагомим потиличником: це ще що за новини? Та Пашко, вельми задоволений, втрутився: не збивай бойового запалу, у хлопчака вчасно почали різатися зуби, буде що шкірити у випадку чого. Марко не заперечив. Подарував меншому свій улюблений брелок із лицарем на коні, що мчить кудись на фоні сонця. Той давно вже заздрісно зітхав, бачачи гарну цяцьку. Та зараз не вельми і зрадів, бо вже навіть не відчував – знав, що почує за мить.
- Ну, бувай. Я ще завтра заскочу перед потягом. А зараз вже час на репетицію – у нас сьогодні виступ. От і молодець, - і вже у дверях Марко обернувся. Глянув якось непевне, почав щось про те, аби Аркадчик берігся та думав своїм розумом, а не слухав других. Пашко скоротив прощання, злегка ткнувши приятеля під ребра і вельми виразно глянувши на годинник.
5.
Вдома Аркадчик полюбляв суботи: до садочку можна не йти, вставати пізніше, тож ніхто напередодні не заганяє до ліжка відразу після «Вечірньої казки». А ще в суботу у мами інколи буває вільний від прання чи приготування борщу час. Тож, бувало, вела сина до цирку чи на атракціони. Чи ввечері, прихопивши причепуреного і насупленого Марка, вирушала у гості до когось із подруг.
А в неділю як не тягнула молодшого на ринок купувати нове взуття: «Господи, де ти там у дитсадку бігаєш, що навіть вирости із чобіток не встигаєш?! Вони ж аж ніби горять на тобі!», - так залучала до прибирання. Бувало, що й давала легкого потиличника. Коли старанно витерта ним чашка раптом опинялася на підлозі і на ній з’являлася негарна тріщина або ж ганчірка, якою він старанно обтирав від пороху табуретку, виявлялася брудною і залишала по собі плями на білому пластику.
Потім його відсилали гратися на двір, всоте повторюючи, аби не ганяв із хлопцями м’яча: розіб’є коліна чи розіб’є шибку. Не грався чужими іграшками, бо ще зламає щось дороге, то доведеться платити. Не… Тих «не» було так багато, що інколи навіть тато відривався від улюбленої газети і робив мамі зауваження: мовляв, не роби з хлопчака дівчисько. Не до армії ж йому у пісочниці колупатися, а все інше ти забороняєш. Мама супилася, між її брів залягало дві глибокі зморшки. Сердячись, вона ставала чимось схожа на бабуся, яку Аркадчик бачив усього кілька разів, бо вона жила в іншому місті, і трохи побоювався.
Марко, якщо не встигав вшитися із дому до сніданку і змушений був прибирати дитячу кімнату, швиденько виштовхував малого в коридор. У спину їм неслося материне невдоволене, що в цій сім’ї чоловікам квартира ніби смердить. І батько вдома майже не буває, ще диво, що пам’ятає, хто в нього, сини чи доньки, і самі хлопці… Марко, не озиваючись, натягав на брата куртку, стиха чортихаючись, коли той примудрявся заплутатися зі шнурками черевичків чи застібався не на той ґудзик. Швиденько вдягався сам, прихопивши завбачливо приготовлений рюкзак, де лежав футляр із флейтою. Хлопці опинялися на сходах і майже безгучно, якщо Аркадчик не чіплявся через поріг і не штовхав Марка під руку, зачиняли за собою двері. Потім, у ліфті старший, трохи зласкавившись, куйовдив молодшому волосся: нічого, брате, батьки посваряться, та й перестануть. Коли ж їм і сваритися, як не у вихідні, як в будні батько дома лише ночує? Ти там пограйся, а тут все якось владнається…
Аркадчик слухняно прямував до гойдалки чи до пісочниці. Марко, востаннє кидав погляд на вікна їхньої квартири, аби переконатися, що там нікого не видно, тож нема кому гукати йому вслід: «Якщо вже всі вихідні пропадаєш на своїх дурних репетиціях, то хоч малого б із собою взяв!». І швиденько зникав із двору. Ще не вистачало влаштовувати на дурняк виставу для бабусь на лавочках, на все горло волаючи матінці, що малого він може і взяти із собою. Звісно, якщо вона згодиться купити Пашкові новий фірмовий футляр для фотоапарату. Та не знаємо, як Аркадій старий зламав. Там хлопці спеціально намагалися доламати – і не виходить! Ні, сам апарат, на щастя, малому погратися, аби сидів тихо, не дали. І ще, хай Аркадчик пообіцяє більше не питати у тата при сторонніх, що значить те нове слово, почуте від Блека. Ну, нервував їхній бас-гітарист тоді, бо двічі примудрився запороти свою партію на генеральній репетиції. Тож і пояснював друзям, як умів, що не винен у цьому, ну, буває. А про принишклого в куточку малого всі якось встигли забути…
У санаторії ж з’ясувалося, що уроки, які чомусь терпіти не могли старші хлопці, не такі страшні, порівняно із суботньою нудьгою. Може, тому, що в класі Аркадику несподівано сподобалося. Складати літери у склади він, хоч і повільно, примудрявся. А Марія Власівна, на відміну від виховательок у звичайному дитсадку, завжди терпляче слухала і не підганяла. Задачки тут йому задавали зовсім прості. Як про ті яблука, що їх дали хлопцю чотири, одне він віддав сестрі, одне з’їв, скільки тепер у хлопця яблук? Аркадчик рахував швидко, тільки інколи четвірку виводив не в той бік. І не задавав дурних питань, як Степанко. Той примудрився відповісти, що не знає, бо у підручнику не написано, чи були у того хлопця інші яблука, крім того подарунка? Тоді над Степанком хихотіли усі. Крім Ляльки, яку Марія Власівна називала лише Олею. Та підняла тоненьку руку, чого майже ніколи не робила, і сказала, що й справді, у підручнику не сказано, що яблук більше не було. Тож, може, варто додати це в умову? І вчителька не зробила їй зауваження. Може, тому, що Лялька якраз вміла рахувати чи не найкраще серед первачків, і задачки їй давали куди більші складні ніж про ті яблука.
Не хихотів і Аркадій, бо якось незручно сміятися, коли твоїй сусідці по парті зовсім не смішно. Дізнавшись, що його посадили за одну парту з дівчиськом, більшість сусідів по палаті співчутливо зітхнули: буває, особливо в першому класі. А Лесько співчував так голосно і довго, що Рустам запитав не без єхидства, чи той випадково не закохався у ту Ляльку, щ тільки про неї і говорить? Лесь образився так, що, може, справа дійшла б і до бійки, якби Рустам не був найстаршим у палаті. А Лесько, при всій своїй жвавості, не був гарним бійцем, і про це вже знали всі. Тож йому не варто було перейматися, що зіпсує репутацію.
За сваркою всі забули, що почалося все з Аркадчика. Той, звісно, не нагадував. Тим більше, що Лялька була непоганою сусідкою, хоч майже не розмовляла з ним і більше товаришувала з Лєнкою-комашкою. Принаймні, вона не сміялася, коли в сусіда ламалися чи розкочувалися по столу чи й по підлозі кольорові олівці, а після уроку письма фіолетові розчерки ручки вкривали не лише долоні, але й щоки.
Ох уже те письмо! Під час найпершого уроку, коли пролунав наказ вчительки: «Відкрили зошити, відступили рядок і пишемо…», Аркадчик зовсім розгубився. Певно, головна лікарка забула попередити вчителя, що його зарахували до першого класу умовно. А хлопець так не хотів, аби й і його у вічі дражнили дрібнотою, як ту Лєнку-комашку. Тож ніяк не наважувався підняти руку і сказати, що в садочку вчили писати лише друкованими літерами. Усякі палички-крючечки не рахуються, до того ж, і в садку Арркадчин зошит виглядав так. що його ховали, коли приїздила перевірка, аби ті не робили зайвих зауважень вихователькам через недбалість дітей. Тому й доводилося розгублено кліпати, дивлячись, як на класній дошці з’являються все нові, написані зовсім по-дорослому літери. У відчаї зазирнув в зошит до сусідки, побачив там рівненький рядок таких же, як і на дошці літер. Так і не зрозумів, як же вона їх виводить і зовсім занепав духом. Раптом пригадався давній аргумент Марка, котрий під час суперечки доводив сердитій матері, якій тільки-но зателефонувала зі скаргою вчителька, що вдале списування – то теж справжнє мистецтво і цілком заслуговує на позитивну оцінку. Певно, брат мав-таки рацію, а мама сердилася даремно…
- Тобі погано видно, що на дошці написано? – тихенько, не повертаючи голови поцікавилася Лялька і ледь посунула лікоть, щоб йому краще було видно її зошит. Аркадчик навіть не збагнув спершу нащо вона про це питає: он же дошка. Під самісіньким носом! Їх, як найменших зростом, посадили на першу парту. А збагнувши, що його вважають сліпком, надто голосно відрубав:
- Ще чого!
Марія Власівна тут же зробила зауваження і підійшла до них, зазирнула в зошити. Похвалила Ляльку за старанність, а на Аркадія глянула із легким здивуванням, та не стала ні про що розпитувати при всіх. Просто забрала зошит із покресленою першою сторінкою і написала кілька великих та малих літер, звелівши їх копіювати та старатися як слід. А на перерві підкликала Аркадчика до себе і стиха поцікавилася, чи часто він пропускав школу через хворобу і чи подобалося йому там? Непорозуміння швидко з’ясувалося, тож хлопець день при дні виводив у зошиті палички та літери.
Поступово у нього навіть почало потроху виходити, тож невдовзі, переступивши поріг справжньої школи вперше, він поглядав на ровесників трохи поблажливо. Ще б пак, він вже вміє писати по-дорослому майже всі літери. У ту мить щасливий першокласник навіть не підозрював, скільки сліз проллє над зошитами, поки врешті вчителька не здасться й не кине спроби зламати вже вироблений досить незграбний почерк. Та це згодом, а зараз він відчував до дівчинки щось схоже на вдячність, хоч це й не личить справжнім чоловікам. Вона ж бо не стала пліткувати, що він і писати не вміє.
Та по суботах у корпусі для молодших школярів не проводили уроків. Замість них зранку вели на процедури. Ввечері усіх заганяли до душових, наказували митися особливо старанно, а потім пильно перевіряли, як малі виконали наказ, не звертаючи увагу на обурення старших хлопців. А так день тягнувся без кінця-краю: виховательки виглядали неуважними, певно, прикидали подумки, чим там зараз, у вихідний, займаються вдома їхні чоловіки та діти. Але побоюючись головного лікаря, що полюбляла влаштовувати в суботу несподівані перевірки, не осмілювалися порушити розпорядок. Скажімо, декому зі старших хлопців, тому ж Рустаму, вдавалося вициганити, аби дозволили подивитися увесь фільм, а той додатково включили мультфільми. У суботу ж ніхто не йшов на порушення: регламентовані півгодини перед телевізійним екраном – і все, баста!
6.
І найгірше. Саме в суботу до декого приїздили родичі. В такому випадку щасливці, бувало, на кілька годин разом із батьками зникали із території санаторію. Певно, ходили гуляти містом. Тим, кому пощастило менше, на втіху залишався пакунок печива чи чіпсів. Шоколад в санаторії вважався шкідливим, тож цукерки серед гостинців зустрічалися нечасто.
В перші вихідні Аркадчик майже весь час провів біля вікна. Не тому, що особливо очікував на візит родичів. Мама ще по дорозі до санаторію кілька разів пояснила, що вони не зможуть приїздити протягом зміни: довга дорога, дорогі квитки, якісь нагальні клопоти в неї на роботі… Він не дуже вслухався, втомлений довгою дорогою та розморений спекою. У їхньому вагоні нащось натопили так, ніби за вікнами був не початок квітня, а лютий. Та все ж вперто притулився на підвіконні, вп’яте перечитуючи мамин лист, де великі літери складалися в давно завчене на пам'ять: «Я дуже сумую за тобою, синочку. Татко та Марко передають тобі великий привіт. Будь розумником і слухайся старших. От побачиш, зовсім скоро ми будемо знову разом».
Зітхнувши, дістав із кишені джинсинків, прикрашений на колінцях яскравими латками, пожмаканий аркуш у клітинку та цурпалок олівця. Сяк-так розгладив папірець, послинив графіт, аби лінії виходили товщими і замислився. Вчора під час уроків Аркадчиків клас уже писав листи додому. Вчителька ходила між партами, інколи робила зауваження тим, хто старанно сопучи аж лягав на столи, аби вирівняли спини. Один чи два рази виправила помилки. А от зазирнувши до листа Степанка, насупила брови. А потім, зібравши під кінець уроку аркуші та розклавши їх по завчасно підписаних конвертах, попросила Степана залишитися. Навіть не звернула уваги на протест нянечки, що вже чекала під дверима, аби відвести кількох першокласників на процедури.
- Дурень, - зі зловтіхою прокоментував Рустам у коридорі. – Хто ж скаржиться, як тут погано живеться просто на уроках? От зараз його почнуть пісочити: мовляв, ти тільки уяви, як буде хвилюватися мама, отримавши такого листа. Ти ж уже дорослий! Звісно, сумуєш за домом, так усі новачки сумують. Поступово звикнеш.
- Ще почнуть до інших лізти, чи хто не ображає цього слабака, - і завжди непосидючий, сьогодні Лесько не на мить не міг встояти на місці, ніби його щось сильно муляло.
Рустам глянув на приятеля з підозрою:
- Тобі що, робити не було чого, як його чіпати?! Цей точно почне скаржитися, а клопотів усім не оберешся… - і трохи подумавши, завершив: - Цього тижня конверта для нормального листа і не прости: все одно не дам! Не такий у мене запас, аби на дурнів розтринькувати.
І не звертаючи уваги на праведне Леськове обурення: та я ж його і пальцем не зачепив! А чого той слинько під ногами плутається?! – раптом звернувся до Аркадчика:
- Ти ж тут вперше, то точно не прихопив із собою конвертів, аби спокійно писати додому, так? Хочеш, один дам?
Аркадчик змовчав. Він не був певен, що Рустам ладен поділитися з ним просто так, певно, запропонує мінятися. Тоді треба не виказувати завчасно, що зацікавлений в обміні. Про це неодноразово твердив Марко, а він довіряв старшому брату в усьому. Ще можливо, що Рустам запропонував це, аби позлити Леська. Тоді й зовсім не варто радіти: той так просто не здасться, та ще й образиться. І, звісно, не на Рустама, а на Аркадчика. І справді:
- Та він і писати не вміє! Зовсім як дошкільня!
- Сам ти дошкільня! – випалив Аркадчик, відчуваючи, що в нього полям’яніють вуха.
- Змовкніть, - урвав суперечку Рустам. – Ти, Леську, можна подумати, письменником зробився, теж по дві помилки в слові робиш. А от язиком він не плескає, коли не треба і спальню не підставляє.
І поки Лесько, до глибини душі обурений такою несправедливістю, щось сердито буркотів під ніс, ватажок переключився на Аркадчика:
- Давай мінятися: я тобі конверт із маркою, а ти мені – малюнок із людиною-павуком, той що тобі прислали з дому, га?
Аркадчик повагався лише мить. Може, тому, що не дуже уявляв, про що йому ще раз писати листа додому.
- Ні. То мені брат намалював, а я подарунки не міняю, - це прозвучало так солідно, що сподобалося і йому самому.
Рустам хмикнув трохи несмішливо, та, певне, вже встиг налаштуватися на великодушний лад. Увечері чистий конверт опинився на аркадчиній тумбочці, а потім перекочував до самого кутка шухлядки, до згортку із надісланими з дому листами. Хлопця трохи мучило сумління: спайдермена йому намалював не брат, а Блек, що вмів віртуозно копіювати всіх героїв коміксів. Тож і вирішив потішити молодшого брата приятеля. Марко ж надіслав братові дарунок, написавши на звороті аркуша, що всі спільні знайомі передають Аркадію привіти. Та все ж не став додавати, що хлопці щиро поспівчувавши малому, влаштували вечір спогадів по те, як їм велося свого часу в таборах. Бо ж мова здебільшого йшла по те, кого і за що завчасно витурили додому. Навряд чи варто ділитися з молодшим братом таким досвідом.
Можливо, Аркадчик і спробував би замиритися із Леськом і навіть віддати тому конверт, якщо той так багато для нього важить. Та Лесь ще кілька разів демонстративно назвав хлопця дошкільням, тож по-дурному було б миритися першим. Білий прямокутник із марками чекав свого часу у схованці.
А Аркадчик наступної суботи, вже не сподіваючись на диво, сидів у класі. Виховательку викликали на нараду до головного лікаря, тож вона витурила своїх підопічних до класу, подалі від вимкнутого телевізора та інших спокус, і роздала їм олівці та папір. Хлопець без особливого запалу малював великий корабель. Час від часу він зиркав на круглий годинник, що цокотів над дошкою. Стрілки мов прикипіли до одного місця. До бажаної прогулянки ще залишалося чимало часу.
Далі буде
