«Предмет у мене був завжди той самий:
предмет мене був - життя, і ніщо інше»
М.В Гоголь
… У великому Миколаївському храмі, що в Диканьці, молилась вісімнадцятирічна поміщиця. В щирих молитвах до Святого Миколая, просила долю своїй дитині…
З величезною швидкістю рухається наше життя. Безперестанно змінюючи свої декорації проходить час. Він такий невблаганний…Не можу зупинити жодної години, навіть секунди! Так має бути…
А іноді так хочеться зупинитись на хвильку і просто порозмовляти з собою. Навкруги нікого, є тільки я і … М. Гоголь Точніше його твори.
Запитую себе: « Чи потрібна майбутньому бухгалтеру художня літера¬тура, зокрема « Тарас Бульба», « Ревізор», «Мертві душі» та багато-багато інших? Хіба не можуть обійтись цифри без лірики?» Соромно, але з пер¬шого разу не можу відповісти, і тому підхожу до цієї теми з другої сто¬рони: що взагалі потрібно людині, що необхідне їй як повітря?
Знаю, людині потрібен Бог, віра, надія,любов. Людині необхідно залиша¬тися людиною, причому в любій ситуації !
Твори М.В. Гоголя спонукають до глибокого самоаналізу, вони є для мене особистим « психологом» і другом. Звичайно є улюблені твори, які допомагають вирішити життєві питання, які мені близькі по духу. Але є й такі, які мені чужі, або ж я просто їх не розумію поки що. Так, я здібна мис¬лити, маю свою думку--- я живу!
Творчість кожного письменника – дорогоцінне джерело художнього і життєвого досвіду. Це джерело є цінним для того, хто ставить перед собою якісь питання та шукає на них відповіді.
Вивчаючи літературу, навчаємось глибше розуміти і свою історію, і той неспокійний сучасний час, в якому живемо. Адже минуле нерозри¬вно, невидимо з’єднано з сьогоденням.
Микола Гоголь одночасно збагатив дві культури — українську і росій¬ську. Мова його творів російська, а дух--український. З Україною письменник пов'язаний серцем, синівською любо¬в'ю і творчістю. У творах майстра слова вирує не тільки українська стихія, а й український патріотизм . Усією своєю суттю Гоголь — наш, український. Типовою рисою літературної творчості Миколи Васильовича є дослідницький, аналіти¬чний характер. Гоголь писав, що «недосконалість нашого життя» є головною темою його творчості. Характерна в цьому відношенні по¬вість “Старосвітські поміщики”.
А скільки ностальгії за рідною землею, її красою та людьми у цій повісті! Тільки людина, яка вміє любити, може так писати про своїх героїв, про красу природи рідного краю. Кожному зі своїх персонажів Гоголь надає своє лице, свій характер, свою манеру поведінки. Точно написаний порт¬рет кожного героя, кожному вділено стільки уваги! Його твори, як живі картини, вражають своєю безпосередністю та точністю. Миколу Васильо¬вича Гоголя приваблювала сама людина; її характер, її особисті якості, незважаючи на її положення в суспільстві, титул, чин чи звання. Головним посередником між майстром, і тими про кого він писав, є література.
З великим задоволенням, знову і знову перечитую улюблену повість. І хоча машина часу існує поки що у мріях фантастів, я ніби мандрую у ми¬нуле. І здається мені, що я -- приваблива та цікава у всіх відношеннях панно¬чка, яка разом зі своїм супутником приїхала в гості до них, старосвітських…
Низенький будиночок, ряди фруктових дерев; клен, в тіні якого постелений килим для відпочинку; просторий двір — все до болю знайоме, рідне. Добре ,що в низеньких кімнатах досить тепло, так хочеться тепла…
« Мої добрі, щирі, дружелюбні , Афанасій Іванович та Пульхерія Іванівна, ваша сім’я неначе Україна --- наша Батьківщина. Така ж багата на землі, ліси, сади , така ж гостинна і невибаглива. А душі ваші неначе душі тих, хто в цій країні живе.»
Кажуть, будинок - дзеркало душі. Чого тільки немає в кімнаті нашої хазяйки! Добра усякого на півсторіччя вистачить. А насінням, тим , що у вузликах зберігається, можна засіяти всі щедрі українські землі. Двері в будинку риплять і стогнуть, наче співають або ж хочуть щось сказати. Як наша душа, вони потребують ремонту, тільки зараз до них нікому немає діла. Дерев’яні, витончені, натуральні, без всякої фарби та лаку стільці -- мрія сучасного хазяїна ( ми ж так любимо все натуральне). Хоча щирістю, «натуральністю» своїх душ похвалитися не можемо, оскільки нині це немодно, непрактично. Загалом будинок схожий на хімічну лабораторію. Щоб було що їсти і пити. Та більша половина цього добра з’їдається дворовими. Не дуже хочеться їм працювати, а от погуляти хочеться.
Не знаю чому, та найбільше в управлінні цього небідного господарства, мене вразило обкрадання лісів. Причому крадуть їх, як пише Микола Васильович ,«немилосердним образом», як свої особисті! Яка актуальна тема нині! Різниця тільки в масштабах. Те, що колись вивозилось на санях, тепер вивозиться на сучасній великогабаритній техніці. Наслідки такого господарювання спостерігаємо нині. Єдиний ліс поміщиків, що вцілів ----це той, який знаходиться біля будинку. По тій простій причині, що стукіт сокири почули б хазяї. Муку «мудрі» правителі привозять тухлу та браковану, та й ту тільки половину. Автор розповідає нам:« Та скільки б не обкрадали прикажчик і війт, якби не жахливо об’їдались всі дворові , починаючи від ключниці до свиней, які вживали страшну кількість слив і яблук і часто своїми власними мордами штовхали дерево, для того, щоб струсити з нього цілий дощ фруктів, скільки б не клювали їх горобці та ворони, скільки б всі дворові не носили гостинців своїм кумам в другі села і навіть тягали з комори старі полотна і пряжу, що все зверталось до всесвітнього джерела, тобто до шинку, скільки б не крали гості, флегматичні кучера і лакеї, --- але благословенна земля надавала всього в такій кількості, Афанасію Івановичу і Пульхерії Іванівні так мало було потрібно, що все це розкрадання здавалось зовсім непомітним в їх господарстві». В жодного українських письменника чи поета я не зустрічала таких болючих та влучних слів про свою Батьківщину!
Велику частину свого життя миле подружжя присвячувало трапезі. Трапеза була такою рясною і так часто повторювалась, що мала наслідки у вигляді хвороби живота; яка на диво виліковувалась, тією ж таки трапезою. Чи змінилось щось з тих пір? Так, трапези стали більш вишуканими!
Зате і гостинність наших героїв не мала межі. Мали для себе, мали й для гостей. Готовність послужити іншим була наслідком чистої, ясної простоти їх добрих нелукавих душ. Неодмінно нагодують, вилікують, зі-гріють. Жило сімейство заради гостей--- характерна риса для наших українців, хоча й не всіх. Адже та ж дійсність могла перетворити Афа-насія Івановича та Пульхерію Іванівну на безжалісних торгашів,які за-бирають «останню копійку зі своїх ж земляків.»
Подія, яка сталася пізніше привела до досить сумних наслідків і змінила назавжди життя цього мирного куточка. Кішка Пульхерії Іванівни, до якої хазяйка звикла,подалась жити до диких котів. Вбачаючи в цьому знамення своєї смерті, Пульхерія Іванівна віддає дворовим останні розпорядження і помирає…
Втратити себе через забобони можна і сьогодні. А все тому що, дуже часто плутаємо народні звичаї, з справжньою глибокою вірою. Сам Микола Васильович Гоголь шукав розраду у Господі, в православ’ї, у порадах духівника; тому дуже співчуває почутті безвиході головних героїв. Автор щиро дивується тому, як довго сумує Афанасій Іванович за померлою хазяйкою. Він не вірить у взаємне кохання між ними, вважає ці почуття звичкою. Тепер вже я співчуваю авторові, позаяк думаю, що письменник сам не кохав по справжньому, тому й не вірить в щирість почуттів інших. Недосконалий Афанасій Іванович кохає недосконалу Пульхерію Іванівну --- чому б ні?
Вбивча думка про звичку руйнує ідилію сімейних відносин, але не ідилію цілого твору, оскільки допомагає дивитись на життя без ілюзії, підтверджуючи відоме твердження: « Маємо те, що маємо…»
Багато людей різного чину та звання , оплакують смерть Пульхерії Іванівни. Коли помирає хазяїн ----людей менше, хоча простого народу і жебраків так само багато.
Як часто і моєму народові приходилось оплакувати свою неньку Україну! Завжди було кому плакати, швидко знаходились і « мудрі опікуни»; які керували нею як хотіли. Символічно, що у головних героїв немає дітей, «потомства». Після їх смерті господарство занепадає…
Хочеться вірити, що автор не пророкує, а застерігає. І хоча письменник, чи то не має сміливості показати своєму читачеві де ж вихід, або ж залишає це право за читачем, безперечно одне: Гоголь пропонує цінителям його творчості замислитись над змістом життя. Необхідно пройти свій земний шлях з користю для своєї душі, для ближніх та своєї країни; щоб не знищити себе аморальністю, не перетворитися в руїни, залишити після себе достойних нащадків.
Можливо Гоголь, як людина, був зрозумілим далеко не всім, або ж він сам ускладнював взаємовідносини з близькими йому людьми, се-ред яких він жив і творив. Безперечно одне – він завжди хотів бути «громадянином землі своєї і хотів служити їй.»
