Жизнь идет. Идет потому,
что есть надежда, без которой
отчаяние убило бы жизнь...
Гавриил Троепольский “Белый Бим Черное ухо”.
* * *
Вони сиділи за столиком в ресторані готелю: Мері, Том, Кейт і Брендон. Розмова їх була цікавою і дотепною, осінній вечір - тихим і спокійним, і, здавалося, світ - прекрасний, незважаючи на все те, що довелося їм пережити за минулий рік...
Кейт познайомилася з Брендоном минулого тижня, і він виявився досить приємним чоловіком. Ось і зараз він розважав своїми жартами всю компанію. Здається, Кейт справді по вуха закохана в нього, вона ще дитина в душі - в неї на обличчі все написано:). Але для чого закоханим приховувати свої почуття? Життя коротке і складне, для чого його ускладнювати ще більше, для чого витрачати такий дорогоцінний час на безглузді інтриги?
Хоча, здається, Кейт з Брендоном часу на ці безглузді інтриги не витрачали, здається, вони вирішили одразу бути чесними один з одним і розповіли про свої почуття. Така мила закохана пара. От би в них усе було чудово!
Мері, дивлячись на них, теж думала про це, та й узагалі будь-яка добра людина бажала б їм щастя - настільки чарівною парою вони були... Ідилія та й годі, нічого поганого не повинно було статися. Шкода, що долі не накажеш - вона не питає нас, коли нам зручніше було б зустріти неприємності, така вже її природа.
Якось зненацька Мері обернулася. Це було неначе прозріння якесь - вона краєм вуха почула звуки знайомого голосу, і не просто знайомого, вона знала про цей голос усе: всі його найдрібніші і найнезначніші інтонації, настрій кожної нотки. Вона не думала обертатись їй чи ні, вона не могла не обернутись.
За сусіднім столиком сиділа пара, теж, здається, закохана. Ось вони потягнулись один до одного через увесь стіл і поцілувались. Напевне це був поцілунок примирення. Але перед поцілунком їх очі ковзнули по кімнаті, і сумнівів уже бути не могло. Так, це був він, Джек.
* * *
Джек був чоловіком Мері. Одружилися вони лишень три роки тому. Мері кохала його понад усе на світі, загалом вже після першої зустрічі з ним увесь світ для неї став ним - Джеком - єдиним і неповторним. Більше для неї нікого і нічого не існувало.
Вони одружилися і прожили разом два нібито щасливі роки. Для Мері ці роки звичайно були найщасливішими у її житті. Але потім почалася війна і весь край, де вони жили, переселяли, а на тому місці чарівних лісів будували якусь військову базу.
* * *
Мері стояла на пристані. Було холодно, вогко і вітряно, хоча йшов лише останній місяць літа. Здавалося, природі передавався настрій того страшного часу, та від цього на душі ставало ще гірше.
Почав моросити дрібний холодний дощик, а вона все стояла на пристані. Вона чекала його. Він сказав їй прийти сюди на другу годину і чекати його. Сьогодні був останній день переселення і вони повинні були їхати разом. Їхати невідомо куди, і взагалі невідомо як жити далі, але вони були разом, і Мері навіть не сумнівалася в тому, що все буде добре.
Вона прийшла на пристань о першій. Уже вечоріло, а вона все стояла під дощем і чекала його. Вона думала, що його десь затримали, і навіть не ображалась на нього. Приїхав останній човен і її змушували сісти на нього, та вона запевняла, що в селищі залишився її чоловік, і вона нікуди без нього не поїде. Тоді військові ще раз перевірили селище, але Джека так і не знайшли. Знічену Мері посадовили в човен і заспокоїлися.
Та Мері не заспокоїлася. Виїхати з цього краю можна було лише одним шляхом - річкою. Тому вона вирішила, що запізнилася, що Джек прийшов раніше і поїхав без неї. Чомусь вона не задумувалася чому це він поїхав без неї, чому не почекав і що це все означає для неї. Вона відчувала винною лише себе і думала лише про те, як відшукати його.
І вона шукала його. Шукала його так, як, можливо, ніхто ніколи нікого не шукав. Вона ладна була шукати його все своє життя. Вона б віддала своє життя, щоб просто ще раз побачити його.
Кілька місяців вона відвідувала всі поселення на річці, питалася про Джека всюди і у всіх. Та час був військовий, і ніхто не міг їй допомогти. Вона витратила всі свої сили на ці пошуки. Наврядчи тепер її б упізнали колишні знайомі, вона була нітрохи не схожою на себе колишню - веселу, життєрадісну, щасливу. Вона була більше схожою на тінь. Просто на тінь - практично безсилу, майже ні на що не спроможну, та все ж існуючу з певною метою, лише їй одній відомою.
* * *
Всередині січня якийсь типовий човен, невідомо який за рахунком, доставив її на чергову пристань, яким вона теж уже давно втратила лік. Вона була практично без свідомості. Човняр хотів їй якось допомогти, але вже сутеніло, а він повинен був відвезти човен додому до ночі (човен був не його і за будь-яку провину його могли вигнати з роботи, а у нього було двоє дітей і хвора дружина, яких він любив і за яких він відповідав). Тож що йому було до цієї нещасної дівчини? Він допоміг їй вийти на берег. Здавалося, вона ледь усвідомлювала, що відбувалося навколо. Вона стояла на тому ж місці, до якого Човняр довів її, стояла і дивилася на холодну, наполовину вкриту кригою річку і човен, що поволі віддалявся від берега. Густий лапатий сніг вкривав їй плечі та волосся. І постать її у цих зимових сутінках була прекрасною. Ця картина була б ідеальним зображенням людської самотності.
Човняр поглянув на неї востаннє і змусив себе забути про цю випадкову, як йому здавалося, зустріч. Здається, совість того дня зверталася до нього востаннє...
Мері справді вже усвідомила своє нікчемне становище у тому величезному світі, і практично втратила надію знайти Джека. А без цієї надії життя її почало потрохи згасати. Складалося враження, що душа її покинула тіло і спостерігає за ним збоку. Ось і тепер вона не знала, що їй робити, куди іти і навіщо, відчувала лише втому і страшенну слабкість. Невідомо скільки часу вона простояла на тому ж місці, дивлячись у нікуди, але її плечі вже були покриті товстою сніговою ковдрою, коли якась невідома сила змусила її повернутися і піти засніженою стежкою до селища. Щоправда пройти вона змогла лише кілька кроків. Потім повільно опустилася на сніговий пагорб на узбіччі і її тіло майже потонуло в м'якій перині.
Їй було тепло і спокійно, як не бувало вже багато днів, яким вона втратила лік. Чисте зоряне небо, теплий лапатий сніжок, легенький вітерець заколисували, і вона заснула, здається, щасливою...
* * *
Можливо їй краще було б і не просинатись зовсім, але доля, видно, знову була іншої думки. Один чоловік занадто затримався в місті і якраз повертався тієї пори додому тією ж стежкою попри річку. Невідомо чому він обрав саме цю стежку, адже була й інша - коротша. Можливо його просто привабила краса цієї зимової ночі, бо ніч справді була прекрасною, і він захотів продовжити трохи свою мандрівку додому, незважаючи на лютий мороз. Так чи інакше, та напевне так мало трапитись, тож так воно й сталося.
Він помітив у снігу край стежки щось темне і таки знайшов її. Він приніс її додому - ніколи ще не доводилось йому так швидко бігати і ніколи він ще не відчував на собі таку відповідальність за чиєсь життя. Так, він не запізнився.
* * *
Чоловіка звали Томом. Він жив разом з молодшою сестрою Кейт. І саме ці люди намагалися повернути Мері до життя.
Вперше вона відкрила очі через тиждень, ті очі дивилися, але нічого не бачили. Свідомість повернулася до неї десь через місяць. Але свідомість, це ще не воля до життя і навіть не пам'ять. Коли вона згадала Джека, то одразу готова була далі бігти на його пошуки. Але тепер вона мала ще двох ангелів-охоронців, які як могли заспокоювали її. Тоді вона ще навіть стояти не могла. І це минулося.
Том з Кейті доглядали її як тільки могли, не залишали її самою ні на хвилину. Кейті полюбила Мері як рідну сестру, а Том ... Наврядчи Том любив її як сестру.
Мері теж полюбила їх як рідних, до того ж додалося усвідомлення того, що вони врятували їй життя, і тепер це життя цілком і повністю належить їм. Це усвідомлення не було для неї якимось неприємним чи обтяжливим, просто тепер вона не знала, що робити з цим своїм життям, і це було вдалою втечею від реальності. Брат з сестрою допомагали їй у всьому, вказували шлях, запевняли, що світ - прекрасний, власне тепер вони стали для неї цим світом. Здається, вона знову була щасливою.
* * *
Наприкінці літа вони разом покинули селище, тому що його спіткала доля попереднього: на його місці організували склад боєприпасів. Вони переїхали до міста і оселилися на деякий час у готелі. Вони збиралися з часом підібрати якусь хатинку на околиці і перебратися туди.
Напевне, знову сюди втрутилася доля. Чому вони обрали саме цей готель? Кейт зустріла тут Брендона, і це змінило її життя. Але ж і Мері - Мері зустріла тут Джека... Чому?
* * *
У щоденнику Мері була записана така річ: "Одного разу я почула, як дівчина сказала, що у неї розбите серце. Тоді я запитала себе - а моє серце розбите? Та ні, у мене його просто немає.
Знаєте, напевне ні у кого з нас немає сердець. Наші серця у інших людей. І ми постійно шукаємо людину, у якої є наше серце. Іноді трапляється, що ця людина можливо занадто змінилася з тих пір, відколи твоє серце потрапило до неї, і воно вже не потрібне їй. Можливо твоє серце просто їй набридло і вона захотіла іншого. Можливо існує ще купа причин, яких я не знаю, або не здатна усвідомити. Але трапляється так, що твоє серце ця людина просто повертає тобі практично неушкодженим, а ти повертаєш їй її. І тоді твоє серце знову десь зникає, і ти знову шукаєш того, у кого воно опинилося.
А буває й таке, що людина розбиває твоє серце на друзки, і повертає тобі лише "черепки". І тоді це серце, якщо його можна так назвати, не покидає тебе, поки ти не зліпиш його гарненько, або поки тобі хтось у цій нелегкій справі не допоможе, бо самому це зробити майже неможливо. На той час життя завмирає, хоча час не зупиняється. Тому, якщо хтось розбив Ваше серце - не втрачайте часу! Докладіть усіх можливих зусиль і склейте його. Склейте і живіть далі! Не поринайте у безодні розпачу та відчаю, не піддавайтесь цьому! Вірте, вірте у те, що Ви ще будете щасливі, вірте і живіть далі! Загалом можете не вірити, але головне - живіть далі і намагайтесь насолоджуватися кожним прожитим днем - carpe diem!
І ще одне - благаю вас, люди, бережіть серця інших людей!!! "
* * *
Мері повільно піднялася з місця і рушила до сусіднього столика. Підійшла і сіла на вільний стілець.
- Вам щось потрібно? - запитав чоловік.
- Джек?
- Ви мене знаєте?
- Ти не впізнаєш мене? Це ж я - Мері.
- Ні, здається, не пригадую. Ми десь зустрічалися?
- І ти не впізнаєш мене, Джейн?
- Та що Ви собі дозволяєте? Я вперше Вас бачу, як і мій чоловік. Чого Ви від нас хочете? - Джейн була колись найкращою подругою Мері, і ніхто краще за неї не знав як сильно Мері кохала Джека.
- Джек? - Мері зверталася, майже благаючи.
- Якщо Вам не треба позичити солі, то залиште наш столик негайно будь ласка!
Мері яскраво уявила собі як цими словами Джек встромив кинджал у її серце. Такий красивий старовинний кинджал - був у нього такий - з трояндою на рукоятці. Так, тепер він повернув їй її серце, точніше те, що від нього зосталося.
* * *
Том, заціпенівши, спостерігав за тим, що діялося. Йому хотілося негайно бігти рятувати Мері. Він одразу відчув небезпеку, та не міг і повурухнутися.
Мері піднялася з крісла, та до свого столика так і не дійшла. Том відчував, що вона помирає. Та й хіба може людина жити з кинджалом у серці. Хоча те серце, що кохає, і те, що кров по жилах ганяє, - різні речі, та все ж пов'язані, і людина не може жити без котрогось із них.
Лікарі врятували Мері, а Том допоміг залікувати душевні рани. На все це пішло багато часу і ще більше зусиль, та це було того варте! Мері знайшла людину, до якої потрапило тепер її багатостраждальне серце. Вона була щаслива з Томом. Але, хоча це може здатися дивним, вона ніколи і ні у чому Джека не звинувачувала. Ні, вона нічого не забула. Можливо, вона була занадто доброю, щоб тримати на когось зло, а можливо він просто вже давно став частинкою її самої - вона не уміла відділяти себе від нього. І хоча тепер її серце вже кілька місяців належало Тому, нічого не мінялося. Час не лікує душевні рани, це не правда. Часу взагалі не має до нас жодного діла. У неспинному часовому потоці ми можемо розраховувати лише на себе. Людина багато речей забуває, але забути можна лише те, що було "записано" у пам'яті. Серце ж пам'яті не має. Серце не забуває нічого. Воно саме вирішує кому себе віддати, і ми не маємо над ним жодної влади. Можливо, це й на краще, бо що тямить розум у справах серця?..
* * *
Кажуть, усе повертається: земля обертається, люди ходять по життю колами, і хоча час ніколи не зупиняється і не біжить в протилежному напрямі, та частенько буває відчуття "дежа вю". Доля ніби знову і знову повторює нам уроки, яких ми ще не засвоїли, допоки ми не складемо той життєвий екзамен на відмінно. Скільки разів потрібно наступити на одні і ті ж граблі, щоб навчитися правильно їх до стінки підпирати? Кожному - по-різному. Тому й долі різні:). Жарт.
Жарти - жартами, та Мері таки довелося опинитися в тому ж ресторані, того ж готелю і зустріти ту ж людину - Джека. Він чомусь просив її повернутися до нього. Видно у нього просто спрацював інстинкт власника, буває таке. Та Мері пояснила йому, що тепер її серце належить іншому: "Колись воно належало тобі, та ти проткнув його своїм улюбленим кинджалом. Я не в силах нічого тут змінити. Ти все зробив за мене."
- Про що ти говориш, яким ще кинджалом? Ти що добряче напилася того вечора? Ти знущаєшся наді мною? ...
Мері вже не слухала його, просто пішла геть, їй не хотілося розчаровуватися в ньому ще більше, як вона могла не помічати ницість цього чоловіка, як вона могла кохати його? Вона не знаходила відповідей на свої запитання.
* * *
Тим не менш життя продовжувалося. Мері чудово проводила з Томом час. Настав похмурий листопад, але він нітрохи не псував закоханим настрою.
Вони вийшли з театру. Вистава щойно скінчилася і надворі при виході було повно народу.
Мері йшла за Томом, та натовп швидко розділив їх. Нізвідки прямо перед Мері постала постать Джека.
- Кинджал кажеш я тобі в серце встромив? Кинджал, кажеш? Ось тобі твій кинджал!
Це був той самий старовинний кинджал з трояндою на рукоятці. Джек кудись так само миттєво зник, на його ж місці опинився Том, що знову якимось дивом відчув небезпеку, та цього разу він запізнився. Мері стільки всього хотіла ще сказати Тому, хотіла, та не змогла. Том прочитав усе в її очах. Вона загинула на його руках...
* * * * *
Для чого був написаний цей твір? Я не знаю. Ця історія просто наснилась мені однієї зимової ночі. Мені не вдалося передати усі чари того сну, бо сон таки був дуже ліричним - сумним, ніжним, по-зимовому теплим, чарівним. Що ж з мене візьмеш, я ж не письменник, я тільки учусь...
