Марічка, некрасива дівчина з грубими рисами обличчя, дуже любила свого нареченого. Симпатія до Івана виникла у неї ще в часи босоного дитинства. А трохи пізніше зародилося у її серці і перше кохання. Можливо, тоді ще несідоме, наїване та бездумне, але все ж було. Принаймні, так вважала Марія.
Іван звернув увагу на дівчину недавно. Проте, почуття до Марічки росли дуже стрімко. Він не розумів, чому не помічав Марії раніше. Зрештою, у молодих все складалось добре і вже на весну готувались до весілля.
Того дня Марічка зрозуміла, що з коханим щось не те. Тільки-но переступ поріг хати, яку одразу бурчати почав: все йому не так і не таке. Та і на неї позирав якось скоса, неначе завинила вона в чому. «Але навіть як би і зробила я щось не так, то Іван не змовчав би, а одразу б бучу піднімав. Ні сьогодні він, якийсь підозрілий» - думалось Марічці.
- Ти мене любиш?- запила Марія у коханого, щоб розрядити ту напружену атмосферу, яка пригнічувала її.
- Ні.
- Тоді чому ти зі мною?
- Сам не знаю. Мабуть, звик до тебе.
- Але я -твоя майбутня жінка! Як ти можеш таке казати?
- А невже, ти думаєш, що всі чоловіки кохають своїх дружин? І хіба люди одружуються тільки в ім’я високого почуття?
Як уже згадувалося, Іван теж любив свою дівчину. Однак, сьогодні він був надзвичайно сердитий на неї і на весь світ заразом, тому вирішив допекти їй такими в’їдливими репліками.
Такі слова від майбутнього чоловіка були для Марічки найгірші з усіх можливих образ. «Знає, як я нашими стосунками дорожу, і нависне злить мене. Прийшов чогось не в гуморі, ще й мені настрій псує. Нічого, я теж тебе вжалю за найболючіше!»
- Іване, а знаєш, що мені Ориська про тебе сказала?
Орися, однокласниця Івана, яку він страх як недолюблював (як зрештою і всіх свої однокласників) і з якою водила дружбу його кохана. То була перша пліткарка у селі, яка не раз «доносила» на колишнього друга по парті.
- Та ця сорока що хочеш може наплести?
- Так от вона розповіла, що ти в школі завжди від усіх дітей "відставав". Перепитув постійно, як заторможений. Писав з такими граматичними помилками, що годі було щось розібрати з твоєї писанини. А читати взагалі не навчився. Так і бовкав по складах до випускного класу, - Марія говорила з язвинкою у голосі, так аби зачепити нареченого за живе.
То була правда. У школі Іван дійсно пас задніх, за що інші часто знущалися з нього (дражнили його «тупоголовим»), а вчителі вважали недоумкуватим. Від цього маленький Іваньо дуже страждав, бо розумів свою неповноцінність і обмеженість. Насправді, дитиною він був недурною, проте дуже затурканою, через це погано сприймав навчальний матеріал, не міг концентрувати увагу та запам’ятовувати. У старших класах Іван навіть не намагався старатися, бо уже й сам повірив у те, що він дурніший за інших і що наука справа не його розмаху. Школу відвідував рідко та з неохотою.
Згадувати про ті часи Іван не любив. Він потай тримав злість на воїх однокласників за їх дитячу жорстокість. Дорослому Іванові, як відгук дитинства, ще досі снився сон про те, як діти обступають його в коло і кричать по-черзі, а потім хором: «Дурноголовий».
Марія звісно знала про ці його переживання, тому вибрала для словесної атаки найвразливіше місце. Іван вирішив відплатити коханій тою ж монетою.
- А ти Марусю чого так вихудала?
- Чого? – розгублено питає дівчина, не втямивши до чого Іван веде.
- А того, що коли голодна, ти їсти не вариш, бо ліньки. А ще хату тільки по великих святах прибираєш: на Різдво та на Великдень. Не можеш задницю від койки відірвати, так у бруді й живеш.
