Не спалося...
Я повільно, щоб не розбудити тебе, вилізла з ліжка і босоніж пройшла на кухню. Хотілося теплого чаю з медом, який напевно додасть мені бажання до сну. Поставила чайник, включила на повну міць газ, повернулася до вікна і... застигла. За вікном падав густий лапатий сніг, м’яко світив самотній ліхтар. Вальсуючі білі пушинки кружляли над землею. Здавалося, вони не просто летять з неба, а, що дивніше, підіймаються від землі і линуть до цих низьких і важких хмарин. Яка краса! В будинку навпроти не світилося жодне вікно, і мені уявилося, що попереду – казковий сосновий ліс. Чомусь хотілося саме соснового – він такий тихий і поважний, якраз пасує до цієї краси. І кожної миті з його сутінків може вийти кумедне ведмежа, вилетіти нічна вартова – вухата сова, вискочити маленький клубочок страху – зайченя...
Різкий свист вивів із мого забуття. Чайник. Хай йому грець! Чаю вже розхотілося, а натомість страшенно забагло потрапити в ту вигадану казку. Що поробиш – попереду не вихідні, а звичайні будні, де ще не скоро передбачається відпочинок.
Я приготувала величезну чашку запашного трав’яного чаю, додала дві ложки духмяного липового меду і почалапала назад до кімнати.
І зупинилася в дверях.
Крізь тонке мереживо фіранок до кімнати вливалося чарівне сяйво. Один промінь лежав прямісінько на твоєму обличчі, але не заважав тобі. Навпаки – ти усміхався уві сні, мов дитина, якій сняться чарівні небокраї. Твоя посмішка була такою милою, спокійною, що я задивилася.
Ковдра сповзла, оголивши сильні руки, якими так любиш обіймати мене. Волосся розтріпалося, і ти втратив свою постійну зосередженість, набувши ще більшої схожості із дитиною. Мені захотілося обійняти тебе. Я зробила крок і... вражено спинилася.
На ліжку, одразу за тобою, сидів ангел. Він зачудовано вдивлявся у твоє обличчя і співав. Я не чула слів тієї пісні, може, просто не знала тих слів, їх точного змісту. Але то не мало жодного значення. Та пісня була всім тим, що я щойно відчувала, стоячи спочатку на кухні і вдивляючись у неіснуючий ліс, і тут, поруч із тобою, у сяючій тиші. Її мелодія так глибоко проникала у душу, що чомусь захотілося заплакати. Але не від жалю чи болю. Просто від того, що ти – поруч зі мною. Просто тому, що є цей світ. Просто тому, що ми у цьому світі разом.
Ангел співав, а по моїх щоках текли сльози. Падаючи на холодну підлогу, вони ставали маленькими перлинками.
За мить ангел підвів голову. Я завмерла. Хотілося щось сказати, але я зрозуміла, що всі слова зайві, що він і без них знає, що у мене на серці. Він опинився біля мене і зібрав променисті перлинки. В його руках вони стали прекрасним намистом.
Ангел усміхнувся. Це була усмішка, варта тисячі життів. Заради неї я готова була стояти на цій крижаній підлозі ще не одну ніч.
Але в тиші почувся шерех – він збирався у дорогу. Два кришталево-сяючі крила за його спиною були подібні на прекрасне вітрило.
Упала остання сльоза.
Він підхопив її на льоту, і вона перетворилася на сяючий діамант.
Я залишу його собі. На згадку про вас обох. На згадку про вашу любов.
Гаразд. Дякую, що дозволив побачити тебе. Ти ще прийдеш?
Ні. Ми рідко маємо нагоду приходити. Я використав свій єдиний шанс. Але не шкодую про це.
Дякую ще раз.
Наше розмова пройшла без жодного звуку. Я розуміла все, що він хотів мені сказати. Мені стало сумно. Невже казка так швидко минає?
На мить я відвела погляд, щоб подивитися на тебе. Ти спав так само спокійно, жодним чином не здогадуючись про те, що відбувалося навколо.
Коли я знову хотіла поглянути на ангела, його вже не було. Лише на тому місці, де він ще недавно стояв, сяяв маленький яскравий промінець, який за хвильку також зник.
Я зітхнула.
Чай давно вихолов. Я відставила чашку вбік і лягла поруч тебе. Тепло твого тіла зігрівало мене.
За вікном кружляли сніжинки. Я знаю: вони все бачили, вони все знають і теж сумують за ним...
...Сяюче намисто, намисто зі сліз радості не зніму ніколи...
...Дивлячись на нічний снігопад, я буду дякувати...
...Дивлячись на тебе, я тепер щоразу буду бачити ангела...
Ангела за твоїм плечем...
