А хулі? Любиш мене – люби й мою парасолю.
Дереш feat. Дж. Джойс
- Сьогодні в метро дівчинка кинулася під поїзд...
- Вона шо, дура?
- Нє, безнадійно закохана.
- Майже те саме.
Ти повертаєшся до монітора і знову поринаєш у свій might-and-magic світ, а я втикаю на твою потилицю і думаю, що якби на місці тієї дівчинки була я, твоя реакція була б іншою. Хоча не факт: може, це б остаточно добило твою любов до мене. І взагалі – за що ти мене любиш?
Ми постійно воюємо за право побути наодинці з нашим лептопом. Якби він був людиною, він вже давно нас послав би (хоча його постійні зависання – це хіба не спроба сказати цим двом гуманоїдним придуркам, куди їм краще податися?). Я намагаюся пропихнути в ефір черговий шедевр якогось авангардного авторського кіно, ти бісишся від необхідності втикати фільм, в який ніхто (включно з самим режисером) так досі і не в’їхав, і на зло мені занурюєшся в чергову бігалку-стрілялку-трощилку. У тебе летять подушки, у вікно – диски, а потім на підлогу падає одяг і ми бурхливо миримося серед того розгардіяшу, а забутий лептоп тихенько кліпає в куточку, і на його сумовитій пиці можна прочитати одне: заїбали...
Ранок у нас завжди починається з прощання. Цебто ти прощаєш мені неприготований сніданок і непопрасовані сорочки, а я прощаю твої розкидані шкарпетки і відсутність кави у ще вчора повній кавоварці. З вибачень і примирень складається майже все наше співжиття. У мене свої таргани в голові, у тебе – свої, але дивним чином ми складаємо досить вдалий тандем. Навіть коли скандалимо.
Я обіймаю тебе за плечі, ти відриваєшся від монітора і цілуєш мене у скроню.
- А ти міг би заради мене померти?
- Ні
Так я й думала...
- Заради тебе я готовий жити. Жити навіть тоді, коли немає сили й бажання. Жити для тебе і жити з тобою.
Я щасливо сміюся. Витягую з рюкзака купу нових дисків і кажу : Зараз будемо дивитися офігенні фільми!
У тебе вириваєть стогін...Але то нічого, коханий. Ти звикнеш. Ти ж мене любиш ;)
