Ми любимо жінок з принципами. Нашими.
Лешек Кумор
- Жінку стервою робить чоловік, - сказала вона і почала наколювати виделкою нарізаний лимон.
Що тут додаси?
Я зовсім не збирався казати, що жінки - стерви, і ніколи не бовкну такої дурниці. І в думках такого не було! Просто кохаю! І готовий кричати про це, не розкриваючи рота! Навіщо базікати зайве?
Увечері стану навколішки перед іконою наймогутнішого, вимолюсь від душі і попрошу свої слова назад. І він – поверне. Я знаю. Я його люблю. Він добрий. Він усе мені прощає і всіляко демонструє свою прихильність. Звичайно, коли мені погано, то чинить не він, а інший - з ріжками.
Я поглянув за вікно ресторану.
Там світився новий, аж жовтий, розмальований паркан. Жалюгідне видовище. І я перевів погляд на свою супутницю. Сила, а не жінка. Оце б запряг її в плуга і погнав, аж до самої дачі!
Шкода, не вийде!
Чому? Дуже просто! Це ж Шамурамат, а простіше кажучи, Семіраміда. Як вам відомо, такої прекрасної, жорстокої, могутньої та хтивої цариці не знав Схід.
Вона вирветься і запряже мене. Можливо, так було б і краще. Принаймні це б зобов’язало її годувати таку тварюку, як я, коли я тиняюсь у в’язниці нашого міста.
- Ти знову замислився?
- Умгу!
- Філя, не діставай мене! Мало, що я тебе чекала півгодини, так ти ще й мовчиш?
Мовчу, моя голубко, мовчу. Коли ти хильнула коньяку, я зрозумів, що припустився фатальної помилки, призначивши побачення. Але ж я не зовсім погано вихований. Краще помовчу з тобою, аніж ти подумаєш, що сподобалась мені. Вся наша любов скінчилася після твого першого ковтка коньяку. А його ми зробили уже десять хвилин тому.
-Я полюбив тебе з першого погляду! Але зараз не можу зрозуміти, що зі мною діється.
Вона ледве стрималася, аби чогось не бовкнути, і завмерла, як ящірка на сонці, гріючись у променях слави.
Я одержав короткий перепочинок у війні чоловіків і жінок, яка мляво розпочалася без надії на розвиток бойових дій з наступною агресією.
Утупився у вікно.
Моя країна семимильними кроками просувається до найвищого прогресу. Ще кілька років тому на оцьому паркані написали б стільки різних коротких слів, що я із сорому згорів би, ховаючи очі у присутності дівчини. А зараз огорожу наполовину обвішали оголошеннями про продаж різного непотребу та розмалювали химерними знаками. Наші грамотії називають їх “графіті”. Фіг вам! Графіті я бачив у Древньому Єгипті, звідки, до речі, моя кішка Нефертіті.
- Ти знаєш, я закохався в тебе, як тільки побачив на пляжі. Мене аж пройняло! Я не знав, що робити. Зі мною ніколи такого не траплялося. Ти не уявляєш, я просто фізично відчув тебе.
Жах один. Мене понесло, як на оскаженілих конях. Я дивувався з того, які жахливі фрази злітали з моїх вуст. Чого-чого, а такої бридоти я і не думав говорити.
Вона якось незрозуміло гикнула і взяла келих з коньяком. Зрозумів, зрозумів. Хоче перевірити міцність мого кохання. Чи буду спроможний замовити ще одну порцію цього чотиризіркового нектару інтелігентних пияків? Однак уже не хотілося чути її голосу, і я бовкнув, цокаючи своїм келихом об її:
- За те, щоб здійснилися наші бажання!
- Ги-ги, хай обов’язково збудуться, - знову гикнула вона і піднесла келих до губ.
Моя люба мамо, не бійся, я не приведу тобі такої невістки. Я вже так злякався, що думаю тільки про те, як галантно спекатися несподіваного щастя. З нею можна випити коньяку і навіть полежати рядком, закинувши руку чи ногу, але тільки не говорити.
Все, тайм-аут! До божевільні. Тільки там можна ґрунтовно подумати про стервозність.
...Найкраща жінка – це кішка! Моя смугаста Нефертіті. Коли ми удвох шастаємо Єгиптом, я люблю її гладити за шерстю. Нема нічого кращого, коли вона вигинає спину, мружиться і намагається облизувати мене своїм шерхлим язиком. Вона найвідданіша і найпорядніша. А компліменти її не розбещують. Вона вдає, що не розуміє чи не чує їх. Однак, коли я чхну, подорожуючи за нею в якійсь із пірамід, вона миттю озирається і каже мені “Будь здоров!”. Коли ж хочу вдати, що чхаю, аби її перевірити, вона озирається, прострілює зеленкуватими очиськами і нічого не говорить.
Чого ми вештаємося всередині пірамід?
Дуже просто - як людина мистецтва я повинен знати все від початку до кінця світу.
...Колись ми з Нефертіті заблукали у майбутньому. Вона лизнула мене, коли я сидів під пірамідою, яка до того часу ще не зруйнувалася. Я, стомлений і розгублений, мріяв про те, що ось-ось повернуся додому, виполощуся у ванній і відісплюся. І саме тоді з’явилася Тій. Я раніше думав, що майбутні єгиптянки мусять бути чорноволосими. Вона постала жовтокосою, як соняшник. Гарна, як Венера Мілоська. Але, хай їй грець, ці люди майбутнього уже розучилися спілкуватися з допомогою слів, і Тій ніяк не могла зрозуміти, що я і хто я. Вона обнюхувала мене, лизала, але нічого не могла допетрати. Нефертіті сказала:
- Плюнь!
- Навіщо?
- Плюнь швиденько, і тоді вона знатиме про тебе все!
- Я хочу додому, а не розкриватися у віках перед нею. До того ж мені нічим плювати, я стомився, блукаючи в солоній спеці!
- Я сказала плюнь, інакше ми ніколи не повернемося додому!
Довелося плюнути. Тій одразу шкірою, наче губкою, увібрала мою слину, забурмотіла і, настроївшись на мою хвилю, уже заговорила:
- Я хочу вийти заміж за тебе і забезпечити майбутнє людству - безсмертя.
- Ну, ти і загнула, подруго! Уже по-людськи спілкуватися розучилася. Як я з тобою говоритиму? Я хочу в звичайні, нормальні умови!
Миттю ми утрьох потрапили до оази! Я разом з Нефертіті борсався у якомусь басейні під пальмами з прозоро-зеленкуватою водою, як її очі. Кішка оскаженіло кричала, а Тій звабливо посміхалася. Я схопив перелякану Нефертіті, вона уп’ялася кігтями в мої плечі, і ми вискочили на берег. Тій вийшла за нами гола-голісінька.
- Ну й стерво ж ці жінки майбутнього! - сказала кішка, коли ми знову опинилися вдома..
- Наче у минулому були іншими, - заперечив я. – Згадай Клеопатру.
Кішка сплюнула з досади. Вперше бачу таку кумедію! Одне місце сховатися від цих дурниць – у божевільню!
...Раз на тиждень я беру участь у похоронній процесії, яка закінчується на кладовищі. Нефертіті завжди ходить зі мною. Вона ховається в моїй кишені. Як їй це вдається – запитайте у кішки! Відвідувати кладовище, за її словами, необхідно постійно. Саме там зберігається енергетичний вхід у минуле і майбутнє. Тому, коли помирають мої рідні, друзі, знайомі, друзі моїх рідних, рідні моїх друзів, знайомі приятелів чи ще хтось, я обов’язково беру участь у процесії. Можу навіть до слова повторити всі сценарії похоронів на будь-який манер.
Нефертіті ще при першому нашому знайомстві сказала:
- Щоб назавжди не потрапити у позбавлений механічної мобільності світ, без можливості вільно пересуватися в часі, потрібно кохати і бути коханим. Особливо у той день, коли ти когось відносиш на кладовище.
- А з ким кохаєшся ти в цей день? – я запитав у неї.
Вона загадково посміхнулася.
Божевілля.
... Коли я знову сиджу у ресторані і позираю у вікно, то відчуваю у собі силу намалювати будь-яку картину. Переді мною сидить вона. Нещодавно вона вийшла з піни, ступила на берег і підкорила весь світ. Я милуюся її волоссям, лініями обличчя, вустами, шкірою, очима і всім, що вона має. Так сталося, що давним – давно Нефертіті заборонила мені кохати будь-яку жінку. Я можу втрачати глузд від її краси, тому треба берегтися. Чому? Тут пізно розбиратися, бо це - одна з головних рис стервозності. А вона ніколи не дасть результату, тобто любові. Все дуже-дуже просто.
...Я знову сиджу у божевільні.
Це найзатишніше місце у світі, де можна почувати себе дійсно вільною людиною. У мене тут своя велика клітка.
Коли ж оголошують, що я вільний і можу забиратися геть зі свого сховища та намагаються витягнути у цивілізований світ – я кусаюся, дряпаюся і репетую. Врешті-решт мені дають спокій. І відпочинок від стервозності.
З жінками я тут не спілкуюся. Мене ніхто не провідує, окрім імпресаріо. Він продає мої картини, написані, - як би висловитися поетичніше, - моїм внутрішнім єством. Саме тому вони мають різні відтінки божевільно жовтого кольору Ван-Гога. Інколи для повноти спектру, я розколупую голкою пальця і додаю крові у свої твори.
Тепер я розумію, чому митці говорять, що їхні роботи просякнуті кров’ю і потом. Про інше вони із чистоплюйства замовчують.
Мій імпресаріо, якого всі чомусь називають продюсером, по секрету шепоче на вухо кожному багатому покупцеві картин із загниваючих країн про органічне єство моїх творів. Це знаходить високу оцінку у мистецьких гурманів із зеленими грошима. Частки цих неправильних грошей вистачає, щоб мене утримувати у божевільні, давати різнокольорові та різнокаліберні харчі й ублажати головного психіатра, аби він не виштовхав мене з клітки.
Щоразу, одержуючи чергову платню від мого продюсера, він хитає своєю великою головою і каже:
- От же стерво! Всім стервам стерво!
