Той день почався для мене дуже рано. За декілька годин до світанку. І обіцяв бути довгим, аж надто довгим…
Я брела по котики в глинистому, грузькому багні.
Рвучкі холодні струмені шматували старенький клейончастий дощовик. По обличчі стікали важкі, кислуваті на смак краплі, та годі було й намагатися їх витирати… Шквальні пориви вітру ледь-ледь не збивали з ніг, намоклий заплічник невмолимо важчав з кожним кроком.
І все таки я продовжувала йти.
Так само, як десятки змучених, голодних людей поряд зі мною. Ішли здебільшого мовчки, заглибившись у власні думки. Іноді хтось починав молитися впівголоса, часом, коли вітер бодай трохи стихав, до мене линули відголоски сумної, одухотвореної мелодії.
До маленького галицького села залишалося сорок два кілометри розбитими польовими путівцями, а десь із двадцять вже зосталося позаду. Проте для декого з нас ця відстань була набагато довшою, – практично ціле життя.
Зарваниця чекала нас, і ми йшли їй назустріч. Світло сходило в душах, і я також відчувала його в собі.
На обід зупинилися в придорожньому лісочку, розкладали просто на мокрій, слизькій траві нехитрі пожитки, закуцьорбленими пальцями ламали на шматки хліб, оббирали від шкаралупи варені яйця, прихапцем ковтали з пластикових пляшок воду й компот.
Декому незручне взуття і важка дорога понатирали на ступнях страшні, водянисті пухирі, котрі зрештою тріскали і починали кривавити… Та майже ніхто на це не зважав. Ранки заліплювали нашвидкоруч квадратиками лейкопластиру, підмощували вати у стоптані капці, – хоча від цього ставало тільки гірше. Однак люди не скаржились, тихо гомоніли поміж собою, час від часу навіть сміялись. Невдовзі ми знову рушили в дорогу, в незмінному супроводі все того ж дощу й поривчастого вітру.
Крізь сиві імлисті хмари пробивались останні промені призахідного сонця, коли ми нарешті дісталися заповітної місцини.
Зарваниця відкрилася перед нами широким панорамним полотном, затишним видолинком поміж лісистих пагорбів, увінчана золотоверхою камеєю нового ошатного собору. Старенька дерев’яна церква трохи знічено тулилася віддалік, ніби убога родичка за святковим столом. На зміну розмитій ґрунтовій дорозі якось непомітно прийшло сучасне асфальтоване шосе. Біля в’їзду в село скупчилося чимало різного транспорту, від великих комфортабельних автобусів, – до «скутерів» і старосвітських возів, запряжених гладкими вгодованими коняками. Всі поспішали встигнути першими, прорватися крізь нескінченну валку прочан, добути для себе бодай крихту омріяної небесної благодаті і причаститися нею, як живим Господнім тілом…
Коли наша процесія нарешті опинилися в селі, місця для ночівлі там, природно, вже не залишилось. Так чи інакше, у всіх тутешніх готелях та нічліжках номери були зайняті. Декотрі селяни теж приймали постояльців, однак ми були надто втомлені для подальших пошуків. Натомість стара сільська церква теж видавалася доволі непоганим пристановищем, принаймні, спочатку. Декілька моїх супутників разом зі мною примостилися просто на підлозі, в маленькому бічному притворі. Досить скоро церква переповнилася такими ж невдахами, котрим не пощастило знайти іншого, вигіднішого притулку. Повітря зробилось задушливим, спертим, лежати на твердій долівці, примостивши рюкзак під голову, було вкрай незручно, довколишні гамір, кашель, шепіт і стогін не давали заснути. Проте жодної миті я не пожалкувала, що опинилася там цієї дивної містичної ночі, переповненої відлунням древніх молитв і нових очікувань.
Світанок зустрів мене вологим подихом сріблястого туману, що клубочився над річкою і химерними пасмами розповзався по широкій долині, розцяцькованій барвистими клумбами. Не дочекавшись заспаних приятельок, я сама піднялась на Хресний шлях, вичитуючи належні формули з пошарпаного, позиченого в котроїсь доброї тітоньки молитовника. Спускаючись вниз, вперше в житті я відчувала дивовижний, глобальний, вселенський мир у власній душі, наче весь світ посміхався мені тієї миті.
Тим часом довжелезні вервечки віруючих вишикувалися довкола фарбованих в зелене сповідалень, встановлених обабіч соборної площі, а нерідко – просто біля звичайних стільців, на яких численні святі отці відпускали гріхи усім бажаючим.
Мені, безперечно, також хотілося скинути з плечей тягар не так гріхів (ну які такі гріхи в двадцятирічної людини?), як давніх сумнівів та затяжної депресії. Я мала знайти свого янгола, котрий заблукав невідь де, залишивши мене наодинці з нічними примарами.
Проходячи повз, я пильно приглядалася до священиків, котрі зосереджено слухали сповіді прочан (то могли бути й місцеві парафіяни, хтозна) або так само зосереджено шепотіли їм настанови та розгрішення. Все відбувалося достатньо швидко, аби не затримувати чергу. Врешті мій погляд зупинився на статечному сивобородому отцю, котрий видався мені достатньо досвідченим і розуміючим, аби вислухати і, – можливо, – допомогти.
Чекати довелося хвилин із двадцять, – не дуже довго, враховуючи кількість людей, котрі стояли в черзі переді мною. Та врешті і я схилила коліна просто в траві, перехрестилася і тремтячим шепотом розпочала сповідь.
Перелік допущених мною проступків вичерпався доволі швидко, але я, на превеликий подив панотця, не збиралася замовкати в побожному очікуванні його завершальних слів. Тоді він вирішив самостійно з’ясувати деякі моменти.
– Ти неодружена? – запитав священик.
Я заперечно похитала головою.
– Чи займалася ти сексом з чоловіками? (цікаве уточнення, якщо подумати)
Від несподіванки я трохи зашарілася і ледве видушила із себе тихе й не зовсім упевнене:
– Ні.
– Жодного разу?
– Жодного, – від мого початкового настрою не залишилося нічого.
Тепер я хотіла якомога швидше покінчити з цією процедурою.
Чоловік у рясі глипнув на мене тим особливим оцінюючим поглядом, котрий не пропускає нічого, – ні досить легковажної яскравої футболки, ні вузеньких джинсів, ні кумедної складки в кутиках губ, – вона чомусь завжди привертає увагу… Від цього двозначного погляду мені стало не по собі, наче я тільки-но зізналась у чомусь ганебному. Якусь мить я думала, що він звинуватить мене у брехні. Втім, цього не сталося. Проте до кінця сповіді він роздивлявся мене так, наче я звірилася йому в якійсь страшній і неправдоподібній таємниці…
Тим часом у соборі вже розпочалось ранкове богослужіння. Я встигла якраз на проповідь, що її виголошував Владика, – так, принаймні, називали його сусідні бабуні. В горлі у мене стояв колючий клубок, я наче наковталась гіркої кавової гущі, тому слухала не дуже уважно…
Тим часом мова йшла про євангельський сюжет із верблюдом і вушком голки. Владика подавав його вірним у доволі осучасненій інтерпретації.
– Любі мої, Господь зовсім не осуджує багатство як таке. Ви маєте розуміти, що кожне благо дане людині для того, аби вона користалася ним на славу Божу… Поділіться благодаттю Господньою з ближнім. Поділіться з церквою, адже вона така потребуюча в ці нелегкі часи… Блаженні ті, хто жертвують зароблене нелегкою працею. Їхня винагорода чекатиме на небесах…
Далі мені вже не хотілося слухати. Ледве достоявши до завершення, проковтнула причастя, намагаючись не звертати уваги на присмак старої міді у роті, – вочевидь від ложки, котрою в нього шпурнули шматочок живої плоті, змоченої дешевим кагором. Потім я ще мала нагоду помилуватись тим, як натовп, геть ошалілий від спеки і екстатичної ейфорії, хлинув до святого джерела, де отці з розмашистими кропильницями роздавали наліво і направо жадане благословення…
Одержавши кілька добрячих штурханів на останок, я вибралася з гущі юрби на волю. Проте я була зовсім сама і уявлення не мала, як дістануся додому.
Міст через Стрипу, – своєрідний сільський рубікон, – традиційно кишів лотками з церковною атрибутикою, образочками, порцеляновими й гіпсовими фігурками, разками скляних, дерев’яних, пластикових вервечок, а поряд із ними розташовувались намети, що пропонували перехожим швидку перекуску, – гарячі канапки, біляші, пиріжки разом із кавою-чаєм, траплялося навіть морозиво й льодяники.
Мало не бігцем я вибралась на центральну сільську вулицю, – чи не єдину вулицю маленького й на диво бідного зовні села, адже тут, судячи з усього, крутилися чималі гроші. Минаючи припарковані на узбіччях автівки і неквапливі групки заїжджих туристів-богомольців, я врешті опинилася на окраїні, посеред купи чужих машин і незнайомих облич.
Там, на перехресті двох доріг, молодий міліціянт у форменому кашкеті намагався дати раду пожвавленому дорожньому рухові, і в той же час встежити за дивакуватою бабунею, що так і поривалася вистрибнути на проїжджу частину просто під колеса якого-небудь пазика. Коли я підійшла ближче, допитливий доброзичливий погляд зупинився на моїй особі.
– Ви, певно, загубились? – ввічливо поцікавився сіроокий лейтенант
Я кивнула, проте якось непевно. Чи й справді я загубилась? Заблукала у цьому світі… Клубок у горлі заважав дихати, думати, розмовляти.
– В цю пору таке тут часто трапляється, – вів далі чоловік у формі, яку я на той час вже навчилася зневажати.
– Але ви не хвилюйтеся. Ми неодмінно знайдемо когось із ваших…
Я слухала його, але слів не розуміла. Хотілося завити, як покинута собака.
Він узяв мене за руку і повів кудись. Я слухняно пішла за ним.
– Вам в який бік? На Чортків чи на Тернопіль?
– На Чортків, – відповіла самими лише губами.
Нічого не зосталося, тільки страшна втома вкупі з нестерпним відчаєм. Біль…
– З вами все гаразд? Як ви себе почуваєте?
І тут, зненацька, щось у його погляді чи голосі нарешті вирвало мене з напівкоматозного стану і я заплакала. Вперше за багато часу. По-справжньому.
Він, звичайно, нічого не зрозумів, але й не задавав дурнуватих питань. Просто мовчав. І за мить я виявила, що міцно обіймаю його широкі, жилаві плечі, а синя сорочка геть мокра від моїх сліз. Йому, вочевидь, було трохи незручно, – на нас уже дивилися люди, – та жодного вияву відвертого невдоволення моєю поведінкою я не помітила.
– Ось, візьміть, – лейтенант простягнув мені великий картатий носовичок.
Його руки пахли тютюновим димом, хорошими чоловічими парфумами, і, зовсім трохи, розпеченою гумою кийка. На зап'ястку cиніло маленьке татуювання. Праву скроню спотворював широкий сіруватий шрам, особливо помітний на тлі засмаглої шкіри.
Не втримавшись, я мимоволі ще раз провела долонею по його кремезних раменах. Звичайно, мої пальці відчули тільки шорстку тканину сорочки і пружні м'язи під нею, більш нічого.
Та все одно я знала, хто він насправді...
