Вона лежала на ліжечку і уважно дивилася, як кумедний павучок повзе по білосніжній стелі до карнизу, щоб у затишному куточку сплести своє мереживо.
І як він тримається там? Може, в нього на ніжках присосочки, завдяки яким він приліплюється до поверхні і не падає? Або в нього малюсінькі кігтики, які зачіплюються за невидимі нам виступи? Треба буде спитати у тата, він знатиме напевно!
Маленька невидима порошинка нечутно упала зі стелі, і дівчинка швидко-швидко закліпала. По щоці скотилася сльозинка. Мала відвернулася, лягла на бік і заплющила очі. Одразу з’явилися дивні райдужні кола, які наближалися і віддалялися, кружляли пульсуючи і ніби затягували всередину. Вона відчула, як все її єство потягнулося до цієї круговерті кольорів, і за мить її думки відключилися.
– Марисю! Дитинко, мила, відкрий очки! Сонечко! – мамин голос прорвався крізь товсту пелену, крізь ковдру солодкого забуття.
Вона посміхнулася слабкою, змученою посмішкою до мами, і потягнулася до неї своєю худенькою ручечкою.
– Марисю, як ти? Щось приємне снилося?
Дівчинка задумалася. Вона згадала, як уві сні на неї почало наповзати щось велике, з тисячами щупалець, які тягнулися до її волоссячка, до її тендітних ручечок, до неї всієї. І вона втікала, але ніжки були наче ватними; декілька раз вона впала і відчула, як боляче занило колінце. А потім опинилася спиною до стіни, і не мала куди втекти, і не мала де сховатися від тих жадібних рук-щупалець, і чула, як всередині неї липким клубочком росте страх.
– Ні, мамусю. Нічого не снилося.
Її посмішка сонячно освітила змучене кволістю личко. Мама намагалася не зосереджуватися на хворобливому стані донечки і весело промовила:
– Марисю, скоро прийде тато і принесе тобі книжку!
Ой, як добре! А яку?
Не знаю, але точно щось веселе і цікаве!
Мамусь, а ти не думаєш, що він спеціально приносить зараз тільки веселі книжки? Такі, де добро завжди перемагає зло, де всі історії закінчуються щасливо? Смішно: він напевно їх усіх перед цим читає! Уявляю, який він кумедний, наш татко: сидить, наприклад, на кухні, поки кипить чайник, і читає казку про Попелюшку або Чебурашку!
Марися так захопилася своїми здогадами, що аж сіла в ліжечку і почала жваво жестикулювати, а мама в цей час не знала, плакати їй чи сміятися: дитина повністю вгадала, як саме татко добирає донечці книжки.
Чий це тут такий гарний щебіт?
Двері до палати привідчилися і в щілині з’явився Вінні Пух. Він зазирав всередину своїми лискучими пластмасовими очима і говорив голосом тата.
А, це наша дівчинка Марися! Наша крихітка, ластівочка, щебетушка! Я сподіваюся, що вона себе добре поводила себе і з’їла весь обід – і супчик, і кашку, і салатик: все-все!
Марися весело розсміялася і заплескала в долоні:
Татку, заходь! Ми впізнали тебе!
Ні, це не татко! Я – Вінні Пух, який прийшов розказати тобі чергову пригоду, яка трапилася зі мною, Пацею та Ру. Ти готова слухати?
Тато нарешті увійшов до палати, але одразу ж нахилився і сховався за спинкою ліжечка. Над нею спочатку з’явилися чорні очі іграшки, потім ведмежа перекинуло лапки через бильце і весело розгойдуючи ними, розпочало оповідати історію, що трапилася перед самісіньким приходом.
***
Що говорить лікар? – батько сидів поруч ліжечка, тримаючи Марисю за ручку, а вона мирно посопувала уві сні.
Що говорить... Зараз все гаразд, і ми повинні молитися, щоб так все і залишилося. Але гроші тануть просто неймовірно! Треба залишитися ще принаймні на один курс. Я не можу, Павле, не можу! Вона така мила, наша квіточка! Я так боюся її втратити!!!
Перестань, не плач, кохана! Я знайшов фонд, який опікується такими дітками, як наша Марися. Вони допомагають усім, починаючи від відвідин в лікарні і до збору коштів на операцію чи ремісію.
По щоці молодої жінки повільно котилися сльози. Вона заговорила, ледь стримуючи ридання:
Ти думаєш, комусь буде справа до нашої дитини? Та таких зараз не одиниці і навіть не десятки! Їх сотні, тисячі!!!
Марися ворухнулася уві сні і її брівки нахмурилися. Мама зусиллям волі опанувала себе і промовила:
Добре, Павле. Давай зв’яжемося з Фондом. Світ не без добрих людей – все налагодиться, і наша дівчинка знову повернеться до повноцінного життя!
***
Мамусю!!!
Крик розірвав тишину, ніби розрізав ножем. Ольга скинулася уві сні і злякано зіскочила з ліжка. В коридорі почувся тупіт, в палату забігла медсестра з крапельницею і черговий лікар.
Ма-а-мо!!!!
Марися вже не кричала, а тихо шепотіла мама-татко-мама-татко-мама-татко... В очах був такий страх, що не можна було без сліз дивитися на страждання малої. Ольга зустрілася поглядом із донечкою, і через силу усміхнулася:
Котику, все гаразд, приступ зараз пройде, все гаразд, все гаразд...
Ольга шепотіла цю мантру ще години зо дві, доки приступ не відійшов і мала нарешті заснула.
Господи Боже! Прости мені гріхи мої: знані і невідомі мені! Прости, покарай мене, але не забирай мою донечку, мою ластівочку! Я все зроблю, щоб віддячити Тобі, якщо ти залишиш її! Я хочу бачити, як вона піде до школи, як буде бігати з іншими дітками, я хочу поїхати з нею до моря, яке вона бачила лише по телевізору і про яке так мріяла! Господи, залиш мені її, не забирай, вона ще ж нічого не бачила, не жила!
Ольга мішала слова молитви з гарячими сльозами, притискала руки до грудей, била поклони, плакала і знову просила...
***
Мамусь, а куди мене везуть?
Марися сиділа в візочку, який везли в сусідній корпус по алеї. Було вже морозно, але погоже осіннє сонце лагідно торкалося блідого обличчя дівчинки. Шелестіло листя, і здавалося, що це проста прогулянка в парку.
Сонечко, лікар сказав, що потрібно провести ще одну дуже потрібну процедуру, після якої тобі стане значно краще.
Ольга тримала доньку за руку, а молоденька медсестричка котила візочок по жовтому шурхотливому листі.
- А це не боляче? Мені знову вливатимуть чужу кров? – очі дівчинки насторожено глянули на маму, а губки аж привідкрилися в очікуванні відповіді.
- Ні, Марисю, лікар обіцяв, що ти не відчуєш нічого неприємного!..
***
Чий це голосочок чути? Хто-хто в хатці живе?
В двері просунулася голова Вінні і він голосом татка допитувався далі:
- А хто це лежав на моєму ліжечку? А хто..
- Павле, тихіше. Заходь до нас і просто посидь.
Чоловік зайшов і вкляк: божественне волосся донечки стало коротким, як у хлопчака, маленькі, аж прозорі вушка стирчали, як у мишенятки. Очки стали ще виразнішими, великими, ні – величезними, і тепер було все чіткіше видно, який сум причаївся в них.
Таточку, а яку історію ти мені сьогодні розкажеш?
Марисин голосочок прозвучав так тихо, що Павлові довелося нахилитися, щоб почути доньку.
- Сьогодні я розкажу моїм двом красуням про те, як я, тобто Вінні, рятував Пацю від крісла, якого злякалось поросятко однієї грозової ночі.
Марисині очі заблищали від радості, що татко знову приготував їй чергову цікаву оповідку, яку – вона точно знала – не було написано взагалі.
***
Мамусь, а чому татко так давно не приходив? Я так скучилпа за ним і за його смішними історіями!
Дівчинка лежала під крапельницею, поруч сиділа Ольга і щось тихо розказувала доньці, коли вона задала це питання.
Нічого, котику, він скоро прийде, він шукає добрих дядечків і тітоньок, які допоможуть тобі!
Щоб я знову могла бігати? І стрибати? Так, мамо? – Марися з надією дивилася на маму.
Так, доню – знову бігати і стрибати! І навіть, щоб записатися в спортивну секцію на гімнастику! Всі будуть дивитися на тебе і казати: он, яка вправна дівчинка! Як гарно їй вдаються усі вправи! А яка вона граціозна та спритна!
Мамусю, а ми поїдемо на море? Я вчора бачила такий цікавий мультик про рибок! А ще там були такі великі красиві білі пташки. Як же вони називалися... арбатроси!
Сонечко, це були альбатроси! Вони подібні на чайок, але ще більш легкі та ще краще літають. Звісно, поїдемо! Ось ти вилікуєшся і одразу ж візьмемо квитки на білосніжний літак, який домчить нас в теплі краї до рибок і альбатросів.
Ти мене обманюєш, це негарно! - Марися надула губки і пригрозила пальчиком Ользі.
Її серце впало: невже донечка зуміла прочитати в очах всі сумніви і переживання?
Марисю, я не обманюю, чому ти так вирішила?
А хто ж це взимку їздить на море? Ми ж там замерзнемо!
А-а, ти за це не хвилюйся. Є багато чарівних країн – коли у нас лютує зима, там яскраво світить гаряче сонце, ростуть височенні пальми, пісок цілує і аж обпікає ступні, а купатися можна зранку і до самісінького вечора!
Очі Марисі загорілися захопленням і вона радісно заплескала в долоні.
А правда, ти мені купиш таке платтячко, з відкритими плечиками, з кишенькою спереду і коли я буду кружляти, то воно буде надиматися, як ліхтарик!
Добре, і ще босоніжки з квіточками.
І заплетеш мені дві кіски, як у Пеппі-Довга-Панчоха!
Марися ще трішки пощебетала, а потім зморена заснула. Ольга довго дивилася на своє янголятко, а серце шалено билося – чи здійсниться мрія її донечки? А волосся... Вона помітила, як Марися іноді торкається голівки і потім з розчаруванням опускає руку. А як вона сама раніше пишалася і тішилася густим волоссям донечки! Іноді заплітала їй зо два десятки дрібних кісок, іноді – дві, наче у Пеппі, і тоді доня ставала схожа на веселе чортеня, іноді – викладала короною, як у бабусі, а іноді просто розчісувала, і тоді волосся хвилями спадало аж до сідничок.
Ольго, ти не спиш?
Павло стояв на порозі з великим пакунком. Боже, як він змарнів! Та й вона вже давно не схожа на ту безтурботну молоду мамусю, якою була ще півроку назад.
Які успіхи, Павчику?
Поступили ще гроші, близько шести тисяч доларів. І клініка в Німеччині дала підтвердження на прийом. Але є дві деталі – ми маємо бути там найпізніше першого грудня, і нам не вистачає ще сімнадцять тисяч.
Ольга притиснула долоні до щік, які пашіли вогнем: де знайти стільки грошей? В які двері стукати, до кого бігти, що продавати? Це ж надзвичайний шанс – якщо операцію здійснять за кордоном, то у їхньої донечки є шанс на осінь піти з іншими, здоровими дітками до першого класу.
Павле, ми знайдемо гроші, чуєш, ми неодмінно їх відшукаємо!
Вони стояли, обійнявшись, притулившись один до одного, і з надією дивилися на їхню маленьку принцесу.
***
Сьогодні у Вас остання, шоста, хіміотерапія. За результатами ми скажемо, коли дозволимо транспортувати Марисю в Німеччину. Ми раді, що Вам вдалося зібрати потрібну суму.
Ольга посміхалася і ледве стримувалася, щоб не кинутися лікареві на шию. У них у запасі лишається ще вісім днів, а це прекрасний шанс! Показники тромбоцитів покращилися, Марися все частіше усміхається і навіть з'явився легкий рум'янчик на щоках. А коли вчора приходили волонтери з центру, перебрані кумедними клоунами, вона так щиро сміялася, плескала в долоні і аж підстрибувала на ліжку від задоволення!
***
Котику, як ся маєш? - Ольга увійшла до палати, опустивши очі вниз – в руках тримала піднос з фруктами і вазочкою з квітами. Павло молодець – об'їхав всі квіткові базари, перш ніж знайшов те, що так хотілося побачити Марисі – ніжно-рожеві і білі гіацинти. Щоправда, Ольга переживала, що їх різкий аромат нашкодить донечці, але кілкьа хвилин у палаті піде лише на користь.
Марисю, де ти, донечко?
Ольга розгублено озиралася – на ліжку доньки не було. І під ліжком. І в кутку палати. Раптом вона почула тонкий, ледь чутний писк. За дверима на холодному кахелі примостилася її Марися. Плечі дівчинки здригалися від плачу, а тонкі бліді ручки обіймали гострі колінця.
Донечко, мила моя, чому ти плачеш? Тебе хтось образив?
Замість слів Марися зірвала квітчасту червону хустинку з голови. Під нею не виявилося жодної волосинки, голий череп виблискував у світлі ламп. Очі, червоні від тривалого плачу, звузилися і припухли.
Котику, ну чого ти так бідкаєшся! Все буде добре, волоссячко знову виросте і буде ще кращим, ще густішим. Раніше спеціально коротко стриглися, щоб досягти такого результату. Дівчинко моя, все гаразд!
Марися хвилю з надією дивилася на маму, але чомусь з кожним словом, замість спокою в її погляді росла недовіра.
Ти обманюєш! Ти мене знову обманюєш! Я не вірю тобі! Ти просто заспокоюєш мене!
Вона зірвалася на ноги, вирвалася з обійм матері і шугонула до тумбочки. За мить в її руках була пачка фломастерів, якими вона так любила розфарбовувати замальовки. Ще крок – і вона опинилася біля дзеркала. Звідти на неї дивилася худенька бліда дівчинка з величезними розгубленими очима.
Марисю, сонечко, що ти хочеш робити? - Ольга підступила до доньки.
Не підходь! Я тепер знаю, чому татко став рідше приходити! Він мене більше не любить, а тепер йому взагалі буде бридко дивитися на мене!
Доню, не кажи так, він любить тебе і любитиме завжди!
Ні, ти брешеш!
Марися схопила чорний фломастер і зі злістю почала малювати на голому черепі лінії. Одна, дві, три, десять.. Вона не могла зупинитися, її трясло, а ручки вперто виводили фломастерні волосинки.
Ольга з жахом дивилася на доньку і стояла, не в змозі зрушити з місця.
Ольго, Марисю, що тут відбувається?
До палати увірвався Павло. Він вмить оцінив ситуацію, кинувся до дочки, ледве видер з її заціпенілих пальців той клятий фломастер, згріб доньку в обійми і почав співати:
Спи...моя люба, все засинає,
Попивши на ніч з ріки молока,
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом.
Дрімає колиска твоя....
Під тихий спів Павла Марися заспокоїлася. Вона ще кілька разів схлипнула, а потім притулилася до нього, обійнявши ручками-ниточками за батькову шию. Так вони і сиділи на підлозі – Павло ледь чутно наспівав улюблену пісню, гойдаючись в такт, а донечка закрила очі і лише час від часу здригувалася уві сні. Весь цей час Ольга стояла, вхопившись за одвірок, з посинілими губами і розширеними від жаху очима. Нарешті вона отямилася, і невідомо чому ставши навколішки, підповзла до своїх найдорожчих людей, притулилася плечем до Павла, і замугикала колискову. Марися знайшла руку мами і поклала собі на голову. Так їх і застали сутінки...
***
Марисю, Марисю, прокинься, донечко! За вікном уже сніг! Поглянь, які гарні пухнасті сніжинки злітають з неба! Якщо нам дозволять вийти на подвір'я, ми неодмінно зліпимо снігову бабу. І діда теж!
Ольга відвернулася від вікна і підійшла до ліжечка. Донька не відповідала. Здригаючись від недоброго передчуття, Ольга нахилилася над голівкою дитини і прислухалася – дихання не відчувалося.
Допоможіть! Допоможіть, хто може!
Вона кинулася в коридор, б'ючи коліна об стільці та одвірки.
За мить в палаті був лікар і кілька медсестер, які одразу ж повезли Марисю в операційну.
Що з нею, лікарю? Ви ж казали, що їй буде краще! У нас квитки на літак, ми за три дні відлітаємо!
Будь ласка, не нервуйтеся. Такі наслідки трапляються, ми будемо робити все, що в наших силах, щоб врятувати її.
Вона бігла поруч каталки, хапала персонал за поли халатів, зазирала в обличчя, і міцно закушувала губу, щоб не заволати на весь коридор. Її делікатно, але настирливо відтіснили, хтось простягнув склянку з водою, підвів до крісла і посадив, примовляючи слова втіхи. Руки не слухалися, Ольга чула, як цокотять зуби об скло, а все тіло дрібно тремтить, як у пропасниці.
Треба подзвонити Павлові, він повинен бути поруч, так буде значно легше. І слід взяти себе в руки, адже мої любій донечці зараз значно гірше.
Ольга витерла сльози і швидко набрала телефон Павла.
***
Ні-і-і-і-і!
Крик Ольги вперіщив по вухах батогом.
Це неправда, цього не могло статися. У нас ще був час у запасі. А потім ми мали поїхати на море. А восени Марися піде у перший клас. А ще я мала купити їй платтячко і сандалики....
Ольго, кохана, не плач, люба моя!
Павло стояв поруч і тримав її за руки, немов боячись, що вона щось заподіє собі. За цих кілька годин він постарів на десяток років, чуб сивим пасмом жалібно звисав на чоло, зморшки різкими борознами витиснулися біля рота, а попід очима залягли чорні тіні.
Але ж вона ще така маленька, Павле! І сьогодні вперше пішов сніг. Ти пам'ятаєш, як вона любила сніг? Павле, ти пам'ятаєш?
Замість відповіді він обійняв її і почав співати, як ще добу назад своїй маленькій, коханій принцесі Марисі:
Спи... Моя люба, все засинає,
Попивши на ніч з ріки молока,
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом.
Дрімає колиска твоя,
Всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі
Підвішена до неба снами.
Я заплету твої коси до завтра,
Зранку нахилюсь над тобою в інеї,
Стрічки яскраві, багряні,
Стрічки яскраві...
Спи, моя люба,
В домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним.
Крига над тобою, крига під тобою,
Крига над тобою, крига під тобою.
Полум'я відігріє пам'ять,
Полум'я відігріє пам'ять.
Спи, моя люба, все засинає
Попивши на ніч з ріки молока....
30.03.2009
