Синьо-синьо...
Він і забув, що небо такого кольору. Здалося, ніби воно опустилося до нього й обіймає своїми волошковими руками-крилами, огортає блакиттям і прозоро-ясним сумом...
У дитинстві найчастіше дивився на небо і тішився його незбагненною красою, чудувався його глибиною, марив його величчю. Чи не від того очі стали, мов дві краплинки глибокого осіннього неба. Не раз мати зазирала в ці не по-дитячому зажурені очі і скрушно зітхала від чогось...
Та забулося... Все рідше погляд здіймався до неба і мрії пливли увись, все частіше дивився він прямо, перед себе: так учили. Минуло, відлетіло, ніби трапилося це не десь в недалекому минулому і не з ним, а з якимось із героїв прочитаних ночами книг...
Він лежав, розкинувши руки врізнобіч, і тішився, що знову може дивитися вгору і ніхто цьому не перечить, не боронить. Від ніжно-ясної блакиті аж різало в очах, сильно, до сліз, які легкими росами стікали по щоках. Але він уперто (майже як у дитинстві) продовжував милуватися його красою і думав, що...
...вже не напише мамі-батькові. Спочатку вони сумуватимуть, а потім мати згадає синові очі і – зрозуміє, що по-іншому й не було б...
...не домалює картину – першу і, на жаль, останню, на якій красується, пишається своєю вродою земля у весняних вінках...
...так і не запросить ту тремтливо-чарівну дівчину, з очима темно-зеленого листя...
...не зійде ще раз на гору, вершини якої раз у раз торкають діти неба – легкі хмаринки...
...не почує слів дощу, які стікають у самісіньку душу...
А побачить...
– Допоможіть йому! Ви ж бачите: в нього шоковий стан!
Навколо вересканили люди, десь здалеку чувсяя дикий виск „Швидкої”, хтось істерично кричав, а він...
...бачив лише небо...
– П’яний, от і втрапив у халепу, – повчально почала маразматична бабенція, діловито обмацуючи поглядом кожну деталь його одягу і найменшу зморшку обличчя.
– Бабцю, побійтеся Бога, – втрутилася молода панночка, яка тримала біля очей хустинку і часто стріпувала на неї маленькі блискучі краплинки. – Він не винен, то все той...
„Той” винувато тупцював біля колись шикарного авто, на якому тепер кривавилися сліди недавнього болю.
– Але ж, але ж...
...Він лежав, розіп’ятий, на сирому асфальті. З-під голови калиновою цівкою витікало життя. Його зусібіч обступили люди, співчутливо киваючи головами й голосно обурюючись, а він...
...бачив, як небо ще більше наблизилося до нього, обхопило всеньке тіло і стало вливатися теплими струменями блакиття досередини. І він відчув, що сам стає частинкою цієї краси, цієї синяви і величі, перетворюється на краплинку прекрасного неба і летить до нього назустріч над усім...
...Наче птах...
