Ступивши за поріг, Сем здивовано поглянув на затягнуте важкими хмарами небо. Неймовірної сили грім, донісся до слуху, і блискавка, розітнувши небо навпіл влучила в сухе дерево, під яким стояв його байк. Дерево зайнялося, як смолоскип. Сем ледве встиг вихопити залізного коня. Тільки він здійнявся з місця, палаюче дерево важко лягло на землю.
Яна прокинулася від гуркоту грому, що донісся до слуху, крізь прочинене вікно. Вона встала, підійшла до вікна, розкрила його настіж, підставляючи обличчя і руки першим важким краплинам літньої зливи.
- Яно, відчини! – почувся незадоволений голос батька, що нервово стукав в двері.
„Починається…”, подумала вона, закрила вікно, і впустивши батька в кімнату, сіла на ліжку.
- Де ти була?
- В кімнаті. Спала.
- Я тебе питаю, де ти вночі була?
- На мотоциклі каталася.
- З ним?
- В мене з Семом нічого нема.
- Твій Сем – просто нікчемний виродок.
- Він не мій.
- Ти до мене не воркай! Пила?
Гнівний вогник, що спалахнув в правому оці батька нічого хорошого не обіцяв. Та Яні було все рівно. Хотілося тільки швидше залишитись одній. Підвівшись на ноги, дівчина палаючим поглядом дивилася в налиті кров'ю батькові очі.
- Хочеш вдарити? Бий швидше! Я спати хочу, - зухвалі слова Яни останньою краплею впали на натягнуті струни його нервів.
Удари важких, твердих, ніби дерев’яних, рук викликали в Яни дивне, лихе відчуття. Перед очима в такі моменти завжди стояв великий загнутий кухонний ніж. Правда це швидко минало, бо попри все, батька вона любила.
Цього разу він встиг вдарити Яну всього раз. Завадив голос матері, що голосно кликав його з першого поверху.
Яна зачинила за батьком двері, поглянула на себе в дзеркало, хоча це було лишнім, бо синяків він ніколи не залишав. Потім вона стояла біля відчиненого вікна, і курила, дивлячись на брудні потоки води, що бурхливо неслися по бруківці. Обличчя її немов закам’яніло. Не було жодного натяку на хоча б одну, приблудну сльозу, в куточках тепло-зелених, з бурштиновим відблиском, очей. Нервово пожбуривши недопалок , Яна закрила вікно, і легко збігла по дубових сходах вниз. Вона вийшла з будинку через гараж, щоб не викликати на себе зайву увагу батьків, які про щось голосно сперечалися на кухні.
За мить Яна мчала на байку не надівши шолома, і не звертаючи уваги на дощ, що лився на її лице і волосся безперервним потоком, замість застряглих десь в горлі сліз. Мобільний, що давно вже ревів в задній кишені джинсів, замовкав на кілька хвилин, і знов заливався, вимагаючи уваги. Коли роздратування Яни досягло апогею, вона зупинила байк просто посеред дороги.
- Слухаю! – прокричала в трубку, крізь оглушливі удари грому.
- Яно, де ти? Вчора весь вечір не міг до тебе додзвонитися, - істеричним тоном простогнав мобільний.
- А, це ти? В мене вчора батарея розрядилася…
- Шкода. Я сюрприз тобі підготував.
- Правда?
- Ага! Тобі сподобається. То що? Сьогодні в шість?
- Я сьогодні не можу.
- А сюрприз?
- Потім, Юро, все потім!
Припинивши настирливі домагання офіційного „бойфренда” Юри, що був улюбленим сином улюбленого друга її батька, Яна вимкнула телефон, заштовхала його в задню кишеню джинсів. І знову, обганяючи дощ, понеслася трасою, за кілька хвилин опинившись за містом. Вона вилетіла на розбиту колесами польову дорогу, вирішивши скоротити шлях до Семенівки – села, де жила, навідріз відмовляючись пізнати блага цивілізації в домі сина, її „вперта баба” Тамара.
Яна їхала через Мілавичі, трохи збавивши швидкість, хоча все одно грязюка забризкала лице, одяг і руки. Якби видимість на дорозі була трохи кращою, вона напевно встигла б помітити Сема, що подався на Семенівку, мабуть в пошуках кращої дороги. Який не який, там ще зберігся асфальт.
Побачивши Юстину, що стояла, опираючись на похилену браму і дивилася вслід зниклому за поворотом Сему, Яна різко загальмувала, мало не злетівши з байка в рідку багнюку, що текла по всій дорозі, бурхливим світло-коричневим потоком. Рідкий бруд з-під коліс рясним водоспадом ринув прямо в обличчя дівчини.
- Чорт! – скрикнула Яна, витираючи лице руками.
- Не клич його. Сам прийде, коли захоче, - не міняючи пози, промовила бабка.
- Кого?! – розгнівана Яна подивилася на стару, як на ненормальну.
- Та чорта, - зітхнула Юстина, - ходи, вмиєшся, бо сама, як дідько.
Довелося іди за старою в двір. Злякано поглядаючи на тліюче дерево, що лежало посеред великої калюжі, Яна безпорадно стояла біля криниці. Самій викручувати воду їй не доводилося.
Юстина дивилася на неї з відвертим презирством, а до такого поводження Яна не звикла. Рішуче ступивши до криниці, вона відправила відро, що стояло поруч, на лаві, вниз. З гучним плескотом воно занурилося в воду. Так, ніби все життя добувала воду не з крана на кухні, а саме таким дідівським способом, Яна впевнено взялася за корбу. Нарешті, вона могла вмитися і трохи відчистити від багнюки одяг.
Юстина терпляче чекала, поки гостя плескалася в воді, тримаючи чистий рушник в руках. Віднявши рушник від посвіжілого лиця, Яна вперше, без злості подивилася на бабку, що несподівано виявилася їй знайомою.
Колись ще зовсім дівчинкою Яна налякалася, впавши з велосипеда, і почала заїкатись. Тоді батьки, випробувавши безліч безрезультатних способів допомогти єдиній доньці, повезли її до Юстини. Вона вилікувала Яну за якусь там хвилину. І хоч самого падіння Яна не пам’ятала, лице Юстини врізалося в пам'ять назавжди. Правда, дівчина думала, що ворожка давно вже померла.
- А ви… тут… - промимрила вона невпевнено, не знаючи що казати. Як і кожній нормальній дівчині, Яні страшенно захотілося, щоб Юстина їй поворожила. Та гордість, отримана в спадок від надміру честолюбного батька, не дозволяла їй просити. Ніколи. Нічого. І ні в кого.
- Дякую за рушник, - промовила вона, направившись до воріт.
- Яно! – покликала її Юстина.
Дівчина нерішуче зупинилася.
- Ти щось хотіла?
- Я? Та… ні, нічого.
- Чого не кажеш, що хочеш аби я поворожила?
- Я… бо я…
- Бо ти затята, як баран, - договорила за неї Юстина, - заходь до хати. Поворожу.
Яна посміхнулася і рушила за бабкою.
- Ти любиш, це зразу видно. Не треба навіть карти витягувати, - говорила Юстина, дивлячись в оксамитові очі Яни.
- Я нікого не люблю, ви помиляєтесь.
- Але ж в тебе є хлопець.
- Юрка? Це просто так. Попри око людське. І батько так хоче.
- Ні. Не його я мала на увазі. Інший. Ваші долі тісно переплетені. Ти багато зробиш заради нього…
- Заради кого? Юрки?
- Ні. Ти знаєш, про кого я говорю.
- Але я не люблю Сема. Та й йому мої жертви не потрібні.
- Ти просто вперта. Через це і помилок наробиш багато. Коли зрозумієш – пізно буде. Ти слухай мене, не перебивай . Важко вам буде. Особливо йому. Все. Більше нічого не скажу. Не час тобі більше знати.
- І на тому дякую, - зітхнула Яна, направившись до дверей.
Стара ворожка тільки зіпсувала їй рештки настрою. Ніякої любові, про яку говорила ворожка вона не відчувала. Ні до Сема, ні, тим більше, до Юрочки, який взагалі викликав в неї легку нудоту і зубний біль вже на перших хвилинах їхніх нечастих побачень. Занудою був Юрочка. Хоч і багатим занудою. А Сем… вічно п’яний байкер в якого на першому місці горілка, на другому – друзі… щоб любити Сема, треба бути справжньою мазохісткою. А Яна себе такою не вважала. Та й далась їй та любов. Що воно, якесь примарне, неіснуюче в природі почуття, в порівнянні з солодким відчуттям польоту, коли концентрація адреналіну в крові зашкалює, коли женеш по нічній трасі, до відказу тиснучи на газ. Тільки тоді ти розумієш, що живеш. Невже це п’янке відчуття повної свободи і крил за плечима можна проміняти на щось, незрозуміле і чуже тільки тому, що так роблять всі. Сем ніколи не зробить „як всі”. Тому, що не боїться бути іншим. Не боїться бути собою, навіть якщо все життя доведеться йти по зустрічній смузі. А Яна нічим не гірша за Сема…
Повернувшись додому вже за полудень, брудний і мокрий, як чорт, і настільки ж голодний і злий, Сем піднявся на п’ятий поверх. Копнув ногою облізлі дерматинові двері. Мати ніколи не зачинялася вдень.
Відразу пройшовши на кухню, відшукав там шматок ковбаси і половину черствого батона, прикінчив це все одним махом, запив водою з-під крана, і зі смаком закурив.
- На балкон не можна вийти? – сердито буркнула, з’явившись на порозі кухні, мати.
- Можна. Але не хочеться.
- Знов бухав всю ніч? Дивитися на тебе страшно…
- Страшно – не дивися.
- Не дивилася б. Та очі маю. І коли ти порозумнішаєш?
- Не скоро мам, не скоро… І в кого я такий?
Його світло сірі нахабні очі дивилися на неї запитально та іронічно водночас.
- Не в мене, точно, - зітхнула мати, сівши навпроти нього за стіл.
- А в кого? В кого, хотів би я знати?
- Ти хочеш знати хто твій батько?
- Точно! А головне – де?
- Ну, я ж тобі говорила…
Сем встав, гуркнув стільцем, і, закуривши наступну цигарку, зник з нею на балконі. Мати страшенно дратувала його. Ох, як же вона його дратувала! Зі всіма своїми невдалими шлюбами, різнокаліберними чоловіками, і вічними байками про загадкового батька, які одна на одну були не схожі.
А тепер ще ця стара маразматичка із своїми недолугими натяками. Не вистачало ще, щоб виявилося, що клятим цвяхом в мізках, який чим далі, тим конкретніше заважає жити, Сем завдячує цьому таємничому папіку, який невідомо звідки взявшись в житті мамочки, зник так само загадково і в невідомому напрямку. Тепер Сему нічого не залишалося, тільки докопатися до правди. „Ти не людина” – гуділи в вухах слова Юстини. „Це від батька…” – важко дихаючи, згадував він. Серце шалено калатало в грудях, не вистачало повітря, рясний піт заливав очі. Це відбувалося з Семом не вперше. Та вперше, було настільки сильним. Впустивши з руки цигарку, він сповз по стіні. Кілька хвилин сидів нерухомо, заставляючи своє божевільне серце заспокоїтись. Мобільний все пищав десь в джинсах, та руки не слухались. Нарешті, отямившись, він ватяною рукою підніс телефон до вуха.
- Що? – тихо промовив, не впізнаючи власного голосу.
- Сем! Семе, ти куди пропав? Ми там без тебе мало не здуріли!
Почувши голос Варана, Сем слабко посміхнувся. Кому-кому, а Варану, при його інтелектуальному розвитку здуріти ніяк не загрожувало.
- Ти би знав, що там було, як ви з Янкою поїхали…
- На вас Смолянка напала? – ляпнув, аби щось ляпнути, Сем.
- Ти звідки знаєш?! – захоплено вигукнув Варан.
- Ну, я ж не людина, - зітхнув Сем.
- Слухай, Сем, з тобою все добре? Якийсь ти…
- Та нормально. Перебрав трохи.
Після розмови з Вараном, злегка похитуючись, Сем повернувся в кімнату повалився на диван і моментально заснув. Темрява перед очима змінювалася райдужними вогниками. Вони крутилися і неслись куди попало в шаленому вирі. Лягали на плечі, як кольоровий сніг, вмить змінюючи свій колір на багряний. Червоні сніжинки танули, перетворюючись в криваві плями на одязі. Вони осідали кривавою росою на лиці, капали на руки кривавими сльозами. Ступаючи босими ногами по липких гарячих калюжах, дивлячись на червоний горизонт, за який сідало спалене, вугільно-чорне сонце, Сем шукав щось в цьому червоно-чорному пеклі, щось важливіше, за саме життя. Він занурювався в криваве море, ковтав багряний пісок, підіймався на чорні, обвуглені гори і знову стрімко падав вниз, з головою занурюючись в червоний океан. Сем прокинувся в холодному поту, коли навколо було зовсім темно. Нестерпно боліла голова. Останні штани віддав би він зараз за бокал холодного пива. Та в холодильнику було пусто. Напившись з крана теплої води, що пахла хлоркою, і кольором нагадувала аналізи, і, відчуваючи, що краще було цього не робити, набрав номер Варана.
Почувши, що абонент тимчасово недосяжний, Сем матюкнувся, подзвонив до Льончика, і призначив йому стрілку на їх звичному місці.
- Льончик, знайди всіх наших. Відірвемось на повну.
- Ти що задумав?
- Поганяємо трохи. Переможцю ящик пива… та я сам ящик не вип’ю, - засміявся Сем, почувши затяжну паузу в трубці.
- Добре, за годину ми будем на місці, - запевнив Льончик.
Льончик дійсно спрацював оперативно. Коли Сем під’їхав до їхнього перехрестя, всі вже були в зборі.
- Ну що, де змагатися будем? – пробубнів Варан, запитально дивлячись на Сема.
- На трасі.
- Як на трасі? Це ж самовбивство!
- Що слабо?
- Мені? Мені нічого не слабо, - зачеплений за хворе самолюбство, став в позу Варан.
- А ви? – кидаючи виклик своїм пронизливим бірюзовим поглядом, Сем кивнув Чіпу і Дейлу, які про щось тихо сперечалися між собою.
- А ми що? Ми – як всі.
- Тоді – вперед?
Сем летів, обганяючи, мерседеси і жигулі, спантеличені водії котрих, посилали йому вслід звучні епітети. Своїх суперників він давно вже втратив з виду. Швидше. Швидше, Швидше! Руки, що з усіх сил впилися в кермо зводило судомою. Мало. Мало відчуттів. Мало адреналіну… Набравши повні груди повітря, Сем вилетів на зустрічну смугу. Байк Сема нісся назустріч переляканим водіям, лоб в лоб, так, що здавалося зіткнення неминуче, і в останній момент спритно з’їжджав вбік, машини зупинялися і сигналили. Добре! – думав він, і знову летів, обганяючи час. Добре! Круто. Сильний. Просто непереможний. „Це – тому, що ти не людина ”… На секунду Сем зажмурився, намагаючись стерти з пам’яті слова, які смертельною отрутою вбивали душу. Розплющивши очі, зрозумів, що летить назустріч смерті. Водій легенької, як пташка „хонди”, мабуть випив не менше за Сема, і не менше прагнув гострих відчуттів. Робити щось було пізно. Надто пізно. Так, значить так! промайнуло в гарячому мозку. Відчайдушно вчепившись в руль відкрутив ручку до відказу… Перелякані на смерть друзі з’їхали на обочину і сповненими жаху очима спостерігали за останнім польотом друга. Смерть, здавалося їм, була неминучою. І раптом сталося неймовірне. Під надсадний виск гальм байк Сема піднявся в повітря. Схожий на стрімкого сріблястого птаха він перелетів через „хонду”, проїхав кілька метрів пустою трасою, і, з’їхавши, вбік впав в холодну від роси траву.
Водій „хонди” загальмував, порівнявшись з оторопілими байкерами, що втративши здатність рухатись, говорити, і відчувати будь-що, стояли з роззявленими ротами.
П’яно похитуючись на довгій шиї, з вікна „хонди” висунулась лиса голова.
- Гей, пацани, то ваш придурок був?
- А… ага… - пробурмотів Варан, квадратна щелепа якого, звисала до самих колін.
- Ви б його до психіатра зводили, чи що?
- Ага, добре, як скажеш, - пробурмотів Варан, дивлячись на обочину, туди, де лежав, не ворушачись, Сем.
Провівши поглядом „хонду”, яка повільно рушила з місця, розвиваючи швидкість нижче середньо дозволеної, хлопці, як очманілі кинулися до Сема.
- Сем! Семе, ти живий? - трясучи його за плечі, жалібно запитував Льончик.
- Та-а-ак… - підвівшись на ліктях, посміхнувся блідий, та все ж живий байкер – самовбивця, - А пиво моє де?!
