На роботу цю мене пристроїв жінчин брат. Він там з кимось чи за однією партою сидів, чи в одній тюрмі, не знаю – діло темне...
До цього я технологом був на тракторному, а тепер от сиджу на пошті, конверти й марки облизую.
Вийшло так, що начальство гроші на японську техніку розікрало, а щоб не прогоріти – запхнули в порожню коробку мене. Воно нічого, тільки тіснувато трохи. Японці все ж менші за нас. Роблю, як і всі-з восьмої до п’ятої й година на обід. По-всякому буває. Як на свята, то й встати ніколи-стільки листів люди один одному пишуть, а в будні, звісно, легше: судяться в основному з кимось, або скарги без підпису шлють.
Затягує...
Буває так за день налижешся, що жити не хочеться, а вдома ще й робити щось треба.
То ото ввечері сяду перед телевізором з висунутим язиком (хай відпочине) і дивлюся серіал якийсь чи кіно доки не задрімаю.
Колектив у нас непоганий, дружній. Я, правда, їх рідко бачу, бо вони теж цілісінький день за своїми віконцями сидять, але свята й дні народження відзначаємо завжди всі разом, як і треба.
Прислали мені оце недавно стажера молодого – ото, скажу я вам, одна морока з ним, а не поміч. Ну чим, скажи, тобі погана робота – сиди в коробці й гуди собі потихеньку... Та де там!
То гавкати почне, то дівчину, яка симпатичніше, за руку вхопить, а буває й таке, що візьме листа в людини і читає його собі, тільки язиком клацає. Клієнт, звісно, одразу в крик, приходить майстер, покрутить там щось для виду і починає молотком гупати по автомату, щоб стажер, значить більше такої шкоди не робив. А той тільки сміється і дулі йому у щілини показує.Сказано ж – молоде й дурне.
А це вчора зібрали усіх і об’явили, що відділення наше скоріш за все будуть закривати, бо мала виручка, а нас саму тільки зарплату треба двадцять тисяч.
Та я за те не переживаю... Жінчин брат казав, що як будуть виганяти, то є одне місце у міськраді – чай і каву в одноразові стаканчики розливати, тож не пропаду! Там можна, каже він, й з потрібними людьми роззнайомитись, якщо голова на плечах.
От тільки мені туди чомусь не дуже хочеться.
Є в нас у парку озерце невеличке. Там гарно і влітку не жарко. Мами з колясками гуляють, пташки співають й повітря свіже. Краса! Я вже й з дядьком переговорив, якій повітряні кульки там продає. Він казав, щоб я приходив як тільки захочу.
Врешті-решт, треба ж їх комусь надувати…
