Я зайшла у кабінет. Чоловік, з яким у мене була зустріч, привітався і запропонував присісти.
- Хочете каву? – запитав він
- Ні, дякую.
-Ви не любите цей напій? – брови мого співрозмовника різко підскочили догори. Складалось враження, що він був дуже здивований моєю відмовою. Я подумала, що відповідь «ні, не люблю» може вбити нашу ще ненароджену співпрацю.
- Чому ж люблю. Просто зараз хотіла перейти до справи, - ввічливо, але рішуче сказала я.
- Ну поговорити про бізнес ми ще встигнемо, а от на добру каву час завжди потрібно знаходити, – він говорив легко, невимушено так, ніби ми були знайомі все життя. На його устах була присутня ненав’язлива легка посмішка.
- Я все таки заварю каву, а вам вирішувати: «пити чи не пити»
Поки видавець чаклував з туркою в рука, я мала час краще роздивитись його. Це був молодий чоловік, на вигляд йому можна було дати років 40. Огрядний, проте цей недолік приховував добре підібраний строгий костюм. Чорне густе волосся. Носив окуляри, які надавали йому інтелігентного вигляду. Загалом, зовнішність мого співрозмовника справляла позитивне враження.
Я перевела погляд на письмовий стіл видавця, де красувалася велика кількість паперів: машинописів, договорів та інших документів. На робочому місці панував безлад. Серед цього гармидеру був і мій роман. На ньому був прикріплений якийсь обгризок папірця, на якому каліграфічним почерком було виведено слово «ПОГОДЖУЮ».
Моє серце радісно забилось. Ні, спочатку зовсім зупинилось, а тоді почало стукати у шаленому-шаленому ритмі, так ніби хотіло порвати груди і вирватись на волю. Я чула його стук і почала боятися, що Олег Романович, а саме так звали «хазяїна» кабінету, теж вловить його на слух. Намагалась вгамувати радісне хвилювання.
Відчула себе щасливою. Почала міряти про те, що тримаю перший примірник книги в руках. Далі уже моя фантазія розпалилась таки не на жарт, бо вже малювала картину прес-конференції з нагоди видання мого першого роману.
Саме за такою уявною подією, мене зненацька застав голос видавця. Я мов зі сну прокинулась. Зрозуміла, не почула з адресовано мені запитання нічогісінько. Я ввічливо перепитала.
- Вам скільки цукру? – повторив щойно сказане видавець, посміхнувшись з якось хитринкою в очах. Він дивився на мене так, ніби прочитав усі мої думки про майбутню славу, і тепер я для нього відкрита книга.
- Мені без цукру, - у той час у мене голова ішла обертом від того, що здійсниться моя заповітна мрія про власну книгу.
- Правильно, я теж кажу, що солод тільки псує справжній сак кави, - схвально порокоментував мою відповідь видавець. Ну тепер поговоримо про ваш рукопис. Я прочитав ваш твір і мушу сказати похвальні слова у його адресу. Зі смаком написана робота, відчувається, що пишете про те, що вам близьке. Можу, сказати, що це найкраща робота серед того, що я читав останнім часом. А то знаєте всяка «бездар» хапається за перо і пише такий бред сивої кобил, що це не можливо читати. До нас тонами потрапляє така мускулатура цих «корифеїв слова». Пишуть про казна-що.
Я глянула на вираз обличчя видавця. Він наморщився і вмить постарів від такої гримаси. Здавалось, його до глибини душі ображать сучасні літератори.
- Ну ось наприклад пишуть жахи, і на кожній сторінці в них по два вбивства, або замість еротики пишуть пошлість в чистому виді. Не література, а збоченн-ння.У наші редакції навіть жартують, що зявився новий різновид маніаків -літературні маніаки. Таке враження, що всі недоумки вирішили виразити себе через літературну креативність. Напишуть свій убогий роман і чекають, що слава упаде на них.
- Але зовсім інша ситуація з вашим романом. Я отримав масу задоволення, читаючи його, - мій співрозмовник посміхнувся і знову помолодшав. «Все таки, злитися йому не пасує",-подумала я.
Пригадую мені було дуже приємно було чути похвали з його уст. Я ще тоді не мала досвіду спілкування з видавцями і для мене це були дуже компетентні та авторитетні особи. Якщо така людина говорить про мій роман, що він чогось вартий, значить дійсно так і є. Взагалі, цей чоловік мені подобався. Він справляв враження розумного, ділового та толкового. Співпрацювати з таким – це добре діло.
Олег Романович продовжив свій монолог про нелегкий книжковий бізнес. Жалівся на те, що видавництво - це неблагородна і неприбуткова справа. Скаржився на те, що дедалі популярнішим стає «книга в Інтернеті», або ж авдіокнига і тому традиційна друкована література поступово відходить на другий план, уступаючи дорогу цим штучним замінникам.
Далі Олег Романович цікавився несуттєвим ми питаннями, такими, як звідки я родом, чи добре вчилась в школі. Коли вирішила почати писати, чи у мене ще якісь напрацювання, чи хочу я продовжувати писати і займатися цим як основиною діяльністю. Я відповідала правдиво, але хотіла, щоб видавець переходив уже до суті справи, чого він уперто не хотів робити з якихось причин.
- Зрозуміло, - врешті сказав він підсумовуючи цей цикл питання-відповідь. Лілія, наше видавництво пропонує вам співпрацю.
- Я дуже рада, - промовила я
- Не поспішайте. Вам потрібно буде добре все обміркувати. На сучасному етапі видавництво книжок нікому невідомих авторів є справою надризикованою. Ми не можемо дозволите собі це. Для такого діла потрібні великі гроші і є великий ризик пролетіти, як фанера над Парижем. Тому, ми пропонуємо видати ваш роман під ім’ям одного відомого літературно бредну, який уже розкручений і користується неабиякою популярністю. Гроші платимо одразу, після підписання контракту.
Я відчула біль, образу, розчарування, безпомічність, відчувала себе ошуканою та спустошеною водночас. Всі мої мрії раптом полетіли коту під хвіст.
Видавець ще щось говорив та я не чула його. Слова «видати ваш роман під ім’ям одного відомого літературно бредну» немов застрягли у мене у вуха. Я чула їх знову і знову. Мій роман, мою працю, моє життя, мою роботу продати, просто продати і все. Неначе товар продати. Моє серце знов стукала так же голосно, як і на початку зустрічі. Я не могла прийти до тями. Я видусила ж себе слова: «думаю, у нас не вийде співпраці», і попрямула до виходу. Від стресу, я погано керувала своїми рухами і перекинула те горнятко з кавою, яке так нав’язував мені цей чоловік на початку.
Олег Романович пішов за мною. Його схоже не турбувала розлита мною кава, але турбувала моя відмова.
- Ви навіть не поцікавились грошима. Я пропоную 1 500 доларів для вас. Для такого маленького містечка, як Чернівці це дуже-дуже багато. Півтори тисячі зразу оплачуємо, після підписання контракту. Подумайте добре. Подумайте.
Я вийшла, навіть не попрощавшись. Не було сил на це і бажання зрештою також. Вийшовши за поріг, я нервово почала шукати цигарки та запальничку. Закурила. Ставало трохи легше. Ступор від такої пропозиції проходив. Після другої сигарети зовсім полегшало.
Пройшов тиждень після цієї зустрічі. Весь тиждень був якимось невдалим, сповни ним турбот та негараздів. По-перше подзвонила хазяйка помешкання, де я жила, і наполегливо вимагала гроші за квартиру, яку я знімала. По-друге, у мене поламався комп’ютер і на ремонт потрібно було 200 доларів (краще докласти 300 і купити новий). Думалось мені, однак грошей у мене не було). Крім цього єдина робота на яку мене взяли, (оператором таксі) і на якій я пропрацювала 2 тижні, виявилась нестерпною. І зрештою мені кінець кінців потрібні були дуже кошти для того аби жити у столиці. Гроші були потрібні дуже-дуже. Навіть більше ніж я розраховула.
За таких кризових обставин я і почала задумуватись про те, аби пристати на пропозицію видавця. Я мучилась від суперечливих думок. Мучилась від того, що немогла продати свою працю і не могла її не продати. Не могла продати, бо вона була моє життя і моя надія на краще майбутнє. Не могла не продати, тому що не хотіла працювати на звичайній роботі, а хотіла займатися виключно літературою, а для цього потрібні фінанси. Зрештою, пропозиція Олега Романовича здавалась мені не такою «дикою», як спочатку. Можливо, це я є надто наївна і навигадувала, намріяла собі всякого.
Зранку Лілія прокинулась з думкою про те, що подзвонити сьогодні у видавництво. Мобільник заспівав свою мелодію.
- Ало, - промовила я, побачивши, що висвічується невідомий номер
- Доброго дня. Лілія ми вирішили видавати ваш роман. Зайдіть сьогодні до нас обговоримо умови.
Від щастя я не могла навіть слова відповісти. Я була щаслива, просто дуже і дуже ЩАСЛИВА.
Моя перша книга не увінчалась казковим успіхом, проте себе окупала. Видавництво підписало зі мною контракт на подальшу співпрацю. З Олегом Романовичем загалі потоваришувала, це був дуже розумний чоловік, але хитрий як чотяка, з усього думав про власну вигоду (мабуть у бізнесі так і треба).
До речі, він за професією психотерапевт, учився в Канадському університеті. На людей уміє справляти хороше враження і переконувати будь у чому. Як виявилось мого роману, тоді він не читав тоді (як і взагалі не читав ніяких творів невідомих авторів, цим займалися інші люди). Його схвалила літературна комісія їхнього видавництва, а його справою було вмовите мене на цю «непристойну пропозицію». А процедура агітування книжкових-безімеників у нього була стандартна і продумана до дрібниць (навіть папірець з словом «ПОГОДЖУЮ», як виявилось лежав невипадково). Але це все тепер було не важливо. Я натхненно пишу другу книгу. І в ніц бачу суть, того, що роблю.
